Читать книгу Мовою добра. Історії догляду і прощення - Крісті Вотсон - Страница 4

Я йду мостом у напрямку зубчастої тіні і дивлюся на відблиски блідо-блакитного, майже зеленого світла на воді – світає. Навколо тихо. Місяць уповні. Повз мене пробігає кілька жінок у вечірньому одязі і з розмазаною тушшю, чоловік у спальному мішку притулився до стіни, у чашці з-під кави біля його голови лежить жменька монет. Автомобілів майже не видно, за винятком кількох чорних таксі і поодиноких нічних автобусів. Але деякі люди, як і я, йдуть у лікарню. Їх вирізняє потерте взуття на низькій підошві, рюкзаки, бліді обличчя і погана постава.

Я повертаю на територію лікарні і проходжу повз капличку у дворі, яка ніколи не зачиняється. Усередині напівтемно, горять лише свічки і світиться кілька ламп, а в книзі біля вівтаря безліч повідомлень і прохань про молитву. Сумнішої книги ви не знайдете.

Працівники поспішають до головного входу. Хтось везе велосипед, а хтось зосереджено йде, уникаючи поглядів відвідувачів, які схвильовано шукають інформацію, несуть листи і валізи, тримають за руку заплакану дитину або везуть у візку літнього родича, вкритого ковдрою. О дев’ятій ранку прийде волонтер, щоб допомогти тим, хто заблукав. Він триматиме плакат із написом: «Чим я можу вам допомогти?» Його звати Кен, йому сімдесят років, а його онуку врятували в цій лікарні від сепсису після курсу лікування від раку яєчників. «Я хочу допомогти таким людям, як я. Справа в дрібницях». Він роздає перехожим схему розташування відділень у лікарні, інструкції і усмішки. У схемі використано кольорові позначення, а на підлозі смужки відповідного кольору показують, куди потрібно йти. Принаймні один раз на день хтось перестрибує через жовту смужку, наспівуючи: «Ми йдемо до чарівника…»

Я проходжу повз зону відпочинку біля реєстратури, де зібралося ще більше людей: багатих і бідних, немічних і здорових, представників різних рас, культур і вікових категорій. Часто я зустрічаю там одну жінку в капцях, від якої тхне сечею, – вона сидить біля візочка з пластиковими пакетами і бурмоче щось собі під ніс. Іноді вона скрикує, наче від болю, і тоді в дверях з’являється охоронець, щоб перевірити, чи все гаразд. Але сьогодні її немає. Замість неї я бачу літню жінку, одягнену в цупке червоне пальто, хоча в лікарні тепло. Протягом кількох секунд вона дивиться на мене наляканим сумним поглядом. Здається, вона зовсім розгублена і самотня в цій компанії з кільканадцяти людей. Її волосся, яке раніше було накрученим, стало масним і майже розпрямилось. У моєї бабусі була схожа зачіска, і коли вона хворіла, то дуже засмучувалася через те, що не могла зробити укладку. Жінка заплющує очі й ховає лице в долонях.

Я люблю ходити по лікарні. Медичні заклади завжди були святилищами. Шрі-ланкійський король Пандукабая (жив у 437–367 рр. до н. е.) збудував пологові будинки в різних частинах королівства – це найдавніші у світі свідчення про будівлі, призначені для догляду за хворими. Перша психіатрична лікарня з’явилася в ісламському світі, а саме в Багдаді, 805 року. Закон забороняв цим давнім лікарням відмовляти в прийомі хворим, які не могли заплатити за лікування. Згідно з правилами лікарні Калавун, яка функціонувала в Єгипті в XIII ст.: «Усі витрати бере на себе лікарня, незалежно від того, чи люди прибули здалеку, чи зблизька; чи вони тутешні, чи чужоземці; чи вони сильні, чи слабкі; чи їхній статус високий, чи низький; чи вони багаті, чи бідні; чи вони працюють, чи ні; чи вони сліпі, чи зрячі; чи їхня недуга фізична, чи душевна; чи вони письменні, чи неписьменні».

Я йду далі повз сувенірну крамницю, у якій картки «Вітаємо» і «Висловлюємо співчуття» розділені побажанням «Швидкого одужання». Потім – повз маленький магазин одягу, у якому ніхто нічого не купує, але власник розповідає цікаві історії і знає все, що відбувається в лікарні; громадську вбиральню, у якій пацієнти непритомніють, уколюють собі героїн, а іноді стають жертвами нападів, був навіть один випадок зґвалтування. Навпроти вбиральні розміщено газетний кіоск і цілодобове кафе, у якому якось пролилося кисле молоко з поламаної кавоварки і затопило рятівні дефібрилятори в підвалі.

Я звертаю за ріг, озираюся на жінку в цупкому червоному пальті і ледь не зіштовхуюсь із помічником кухаря – він везе велетенський металевий візочок, від якого пахне підбілювачем, цвіллю і їжею з літака. Зліва від кав’ярні є ліфти, біля яких завжди збирається група людей. Лікарню збудовано на дорогій ділянці, і тому вона тягнеться вгору; більшість відділень розташовано над головними венами та артеріями незавершеної будівлі. Але в цих довгих коридорах із багатьма вікнами простежуються пропозиції Флоренс Найтінгейл, яка усвідомлювала роль хорошої архітектури і дизайну в лікуванні пацієнтів. Вона радила будувати відділення у вигляді протяжних вузьких блоків із довгими вікнами, для того щоб збільшити доступ свіжого повітря і сонячного світла. У своїх листах до манчестерського архітектора Томаса Вортінґтона, написаних із 1865 по 1868 рік, Найтінгейл також наголошувала на потребах доглядальниць: «Чи зможе доглядальниця залишатись у Скаллері на ніч, якщо буде потрібно?»

Я уявляю її кроки і дивлюся собі під ноги, проходячи повз зону для перевезення хворих. Кімната заповнена людьми, які чекають на вихід: вони надто кволі, щоб їхати громадським транспортом, і надто бідні, щоб викликати таксі; у жодного з них немає родичів, які могли б їх відвезти. Пацієнти сидять в інвалідних візках або на пластикових кріслах, одягнені в пальта, халати або закутані в пледи. Їхній погляд спрямований на автоматичні двері, у яких ось-ось має з’явитися незнайомець, і далі – на порожнє небо. За рядом крісел гуде торговий автомат. Я думаю про те, чи ці люди – переважно літні і слабкі – відчувають зараз голод, біль або страх. Я вже знаю відповідь. Зала очікувань на виході з лікарні заповнена не менше, ніж на вході. Усе пізнається в порівнянні. Пацієнти, які зазнали серйозних ушкоджень і борються за своє життя у відділенні невідкладної допомоги, нарікатимуть на свою долю, але, якщо поруч із ними їхні рідні й друзі, можливо, вони щасливі.

Двері в сторожку постійно відчиняються, і всередині видно ряд порожніх циліндрів із-під кисню, схожих на величезні кеглі. Жінка з кучерявим волоссям і намальованими бровами, у навушниках у стилі Мадонни тримає перед собою панель керування. Я намагаюся з нею потоваришувати. Проте, незважаючи на мої зусилля, вона у відповідь на моє привітання проціджує: «Я можу вам чимось допомогти?» Але я не здаюся.

Аптека, розташована неподалік, – велетенська кондитерська для дорослих. Там є висувні скриньки і багато різних таблеток. Усередині аптека нагадує торгову залу Волл-стрит: погано освітлені сходи ведуть до підвалу, у якому деякі ліки складають у коробки для надзвичайних ситуацій. На них пишуть дату щоразу, коли їх відкривають, щоб ніхто не зміг їх підмінити, а потім поповнюють запаси і запечатують. Багато ліків у Сполученому Королівстві використовують без схвалення НІКМ (Національного інституту клінічної майстерності). У цьому немає нічого дивного. Наприклад, у США лише 20–30 % ліків, які використовують у педіатрії, схвалені Управлінням із контролю якості продуктів і ліків.

Представники фармакологічних компаній – це продавці, і раніше їхній приїзд викликав ажіотаж. Їх легко помітити. Як і аптекарі, вони вдягнені краще, ніж лікарі. Їх вирізняє дизайнерський одяг, манери продавця автомобілів і вміння привертати до себе увагу зосередженого консультанта (а також проходити повз його секретаря). Це означає, що таємна армія привабливих двадцяти-тридцятирічних випускників, які не вступили до медичної школи, постійно відвідує лікарні. Раніше представники фармакологічних компаній привозили піцу, ручки, блокноти та інші подарунки. Вимога «прозорості» зробила обіди від представників менш розкішними, а лікарям заборонено приймати винагороду за зберігання або призначення певних ліків. Проте торговельні представники і далі роздають рекламні матеріали (у кожного лікаря або медсестри вдома є чашки і ручки з назвами ліків, а в моєї доньки улюбленою іграшкою довгий час був ведмедик у футболці з рекламою антидепресанту).

В аптеці є віконечко, де пацієнтам видають ліки (звичайно, за рецептом). Тут постійно стоять студенти медичного коледжу, а також є двері з електронним замком (для певних лікарських препаратів).

Мій кабінет розташований на три поверхи вище від аптеки. Це задушлива й захаращена кімната з килимами, відкритими трубами і мишоловками біля дверей, але ми проводимо в ній мало часу. Я роззираюся навколо протягом кількох секунд, пробігаю очима по столу, на якому лежать застарілі ентдотрахеальні трубки і несправні електроди від дефібрилятора («Вони іскрили, але це був поодинокий випадок, тому без паніки!»). Там також лежать пакетики з коричневим соусом, украдені з лікарняної їдальні. У ній ми часом купуємо тости або смажені страви на сніданок, після того як приймаємо чергування від старших медсестер, які чергують у лікарні вночі й вирішують будь-які питання: починаючи від догляду за хворими і закінчуючи критичними ситуаціями, безпекою й терористичними атаками, якщо такі трапляються. Іще на столі є товста медична картка померлого пацієнта – її потрібно повернути в Офіс роботи із сім’ями померлих – і велика банка кави без кофеїну, якої, як мені сказали в мій перший день роботи, уже давно ніхто не п’є.

Моя робота в реанімаційній бригаді має дивний гібридний характер – медсестра, яка спеціалізується на невідкладній допомозі. Наша команда переважно складається з досвідчених медсестер, які раніше працювали у відділенні інтенсивної терапії (як і я) або у відділенні невідкладної допомоги, але в ній також є парамедики і висококваліфіковані асистенти хірургів. Ми навчаємо медсестер, лікарів та інших медпрацівників проводити реанімаційні заходи і приймаємо виклики на пейджер із різних частин лікарні: палат, операційних, кав’ярні, сходових майданчиків, психіатричної амбулаторії, паркувального майданчика і відділення для літніх людей. Крім того, ми працюємо з лікарями і надаємо допомогу пацієнтам в екстрених випадках, наприклад під час зупинки серця.

На пейджер приходить повідомлення саме тоді, коли я перевдягаюся за саморобною ширмою. У нашому кабінеті більше немає, де перевдягнутись, а часу на те, щоб піти в туалет, не вистачає. Ця ширма в нас стоїть уже багато років. На екрані висвітлюється повідомлення: «Виклик, доросла, головна їдальня».

Іноді пейджер мовчить цілий день. Іншим разом він може спрацювати п’ять або шість разів за день. Працівники телефонують на 2222 і оголошують про надзвичайну ситуацію: доросла, педіатрична, акушерська, неонатальна чи травма. Навіть у лікарні невідкладні стани можуть бути рідкістю і водночас видаватися жахливими, проте більшість із них ми подумки називаємо дрібницями: пацієнт знепритомнів або імітує судоми, а якось одного з них ужалила оса.

– Раджу тобі, – сказала мені колега в перший робочий день, – бігти дуже й дуже повільно. Невідомо, що на тебе чекає, тому намагайся не опинятися першою на місці події, поки не знаєш, що й до чого.

Але я працюю на цій посаді вже досить довго, тому відповідаю на виклик «Медсестра реанімації» – і біжу вниз повз центральну частину лікарні, де височіє статуя Королеви Вікторії. Далі – повз велику залу, у якій грають на піаніно люди, що прийшли в лікарню. Сьогодні якийсь будівельник виконує Моцарта. Я проминаю жінку, яка йде повільно, і усміхненого чоловіка, який везе немовля в новому візочку з повітряними кульками: «Вітаємо: хлопчик!» Біля пошти доводиться сповільнити ходу, тому що там зібралося чимало людей; з комірки доноситься лайка і звуки радіо, і час від часу висовується рука з листами для присутніх. Я швидко йду в напрямку банкомата, який ніколи не працює, і лікарняної їдальні, у якій працівники їдять смажені страви.

Жінка із сумними очима в червоному пальті мініатюрна і слабка, без пальта вона здається ще меншою. Під сподом у неї квітчаста сорочка, застебнута неправильно. Її шкіра порепана й суха, волосся – сиве і сплутане, очі сльозяться, на губах тріщини, від розтріпаного волосся пахне чимось кислим. Обручка висить на срібному ланцюжку над ключицею. Її очі бігають від однієї людини до іншої, тіло тремтить. Вона в їдальні, при тямі, сидить на кріслі в оточенні реанімаційної бригади: старший лікар, молодший лікар, анестезіолог і медсестра-практик. Вони видаються спокійними. Тайф, практик, моя подруга. Тривалий час вона працювала у відділенні невідкладної допомоги. Її присутність завжди заспокоює: врівноваженості їй не бракує. Якимось чином їй удалося знайти ковдру (це не так легко зробити, як здається на перший погляд), а тепер вона стоїть на колінах перед пацієнткою і чіпляє їй на палець сенсор, щоб виміряти рівень кисню.

– Доброго ранку! – каже Тайф.

– Привіт. Вибач, я саме перевдягалась.

Санітарка привозить візочок. Її викликають, щойно надходить повідомлення на пейджер, і зазвичай вона прибуває одночасно з бригадою. На візочку лежить неймовірна кількість апаратури – ціле відділення на колесах. Кисень, аспіратор, дефібрилятор, ліки першої необхідності й великі пакети, у яких є що завгодно – починаючи від набору для визначення рівня цукру в крові й закінчуючи дихальним обладнанням.

– У Бетті трохи болить у грудях. Усі показники в нормі. Вона дуже холодна. Можеш принести термометр?

Вона повертається до лікарів.

– Ми відвеземо її у відділення НД, якщо вам потрібно йти.

– Їй потрібно зробити електрокардіограму, – каже лікарка і йде, не помітивши, як молодший лікар закочує очі й бурмоче під ніс: «Думаєш?»

– Можна передати її тобі? – запитує він у мене на ходу.

Окрім роботи в реанімаційній бригаді, у них багато обов’язків, і після сигналу пейджера їм доводиться кидати все, іноді навіть залишати пацієнтів в операційній із молодшим персоналом.

Я киваю.

– Привіт, Бетті. – Я беру її за руку. Вона холодна, як лід. – Мене звати Крісті. Я посаджу вас на візочок, і ми відвеземо вас у відділення невідкладної допомоги. Хвилюватися не варто, але краще вас перевірити. Здається, я бачила вас, коли заходила в лікарню? У реєстратурі?

– Бетті прийшла вранці до пацієнтки Ліазон, але відвідувачів ще не приймали, тож вона пішла випити кави, і в неї защеміло в грудях. Усі показники в нормі, але їй було важко, чи не так, Бетті?

Я зауважую вираз її обличчя. Вона нажахана.

– Нещодавно чоловік Бетті помер від інфаркту.

– Я вам щиро співчуваю, – кажу я, загортаючи жінку в ковдру. Температура її тіла занизька. – Біль не послабився?

Вона хитає головою.

– Я не хочу завдавати вам клопоту, – каже вона. – Нічого страшного. Мабуть, я з’їла щось не те.

На перший погляд Бетті не схожа на пацієнтку із серцевим нападом (інфарктом міокарда), але в старших жінок не завжди звичні симптоми: біль у грудях, заніміння, пощипування, поколювання. Інколи вони взагалі не відчувають болю. Ішемічна хвороба серця – найпоширеніша причина смерті в більшості західних країн, а також головна причина госпіталізації. У лікарнях багато пацієнтів із серцевим нападом, і нерідко вони потрапляють сюди через інші причини. Вони приходять до стоматолога або провідати хворого родича чи здати аналіз крові, але стрес від лікарняного середовища виводить їх із рівноваги.

Серцевий напад відрізняється від зупинки серця. Причиною серцевого нападу є атеросклероз, або потовщення артерій – зменшення притоку крові до тканин, а також брак життєво необхідних для неї кисню і глюкози. Зупинка серця відбувається тоді, коли воно взагалі перестає битися з будь-якої причини. Але Бетті не пітніє, її шкіра не сіра, а пульс, хоч і слабкий, відчутний і б’ється рівномірно.

З моєю допомогою і з допомогою санітара Бетті повільно сідає на візочок, і я підводжу її, вкриваю її тонкі плечі якомога щільніше ковдрою, а на обличчя накладаю нереверсивну кисневу маску – внизу в неї м’який мішечок, який підтримує високу концентрацію кисню. Кисень може бути небезпечним під час лікування серцевого нападу, тому що він стискає й без того звужені судини. Але в критичних випадках кисень незамінний. Також він допомагає під час похмілля. Проте кисень неприємний на запах і пересушує слизові оболонки, а маска на обличчі заважає дивитися, посилюючи страх.

Я намагаюся заспокоїти Бетті:

– Так вам буде зручніше.

Я йду поруч, поки санітар везе її в палату, і думаю про те, як лікарняні «артерії» схожі на кровоносні; найменші затори змушують нас зупинятись і завмирати на місці, поки нас не пропустять уперед.

Помилкові уявлення про артерії і вени побутували завжди. У II ст. н. е. Гален – грецький біолог і філософ, який спеціалізувався на медицині (він був хірургом гладіаторів), – сказав: «По всьому тілу тваринні артерії переплітаються з венами, а вени – з артеріями». Раніше вважали, що у венах перебуває природний дух, а в артеріях – тваринний. У середньовіччі переважала думка, що артерії переносять духовну кров – життєву силу. Відтоді ми дізналися надзвичайно багато про артерії, але в історії завжди можна знайти дещицю правди. Вивчаючи артерії, Гален дійшов висновку, який і досі залишається актуальним: «Пожива корисна для всіх частин тіла тварини».

Далі по коридору, праворуч від нас, розміщений лікарняний кінотеатр, у якому демонструють найновіші фільми для пацієнтів та їхніх рідних (вочевидь, для працівників також, але я ніколи не чула, щоб у когось із медперсоналу був час туди ходити). Благодійна організація оплачує спеціальне місце для медсестри, щоб вона могла заспокоїти пацієнтів або допомогти в разі надзвичайної ситуації. За кінотеатром розташована клініка репродуктивного здоров’я (там завжди багато народу, вільних місць для сидіння немає). Ми з Бетті йдемо далі, повз амбулаторію, де зібрався натовп навколо чоловіка в інвалідному візку. Той сидить із незапаленою сигаретою в роті і ще однією за вухом та голосно лається. У нього за спиною на стійці для крапельниці підвішено великий циліндр. Піниста прозора рідина стікає з нього в тонку білу трубку, схожу на пуповину, під᾿єднану до верхньої частини грудної клітки.

– Майже прийшли, – кажу я.

Ці люди, цей хаос – духовна кров лікарні.

Розгалужені тонкі «артерії» і «вени», що ведуть до центру, – відділення невідкладної допомоги.

Відділення невідкладної допомоги лякає. Воно нагадує нам, що життя крихке, – а що може бути страшнішим? Воно вчить нас, що ми вразливі і, незважаючи на всі наші зусилля, не зможемо передбачити, хто перечепиться об бордюр і зазнає катастрофічного крововиливу в мозок; у кого обвалиться стеля, спричинивши травматичну ампутацію кінцівки, перелом шиї або спини, смертельну втрату крові; хто проживе шістдесят років у шлюбі, поки його дружина не захворіє на деменцію і не поранить його. Хто опиниться не в тому місці і не в той час: чоловік, якому підліток із банди встромить ножа в груди, або вагітна жінка, яку вдарять у живіт.

Проте у відділенні невідкладної допомоги є щось красиве: єдність, у якій забуваються всі конфлікти. Медсестра невідкладної допомоги не може спати на ходу. Щодня вона гостро сприймає й аналізує, проживаючи по-справжньому. Але моя рука завжди тремтить, коли я відчиняю двері – після стількох років роботи медсестрою. Я ніколи не працювала саме у відділенні НД, хоч і проводила там багато часу на посаді медсестри-реаніматолога. Сестринська справа вимагає гнучкості, вміння пристосовуватись і спрямовувати енергію в потрібному напрямку для пацієнтів і колег, навіть якщо цей напрямок для вас незнайомий. Хай там як, я боюся відділення НД. На відміну від працівників їдальні, які викликали реанімаційну бригаду для Бетті, тут телефонують 2222 в екстрених ситуаціях або коли травму повинні оглянути фахівці.

Невідкладна допомога непередбачувана. Однак є певні закономірності в переміщенні хворих. Протягом тижня ранок – це час для матерів, які доглядали за дітьми цілу ніч, а вдень зрозуміли, що їхній стан погіршився. В обід сюди звертаються пацієнти з травмами, а ввечері приходять офісні працівники, які не можуть записатися до терапевта і не хочуть відпрошуватися з роботи. Увечері в будні може статися що завгодно, але у відділення НД зазвичай звертаються тільки в екстрених випадках. Однак із вечора четверга й до ранку понеділка гульвіси з дикими очима й нервовими рухами заповнюють коридори лікарні. У неділю вранці їх приходить дуже багато, і що пізніше вони до нас потрапляють, то важчий їхній стан: юнаки й дівчата, які вживали всілякі амфетаміни, із зіницями завбільшки з місяць; або залежні від алкоголю й героїну, зі щілинами замість очей, які нічого не бачать і не пропускають світло.

У відділенні НД повно поліції, родичів, які щось викрикують, пацієнтів, яких розділяють тонкі занавіски; ось літня людина з інсультом, біля неї – алкоголік, далі – вагітна жінка з високим кров’яним тиском; ще далі – столяр із травмою руки; далі – пацієнт із першими проявами розсіяного склерозу; ще далі – молода людина із серпоподібно-клітинною хворобою або дитина із сепсисом. Серцевий напад, аневризма головного мозку, інсульт, запалення легень, діабетичний кетоацидоз, енцефаліт, малярія, астма, печінкова недостатність, камені в нирках, позаматкова вагітність, опіки, напади, психічна криза, укуси собак, переломи, респіраторна недостатність, судоми, передозування наркотиками, удари коней, психічні розлади, колоті, вогнепальні або різані рани. Одного разу привезли пацієнта з наполовину відпиляною головою.

Бетті кривиться. Вона бере мене за руку, коли ми проходимо велику залу очікування, у якій пацієнти сидять на пластикових кріслах або стоять у черзі біля стіни, притулившись до плакатів. На неї ніхто не дивиться. Усі дивляться, наче крізь неї. Вона невидима. Я читаю плакати на нашому шляху:

Якщо протягом останніх 48 годин у вас була блювота або діарея, будь ласка, повідомте менеджерові відділення.

Якщо вам 12–50 років і існує ймовірність того, що ви вагітні, повідомте про це радіографові.

Поранення? Травми? Судоми? Зателефонуйте на пряму лінію Національної служби здоров’я. Біль у грудях? Зупинка дихання? Зателефонуйте 999.

Біля плакатів є раковина. Два контейнери прикріплені до стіни. В одному з них засіб для миття рук. Інший – порожній, з нього давно вже прибрали спиртовий гель. Він принаджував алкоголіків. Вочевидь, тим, хто наважився його пити, потрібна допомога, але часто в критичний момент єдиний вихід – забрати гель. Ні в кого немає часу на те, щоб витягувати бездомного пияку з-під раковини і приводити до ладу його організм. Кровоточивий варикоз стравоходу, спричинений цирозом печінки, – це одне з найнеприємніших видовищ у моєму житті. Вени в горлі лопаються, поки з них не починає текти кров. Як це завжди буває з алкогольною залежністю, для цього достатньо менше алкоголю, ніж ви думаєте.

Більшість пацієнтів, які сидять на маленьких кріслах збоку від нас, прийшли не самі. Суперечки залишились у минулому, вони тримаються за руки і гладять своїх близьких по голові. Деякі пацієнти плачуть. Зала очікувань нагадує мені образ Лондона на картині Гоґарта «Джейн-Лейн». Повітря пронизане бідністю. П’яні матері й кістляві батьки. Тут відчувається запах людських тіл і засохлої крові. Відділення невідкладної допомоги з 1215 року й до сьогодні змінилося менше, ніж можна було б подумати. Колись монахині й монахи на чолі лондонських лікарень вважали його місцем притулку для бідних, хворих і безхатьків. Перші медсестри в одній із таких лікарень почали навчання 9 липня 1860 року, і після завершення курсу їм пропонували відвідати Флоренс Найтінгейл у її домі. Ця рідкісна можливість захоплювала їх, але водночас лякала: Найтінгейл робила записи про учнів, зокрема про їхній характер. Що б вона написала про мене?

Упродовж ХIX ст. лікарня залишалася місцем для бідняків, хоча сестринська справа й отримала офіційний статус. У цій професії відчувається відгомін історії: якщо доглядальниця виходила заміж, вона втрачала роботу. Звичайно, зараз є багато заміжніх медсестер, але на початку своєї кар’єри я знала багатьох самотніх старших колег. Дехто з них жив у домі для медсестер під назвою Спенсер-хаус, або, як ми його називали, «Дім холостячок», не уявляючи собі, скільки сил забирає сестринська справа. У догляд за хворими потрібно щодня вкладати душу. Емоційна енергія, яку ми витрачаємо на піклування про найуразливіших, обмежена, і я, як і більшість медсестер, нерідко почуваюся виснаженою і неспроможною дати більше. Мені пощастило, що мої рідні і друзі ставляться до цього з розумінням.

Бетті кашляє і прикриває рот рукою. Її вузькі плечі тремтять. Вона тягнеться по сумку, яку я поставила біля її ніг. Я кладу її Бетті на коліна, і вона дістає звідти зіжмакану серветку, витирає нею рот і кладе назад. Вона не відпускає сумки і тримається за неї, як за дитину. Я беру її за лікоть: «Уже майже прийшли».

Ми проходимо повз двері на подвір’я, де вишикувались у чергу карети швидкої допомоги: лікар час від часу вибігає оглянути пацієнтів, які лежать на візочках, і перепрошує за брак місць у лікарні. Прибиральниця безперестанку миє підлогу, час від часу піднімаючи голову догори і щось викрикуючи: у неї давнє психічне захворювання, а Національна служба здоров’я є неупередженим роботодавцем. У цій організації є працівники з різних країн, будь-якого походження, точнісінько, як і пацієнти, яких вони обслуговують. Я працювала з медсестрами і медбратами з усіх куточків світу. Деякі з них самі були безпритульними, одна працювала в ескорті, щоб оплатити навчання. У декого з них помирали рідні від раку, а інші самі на нього хворіли. Деякі з них, окрім основної роботи, доглядали за малими дітьми або літніми родичами. Серед них були гомо- і гетеросексуали, гендерно-небінарні особи і трансгендери; переселенці, люди, які виросли в надзвичайно багатих родинах або в мікрорайонах, у які поліція заїжджає лише групами. Звичайно, не кожна професія може похвалитися таким різноманіттям характерів.

У середовищі медсестер відбувається рух між різними відділеннями і спеціальностями, і в Лондоні багато працівників переходять із однієї лікарні в іншу, але в решті Сполученого Королівства медсестри зазвичай затримуються на посаді довше. «Мене підвищать лише після того, як хтось вийде на пенсію або помре», – каже моя подруга, яка переїхала в село в Кумбрії. Але де б не розташовувалася конкретна лікарня, ціла армія людей працює в Національній службі здоров’я на благо суспільства: жінки, які шиють одяг для немовлят або працюють у магазині, кухарі, пралі, помічники аптекаря, інженери медичного обладнання.

У відділенні невідкладної допомоги можна почути десятки різних мов і акцентів, а список перекладачів за столом реєстратора постійно поповнюється. Ним рідко користуються. Часто пацієнти приходять із молодими родичами, або з’являється санітар чи прибиральниця з цієї частини світу. Питання залучення до перекладу нефахівців дискусійне: деякі медсестри й лікарі підозрюють, що окремі слова вони передають неточно. Але це швидше, ніж шукати перекладача.

Я везу Бетті далі, повз дитяче відділення невідкладної допомоги. Тут стоїть ряд ліжок і довгий прямокутний стіл, на якому збоку лежать стоси паперів: форми «Не реанімувати», картки спостережень, записи про прийняття на лікування. Там є полиці й шафи зі скляними дверми, у яких у великих висувних лотках зберігається обладнання; а перед дверима стоять реанімаційні візочки з усім необхідним на випадок зупинки серця. Бетті озирається навколо, крутячи головою з боку в бік. Вона притискає сумку до грудей. Проте всі й далі дивляться на мене, а не на Бетті. Вона невидима.

У кінці реанімаційної зали на візочку лежить чоловік, а біля нього стоять два парамедики й тюремний наглядач. Поліціянти теж тут, але в кабінеті медсестер, тому вони могли прийти і в іншій справі.

– Ми дістали деякі предмети з тіла пацієнта, – сказала мені парамедик. – Ми двічі загорнули їх.

Іноді парамедики говорять дуже цікаво – їхня мова дещо формальна навіть тоді, коли вони не виконують своїх обов’язків. Мені часто здається, що вони це роблять для того, щоб не розсміятися, не заплакати або не почати блювати під час перезміни. Коли я запитала в парамедика, що означає «двічі загорнули», вона пояснила, що ці предмети були забруднені. «Він засунув їх у задній прохід. Мобільний. І зарядний пристрій».

Травматологічна бригада в табардах (це такий вид фартуха) зібралася біля наступного пацієнта: головний консультант, перша медсестра, анестезіолог, хірург-ортопед, друга медсестра.

Я відводжу Бетті вбік:

– Я залишу вас на хвилину з нашим санітаром Джемі, гаразд? Я зараз повернуся.

Сандру, головну медсестру відділення невідкладної допомоги, легко помітити. Вона має найбільш втомлений вигляд і ходить швидко, роззираючись навсібіч. Важко сказати, чому лікарі й медсестри йдуть працювати у відділення невідкладної допомоги, але зазвичай вони залежні від адреналіну. Вони спритні і безстрашні, думають на ходу й підходять до питань прагматично. Усі медсестри відділення невідкладної допомоги, яких я знаю, надзвичайно саркастичні. Утім, я не впевнена, чи це необхідна умова для такої посади.

Сандра зупиняється біля ліжка, на якому плаче пацієнт, а навколо нього збирається чимала група медсестер і лікарів.

Я підходжу до неї:

– Привіт, Сандро. У мене є пацієнтка, Бетті – екстрений виклик із їдальні. Вона скаржиться на біль у грудях. Де її розмістити?

Сандра киває.

– Усе зайнято. Покладеш її поки що на ліжко номер один?

Я дивлюся на Бетті, яка сидить в іншому кінці кімнати і тримається за сумку. Санітар розмовляє з нею, її очі розплющені. Я рада, що вона не дивиться в наш бік.

– Три колоті рани, – Сандра киває головою туди, звідки чується плач. – Я цілу ніч працювала з ним.

Я раптом усвідомлюю, що вона тут із вечірньої зміни – чотирнадцять годин на ногах. Дехто цікавиться, як медсестри можуть дозволити собі житло в Лондоні, але насправді воно для них недоступне. Як і Сандра, більшість із них приїжджає з околиць, проводячи дві-три години в дорозі, крім тих дванадцяти з половиною годин нічної зміни.

Дві медсестри перевіряють інформацію на пакетиках із червоними кров’яними тільцями. Ще одна медсестра вже прикріпила електроди дефібрилятора до грудей пацієнта і дає розпорядження.

Сандра підбігає до жертви ножового нападу, щойно прилади подають сигнал. Я відходжу від кабінки.

– Ліжко номер один, – повторює Сандра.

Санітар допомагає мені відвезти візочок Бетті в інший кінець зали.

Ми проходимо повз пацієнтку, яка безладно крутиться і може поранитися. Її поклали на саморобне ліжко – подушки, складені на підлозі в безпечному місці, – до того часу, поки не звільниться палата без гострих кутів і небезпечних предметів. У відділенні НД є спеціальна палата для пацієнтів із психічними розладами, проте вона завжди зайнята. Людям із важкими психічними хворобами доводиться надто довго чекати на невідкладну допомогу – до дванадцяти годин або й навіть довше, а середовище тут зовсім непридатне для таких вразливих і дезорієнтованих пацієнтів.

Медсестра з психіатрії у відділенні НД уся в татуюваннях і взута в чоботи DM із пошарпаними шнурівками. Її робота стає дедалі складнішою. Рівень відповідальності зашкалює, а система не справляється з викликами. Хай там як, а медсестра з психіатрії повинна завжди бути спокійною. Ця пацієнтка дуже збуджена, вона б’є кулаками повітря, а медсестра сидить біля неї на підлозі й розмовляє з нею м’яким, тихим голосом. Мені цікаво, скільки годин вона так просидить, витримуючи атаки, удари ногами й руками. За інформацією Національного інституту клінічної майстерності, протягом року надходить 68 683 повідомлення про напади на медпрацівників, і 69 % із них відбуваються в психіатричних закладах. Слово «надходить» ужито невипадково. Підраховано, що агресія стосовно медперсоналу щороку завдає збитків Національній службі здоров’я на 69 мільйонів фунтів стерлінгів. Що було б, якби кожна медсестра повідомляла про кожен такий інцидент? Медсестра, яка сидить на підлозі, не повідомить про те, скільки годин її сьогодні били. Вона сидітиме біля пацієнтки, намагаючись її заспокоїти, і знехтує тими кількома синцями.

– Подивіться на цю нещасну медсестру, – каже Бетті, коли ми проминаємо її. – Дівчата, вам недоплачують.

Ми виходимо з реанімаційної зали, залишивши позаду кабінки невідкладної допомоги, у яких клопочеться Сандра, і йдемо до зали для важкотравмованих. Проминаємо чергу пацієнтів у коридорі, які чекають, щоб їх відвезли в палату. Частина з них важкохворі й потребують госпіталізації, але у відділеннях немає місць. Решта чекає на прийом: після триетапної перевірки їм повинні надати допомогу не пізніше ніж через чотири години, але в такі дні, як сьогодні, можна прочекати значно довше. Або померти на візочку, ніким не поміченим.

Санітар підвозить Бетті до порожнього ліжка, яке саме прибирають і протирають. Незнайома медсестра всміхається мені мимохідь і продовжує чистити ліжко, крісло, монітор і візочок. На стіні висить витерта начисто дошка, а біля неї – раковина з пачкою рукавичок і місцем для фартухів. На поличці над раковиною є рідке мило і Hibiscrub, використання яких мінімізує ризик інфекцій. Я надягаю фартух, а потім допомагаю Бетті пересісти на ліжко. Медсестра вибігає з палати швидше, ніж я встигаю щось сказати. «Я принесу електрокардіограф», – повідомляє вона.

Стан Бетті погіршується. Її щоки запали, вона тремтить і цокотить зубами. Її обличчя такого ж кольору, як і наволочка під головою, і вона наче зникає в хмарі.

Я загортаю її в ковдру, намагаючись рухатися повільно: її шкіра тонка, як папір, а на руках у неї синці різної давності, схожі на пізні троянди. Ковдра блакитна і трохи шорстка, але, вкрившись нею, Бетті продовжує тремтіти.

Я ще раз вимірюю температуру за допомогою маленького приладу, який вставляю Бетті у вухо (він пищить, коли показує результат). Шкіра Бетті вже не здається такою холодною, та старші люди вміють приховувати проблеми з температурою. Іноді дуже низька температура в літніх пацієнтів може бути ознакою сепсису – смертельно небезпечної інфекції. Мене завжди захоплювала температура нашого тіла й ті тонкі межі, у яких працює наш організм. Щоб залишатися живими, нам потрібно підтримувати внутрішню температуру в доволі вузькому діапазоні. Але ми добре переносимо мороз. Мозок пацієнтів, які тонуть узимку, відмикається так ефективно, що це перетворюється на захисний механізм. Іншою крайністю є злоякісна гіпертермія – рідкісна реакція на анестетики, при якій температура тіла підвищується доти, доки мозок не перегрівається.

Температура тіла Бетті не екстремальна, але загрозливо низька. Підозрюю, що вдома в неї не ввімкнуте опалення. У Сполученому Королівстві мільйони людей не можуть заплатити за опалення.

– Бетті, я принесу вам термосистему. Вона видуватиме тепле повітря і трохи вас зігріє. Вона дуже зручна. Інша медсестра принесе вам прилад, який зніме кардіограму і перевірить, чи все гаразд.

– Дякую, люба. Усе добре. Я не хочу створювати незручності. Я бачу, які ви зайняті. Я знаю, що кардіограф…

– Ви зовсім не створюєте незручності. Ми для цього тут і працюємо.

Я усміхаюся, беру її за руку й легенько стискаю її.

– Принести вам сандвіч і чашку чаю?

– Ви така добра, – каже з усмішкою Бетті.

– Спробую щось відшукати.

Я знаходжу термосистему біля кабінки, з якої висовує голову медбрат, усміхаючись мені.

– Більше такого ніде не побачиш, – каже він.

Франциско, іспанський медбрат, із яким я знайома ще з коледжу, підходить до нас і пояснює:

– У дівчини на п’ятому ліжку обличчя флуоресцентно-жовте, – він стає біля мене і махає руками в повітрі. – Неонового кольору. Ми викликали педіатричну реанімаційну бригаду. В Іспанії молоді люди не лежать у канаві в одній туфлі. А тут ми зіткнулися саме з таким випадком. Тому ми вирішили, що це спроба самогубства. Ураження печінки, тобто передозування парацетамолом. Ми почали лікування, відправили зразки крові на токсикологічну експертизу і таке інше. Але коли вона опритомніла і ми почали її розпитувати, вона засміялась. «Я не намагалася накласти на себе руки, – сказала вона. – Це автозасмага».

Франциско повертається у свою кабінку й різко зашторює її.

Я везу систему для Бетті, прихопивши по дорозі сандвіч із яйцями і кресом. На вигляд він сухий і неапетитний, з однаковими загорнутими краями. Я залюбки відрізала б для Бетті велику скибку свіжого хліба і подала б його зі справжнім маслом і джемом.

Поки мене не було, постова медсестра зробила кардіограму й залишила електроди, викладені півмісяцем, на грудях у Бетті.

– Сказали, що все нормально, – переповідає вона.

Я анітрохи не здивована. Чоловік Бетті помер від інфаркту, а тепер вона скаржиться на біль у грудях. Хоча ніколи не слід поспішати з висновками, я майже впевнена, що в неї панічна атака.

– Це добре, – кажу я. – Зараз я вас трохи зігрію.

Термосистема виготовлена з білого гофрованого паперу, схожого на тканину, і після того як я накладу її на Бетті й під’єднаю до розетки, вона надується, мов маленька повітряна куля. Температура тіла Бетті підвищуватиметься на один градус за годину, а рівень цукру в крові – низький, безсумнівно, через недоїдання – нормалізується після того, як вона з’їсть сандвіч і вип’є солодкий чай. Знайти подовжувач і розетку нелегко, тому я посуваю крісла, обладнання і Бетті. Нарешті термосистему ввімкнено.

– Схоже на обійми, – каже вона.

Майже відразу її вигляд покращується. Вона тримається за обручку, почеплену на ланцюжок.

– Саме так працює ця система. Зараз я залишу вас, Бетті, щоб ви відпочили, а медсестра невдовзі повернеться. Гаразд?

Вона киває. Злегка усміхається.

– Ця матерія, – каже вона, – нагадує мені мою весільну сукню.

Я дивлюся на термосистему, а потім на очі Бетті. Вони наповнилися світлом. Я роблю паузу. Бетті не хвора, у неї немає потовщень в артеріях, які вимагають операції чи лікування. Але їй щось потрібно – те, що можуть дати медсестри. Я знову беру її за руку, відчуваючи, що апарат майже зрівняв наші температури. У якусь мить важко сказати, де закінчується моя рука і починається її.

– Дістати матерію було неможливо, – каже вона. – Але в нас був парашутний шовк. Тоді ми теж їли сандвічі з яйцями і кресом. Я пам’ятаю цей смак. А ще коронаційна курка, хоча Стен повибирав із неї всі родзинки. Він ніколи не їв фрукти й овочі.

Бетті сміється.

– Я пробувала засунути їх у тушковану телятину, знаєте, товкла картоплю і брукву. Але він завжди їх знаходив. Він удавав, що поперхнувся, і просив постукати його по спині. Старий бовдур.

Якщо подружжя прожило багато років разом, часто хтось із них помирає вслід за іншим. Звісно, ми не можемо констатувати, що причина смерті – це «розбите серце», але мені здається, що це і є справжня причина. Люди «з розбитим серцем» перестають піклуватися про себе. Вони не їдять, не миються і не сплять. Вони перебувають між двома світами і ціпеніють від горя.

Я дізнаюся, що в Бетті немає рідних, які підтримали б її так, як ми підтримували нашу бабусю після смерті дідуся, які б дбали про те, щоб вона їла і тепло вдягалась, обіймали б її, приносили б їй снодійне й суп. Втрата найближчої людини викликає фізіологічну реакцію, але якщо пацієнтові в шоковому стані принести солодкий чай, рівень цукру в його крові нормалізується. Солодкий чай може запобігти судомам, комі і навіть смерті, а рівень цукру в крові знижується у відповідь на серйозну хворобу, втрату чи шок частіше, ніж прийнято думати. Ця проблема далеко не завжди пов’язана з діабетом, і її легко виправити, але, якщо не вжити заходів, наслідки бувають катастрофічними.

Бетті зараз зовсім сама у квартирі, і це пояснює її стан здоров’я та біль у грудях краще, ніж будь-який прилад. А також те, як вона ковтає черствий сандвіч. Її щоки рожевіють, вона стає жвавішою і трохи підводиться на ліжку. Я слухаю її, тримаючи за руку, шкіра на якій тонка, як папір, і майже така ж зіжмакана, як і тканина навколо неї. Поки Бетті говорить, тремтіння в руці послаблюється, і зрештою вона заспокоюється й зігрівається.

Я не можу тут надовго затримуватися. За кілька кабінок звідси стоїть розлючений родич іншого пацієнта: він поглядає на мене і ходить туди-сюди. Я мушу бігти в кабінет реанімації, заповнити форму для аудиту і прийняти зміну. А ще потрібно організувати заняття, перевірити набір інструментів, і мій начальник мене шукатиме – він уже якось казав, що я зникаю бозна-куди. Надто багато справ.

Але я залишаюся тут іще на хвилину, заплющую очі і слухаю. Історія Бетті чудова. Якщо уважно прислухатися, замість слабкої літньої жінки, яка сидить сама на лікарняному візочку, я побачу дівчину в сукні з парашутного шовку, яка танцює зі Стеном, своїм нареченим.