Читать книгу Мовою добра. Історії догляду і прощення - Крісті Вотсон - Страница 6

Так, як медсестри і лікарі біжать назустріч терористам, Флоренс Найтінгейл бігла назустріч небезпеці. Ця жінка відкинула своє привілейоване походження й сподівання щодо того, що вона вийде заміж, доглядатиме за чарівним будинком, стане господинею і виховуватиме дітей. «Моє теперішнє життя – це самогубство. Єдине, чого я хочу, – померти, – казала вона». Натомість Найтінгейл вступила до Інституту протестантських дияконис у німецькому Кайзерверті, де відшліфовувала базові навички догляду за хворими протягом двох тижнів у липні 1850 року, а потім упродовж іще трьох місяців із липня 1851 року. В 1854 році вона вирушила в турецьке місто Скутарі, щоб доглядати за солдатами, пораненими під час Кримської війни. У першу зиму, яку вона там провела, загинуло 4077 бійців. Удесятеро більше солдатів померло від таких хвороб, як тиф, тифоїд, холера і дизентерія, ніж від бойових поранень. Найтінгейл замінила кімнатні ігри і шиття на «невимовний жах… який підступає з кров’ю до шиї». Повернувшись у Британію, вона зацікавилася підготовкою і підвищенням майстерності медсестер, а також брала участь в організації роботи школи акушерства при акушерському відділенні Лікарні Святого Томаса.

Колишні вимоги до акушерок зараз здаються доволі образливими. Джон Мобрей писав 1724 року в книзі «Лікарка»: «Вона не повинна бути надто товстою або дебелою, і насамперед їй не бажано мати товсті, м’ясисті руки або ширококості зап’ястя».

Окрім ставлення до акушерів, відтоді кардинально змінилось і ставлення до матерів – як у США, так і в Сполученому Королівстві. Кількість породіль, старших за сорок років, збільшилась утричі з 1980-х, і зараз жінки в цьому віці народжують дітей частіше, ніж підлітки. Навіть якщо репродуктивна функція порушена, зачати дитину стає дедалі легше. Згідно зі звітом Товариства допоміжних репродуктивних технологій, зараз американки, щоб завагітніти, частіше вдаються до медичних процедур (ЕКЗ), ніж будь-коли раніше. Самі пологи теж зазнають змін. У 2014 році було оновлено рекомендації Національного інституту клінічної майстерності, завдяки чому жінки отримали більше можливостей вибрати, де вони хочуть народити дитину. Жінкам, для яких передбачено звичайні пологи з низьким ризиком ускладнень, безпечніше народжувати в спеціалізованому акушерському відділенні, ніж у лікарні. Поступово збільшується кількість пологів, які відбуваються вдома чи в спеціальних центрах, і цей процес триватиме й далі. Водночас зростає частка кесаревих розтинів, і тепер на них припадає приблизно чверть пологів у Сполученому Королівстві.

Правила щодо передпологового і післяпологового періодів у всьому світі дуже різні. Упродовж століть народження дитини пов’язувалось із постільним режимом, і хоча на Заході ця практика застаріла, у багатьох країнах її продовжують дотримуватись. У Китаї жінки нічого не роблять і не виходять з дому в останні тридцять днів перед очікуваною датою пологів. Натомість у США, єдиній індустріалізованій країні, у якій немає обов’язкової оплачуваної декретної відпустки і в якій сорок три мільйони працівників не отримують оплачувані лікарняні відпустки, чверть молодих матерів повертається на роботу менше ніж через два тижні після пологів. Що відбувається з надійним зв’язком між немовлям і матір’ю? Чи виникає в чверті американських немовлят розлад прив’язаності? У Європі лікарняні практики теж дуже різняться. У Франції жінки залишаються в лікарні щонайменше на три дні після народження дитини. У Сполученому Королівстві жінку можуть виписати через кілька годин.

– Народження дитини – це природний процес, а не хвороба, – каже мені Френсіс, акушерка, за якою я ходжу тінню.

Студентам, які вчаться на психіатричних медсестер, не потрібно стажуватися в акушерстві, але моєму першому курсу пропонують місця в пологовому відділенні, і я погоджуюся на цю пропозицію. У Френсіс енергійний голос, який гармоніює з тим, як вона ходить по палаті, прибираючи на ходу, кидаючи урологічні проклади з кров’ю в жовті лікарняні медичні баки, миючи руки, підрівнюючи покривала. Френсіс показує мені їхню територію, і я ходжу за нею по допологовому відділенні, «де лікуються жінки після двадцятого тижня вагітності»; по приймально-оглядовому блоці для «проблем із вагітністю. Тут можна зробити УЗД, аналіз крові тощо». Ми проходимо повз кабінет, у якому жінку під’єднано до апарата КТГ (кардіотокографа) для визначення серцевого ритму плоду й частоти стискань матки, і в повітрі висить жах мертвонародження. Нам на шляху трапляються жінки, що страждають на гіперемезис вагітних – сильний токсикоз – і, щоб уникнути блювоти, потребують уведення рідин через крапельницю. Там є також жінки з гестаційним діабетом, у яких ростуть надзвичайно великі немовлята. Деякі жінки просто хвилюються – з фізичного погляду з ними все гаразд, але раніше вони вже втратили дитину (або й п’ятьох), і їх непокоїть думка про те, що це може статися знову. Тут також є жінки, які мають інші захворювання під час вагітності, як-от проблеми із серцем, астму чи розлади імунітету, і яким через високі ризики необхідно вживати ліки, що нерекомендовані для вагітних.