Читать книгу Мовою добра. Історії догляду і прощення - Крісті Вотсон - Страница 5

Виявляється, мій шлях до сестринської справи складався з багатьох вагомих подій. У п’ятнадцять років я прийшла додому зі школи й побачила у вітальні дорослих людей із синдромом Дауна та іншими вадами. Одна з них, гладка жінка середнього віку в неоново-рожевому топі, вмостилася біля мого тата і каже йому: «Я тебе люблю». Мій тато натягнув окуляри на носа і сидить із наляканим виразом обличчя. Поруч стоїть чоловік і голосно сміється, а ще одна жінка хитається вперед-назад і видає незрозумілі звуки. У мене багато запитань, але, перш ніж я встигаю щось запитати, заходить моя мама. У руках у неї братова тарілка із серії «Зоряні війни», на якій лежать тістечка із заварним кремом і стоять чашки з апельсиновим соком.

Моя мама вчиться на соціального працівника і проходить стажування в центрі для людей із важкими розумовими вадами. У деяких мешканців центру є проблеми з поведінкою. Я підозрюю, що вона стає комуністкою, і це не дуже подобається моєму консервативному батькові. Він червоніє дедалі більше і намагається відсунутися від жінки, яка повторює «я тебе люблю», мов поламана іграшка.

– Ох, Наташо, – каже моя мама. – Дай йому спокій. Моєму бідолашному чоловікові важко дихати!

– Ем… що відбувається? – запитую я.

Моя мама роздає сік.

– Ми заїхали по холодні напої, але вирішили повечеряти разом.

Я відчуваю, як мої брови піднімаються вгору. Я молюсь усім богам, яких тільки знаю, щоб ніхто з моїх друзів не зайшов у гості. Я поки що не стала соціал-лібералом.

Вечеря проходить чудово, і вона змінює мої думки й хибні припущення. До кінця вечора мені стає соромно за те, що я не помічала свою упередженість і привілеї. Непомітно для мене моя мама навчила мене дечому про баланс сил у піклуванні: «Чому я повинна знати все про їхнє життя, проводити час у приватних будинках цих людей, а вони про мене нічого не знають? Мені здається, що це несправедливо».

Навіть моєму татові вдається гарно провести вечір після того, як він вирвався з обіймів Наташі і приготував для всіх печену баранину. Однак, коли настає час іти, Наташа не хоче сідати в міні-бус. Доводиться її довго вмовляти й пообіцяти їй іще одну вечерю, щоб вона відійшла від мого тата.

– Вибачте, що я люблю вашого чоловіка! – каже Наташа моїй мамі, коли вони нарешті виходять на вулицю.

– Усе гаразд, – відповідає вона. – Я вас розумію.

Ми з татом махаємо їм рукою на прощання і якийсь час стоїмо мовчки, дивлячись на порожню тиху дорогу.

Трохи більше ніж через рік, ще до курсів із сестринської справи, я йду стопами своєї мами і починаю доглядати за дорослими із середніми і важкими розумовими і/або фізичними вадами. Ця праця здається мені важкою, але відрадною.

В Ентоні немає розумових вад, але в нього діагностували біполярний розлад. Я проводжу багато часу на його кухні, де допомагаю йому готувати їсти і слухаю його розповіді про те, як йому нарешті поставили діагноз – це сталося після того, як він спробував купити тридцять мопедів. Його мовлення нечітке через церебральний параліч, тож мені доводиться прислухáтись, і він ніколи не сердиться, коли я щось перепитую. Ще одна мешканка будинку користується дошкою, яка реагує на погляд. Очима вона знаходить кожну букву, щоб написати слово. Тоді ще не було хороших технологій, і, незважаючи на численні негативні асоціації з технологічним прогресом, я часто пригадую її, а також інших людей із важкими розладами, чиї життя він, безперечно, змінив на краще.

Ентоні страждає на посіпування м’язів і потребує постійного догляду. Його психічне здоров’я слабке, хоча ліки врівноважили його настрій. Попри всі виклики, з якими він стикається, ми весь час сміємося. Сестра Ентоні часто заходить у гості, і я завжди дивуюся з того, що вона має нещасний вигляд – хоча в неї немає інвалідності чи психічних хвороб, наскільки мені відомо.

– Вона постійно скиглить, – зауважує Ентоні після чергових відвідин.

– Природа щастя складна, – кажу я.

Ентоні всміхається і називає мене дивачкою.

У нас дивні стосунки. Він – п’ятдесятивосьмирічний чоловік, і я, як шістнадцятирічна доглядальниця, повинна допомагати йому користуватися туалетом: пересаджувати його з візка на туалетне сидіння й потім підтирати або підносити йому пляшку, в яку він пісяє. У будинку є й інші мешканці, що потребують персонального догляду: зміни прокладок або, як у випадку зі старшим чоловіком, у якого енурез, надягання на сечоприймач захисної оболонки у вигляді кондома. Не уявляю, як мені вдавалося виконувати такі інтимні завдання, не соромлячись і не змушуючи пацієнтів почуватися ніяково. В Ентоні важкі захворювання, фізичні й душевні, і деякі дні в нього важчі, ніж інші. Проте жоден інший мій підопічний не смішив мене так, що чай витікав через ніс. Кому, в дідька, потрібні тридцять мопедів?

У Сполученому Королівстві є чотири напрями підготовки медсестер: догляд за дорослими, догляд за дітьми, догляд за психічно хворими людьми і догляд за людьми з розумовими вадами. Але всі ці галузі здаються мені нелогічними: так само, як неможливо відокремити розум від тіла, я сумніваюся, що рання спеціалізація медсестер допомагає їм або пацієнтам. Наприклад, цілком імовірно, вам доведеться доглядати за підлітком із розумовими вадами і психічними розладами, а також із фізичними травмами, які він отримав унаслідок аварії.

Я серйозно задумуюся про те, щоб працювати з людьми з вадами інтелекту. Мене спонукає до цього Наташа і те, як моїй мамі подобався цей напрям, як її тішила можливість допомогти комусь жити незалежно; як цікаво ці вади вписуються, окрім іншого, в будову нашого суспільства. Але спочатку я вирішую вивчитися на психіатричну медсестру. Частково це пов’язано з Ентоні, але я також намагаюся якомога менше працювати з кров’ю. Після того як я знепритомніла під час забору крові, я почуваюся дуже чутливою. Щоразу, коли я бачу кров – навіть по телевізору, – задня частина голови наче втікає від мене і кімната йде обертом. Мені доводиться відкладати книгу, коли в ній описані криваві сцени або жорстокі вбивства. Це смішно, коли фобія з’являється так раптово, але я зайшла вже надто далеко, і гордість не дозволяє мені визнати, що сестринська справа – не найкращий варіант для мене.

Мені здається, що піклуватися про розум легше, ніж про тіло. Отже, коли я дізнаюся, що слово «психіатрія» вперше вжив 1808 року німецький лікар Йоганн Крістіан Райль і що воно означає «медичний догляд за душею» (він поділяв мою думку про те, що розвиток цивілізації сприяє божевіллю), то ухвалюю остаточне рішення. Сьогодні терміни «психіатрична медсестра» і «медсестра психічної гігієни» використовують як взаємозамінні, але мова сестринської справи змінилась. У XVIII та XIX ст. медсестер, які працювали в лікарнях для душевнохворих, називали «наглядачками». У цій назві відображено жахливу історію вивчення й лікування психічно хворих людей, а також контрольну та стримувальну роль медсестер.

Нарешті після стількох тижнів у коледжі, щотижневих іспитів із анатомії та фізіології разом зі студентами-медиками, довгих лекцій про природу сестринської справи, які наводять на нас сон своїми академічними термінами, настає перший день роботи у відділенні. Я прослухала лекції про фактори ризику для самогубств і самоушкоджень, роботу з пацієнтами, хворими на деменцію; раннє втручання, зменшення шкоди, системи класифікації, психофармакологію, планування догляду, рамки, стигму і дискримінацію, захист, дисбаланс сил, закон, етику і згоду. Я багато читала про історію психіатричного догляду, яка приваблює своєю похмурістю. Але сидіти в аудиторії з однокурсниками – це зовсім інше, ніж працювати медсестрою в лікарні.

Я прокидаюсь о п’ятій ранку, надто схвильована, щоб спати. У мене в животі все стискається. У психіатричних медсестер немає уніформи – є лише те, що викладач називає «штатським одягом» (смарт-кежуал, джинси заборонені). «Ваш штатський одяг занадто штатський», – сказав один із викладачів про мій гардероб. У мене є перепустка, на отримання якої пішов цілий ранок: пройти звивистими коридорами у підвалі лікарні повз басейн гідротерапії, від якого настільки тхне хлоркою, що аж очі виїдає (пацієнти нерідко страждають на мимовільні випорожнення); лікарняний атріум; апаратну, працівники якої не дивляться вам в очі й розкладають прилади на полицях таким чином, що кімната завбільшки з бункер стає схожою на ящик для всяких дрібниць. Я проминаю загальні лабораторії, у яких стоять подвійні двері з кодованими замками, а персонал здається блідим і напруженим.

«Я шість місяців відміряла піпеткою дріжджові гриби, – сказала мені подруга після того, як перейшла з біомедичної хімічної інженерії в бізнес. – Тільки особливі люди можуть працювати в лабораторії – дуже особливі».

Я обходжу чергу до стоматології: маса людей із опухлими обличчями, заплаканих, що потребують термінового стоматологічного втручання. Нарешті знаходжу маленьку кімнату, у якій стоїть кремезний татуйований охоронець. Він роздруковує перепустку і вставляє її в спеціальний чохол. Побачивши своє жахливе фото (я чомусь надула щоки і стала схожою на бурундука), я запитую, чи можна його переробити. Охоронець нахиляє голову і дивиться на мене так, що я починаю задкувати з кімнати й ледве не перекидаю крісло.

– Вибачте, вибачте, – перепрошую його.

Я чіпляю це жахливе фото до сорочки і дивлюсь у дзеркало, а потім глибоко вдихаю. Я тремчу, серце калатає десь у горлі. Що я взагалі знаю? Я дивлюся на свій «штатський» одяг. Моя футболка зім’ята, а штани надто довгі й потерті внизу. Я сама підстригла собі волосся, щоб заощадити гроші. Я запитую в дзеркала: «Любе дзеркальце, скажи, та мій сумнів розв’яжи: хто найбільш зі всіх боїться?»

Споруда за паркувальним майданчиком нагадує гуртожиток для медсестер, але на вікнах у ній маленькі брудні білі ґратки. Це і є психіатричне відділення: ціла будівля, відокремлена від решти лікарні. Перші лікарні для душевнохворих були засновані в Індії в III ст. до н. е. Британський Бетлем (Бетлемська королівська лікарня, яку в минулому називали «бедлам») є найдавнішою психіатричною лікарнею в Європі, що працює вже понад 600 років. Тепер у ній розміщено Національний центр лікування психозів. У деяких лікарнях є психіатричні відділення або амбулаторні клініки в головній лікарні, інші заклади, такі як Бетлем, спеціалізуються лише на психічних хворобах. Але, незалежно від планування, їхній вигляд і атмосфера відрізняються від інших відділень.

Я натискаю на дзвінок. Після ще одного сигналу і тривалого очікування жінка впускає мене всередину й відводить до ліфта, не запитуючи мене, хто я, і не дивлячись на жахливу фотографію на моїй перепустці. Двері у відділення гострих станів теж зачинені, і мені знову доводиться довго чекати. Кожен поверх має свою спеціалізацію, а в психіатрії їх багато: «Приймання», «Жінки», «Чоловіки», «Змішана група», «Органічна психіатрія», «Корпус для літніх людей», «Корпус для підлітків», «Центр лікування харчових розладів», «Центр реабілітації алко- та наркозалежних», «Психози», «Судова психіатрія», «Психологічна медицина», «Корпус матері і дитини», «Блок ЕКТ (електроконвульсивної терапії)».

Зараз є також центри для людей із соматичними розладами, тобто фізичними проявами емоційних проблем, наприклад із нездатністю ходити, нетриманням сечі або калу.

«Ця проблема стає дедалі поширенішою, – каже медсестра Фундації Національної служби здоров’я в Південному Лондоні та Модслі. – Палати переповнені пацієнтами, які місяцями не встають із ліжка, вони не можуть ходити і користуватися туалетом, їхні ноги не слухаються; у декого розвивається сліпота, з’являються постійний біль, заніміння або судоми. Але з медичного погляду з ними все нормально. Настільки сильними є емоції».

Провідний невролог і експерт із соматичних захворювань Сьюзанн О’Салліван не припиняє дивуватися їх поширеності:

«Щотижня мені доводиться комусь казати, що його хвороба має психологічні причини, і з цим діагнозом пацієнти часто не погоджуються. Не можна відділяти розум від тіла. Ми всі – душі в плоті».

Я трохи спізнилася, поки діставалася сюди і шукала ординаторську. Не подумала, що доведеться чекати двадцять хвилин. Черговий медбрат не дивиться на мене. Він записує щось у великий чорний щоденник.

– Ви пропустили передачу чергування, – каже він.

Це чоловік із неохайною бородою, одягнений у джинси. Його одяг, без сумніву, можна назвати «штатським».

– Вибачте. У мене сьогодні перший день.

Він швидко зміряє мене поглядом, а потім знову опускає очі.

– Знайдіть Сью, – каже він. – Вона – ваш наставник.

Я стою, як укопана. Від хвилювання зводить шлунок. В ординаторській є картотека, на якій стоїть засохла клеома. Я зосереджую увагу на коричневих закручених шипах, розм’яклих від віку. На столі, на який спирається медбрат, безліч слідів від кави й напівпорожніх чашок, а ще на ньому лежить мотоциклетний шолом зі стікерами і маленькою щербиною. Пахне тунцем і тютюном. У кабінеті надто гаряче, велика батарея створює індустріальний шум. Стоїть постійний гуркіт.

Він знову дивиться на мене. Усміхається. Його усмішка швидко зникає. Він продовжує писати, дивлячись мені в очі.

– Сью, – каже він. – Знайдіть Сью. Вона – ваш наставник. У вас усе вийде.

Я хочу відповісти йому: «Мені лише сімнадцять років. А ще я знепритомніла під час інструктажів». Натомість я глибоко вдихаю і йду в головний корпус, повз кабінет медсестер – маленьке квадратне приміщення, відгороджене столами і тумбами, наче робоча зона на кухні; у глибині стоять замкнені шафи, мабуть, для ліків. Трохи далі кав’ярня, у якій сидить кілька людей, а за нею – курильня. На щастя, з того часу більшість психіатричних закладів суттєво покращила свої підходи, методи лікування та архітектуру. Але не всі. І не настільки, як хотілося б.

Але зараз 1994 рік. У курильні повно народу. Крізь дим, як у нічному джаз-клубі, я бачу кільканадцять чоловіків і жінок. Переді мною тягнуться коридори з палатами по обидва боки. Я й гадки не маю, де знайти Сью, а персонал неможливо відрізнити від пацієнтів.

Я придивляюся до всіх пацієнтів і працівників, які ходять коридорами. Зовсім не збагну, що потрібно робити. «Сью?» – запитую я в кожної жінки, хтозна, пацієнтки чи медсестри. Я йду коридором повз потьмянілі картини на стінах: Далі, Рембрандт, ван Гог. Сумні роздруківки в незасклених рамках, із загорнутими краями, як у старих підставок для чашок. Я проминаю читальню, у якій немає книг, але сидять дві жінки й дивляться перед собою. «Сью?» – питаю я, але не отримую жодної відповіді. Телевізор показує денну програму, яку ніхто не дивиться. Для мене це місце незрозуміле й неприємне. Я можу лише уявити собі, як це – бути замкненим тут у чотирьох стінах, коли в тебе проблеми з психікою.

Переді мною з’являється мініатюрна жінка з великою зв’язкою ключів. Вона вдягнена в джинси і футболку, на обличчі в неї широка усмішка.

– Ви шукаєте Сью? Мабуть, ви – нова студентка.

Я киваю й полегшено видихаю.

– Крісті, – відрекомендовуюся й простягаю свою спітнілу руку.

– Зараз ми десь вас прилаштуємо, і ви зможете перечитати записи. – Вона стишує голос. – Завжди читайте записи перед тим, як зустрітись із пацієнтами.

Щось у її голосі змушує моє горло стискатись, а в голові починає гудіти.

Високий чоловік іде перед нами коридором.

– А ще вони крадуть у мене нирки, – каже він. – Вирізають їх. І серце. Щоб замінити на інше. Вони вставляють прилади, які все записують. Вирізають шматочки серця. Заміняють шлуночки на в’язниці. Вони хочуть забрати мою печінку. І мій кишечник.

Сью не зважає на нього.

– Дерек, – каже вона.

Він заходить у палату. Зліва від нас із гуркотом відчиняються двері, і з палати виходить ще одна жінка. Вона дивиться наліво й направо, а потім іде за Дереком у його палату. Я дивлюся їй услід, аж раптом Сью піднімає ключі й махає ними переді мною.

– Це – від ординаторської (вона має бути постійно замкнена), а це – від аптечної шафи. Крім цього, завжди замикайте канцелярську шафу: у ній є обладнання, яке може зашкодити пацієнтам.

Я йду за нею, вбираючи кожне її слово.

– Іще тут бувають крадіжки. Це корпус гострих станів, – каже вона, – тому в нас є пацієнти з різними захворюваннями: шизофренія, психози, депресія, межовий розлад особистості.

Вона стишує голос і нахиляється до мене:

– Якщо ви, звісно, вірите, що такий розлад існує. Ви ж щойно бачили Дерека. Його привезли вчора вночі. Як ви розумієте, він перестав вживати ліки. На верхньому поверсі є корпус для людей похилого віку, у якому приймають пацієнтів із органічними хворобами й супутніми психічними розладами. Психопатія, розлади особистості і кримінальні відхилення зазвичай трапляються в корпусі судової психіатрії, – додає вона з усмішкою. – Але не завжди.

Я йду коридором услід за Сью, і вона постійно махає рукою то в один бік, то в інший. Я думаю про всі психіатричні розлади, які можуть спричинити госпіталізацію пацієнта в корпусі гострих станів і обстежень, які, як мені відомо, тут проводять. Незважаючи на кількість ключів і замкнених дверей, це відкрите відділення, тобто хворі можуть вийти з нього в будь-який час. Проте я знаю, що, згідно із Законом про психічне здоров’я, деяких пацієнтів можуть утримувати тут примусово до шести місяців. Моя подруга, яка працює медсестрою комунальної психіатрії, часто розповідає про ізолювання вразливих пацієнтів. «Якщо медсестра пройшла належну підготовку і є сертифікованим фахівцем із психіатрії, іноді їй доводиться видавати розпорядження про обмеження свободи й госпіталізацію пацієнта».

Етичність примусової госпіталізації в психіатричну лікарню часто не дає мені заснути. Закон про дієздатність і Закон про психічне здоров’я закріплюють за медсестрами право ухвалювати рішення від імені пацієнта. Сприйняття медсестер як «наглядачів» жахливе. Згідно з п’ятьма принципами Закону про психічне здоров’я, перед тим як ухвалити рішення, медсестра повинна подбати про те, щоб права і свободи пацієнта обмежувалися якомога менше. Але мені здається, що одноосібне позбавлення пацієнтів свободи – це надто відповідальне й небезпечне рішення, принаймні на початках. На щастя, кажу собі, я ще не скоро досягну такого рівня підготовки. Але є дивний дисбаланс у тому, що я можу звідси піти, а деякі з моїх пацієнтів надто хворі, щоб повернутися додому. Я відчуваю велику відповідальність за те, щоб зробити все правильно.

– Туалет для персоналу, – каже Сью. – Майстерня.

Я дивлюсь у той бік, у який вона показує, – дві молоді жінки і старший чоловік сидять за маленьким столом і займаються рукоділлям.

– Анорексики, – каже вона. – За ними потрібно пильнувати. Нещодавно ми проводили обшук в однієї з них.

Сью киває головою на одну із жінок.

– Вона сказала, що в неї немає ніякої контрабанди. А потім дала головній медсестрі п’ять лез, які були в неї сховані, і сказала: «Ви їх не помітили». Вона не збиралася себе різати, просто хотіла дошкулити медсестрі.

Обидві жінки привертають до себе увагу своїм виглядом: у них стирчать ребра, а кістки легкі, як пір’їнки. Я стискаю зуби, щоб не відкрити рота. Як жахливо для тих, хто страждає, бачити, що на них витріщаються, а тим паче медсестра! У мене є сусідка, яка, безсумнівно, хвора. Коли вона щоранку виходить на пробіжку, здається, що її кості ось-ось тріснуть. Я завжди вітаюся з нею і змушую себе відводити погляд, так само, як зараз, хоча це важко. Я запитую себе, чи вона – як і ці жінки – може померти. Анорексія залишається однією з головних причин смерті в психіатрії. І вона набуває поширення. Зараз також з’явилась орторексія – надмірне захоплення корисним харчуванням. Американська психіатрична асоціація поки що не внесла орторексію до списку харчових розладів DSM (Діагностичний і статистичний посібник із психічних розладів – книга, що містить усю інформацію про психічне здоров’я), але я майже переконана, що це питання часу. Очевидно, зараз, в епоху Інстаграму, соціальних медіа й недосяжної досконалості, такі харчові розлади з кожним роком поширюватимуться все більше.

«Усі ці дівчата цілеспрямовані, але їхні цілі надзвичайно вибіркові. Їх дуже багато, – розповідає медсестра відділення психічного здоров’я дітей і підлітків. – Зазвичай на анорексію хворіють дівчата, але кількість хлопців із розладами харчування зросла на двадцять сім відсотків за минулі три роки – це вдвічі більший приріст, ніж у дівчат. Складний час для підлітків! Надто багато тиску».

Ми йдемо в інший кінець коридору.

– Зала відпочинку, – каже Сью.

Кілька людей п’ють чай, а телевізор показує ще одну денну програму, яку ніхто не дивиться.

– На арт-терапію о десятій зазвичай приходить багато людей. На музику о першій – лише Кіт, тому що він відмовляється митися. Потім у нас групова терапія, участь у ній добровільна, але ми заохочуємо приходити всіх, – Сью усміхається. – Усе зрозуміло?

Я киваю.

– Дякую.

Але я не знаю, що мені робити. Яка моя роль? Потрібно просто сидіти з пацієнтами, спробувати з ними поговорити чи приглядати за ними? Розпитати про ліки, які дістають із-під кришки, і їхню побічну дію, чи зайнятися гончарством? Переконувати дівчат, хворих на анорексію, поїсти? Чи просто стежити за тим, що вони їдять? Королівський коледж сестринської справи у своїх «Стандартах попередньої реєстрації» зазначає, що «психіатричні медсестри повинні використовувати різні методи взаємодії з пацієнтами і сприяти формуванню в них позитивних взаємин, спрямованих на соціальну інклюзію, права людини та одужання, тобто на здатність людини наповнити своє життя змістом, як за наявності симптомів, так і за їх відсутності». Мені подобається думка про те, що я можу зробити чиєсь життя змістовнішим і водночас шукати сенс власного існування. Але я й гадки не маю, з чого почати.

– Пусте, – каже Сью. – Після обіду починають діяти ліки, тому до вечора всі зазвичай причмелені, а потім показують «Іст-Ендерс» і якийсь фільм. Звичайно, не фільм жахів. І не про прибульців. Особливо після того, як Дерек повернувся. Він думає, що його викрали інопланетяни й вирізали йому нирки.

Вона хитає головою:

– Ніколи не сперечайтеся з ним. Хто ми такі, щоб казати, що прибульці його не викрадали? Або принаймні не намагаються викрасти. Всесвіт надто великий, щоб його зрозуміти. У нас немає доказів. Але й казати, що він має рацію, теж не слід. А ще Пем подобається «Вулиця Коронації», але ми не хочемо, щоб у неї знову з’явилися суїцидальні настрої.

– Причмелені? – я помічаю, що дівчата, хворі на анорексію, дивляться на мене і сміються. – Суїцидальні настрої?

– Ліки. Хімічні гамівні сорочки. Хто сказав, що моя реальність більш справжня, ніж Дерекова? Можливо, прибульці і справді існують. Спростовувати це – не наше завдання. Ми тут не для того, щоб заперечувати можливість позаземної активності в іншій галактиці.

На якусь мить вона заходиться сміхом.

Я відчуваю важкість у животі й пощипування в роті. Щось стискає потилицю.

– Звичайно ж, – Сью нахиляється до мене і переходить на шепіт, – пацієнти не знають, що в ліках повно миш’яку. Не кажіть їм, гаразд? А у воду кладуть криптоніт. Нічого не пийте.

Я повільно повертаю голову, дивлюся на обличчя Сью і її відсторонений погляд.

– Ви не Сью, правда?

Вона знову сміється і тупцює на місці.

– Обманула, обманула! Сью пішла на перерву.

Кілька секунд я стою нерухомо, тепло підступає до шиї і до обличчя, мої щоки такі гарячі, що я вже уявляю собі цей рум’янець. Я почуваюся ніяково. Земля хитається під ногами. Я намагаюся згадати все, що мені розповіла Сью. Усі її слова тепер здаються нісенітницею. Вочевидь, я передивилася фільмів. Я їй щось сказала? Встигла порушити якісь правила? Чи втрачу я свою репутацію ще до того, як її сформую? Я дивлюся на її обличчя. Ми зустрічаємося поглядами. Вона тримається за живіт від сміху. А потім я не втримуюся, щоб і собі не засміятися. Її сміх зливається з моїм.

Як виявляється, її звати не Сью, а Гейлі. Хоча я знічена і трохи налякана, з цього дня ми починаємо спілкуватись і сміятися разом, і Гейлі щодня розповідає мені (та й усім, кому тільки може) про мій перший день у лікарні.

– Звичайно, між пацієнтами і персоналом немає розмежування. Кожен може захворіти і, мабуть, рано чи пізно захворіє. Психічні хвороби не відрізняються від астми або перелому. Тому не хвилюйся. Чому б мені не побути Сью?

А потім вона розповідає мені про миш’як і про те, що решта медсестер – ніякі не медсестри: уряд прислав їх сюди для того, щоб контролювати її думки. Гейлі, безперечно, хвора, але вона вчить мене багато чому.

Перших психіатричних медсестер називали «друзями душі» і підбирали так, щоб вони могли налагодити з пацієнтом дружні терапевтичні стосунки. Зараз це знову в моді: лікарні наймають на роботу людей, які вже стикалися з психічними хворобами в особистому житті. Їм пропонують вакансії в коледжах зцілення – центрах, орієнтованих на освітній, а не клінічний підхід у роботі з хворими. Я рада, що мені випало працювати з Гейлі. Вона смішить мене так само, як колись Ентоні. Одного разу я почула, як вона казала своєму чоловікові не телефонувати їй щодня: «У мене перерва, – заявила вона. – Психічна перерва. Повернуся додому через шість місяців».

Моя наставниця Сью (справжня) – це жінка зі Скеґнесс, із плямами від нікотину на пальцях і яскраво-пурпуровими тінями на повіках (і вона без ключів). Вона не перестає сміятися, коли я розповідаю їй про Гейлі.

– Ну все, годі, – каже вона, – у всіх був перший день на роботі. Принаймні я не влаштувала для тебе тест на кмітливість[3].

Я йду за Сью (спершу перевіривши бейдж, прикріплений до її кофти) в оглядову кімнату, де вона разом зі ще однією медсестрою проводить інвентаризацію психотропних препаратів. Фармакологія надзвичайно просунулась уперед з кінця XIX ст., коли седативні засоби призначали пацієнтам для хімічного стримування, а не для лікування. Хлоргідрат викликає сильне звикання (а ще в наш час деякі ґвалтівники присипляють із його допомогою свою жертву) і має низку неприємних побічних ефектів. Хоча зараз його й не використовують у психіатрії, зовсім недавно це був поширений стримувальний засіб у педіатричному відділенні інтенсивної терапії.

Сью говорить без упину.

– Насправді ліки не лікують хворобу, а тільки послаблюють симптоми. І їх досі використовують для стримування. У нас тут чудові лікарі, але важливо нагадувати їм, що остаточне рішення стосовно ліків – і щодо того, чи вживати їх узагалі, – за пацієнтом. Звичайно, за умови, що їх (пацієнтів) тримають тут не примусово. Ось тут користувачі послуг отримують ліки вранці, в обід і ввечері. Більшість із них дає собі раду, але декого потрібно підбадьорювати й підтримувати.

Вона говорить крізь сигаретний дим.

– Ти повинна готувати таблиці і перевіряти, щоб лікарі не призначили неправильної дози. Потім у нас ранкова нарада, на якій ти маєш бути присутня. Там обговорюють кожного користувача послуг, будь-які проблеми, плани тощо. Потім потрібно заповнити купу паперів, пов’язаних із оцінюванням, рішеннями комісій, щоденниками. Не хвилюйся. Ти все зрозумієш у процесі.

Якщо ліки борються із симптомами, що ж тоді лікує хворобу? Американський професор комунальної психіатрії доктор Дрейк каже: «Єдиний ефективний інструмент в арсеналі психіатра – це допомога у сфері оплачуваної роботи». Сью багато розповідає мені про те, що може допомогти, а що ні в психіатричному догляді. Стажерів із медичного коледжу закріплюють за ментором, який їх контролює, підтримує і оцінює їхню роботу. Іноді медсестри проводять час з іншими членами команди психічного здоров’я: арт-терапевтами, психологами, соціальними працівниками і професійними консультантами, фахівцями з працетерапії, але здебільшого вони працюють зі своїми наставниками.

Тут ти пан чи пропав, і, як і будь-де, трапляються добрі наставники, які з розумінням ставляться до того, що студентка медколеджу може бути наляканою, молодою і наївною, і ті, яким подобається відчувати свою владу над стажерами – ієрархію. Мені пощастило. Сью прихильно ставиться до мене; вона раз по раз кладе руку мені на плече і легенько стискає його.

– Ти будеш на висоті. Перевіриш показники в Дерека? Ти вже його бачила. Потрібно вписати його фізичні показники в таблицю – кров’яний тиск тощо.

Я полегшено зітхаю. Я вчилася вимірювати життєві показники й орієнтуюсь у цьому краще, ніж в інших аспектах психіатричного догляду: психологічні вправи і групова терапія для мене надто складні. Вписування в таблицю показників температури, режиму харчування, показників рідин, частоти дихання та ін. – це практичне й доволі легке завдання, яке я можу опанувати. Я вперше усміхаюсь, а тоді йду в палату до Дерека.

Зріст Дерека – сто вісімдесят сім сантиметрів, його голос чути аж на подвір’ї. Дерека перевели з психіатричного центру інтенсивної терапії (ПЦІТ – не сплутувати з педіатричним центром інтенсивної терапії, який також називають ПЦІТ). Там за ним доглядали тендітні медсестри з Філіппін. Як я згодом дізналася, вони часто працюють у ПЦІТ із великими чоловіками, зріст яких понад сто вісімдесят п’ять сантиметрів, зокрема з тими, які лікують себе наркотиками та алкоголем. Часто ці пацієнти дуже хворі й жорстокі, але медсестри-філіппінки кажуть мені, що на них нападають набагато рідше, ніж на медбратів.

– Користувачі послуг вбачають у нас меншу загрозу, тому вони не бояться. Значною мірою хворобу провокує страх. Іноді медбратам доводиться викликати нас, коли в них дуже жорстокий або агресивний користувач послуг, щоб ми його заспокоїли.

Не схоже, щоб Дерек боявся. Але в нього на подушці лежить товста Біблія, і він торкається її рукою, коли я заходжу.

– Вітаю! Я Крісті, – кажу, опинившись у палаті.

Усередині є все необхідне: вбудований гардероб, комод, ліжко і крісло. У кріслі навпроти Дерека сидить іще один чоловік.

– Вітаю! Я – Вік, лікар психіатричного відділення.

Він устає, і я тисну йому руку. Дерек продовжує сидіти, але киває мені головою.

– Дереку, мені потрібно виміряти ваш кров’яний тиск. Ви не проти?

Я бачу прилад за дверима і тягнуся до нього рукою.

– Проти, – каже він.

Вік сідає.

– Дереку, Крісті сьогодні працює перший день. Вона вчиться на медсестру і прийшла сюди, щоб допомогти. Вона хоче перевірити ваші фізичні показники так само, як ми перевіряємо їх щодня. Швидкий огляд: учора ввечері ваш тиск був трохи зависоким.

Без жодного попередження Дерек встає і стискає кулаки.

Він верещить:

– Вони хочуть мене викрасти! Вийняти душу через ніздрі або через очниці! Вони виїдять мої очі і витягнуть мозок через череп, а потім просвердлять отвір у шиї, просунуть крізь горло вішак і підважуватимуть гачками рештки, поки все не вилізе! Після цього вони змінять мої нейрони! Перепрограмують їх! Виллють кислоту на клітини мозку і розплавлять їх! Коли вони вставлять мозок на місце, я стану таким, як вони!

Вік і далі сидить у кріслі.

– Гаразд, Дереку, вам нічого не загрожує. Я поряд.

Він киває на двері, і я повільно виходжу, натомість у палату вбігають інші медпрацівники. З порога я бачу, як вони несподівано оточують Дерека, а той кричить чимраз голосніше. Я відчуваю, як мені на очі накочуються сльози, стікаючи по обличчю. Через мене йому стало гірше, а не краще. Мабуть, я сказала або зробила щось не те. До того, як я прийшла, усе було нормально.

Сью сміється:

– Річ не в тобі. Дерек дуже хворий і, на жаль, непередбачуваний, як і всі наші пацієнти. Вік чудовий, але іноді нам не вдається розрядити ситуацію, тоді доводиться стримувати хворих або вводити їм снодійне.

Вона дає мені чай.

– Бідолашний Дерек. Удома на нього не раз нападали. Насправді суспільство становить загрозу для психічно хворих людей, а не навпаки.

Ми сидимо в ординаторській, у якій я перед чергуванням зустріла чоловіка в «штатському». Я відбула лише половину зміни, але почуваюся виснаженою, як вичавлена губка, – розсіяною і розгубленою.

– Тобі слід це записати. Рефлексивна практика – це частина нашої роботи. Щодня розмірковуй про те, що сталось, і, якщо можеш, записуй це.

У нас був курс, присвячений критичним аспектам рефлексії, але лише зараз він здається мені актуальним. Звичайно, Сью має рацію. Рефлексивна практика, як і всі теорії сестринської справи, включає різні моделі та ідеї, але по суті – це процес тлумачення реальних подій. Це наче емоційний захист для медсестер, які поклали собі на плечі тягар догляду за вразливими людьми. До того ж вона допомагає медсестрі зрозуміти власну особистість, свій життєвий шлях, спогади і їхній вплив на події. Одна з моделей рефлексивної практики, розроблена медсестрою і акушером доктором Тайлором, визначає, що «деякі запитання можуть залишитися без відповіді». Але я розумію, про що каже Сью. Пошук сенсу в запитаннях допоможе мені. Чому Дерек так відреагував? Чому це мене настільки засмутило?

– Рефлексивний щоденник допомагає мені залишатися здоровою, – каже Сью. – Навіть у важкі дні я роблю в ньому записи. Ти побачиш, як багато нового дізнаєшся після кожного стажування. Плюс велика склянка джин-тоніка перед сном…

Окрім Дерека, у відділенні є й інші чорношкірі чоловіки із шизофренією – важкою хворобою, яка впливає на мислення людини. Вона не має нічого спільного із синдромом множинної особистості. Мій друг, який хворіє на шизофренію, описує її як «фрагментарне сприйняття світу. Намагання зібрати все воєдино. Але, звичайно, усі люди різні, і мій досвід зовсім не схожий на інші».

Проте у психіатричному відділенні інтенсивної терапії є дещо спільне. Зараз там лікуються лише чорношкірі, азійці або представники етнічних меншин, переважно робітники. Наскільки я бачу, вони не більш збуджені, ніж Пем – білошкіра жінка із середнього класу, яку ніколи не переводили у відділення інтенсивної терапії. Хоча йдеться про події двадцятирічної давнини, відтоді нічого не змінилося. Закон про психічне здоров’я, написаний кілька десятиліть тому, не пропонує нових підходів до подолання культурних і расових стереотипів. Французький філософ Мішель Фуко наполягав, що божевілля залежить від суспільства, у якому воно існує, і що культурні, інтелектуальні та економічні структури суспільства визначають перебіг хвороби. У цьому напрямі багато питань залишаються недослідженими. Дослідження AESOP, яке проводили протягом двох років одразу в трьох містах Сполученого Королівства (Лондон, Ноттинґем і Бристоль), на сьогодні є найґрунтовнішим аналізом першої допомоги під час психозу за методом «випадок – контроль». Воно встановило, що шизофренія значно більш поширена серед афро-карибців і чорношкірих африканців обох статей і всіх вікових категорій. Афро-карибські чоловіки значно частіше отримують такий діагноз. Із 1960-х років багато досліджень порівнювали частоту захворювань на шизофренію та інші психози, і всі вони вказують на те, що відсоток хворих значно більший серед чорношкірих чоловіків. Різниця – від двох до вісімнадцяти разів. У нещодавньому звіті наголошувалося на поганому рівні обслуговування чорношкірих африканських і карибських чоловіків і зазначалось, що в середньому ця група перебуває на примусовому лікуванні в п’ять разів довше. Невідомо напевно, чому так відбувається, але основною проблемою, безперечно, є расизм на індивідуальному та інституційному рівнях.

Я намагаюся зрозуміти, що це означає для Дерека, і що я, як психіатрична медсестра, можу зробити для послаблення цієї нерівності. Королівський коледж медсестер наполягає, що протидія нерівності і дискримінації, які є наслідками або передумовою проблем із психічним здоров’ям, – це основний обов’язок психіатричної медсестри. Усі аспекти психіатричного догляду підпорядковані закону про права людини. Але соціальний і політичний контекст психічного здоров’я – це як вода, разом із якою можна вихлюпнути немовля. Великий вплив на психічне здоров’я має громада, а хронічне недофінансування і скорочення таких послуг, як соціальне житло й пільги, шкодять психічному здоров’ю нації і, як мені здається, збільшують кількість самогубств. На багатьох рівнях є неприємні факти, які медикам важко усвідомити і які безпосередньо впливають на психічні розлади.

Я завжди помічала певні речі в Лондоні: чергу на автобусній зупинці, у якій із самого ранку стоять переважно чорношкірі, щоб дістатися на роботу. Я сиджу в Макдональдзі, або в спортзалі, або в Британській бібліотеці і дивлюся, хто там прибирає. Я бачу, що асистенти лікарів здебільшого чорношкірі, а директори лікарень – білошкірі. Крім цього, я помічаю яскраво пофарбованих ловців мрій у найбрудніших вікнах у південних районах Лондона. Відколи я працюю з Дереком, я замислююся про більший відсоток хворих на шизофренію серед чорношкірих чоловіків і про багаторівневість статистики. Я починаю рефлексувати.

Мені доручають регулярно провідувати Дерека, і я бачу, як його стан поступово покращується. Він без проблем дозволяє мені вимірювати свій кров’яний тиск. Вік каже, що його відпустять на один день додому. Він називає це «позитивним ризиком». Без сумніву, Дерек уже спокійніший і здатний краще виражати свої почуття. Коли психоз послаблюється, проявляється його справжній характер. У миті спокою він цікавиться мистецтвом і шахами та безуспішно намагається навчити мене і того, й того, сміючись, як я називаю пішаків «їжаками». У Дерека антикварна шахова дошка, яка пахне морем, і він розповідає мені, що вона століттями подорожувала по світу. Мої очі круглі від подиву. Я дізнаюся, що він їв Scampi Fries, і тепер його пальці пахнуть ними, і це також смішить його до сліз. Він розповідає мені про Фріду Кало і постійно її цитує: «Вони вважали мене сюрреалістом, але це не так. Я ніколи не малювала мрії. Я малювала власну реальність».

– Знаєш, вона розуміла, – каже мені Дерек. – Вона справді розуміла реальність. «Я не малюю мрії». Розумієш?

– Начебто, – відповідаю я.

І це справді так. Я починаю розуміти, що таке психіатричний догляд, хоча цьому важко дати визначення.

– Психіатрична медсестра – це ловець снів для тих, хто у відчаї, – кажу я.

І тоді Дерек дивиться на мене так, наче я сказала щось на диво точне або зовсім безглузде.

– Це постійне зважування ризиків і переваг, – каже згодом Вік. – Значною мірою психіатрія полягає в тому, щоб забирати в людей їхню силу, коли вони хворі, і повертати її допустимими порціями, коли їхній стан покращується.

Хоча я поки що й молодша медсестра, але ця ідея мені зовсім не подобається. Проте мені не вистачає сміливості – або знань – заперечити Вікові, що душевнохворі люди часто й так безсилі.

Я думаю про інші сфери сестринської справи: інтенсивну терапію, у якій апарати життєзабезпечення перебирають на себе функції організму, поки людина хворіє, і поступово відходять на задній план, щойно органи відновляться. Фахівці з психіатрії, такі як Вік і Сью, стають системою життєзабезпечення для Дерекового розуму. Сью каже мені, що робота медсестри іноді зводиться до того, щоб вислухати, заспокоїти і створити для людини безпечні умови, поки вона не зможе сама себе убезпечувати. Ловити її погані сни, поки вона не прокинеться.

Лікування Дерека закінчується, і Сью здебільшого зайнята тим, що вона називає «терапевтичним спілкуванням» і «плануванням виписки». У психіатричному догляді це складне міждисциплінарне завдання.

– Пацієнти могли поводитися нестримано під час хвороби, перед тим як їх прийняли на лікування. Імовірно, вони намагалися рятуватися наркотиками та алкоголем. Майже завжди у них є невирішені проблеми з грішми і роботою. Тому відправляти їх додому непросто. Дехто більше не має даху над головою, або його дім непридатний для життя.

Паралельно з національною кризою соціального будівництва психічні хвороби сягають масштабів епідемії в Сполученому Королівстві. Мені здається, що на певному етапі в житті кожен із нас переносить душевні розлади так само, як і фізичні. Я однозначно почувалася краще або гірше в різні періоди як психічно, так і фізично. Але кожен четвертий хворіє так важко, що йому ставлять психіатричний діагноз. У кожної десятої дитини є діагностована психічна хвороба. Кількість самогубств збільшується, а чекати на прийом до лікаря психічно хворим людям доводиться неприпустимо довго. Нещодавно урядова робоча група засудила багаторічне недофінансування психіатричних ресурсів і встановила, що в середньому максимальний термін очікування на прийом до державних спеціалістів становить тридцять днів. Психіатричні відділення працюють понад норму і порушують інструкції. Прем’єр-міністр Тереза Мей пообіцяла революцію в психіатричному обслуговуванні і заявила про намір створити 21 000 нових робочих місць у цій сфері. Але після відміни стипендій для студентів спеціальності «Сестринська справа» важко зрозуміти, звідки з’являться ці медсестри. Керівник і генеральний секретар Королівського коледжу медсестер Джанет Дейвіс сказала: «Уже зараз відчувається катастрофічний брак кадрового планування і відповідальності… За час правління цього уряду кількість медсестер із фаху „Психіатрія“ зменшилася на 5000, і це частково пояснює, чому пацієнти залишаються сам на сам із проблемами».

Психічні хвороби мають руйнівні наслідки. Провівши деякий час у відділенні з наляканими і вразливими людьми, частина з яких довго і важко хворіє, я погоджуюся зі Сью: «Я б радше захворіла на рак, ніж на серйозну психічну хворобу».

Однак проблеми з психічним здоров’ям є не лише в Сполученому Королівстві: ООН визначає їх як глобальні. У Китаї, де психічні хвороби раніше вважали політичним злом, а не органічною хворобою, зараз налічується сто мільйонів душевнохворих людей. У час, коли в нас є все, коли ми живемо в кращих, ніж раніше, умовах, коли наш загальний стан здоров’я і освіта повинні відповідати найвищим універсальним стандартам, ми страждаємо більше, ніж будь-коли.

Я помічаю, що Дерек видається наляканим щоразу, коли поруч є Пем. Він ходить туди-сюди, і його мова тіла вказує на стрес: щелепи стиснуті, очі опущені додолу, руки складені на грудях, вигляд відсторонений. Мені випадає нагода поговорити з ним у їдальні. Пем – бліда, худа жінка, яка страждає на депресію, – стоїть у черзі, тримаючи в руках тацю з бездоганно складеним начинням, і широко усміхається. Їдальня заповнена персоналом і пацієнтами, які саме обідають. Їжу вживають надто швидко або надто повільно, і в психіатричних закладах часто трапляються удушення. Іноді пацієнти навмисне давляться їжею, щоб зашкодити собі.

Люди знаходять безліч вигадливих способів травмуватися: зав’язують лігатуру на шиї, завдають собі сексуальних каліцтв, зокрема намагаються відрізати собі пеніс, обпалюють шкіру або виривають волосся, ковтають леза, голки, булавки або батарейки, п’ють відбілювач або антифриз, роздирають шкіру або ріжуть її. Самоушкодження були завжди, але поки що немає чіткого розуміння їхньої причини. Деякі люди, які вдаються до них, вважають їх наративом, різновидом мови. Немає більшого прояву болю, ніж людина, яка їсть так мало, що може померти. Або так багато, що може померти. Ожиріння – це самоушкодження. Залежність – це самоушкодження. Ми завдаємо собі ушкоджень різними способами, щоб виразити такий емоційний біль.

У своїй книзі «Психіка на шкірі: історія самоушкоджень» Сара Чені, яка працює в Королівському коледжі медсестер, називає психіатричний наратив настільки ж структурованим, як і історичні, літературні або художні наративи самоушкоджень. Проте потрібно розрізняти самоушкодження і спроби самогубства.

– Фріда Кало скоїла самогубство в сорок сім років, – розповідає Дерек. – Усі казали, що в неї в легенях був тромб, але насправді вона померла від передозування.

Я вперше чую, як він говорить про самогубство. Сью сидить навпроти нього.

– Ти іноді думаєш про це? – запитує вона.

– Про самогубство? – він примружується. – Хіба про нього не всі думають?

Вона хитає головою.

– Гадаю, що ні.

На голові в Дерека шерстяна шапка, прикрашена спереду логотипом Nike.

– Коли курив багато наркотиків. Я був дурним.

– Але ж ти перестав, – зауважує вона.

– Якщо дуже зосередитися – навіть коли сниться, що можна змінити місце, у якому відбувається сон. Я заходжу в цей сон задки, а не передом.

Я гадки не маю, про що каже Дерек, але сиджу з ними певний час і просто слухаю. Вигляд у нього спокійний: тіло розслаблене, і йому легше усміхатись. У його очах немає гніву, і страху також. Але Сью супиться.

– Не думаю, що йому слід їхати додому, – каже вона мені згодом. – Його потрібно дообстежити. Психіатрія нагадує сліпця, який шукає вигаданого чорного кота в темній кімнаті. Здається, це написав Олівер Сакс. Або щось схоже. Інформація може бути небезпечною.

Мені зовсім не зрозуміло, про що йдеться Дерекові чи Сью. Або Оліверові Саксу. Але я відчуваю, що все це важливо.

Я знаходжу його першою. Дерек лежить на підлозі біля ліжка, і кров витікає з його руки гротескно красивою дугою. Вона червоніша, ніж можна собі уявити. Його очі розплющені, але шкіра землистого кольору.

Якийсь час – надто довго – я стою там, нездатна поворухнути ногами або закрити рот. Запах моря і старих шахів, звук його сміху замінилися нічим. На мить чи дві я опиняюся з Дереком не тут. У підвішеному стані.

Гейлі кричить за дверима. Маленькі ножиці лежать за фут від Дерека, біля його витягнутої руки. Потім я підбігаю до калюжі крові і до кнопки аварійного виклику. Усі викрикують одночасно, і палата заповнюється людьми, які краще за мене вміють діяти в таких ситуаціях. Вбігає лікар, потім іще один, і коли прибуває реанімаційна бригада з головної лікарні, я стою на колінах у калюжі червоної крові. Вона схожа на масло, неоднорідна. Хтось простягає мені рукавицю.

– Затисни рану! Тисни якомога дужче!

Рука Дерека настільки помережена червоним, що важко визначити, де він розрізав шкіру і внутрішні тканини та дістався вени, а може, артерії? Кров б’є струменем. Порізи по всій руці: одні з них глибокі, і в них проглядаються м’язи, інші – поверхневі, але кровоточать більше. З одного порізу дзюрчить кров. Я прикладаю до нього марлю, і вона просякає кров’ю за лічені секунди. Врешті-решт мої пальці сильно натискають на потрібну точку, і я тримаю краї порізу туго і щільно. Але цівка крові продовжує текти. Я ледве чую вигуки:

– Джгут!

– Прямо в операційну!

– Переливання крові!

Пригадую, я тоді думала про колір крові, про те, яка вона неймовірно червона. Наскільки вона відрізняється від того, що ми собі уявляємо. Наскільки вона тепла, майже гаряча. Я намагаюся визначити кількість утраченої крові, але можу сказати лише те, що її надто багато.

Потроху Дерек починає кашляти і рухати іншою рукою. Все уповільнюється.

– Усе гаразд. З вами все буде добре, – каже хтось.

Вік повертається до медсестри, яка стоїть біля дверей:

– Зателефонуйте у відділення невідкладної допомоги – зараз ми його туди відвеземо, – каже він.

Я ненавиджу кров. І ось вона перед очима, на моїй руці і на передпліччі. Найчервоніша і найтепліша кров – саме те, чого я хотіла уникнути. Проте поколювання в потилиці немає. Я не непритомнію. У мене не паморочиться в голові. Я так сильно тисну на руку Дерека, що мої пальці зовсім заніміли. Я зосереджуюся лише на його обличчі, скривленому і наляканому, зі сльозами в куточках очей, схожими на скалки скла. На обличчі Дерека страх. Я хочу якось підняти його. Загорнути в ковдру і захистити. Я хочу боротися з тією невидимою силою, що підвищує його ризик захворіти, отримати діагноз і бути позбавленим волі.

Дерек дивиться у вікно, кудись далеко. Я бачу, як Сью торкається його і лагідно щось шепоче йому на вухо, аж поки його обличчя не стає спокійнішим. Я хочу дізнатися, що вона каже, і хоч не можу розібрати слів, відкриваю для себе дещо про психіатричний догляд. Хороші психіатричні медсестри рятують людські життя. Але після того як видатки на діяльність Національної служби здоров’я і на соціальну допомогу було скорочено більше за будь-які інші, психіатричні відділення і медсестри, які в них працюють, опинились у скрутному становищі. Психіатричні послуги – це ручна граната без чеки. У світі не вистачає ловців мрій.