Читать книгу Меч і хрест - Лада Лузіна - Страница 3

Квапливо доторкнувшись долонею до кам’яної сходинки, Марійка незграбно перехрестилась і ввійшла до величезного, завішеного полотнищами тіней нутра Свято-Володимирського собору.

Істинна віра не належала до Марійчиних чеснот. Але відколи перед вступними до педагогічного університету (що його Марійка без пошани йменувала, як і раніше, – інститутом) шкільна вчителька порадила їй поставити свічку, цей ритуал перед іспитами міцно ввійшов до її життя і зацементувався в нім. Хоч річ була аж ніяк не в іспитах, а в тому, що цей привід раз і назавжди легалізовував Марійчині зустрічі з найпрекраснішим у світі Володимирським собором.

Звичайно, теоретично Марійка Ковальова точно знала: у світі є велика кількість храмів, набагато красивіших за нього. Але це абстрактне знання нітрохи не заважало її величезній, як сам собор, вірі, що на всьому білому світі немає і не буде нічого прекраснішого за її Володимирський, створений Віктором Васнецовим (Білет № 14. Запитання 1. Культура України наприкінці XIX – на початку XX ст.), розписаний, як дивовижна сухозлітна писанка, від мармурових панелей до купола центрального «барабана».

Згідно з багаторічною традицією, що склалася з самого дитинства, Марійка зробила рівно п’ять кроків і різко розвернулася кругом, щоб зустрітися поглядом з величезними темними очима ангела «Страшного суду» – вузьколицього, із суворими вустами і сильними крилами, що дивився просто себе з-під нахмурених брів. його очі були найенергетичнішою точкою Патріаршого собору, яка притягувала Марійку, як магніт. Його чорна постать стояла на тлі червоного палахкотливого полум’я, раз і назавжди розділяючи зметених апокаліпсисом грішників і червоношкірого спокусника Єви Змія, котрий звивався поміж ними, – ошую, і сонм праведників, які сподіваються, – одесную.

І Марійка нараз мерзлякувато смикнула плечем, примружилась і затрясла головою, бо, можливо, від втоми змучених опівнічним читанням очей, їй привиділося, що ліва чаша врівноважених терезів у лівій руці Васнецовського ангела гойднулася вниз.

«А раптом?! Та ні, звісно…»

Вона звично перекинулася вправо-вліво обабіч, де над аркою сходів на хори великий просвітник Русі православною вірою Володимир-князь хрестив киян, і, витягнувши набряклі від невідбутного захвату губи, проревізувала поглядом візерунково-золоту порфіру, і золотий вінець, і вперті повні губи двадцятишестирічного хрестителя. І його дружину, що склала на животі боязкі руки, – царицю Ганну, в головному уборі візантійських імператриць, через любов до якої (за однією з версій – Білет № 4. Запитання № 2. Прийняття християнства на Русі) Володимир і прийняв хрещення («Хто ж тепер дізнається?»). І великобородого, немолодого боярина з мечем, що шукає стривоженими і похмурими очима відповідь на якусь невідому їй заковику («Він же вже хрещений, інакше б стояв у Почайні, а не на березі. Що ж його так терзає?»).

Марійка рішуче розвернулася лицем до центрального нефа з оповитими розкішним плетивом рослинно-геометричних візерунків вісімнадцятьма давньоруськими святителями на пілонах і в підставах арок, євангелістами на високих «вітрилах» «корабля», труною з тисячасемисотлітнім нетлінним тілом сімнадцятилітньої Святої Варвари, що дала ім’я далекій Санта-Барбарі, – і з гордістю погладила очима надпрестольну Володимирську Богоматір у золотому півколі центральної апсиди, яка простує по бездонному золотому небу в оточенні восьми шестикрилих серафимів.

Обличчя Марії, в яку був закоханий семирічний Сашко Вертинський, що носив на побачення з нею квіти і заздрив хлопчакам, які співали для неї на хорах, і мріяв, що коли-небудь теж носитиме свічку по Володимирському храму, – було приховане від Марійки денними тінями. І невиразний образ Богородиці в червоних черевичках залишався таємницею для дівчини, що уникала нескінченно довгих, урочистих, яскраво освітлених чотирма бронзовими люстрами церковних служб.

«Боже, як тут добре!»

Студентка щасливо і солодко втягнула повітря, насолоджуючись усім тілом миттю небуття між домівкою та інститутом.

Їй подобалося «не бути» у величезному, зачохленому тінями денному Володимирському. Зараз собор був нічиїм і покірно належав лише їй. І навіть якби повногубий і кароокий Володимир, який скидав фігури язичницьких ідолів, – Володимир, чий пам’ятник на Володимирській гірці митрополит Філарет Амфітеатров визнав новою фігурою ідола, що порочить ім’я князя-хрестителя, який боровся з ідолами, і навідріз відмовився освятити його і закликав побудувати на противагу «язичницькому» пам’ятникові правовірний Володимирський собор, – відвів карі очі від намальованого Васнецовим неба і обурено поглянув на новоявлену ідолопоклонницю занадто гарних стін кафедрального храму Філарета нинішнього, Марійка відповіла б князеві: «Ти нічого не розумієш!»

Вона так і не просунулася далі ніж на п’ять кроків і, закотивши під лоба очі, ледь розтуливши натхненного рота, уявила раптом так запаморочливо глибоко, немов розрізала собою впоперек столітні пласти часу, що по цій точці, де стоїть зараз вона, проходили – не могли не проходити! – роблячи п’ять кроків від входу: останній імператор Росії Микола, який приїхав на освячення соборного храму 20 серпня 1896 року, і Васнецов, Нестеров та Врубель, що створили освячений, і Параджанов, який творив тут сценарій для свого фільму про Врубеля через сто років. Ахматова і Купрін, Бєлий і Блок, Маяковський і Мандельштам, Бердяєв і Таїров, Вертинський і Михайло Опанасович Булгаков! І відчула, підібгавши вібруючий захватом живіт, як тіні тих, хто проходив тут, проходять зараз крізь неї, і подумала, здійнявшись, що всі екзаменаційні білети пишуться занадто поверхово і в загальних рисах, і київським студентам історичного факультету варто було б здавати винятково запитання на кшталт:

«Історія однієї мармурової плити, за п’ять кроків од входу в центральний неф найпрекраснішого у світі Володимирського собору!»

«Ой, лишенько, іспит…» – спохопилася Марійка.

Хоча, суто між нами, мій дорогий читачу, приходити на іспит з історії вчасно Марійці Ковальовій особливої необхідності не було.

На відміну від інших викладачів, історичка Василина Андріївна запускала студентів не скопом, а партіями – по п’ять голів, аби мати можливість контролювати розумовий процес кожної під час підготовки до відповіді. Вона славилася тим, що списати на її іспиті було практично неможливо, та й утруднювати себе списуванням – безглуздо. І ті, що, легковажно пропускаючи її лекції, прагнули надолужити прогаяне за рахунок книжок, – завчених або переписаних у шпори, – могли розраховувати у кращому разі на «задовільно». Василина Премудра, або, як її ще йменували, Вася, належала до підвиду особливо важких педагогів, які потерпали від великої кількості оригінальних поглядів, що суперечили усім відомим підручникам, і від знання неймовірного обсягу додаткової, ніде не опублікованої інформації. Васю боялися до істерики. І її єдиною «ахіллесовою п’ятою» була законна гордість. А студент, спійманий на підгляданні з повним конспектом її лекцій, цілком міг сподіватися на «добре». «В усякому разі, – полюбляла говорити вона, – у тебе є базис, до якого ти завжди можеш звернутись. Якщо не в довбешці, то хоча б на папері».

Проте Марійка Ковальова з’явилася біля призначеної аудиторії хвилина в хвилину і, з полегшенням скинувши на підлогу щільно набитий бібліотечними книжками рюкзак (Марійка вперто читала всю, навіть категорично не рекомендовану Васею літературу), почала чекати чогось відомого лише їй і, схоже, того, що не має відношення до історії України. В усякому разі, спроби затесатися до першої партії «здавачів» Марійка не зробила.

П’ять добровільних великомучеників сховалися за дверима. Мандраж очікувальників стрибнув на десять градусів угору, – гільйотину було приведено в дію, і ті, що стояли в черзі на ешафот, судомно відлічували останні хвилини перед стратою.

Дівчина в короткій картатій спідниці несподівано боляче вдарила свого хлопця кулаком у плече.

– Це все ти винен! – ледве не зі слізьми сказала вона. – Це через тебе я до іспиту не підготувалася. Ми ж домовилися, що всю ніч вчитимемо. А ти зі своєю любов’ю… Ніколи потерпіти не можеш. Завжди нетерплячка! Якщо сьогодні я через тебе іспит не складу, то…

– Я з тобою одружуюсь, – упевнено оголосив нетерплячий.

Картата спідниця принишкла і приголомшено подивилася на нього. Той серйозно кивнув на підтвердження серйозності своїх слів. А мимовільна свідчиця їхнього хепі-енду, похнюпившись, підхопила за ручку свій рюкзак і сумно попленталася до вікна в кінці коридора.

Марійка ніколи не боялась іспитів, і їй ніхто ніколи не освідчувався в коханні. У школі її часто дражнили, в інституті – не помічали, просто не бачили. Тут вона була лише безстатевим привидом, який сумно дивиться на життя збоку…

«Але саме так і має дивитися на світ справжній історик!» – великорозумно втішила себе вона, щоб притлумити інше, вкрай нерозважливе почуття, що тенькнуло в ній, коли побачила щасливу кульмінацію чужого роману.

На іншому краю підвіконня голосно божеволіли три нерозлучні подружки з їхньої групи – Рита, Ліда й Женя, – завзяті красуні й тусовниці. Рита навіть промайнула пару разів на сторінках глянсових журналів, які оповідають про всілякі модні заходи, безгруда Ліда відвідувала школу моделей, Женя ж була просто гарненькою, як херувим, і так само чарівно пустотливою…

– Ох, відчуваю, Василиса Премудра мене уриє! – жалібно просипіла Женя. – Я вчора й голову спеціально не мила. Погана прикмета – мити голову перед іспитом.

– Тут на брудній голові не проскочиш, – нервово вискалилася Ліда. – Це тобі не Марківна. Та ставить «добре» кожній дівці, що має вигляд Лесі Українки в труні. А наша Вася кожну дату запитає. Всю ніч, як дурка, її байки вчила. Олекса мені свій конспект одксерив. Господи, і кому це зараз потрібно! До речі, – несподівано підбадьорилася вона. – Ви знаєте, яку він мені записку туди засунув? «Черево твоє – ворох пшениці, обставлений ліліями, два соски твої – як двоє козенят…» Він, виявляється, на мене дрочить із першого курсу!

Женя у відповідь коротко реготнула, – її зазвичай нестримний сміх од страху примерз до губ.

– Що, знову ти? – навіть не розсердилася на подругу Ліда. – Ти завжди так зі своїми поганими розіграшами! Ну на біса?!

– Пам’ятайте, – подала величний голос Рита. – Ввечері відзначаємо складення іспиту в клубі «О-йо-йой»?

– Точніше, валимо його і напиваємося з горя, – вже змирилася зі своєю долею Женя.

– Треба хлопців прихопити, щоб за випивку нам сплатили. О-о-о… А ось і наш головний змій! До речі, ти знаєш, про що я дізналася? – Ліда раптом гаряче зашепотіла щось у вуха подругам, які миттєво опинилися біля її рота.

Що саме, Марійка не розчула, хоча дуже хотіла б.

Вона жадібно поглянула на новоприбулого і тут же, боячись, що хтось устиг розшифрувати її нелегальний погляд, опустила очі долу й почала з підкресленим інтересом розглядати свої нічим не примітні пальці з коротко обстриженими нігтями і задирками.

Хлопець, що став причиною цього невеликого переполоху, йшов по коридору самовпевненою ходою плейбоя, який звик, що його тіло постійно полірують десятки жіночих поглядів.

Він був гарний, навіть занадто гарний як для чоловіка. І цей надлишок краси – вередливі губи, гордий ніс, чорне волосся, зібране ззаду у хвіст, – мимоволі сприймався оточенням як щось порочне, що перебирає за межі встановленої норми.

Три подружки автоматично вигнули спини, три пари грудей – першого, другого і третього розмірів – наставилися на нього, як пістолети. Три пари очей упилися в нього, як гарпуни, і заклично потягли до себе. Досі Мир, який мав симптоматичне прізвище Красавицький, вважався їх загальною колективною власністю, позаяк не віддавав перевагу жодній. Статечно посміхаючись, красень попрямував до їхнього вікна.

І тут сталося щось неймовірне, що практично прирівнюється до дива – отого, про яке Марійка мріяла щоночі, до безсоння придумуючи все нові й нові подробиці.

Мимохідь махнувши подругам рукою, Мир підійшов до Марійки і, спершись ліктями на підвіконня, навис над нею всім тілом.

– Марійко, як справи? – промурчав він ніжно.

Її серце істерично задубасило в груди дебелим кулаком, так що від цього гуркоту заклало вуха!

– Добре, – відповіла вона ледве чутно, напружено дивлячись йому в грудну клітку.

Боже, вона була в його обіймах!!!

– А шпаргалочки в тебе є? – лагідно запитав Мир, акуратно підводячи пальцем її підборіддя.

– Є.

Уперше в житті Марійка дивилася йому у вічі!!!

– За Васиними конспектами? – про всяк випадок уточнив той, хоча запитання було суто риторичним. – А навіщо вони тобі, якщо ти й так усе знаєш?

– Коли я пишу шпаргалки, то зайвий раз повторюю матеріал і систематизую знання, – автоматом видала Марійка ще зі школи завчену репризу, почувши яку, всі вчителі приголомшено розтуляли рота, розуміючи: рай на землі все-таки існує!

– Он як… – Несподівано він нахилився до неї так близько, що їхні губи опинилися в страхітливій близькості. – А де вони в тебе? – мовив він еротичним напівшепотом, майже торкаючись губами її рота.

– Під спідницею, – чесно відповіла Марійка.

– Під спідничкою, – солодко повторив Мир, кладучи досвідчені руки на її щільно зведені коліна. – Поміняємося, чуєш? Шпаргалки – на мій вдячний поцілунок? Ну віддай їх мені, а то я іспит завалю…

У його вустах це прозвучало як: «Віддайся, а то я збожеволію!», і у відповідь Марійка лише покірно кивнула, не в змозі відірвати від нього зачарованого погляду.

Красень по-хазяйськи поклав руку їй на плече і, притискаючи до свого стегна, на очах у всіх потягнув за ріг коридора. Марійка встигла помітити, що три подруги обурено дивляться їм услід, але всі її думки й почуття перемістилися в один занімілий лівий бік, що стикався з його джинсами і сорочкою, від якої пахло сигаретним димом, одеколоном і неможливим щастям.

– Ну?

Тепер вони були тет-а-тет.

Склавши руки на грудях, Мир вичікувально дивився на неї, і не думаючи відвертатися. Вона хотіла попросити його про це, але в язик ніби вкололи дозу місцевого наркозу. Тяжко соромлячись, Марійка обернулася до нього спиною і, незручно задерши спідницю, витягла з-під неї спеціально зшитий фартушок із розсортованими по кишенях відповідями.

– Боже, яка краса! – насмішкувато розчулився він, приймаючи її рукоділля. – Куди ж мені це причепити? – Він вивільнив із штанів полу сорочки і прилаштував синій фартушок на животі, пов’язавши його шворочки собі на шию. – Спасибі, Марусю! Ти дуже корисна дівчина! – його губи недбало цмокнули повітря. – Цілую. Бувай!

Привид Красавицького випарувався.

Марійка стояла, притулившись спиною до стіни, і зачарування неможливого дива стікало з неї, як тала вода з дахів будинків.

Зараз, ніби хтось показав це їй збоку, вона зрозуміла раптом, якою кумедною була ця сцена спокушання Марійки Ковальової заради Васиних шпаргалок. йому було нудно сказати «дай» і отримати. І від надлишку сили і веселого презирства до життя, з бажання потішити чи позлити (?) трьох подруг, помилуватись її догідливим кролячим поглядом, її трихвилинною вірою, що такий, як він, міг звернути увагу на таку, як вона, Мир – ледачий бог занадто покірного в його руках жіночого світу – мимохідь вивернув Марійчину «таємницю» навиворіт.

І, ставши дійсністю, вона виявилась убогою та смішною.

Марійка боязко висунула голову з-за рогу – Мир стояв між трьома красунями, ледь обійнявши Риту за голі плечі. Він завжди вирізняв її. Чи вона сама вирізнялася – вона була з тих, хто здатний на багато що, але переконаний, що може абсолютно все. І попри свою смагляву й огрядну циганську вроду, нагадувала Марійці самозакоханий самовар.

Немов відчувши на собі її погляд, компанія разом повернула голови в її бік і дружно заіржала.

У цю мить двері екзаменаційної аудиторії відчинилися, викидаючи в коридор п’ятьох зацькованих дівчат.

– Таки завалила? – злякалася Женя.

Але проридати щось їй у відповідь жертви історії не встигли.

У дверному отворі вималювалася дорідна фігура красуні-екскурсовода.

– Наступні, – грозово виголосила Василина Андріївна й відважила чотири кивки підборіддям у бік занадто веселої четвірки.

* * *

Із обличчям, напруженим, як бойовий кулак, Катя зайшла у свіжовідремонтований особняк на Пушкінській вулиці – фасад його був прикрашений дзеркальною металевою дошкою з чорними літерами, які мало що говорять необізнаним:

КЛУБ ЦЕРЦЕЯ

Вхід тільки за картками членів клубу

Але нічого подібного Катя нікому пред’являти не стала. Похмуро поглянувши на охоронця біля входу, що стрепенувся під тиском її погляду: «Здрастуйте, Катерино Михай…», вона мовчки пройшла до роздягальні й, відімкнувши ключем свою персональну шафку, дістала звідти спортивну форму та обимольгані боксерські рукавиці.

– Що, знову всі задовбали? – розуміюче мовила дамочка, застібаючи на випещеній щиколотці ремінець позолоченої босоніжки.

– Не те слово, – похмуро відповіла Катя, чіпляючи на плічки свій піджак. – А ти братимеш участь у поєдинку? – кивнула вона в бік вивішеного на стіні оголошення.

6 липня в клубі «Церцея»

відбудеться щорічний поєдинок між членами клубу.

Охочим взяти участь звертатися

до адміністрації

Утім, запитання було поставлене нею винятково з увічливості. Дамочка була з декоративної породи «цяцечок» і ходила в боксерський клуб винятково тому, що старанно копіювала в усьому одну з крутих подруг. Крім того, їй подобалося відчувати свою причетність до цієї закритої жіночої організації з модним нальотом екстремального фемінізму.

– Ух, адреналінове буде видовище, – ласо мовила цяцечка. – Але я ж так, аматор. Хоча десятого однаково на пластику йду, тож навіть якби мені всю пику розквасили, не страшно, – засміялася дівчина власному жарту. – А ось на тебе багато хто хоче поставити. Я теж. Але більшість все ж на Динозавриху…

Обличчя Каті напружилося ще сильніше. Минулого року Динозавриха – козир-молодиця великих масштабів – дала Каті на рингу чосу. І на секунду в голові Каті спалахнув червоний вогонь ненависті, але враз був розсудливо погашений – нині в неї були проблеми більш важливі.

У спортивному залі не було нікого, окрім скуйовдженої вузькогубої білявки, що не надто вміло, але з неприхованою насолодою била «грушу» у вигляді чоловічого бюста.

– Ось тобі, ось! – раділа білявка. – Вже закінчую, – кинула вона Каті через плече і, стягнувши рукавицю з руки, витерла блискучий спітнілий лоб. – У мене через двадцять хвилин конференція. Фе, полегшало. Слово честі!

Катя підійшла до груші й акуратно прикріпила до голови мускулистого гумового манекена обкладинку журналу «Лідер» із обличчям Василя Федоровича та яскраво-червоним заголовком «Веселий начальник податкової». У розложисті щоки «веселого начальника» встромилися дві довгі шпильки.

– Ну, мужик, ти ускочив! У руки професіонала! – радісно захихикала білявка.

* * *

– Так… Тут ми поставимо курені з гілок. Тут, тут і далі. Нехай розбещуються! За повною програмою!

Дарина Чуб угвинтила босі ноги в теплий придніпровський пісок по самі кісточки. Було класно. І свято вимальовувалося геніальне. А по вирівняному прибоєм берегу, біля самісінької крайки води походжав величезний і манірний чорний ворон.

– Тут і тут вогнища. Біля води великої – Купальця, в центрі дерево зі стрічечками… Толику, притягнеш мені яку-небудь вербу чи вишню. Та будь-що тягни! Тільки не рубай – жаль, – оголосила вона двом клубним хлопцям, які йшли за нею по п’ятах. – А з тебе, Мико, колеса…

– Колеса? – недовірливо здивувався той.

– Ти дурень, – дерев’яні! Від воза! Їх підпалюють і з горба в річку котять. Вони сонце символізують. Купала ж – сонцестояння, «маківка літа»! А друге вогнище – Краду – там. На нім селяни відьму Марену спалювали, а ми, – з гордістю похизувалася вона власним ноу-хау, – спалюватимемо опудало Інквізиції!

Низький річковий вітерець гнав по пляжу розпатлану газету, що перелякано втрачала по дорозі свої аркуші.

– Стій! Попалася! – Підскочивши до неї, Дарина швидко притиснула газету ногою і розреготалася. – «Бульвар» новенький… Ну і що там пишуть?

Підхопивши залишки розхристаного тижневика світської хроніки, Землепотрясна з цікавістю оглянула обкладинку, пирхнула, побачивши там капосне обличчя співачки Віки, і від образи з ходу перескочила на останню сторінку.

– Що-що?

Вона енергійно почухала ніс ребром долоні.

Ця погана звичка давалася взнаки щоразу, коли Дарина інтенсивно замислювалася про щось. А замислювалася вона значно частіше, ніж це можна було припустити, виходячи з її манери одягатися.

– Де-де? На Андріївському? А що? Чом би й ні? – жваво спитала білявка з гоголівським прізвищем Чуб річку, «яку Гоголь любив». І, очевидно, оцінивши уповільнену мовчанку Дніпра як знак стовідсоткової згоди, витягнула з декольте дві розрізнені шкарпетки – одну рожеву, другу блакитну. – Чуєте, – обернулася Землепотрясна на ходу, вже рушивши в напрямі дорогоцінних «джонідеппівських» черевиків. – Усе, коротше, – обговорили! Коли що, ввечері ще перетнемося.