Читать книгу Меч і хрест - Лада Лузіна - Страница 5

Якийсь час дівчата мовчки стояли, збившись докупи і продовжуючи чіпко тримати одна одну за руки та рукави одягу. Потім Дарина, рішуче струсивши зі своїх плечей долоні Каті, стала рачки, боязко підповзла до нерухомого тіла і приклала два пальці до його шиї.

– Пульсу немає. Вона мертва, – пошепки повідомила Чуб. – Що це з нею було? Передозування?

– Дурки! – хрипко скрикнула Катя, миттю оживаючи при слові «мертва». – Хай там що, зараз тут буде міліція. Тікаймо! – І виконуючи власну команду, перша кинулася до дверей.

Дарина мудро наслідувала її приклад, але, помітивши, що Марійка, як і раніше, стоїть біля тіла, немов соляний стовп, дала задній хід і, туго обхопивши її кисть, мовчки потягла остовпілу дівчину за собою.

Зацьковано озираючись на всі боки, трійця промчала по гучних і порожніх коридорах «Центрь». Проте, наближаючись до виходу, принаймні двоє з них спробували набути благовидого вигляду і пройшли повз реєстратурну діву, підкреслено розмірено цокаючи каблуками. Нейтральний звук був зімітований вдало: та навіть не спромоглася вивудити погляд із детективу.

– Гено, жени! – просипіла Катя, падаючи мішком на переднє сидіння машини.

– Куди? – нервово поцікавився шофер.

– Абикуди!!! – заволала Катя. – Ну ж бо, швидше! Швидше!

Волочучи за руку обм’яклу Марійку, Дарина жваво підскочила до свого мопеда.

– Змиваємось! – гаркнула вона загальмованій просто у вухо. – Ге-ей, отямся! Куди тебе підвезти?

– Додому… – ледве чутно пробелькотала Марійка.

– Точна адреса, – беззлобно гмикнула Дарина, зриваючи з голови тюбетейку, що дивом утрималася там, і заштовхуючи її в кишеню червоної шкірянки. – О’кей, поїхали. Сідай ззаду.

– А спідниця? – пискнула Марійка, розгублено показуючи на свій одяг до п’ят.

– Та задирай по стегна – і вперед! – пришпорила її амазонка.

«Поні», підстрибнувши, зірвався з місця і безстрашно помчав униз із гори Андріївського узвозу – Марійка істерично примружилася, боячись знепритомніти.

– Кар-р-р.. – не знати звідки з’явився чорний ворон і, гордо розпроставши крила, полетів услід за ними.

Прудке залізне «коненя» промчало повз Річковий вокзал і, гудячи, почало дертися вгору – на Хрещатик. Водії дорогих машин немов по команді опускали затемнені шибки і проводжали двох відважних наїзниць веселими, схвальними вигуками. Один із них захоплено підніс догори великий палець, і кругла фізіономія Дарини враз осяялася природним для неї виразом радості життя, що б’є вітром їй в обличчя.

– Еге-гей! – крикнула вона своїй супутниці. – А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!

Марійка відчайдушно зціпила зуби. Вона перебувала в шоку і, судячи з її сполотнілого обличчя, виходити з нього збиралася ще не скоро.

– Зупини біля метро, – насилу видавила вона.

– Якого?

– Будь-якого.

– О’кей!

Дарина вправно підрулила до метро «Театральна» і терпляче почекала, поки незграбна попутниця сповзе з її «коня».

Та знервовано обсмикнула спідницю і огляділася навкруги хитким каламутним поглядом.

– Постій, – зупинила її Дарина. – Відсапайся. Ти точно до будинку доповзеш? Якщо ні, не комплексуй, так і скажи, я підкину.

У відповідь Марійка лише мовчки похитала головою.

– А як ти гадаєш, що це все-таки було? – поцікавилась її рятівниця, азартно випліскуючи свою цікавість уголос і ніскільки не сподіваючись на зрозумілу відповідь.

– Не знаю, – тоскно затрясла головою Марійка. – Але це страшно. Дуже страшно. Я раніше ніколи не бачила, як помирають люди.

– Справді? – безтурботно здивувалася Дарина. – А я, ти знаєш, у нас у клубі на всяке надивилась. Але таких акробатичних симптомів іще не бачила. Цікаво, чого вона наковталася? – Вона замислено почухала ніс, перебираючи подумки всі відомі їй варіанти.

– Річ не в цьому, – раптом тихо заперечила їй пригальмована. – Я гадаю, – її голос стих до перестрашеного шепоту, – що Килина…

– Вау-у!!!

Переможний крик Дарини злився з переляканим криком Марійки – на кермо мопеда каменем упав чорний ворон.

– Ка-а-а-а-а! – статечно заявив він, і Дарині здалося, що це прозвучало, як ввічливе «Привіт!».

– А-а-а-а! – сіпнувшись усім тілом, Марійка спішно кинулася геть, безпорадно шарпаючись то в один, то в другий бік і натикаючись на перехожих.

– От дівуля нажахана… Нерви ні к бісу, – жалісливо похитала головою Дарина, дивлячись, як та зникає в пащі підземного переходу.

Ворон, нахиливши чорну зі смарагдовим відливом голівку, з пильним інтересом подивився вслід утікачці.

– А ти, пташе, чий? – привітно всміхнулася йому Дарина. – Ти що, ручний? – Вона невпевнено торкнулася пальцем його чорнильної спини.

Але ворон, схоже, не полюбляв фамільярності.

Несхвально пирхнувши, птах зметнувся увись і зник за дахом будинку.

– Ну й днинка, землепотрясна… – посміхнулася Чуб і, нетерпляче налапавши на животі свій мобільний, набрала знайомий номер.

Її буквально розпирало від вражень:

– Завзята? Я тобі зараз таке розповім! Упадеш! – прокричала вона в слухавку. – Що? Наш спір? Я й забула… – Обличчя Дарини потьмарилось.

Вона неприязно відкинула телефон і люто пришпорила свій мопед.

* * *

Простягнувшись на канапі вітальні, Катя похмуро дивилась у стелю, безуспішно намагаючись виплюнути з голови цей паскудний день. Орудуючи фарфоровою рожевою лопаткою, косметичка Таня акуратно викладала їй на обличчя рідку зеленувату масу.

– Що ж ми так напружуємося… – просюсюкала Таня з одрепетируваною інтонацією люблячої няні. – Нам треба розслабитися, щоб увечері бути спокійною та красивою.

Катя зітхнула: Танечка була солодкою ідіоткою. Заспокійливо-солодкою, за цю якість Катя і тримала її при собі. Але хоч би що та щебетала, Катерина добре знала: щойно її замшевий каблук переступить поріг ресторану «Мерлін», вона вмить натягне на себе «потрібне обличчя» і блискуче проведе псевдоромантичну зустріч із мерзотним Василем Федоровичем. І не через те, що розслабиться. Якраз навпаки, – тому що жорстко контролюватиме кожен міліметр своєї посмішки.

У вітальні ритмічно туркотів телевізор і постукував маленьким позолоченим маятником годинник із бронзовою пастушкою у вбранні галантної великосвітської дами, куплений Катею в антикварному салоні «Модерн». Катя згадала про золотий ланцюг у вигляді змійки, і її настрій злегка потеплів. Вона спробувала розстебнути замок, аби розглянути приємну обнову краще, але змія уперто стискувала свій хвіст, – напевно, застібка була із секретом.

– Сивину не забудь зафарбувати, – нагадала вона Тані, стараючись, аби обличчя залишалося нерухомим. – Кому я потрібна сива?

– Я все пам’ятаю, – дзвінко озвалася косметичка. – Ви тільки личком не клопочіться, масочка ж бо у нас така, що стягує. Полежте п’ять хвилин спокійненько, будете як шістнадцятка. Я вже фарбу розмішую, не хвилюйтесь.

– Легко сказати – не хвилюйтесь, – примирливо пробубоніла Катя. – Знала б ти, що я сьогодні пережила.

– Так що ж у нас сьогодні сталося? – догідливо запитала Танечка, що успішно поєднувала основну спеціальність із професією «дикого» психоаналітика і тому тут же гармонійно змирилася з думкою, що заткнути підопічну їй не пощастило.

Якщо Катерину Михайлівну прорвало на відвертість саме зараз, із цементуючою маскою на обличчі, що ж… Бажання клієнтки псувати собі шкіру – такий же закон, як і будь-яке інше її бажання.

– Прийшла сьогодні у важливій справі в одну серйозну організацію, – з апломбом поскаржилася Катерина, – а в їхньої співробітниці виявилася падуча. Померла просто в мене на очах!

– Який жах, – професійно підтакнула косметичка. – Сідайте-но сюди, до телевізора… Який кошмар!

Катя покірно перемістилася з канапи на стілець і невидюче втупилася в екран:

«…у музеї російського мистецтва відкрилася довгоочікувана виставка Віктора Васнецова, – спробував заспокоїти її диктор зовсім незначущою світською інформацією. – Із 1885 по 1896 рік художник жив у Києві. Всі майже десять київських років Васнецов працював над своєю легендарною картиною «Богатирі», яких вважав реальними історичними особами. Ініціатором проведення виставки став…».

Але Катерина благополучно прослухала ім’я та регалії ініціативного аматора мистецтва й мимоволі вгледілася в телеекран, лише коли той обрамив апатичне обличчя зимноокого альбіноса, за яким усього кілька годин тому вона займала чергу до кабінету припадочної Килини.

Ні, Київ усе-таки – одне велике село!

– Ти уявляєш? – вела далі Катя. – Взагалі про кадри не піклуються. Як можна хворих і убогих до роботи з людьми допускати?

– Це-е то-очно, – підтвердила Танечка, хоча в цю мить її явно хвилювала зовсім інша проблема.

Тримаючи на гребінці Катине пасмо волосся, косметичка скрупульозно прорентгенила її поглядом. Потім підхопила друге, третє…

– Нічого не розумію! – розгублено мовила вона. – Катерино Михайлівно, у вас немає жодної сивої волосинки!

– Як це немає? – недовірливо здивувалася та. – Я що, сліпа, по-твоєму? Сьогодні вранці я бачила у себе на голові сиве волосся!

Привчена обходити всі гострі кути в характері клієнтів, Танечка миттєво підсунула їй своє ручне дзеркало і догідливо посміхнулася, заглядаючи Каті через плече:

– Якщо мені не вірите, самі подивіться.

Катя роздратовано розворушила своє коротке волосся, енергійно вертячи шиєю та прискіпливо вглядаючись у кожен жмут.

– Чорт, – здивовано видихнула вона нарешті. – От чорт!

– Чорне, як вороняче крило, – негайно знайшлася Танечка. – Ось бачите тепер, яка суміш у мене чарівна?

* * *

«Метро» Марійка назвала просто так, тому що слово було коротким і не потребувало додаткового роз’яснення.

Спускаючись по ескалатору вниз, вона відчужено порахувала рекламні мильниці ламп, які освітлювали вхід до підземного тунелю (їх було рівно дев’ятнадцять). Потім сіла на дерев’яну лаву і мужньо спробувала опанувати себе. Незнайомі люди лякали її. Ну а знайомих, якщо не брати до уваги власних родичів і сім’ї старшого брата, у неї просто не було. Але зазвичай Марійка досить швидко приходила до тями, варто було їй залишитися наодинці з самою собою.

Ворон!

Такий самий сидів уранці на підвіконні їхньої кухні.

«Я мушу віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»

«А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!»

А якщо не «як»?

Якщо…

Коли вона нарешті вибралася на землю і підійшла до кінцевої зупинки на площі Толстого, де вже очікував її відданий маршрут, у Місті несподівано стемніло. Грозово-яскраво-червоний захід заплутався в гілках університетського ботанічного саду. Маршрутне таксі, що його тіснило стадо інших машин, повільно спускалося з гори. Київ увесь складався з гір і пагорбів – великих, малих і безрозмірних, які вміщували на собі численні вулиці, квартали і навіть цілі міста.

Хрещатик вважався Верхнім Містом, під яким розташовувався Нижній Поділ. Але, скоріше, його слід було вважати Середнім, позаяк і сам він був стиснутий двома вищими горами, на одній із яких височів крутий президентський київський Капітолій-Печерськ, на другій – київський Акрополь: Михайлівська та Софіївська площі, Андріївська церква, Золоті ворота і Ярославів Вал…

І зараз, з’їжджаючи, напевно, вмільйонне у своєму житті по колишньому бульвару Бібиковському, Марійка вмільйонне ж і дивувалась, яким високим вигином іде дорога вниз, аби, пригальмувавши в улоговинці майдану Перемоги, знову рвонути в піднебесся звитяжним проспектом.

Вогні проспекту Перемоги на далекій горі, наполовину червоні від численних задніх фар, наполовину зеленувато-білі, поступово сходилися в одній високій точці, що так близько сусідила із зірками, що звідси, здалеку, здавалося: цей шлях веде просто в небо…

Марійка вкотре упіймала себе на думці, що намагається згадати нинішнє ім’я Бульвару, який на початку свого життя звався просто Бульвар. Але не змогла.

Зазвичай віддана і слухняна, її історична пам’ять виявляла дивовижну впертість, норовисто викидаючи в «кошик» усе, що стосувалося дня нинішнього. І Ковальова їздила по бульвару безрукого Бібикова[4], повз червоно-чорний університет Святого Володимира, де навчався на медичному її Михайло Булгаков…

Повз Алею Гімназистів, що ділила бульвар навпіл, Першу імператорську гімназію в 14-му і Другу – в 18-му будинку, куди ходив Мишко-гімназист…

І лише іноді, короткозоро мружачись, вдивлялася в таблички, що прикрашали їх нині, тут же забуваючи їхній зміст.

«Якщо вже на те пішло, треба назвати бульвар Булгаковським! Він обходив його вздовж і впоперек!»

«Він…»

Вона нараз отямилася, відчувши, що знову здатна мислити і міркувати розсудливо.

І дивлячись на аскетичне обличчя Марійки Ковальової в темному, мірно тремтячому склі, в подробицях прокрутила в голові кіноплівку Андріївської пори свого життя.

Її тіло колов адреналіновий дрож збудження, сцени, яскраві та красиві, змінювали одна одну. Вона почувалася так, немов підійшла до найбільш захоплюючої частини книжки, і заковтувала її жадібно й уводночас повільно, двічі перечитуючи особливо вподобані рядки.

Зараз вона повернеться додому і ретельно згадає все, кожну подробицю, складе їх у цілісну картину й остаточно переконається в тому, що…

«Я завжди знала, що це можливо! Я знала: він писав правду! Я знала це!!!»

– Це все дігери, – відчинивши двері, почула вона втомлений голос батька. (Він, як завжди, обурювався чимось: урядом, мером, цінами на транспорт.) – Коля казав, а я ще не вірив! А цим печерам тисяча років, напевно, там тільки крикни, все к бісу завалиться… От, видно, стіна якась і полетіла, а від поштовху труби полопались. Добре, що самих цих дурнів не завалило. У-у, пацанва безголова!

– Ну що ти сам себе заводиш? – спробувала урезонити його мати.

Дочка нечутно причинила за собою двері, сподіваючись навшпиньки прокрастися до своєї кімнати. Не зводячи очей із золотого прямокутника кухні, з-за краю якого висувався стоптаний батьків капець, що підстрибував на його знервованій нозі, Марійка зробила декілька акуратних кроків і з гуркотом наштовхнулася на триклятущий велосипед.

«Ну чому я ввесь час про нього забуваю?!» – жалібно схлипнула вона подумки, хоча давно вже помітила за собою цю дивну здатність: повністю викидати з голови тьмяні реалії свого життя і щиро дивуватися щоразу, побачивши їх знову.

Учепившись у скривджене велосипедом коліно, Марійка квапливо прошкандибала до кімнати і блискавично замкнулася ізсередини. У двері тої ж миті постукали.

– Донечко, ну що? – почувся підлесливий і водночас вимогливий мамин голос. – Ти була там?

– Так, – озвалася дочка.

– І що, зняли з тебе вінець?

– Не знаю.

Скільки себе пам’ятала, вона ніколи не брехала старшим. Але зараз Марійка раптом виразно зрозуміла, що вперше в житті просто не здатна сказати матері СПРАВЖНЮ правду.

– І причину зняли? І пристріт? Усе познімали? Нічого не залишили? – не вгамовувалася мама.

– Ма, потім… Я втомилася, – проканючила Марійка, чудово знаючи, яку реакцію викличе у матері цей аргумент.

І не помилилась.

– І від чого це ти так утомилася?! – вмить вибухнула та. – От попрацювала б, як батько, знала б. Гадаєш, вчитися – це робота? Он у Тетяни Петрівни дочка вже всю сім’ю утримує: і матір, і батька, і бабусю, й сина народила, не те що… Втомилася вона, бачте! – Роздратування завжди перехльостувало в ній цікавість, і, вибухнувши, мама відразу забувала, що ще три секунди тому збиралася бути ввічливою й терплячою.

Жінка обурено зачовгала геть.

А Марійка з полегшенням видихнула повітря – за інших обставин вона ні за що б не стала викликати цей вогонь на себе, але зараз сприйняла докори мами як небесну манну.

Підскочивши до своєї переповненої книжками шафи, Ковальова нетерпляче витягла звідти відразу три різномасті видання й почала спішно перегортати сторінки.

– Ага… – Її палець уткнувся в жаданий абзац.

«В усіх слов’янських джерелах, включаючи роботу знаменитого Володимира Даля “Про повір’я, марновірства та забобони руського народу”, існують згадки про те, що відьми народжуються саме на Україні…» – патріотично заявив їй маловідомий автор А.А. Чуб.

– Правильно, – радісно погодилася з ним Марійка, що мала звичку розмовляти зі своїми книжками вголос, не замислюючись над тим, як дивно виглядає це збоку.

Вона загнула потрібну сторінку, звично шпурнула схвалену книжку на ліжко і, витягнувши з-під пахви В.І. Даля, що вже очікував на неї, розгорнула розділ «Відьма»:

«Відьма відома, я гадаю, всякому, хоча вона й водиться, власне, на Україні, а Лиса гора під Києвом служить збіговиськом усіх відьом, які тут ночами відправляють свій шабаш…» – барвисто почав свою розповідь член-кореспондент імператорської Академії наук і завідувач особливої канцелярії міністра внутрішніх справ.

– Глибоке вам мерсі, вельмишановний. – Володимир Іванович полетів услід за Чубом. – А що у вас, колего? – Марійка незграбно розкрила «Малу енциклопедію київської старовини» А. Макарова і зашурувала пальцями по сторінках.

«Лиса гора – місце збіговиська відьом. У європейських країнах налічувалося декілька таких гір. Усі слов’янські Лисі гори розташовані в Києві», – лаконічно відзвітувала енциклопедія.

– Так!!!

Марійка з обожнюванням притисла книжку до губ, мовби та щойно освідчилась їй.

У її очах сяяв пристрасний тріумф.

– Що ж тепер?! – спитала вона дзвінким від захвату шепотом свого платонічного колегу-історика. – Не може бути, щоб усе це було просто так!!!

* * *

– Усе, як ми репетирували, – нагадала балетові Землепотрясна. – Ви танцюєте ввесь програш, різко падаєте, потім, типу по ваших трупах, виходжу я.

Вони стояли у вузькому, пофарбованому сірою олійною фарбою коридорі, у кінці якого, за чорною завісою, проглядався шматок сцени. Обличчя Дарини було щедро прикрашене несамовитим сценічним мейк-апом, а на плечах красувалося забійне творіння її власної дизайнерської фантазії: клаптева сукня-піджак із різнобарвних, щільно розшитих сяючими блискітками шматочків тканини. І хоча про відсутність смаку туалету співачки можна було б довго сперечатися, слід було чесно визнати: відвести від неї погляд було практично неможливо.

– А коли ти підеш до зали, ми… – почав блакитноокий Сані.

– Ні! – співачка і арт-директор клубу в одній особі рішуче провела долонею перед його носом. – Сьогодні я до зали не йду. Директор сказав: іще одна проходка по залі, й він випре мене на фіг!

– А як же наш номер? – занепокоївся керівник балету. – Адже коли ти йдеш до зали, ми…

– Танцюватимете в мене за спиною.

– Але ти нас перекриєш, – гірко заскиглив танцівник.

– О’кей, я сяду збоку, типу «голос автора». Як в «Notre Dame de Paris». Тільки відійдімо трохи, є розмова. – Вчепившись у комір його сорочки, Дарина, задкуючи, потягла Сані на себе.

Той покірно йшов за нею, привітно всміхаючись і чекаючи, що вона скаже, – Дарина Землепотрясна стояла в його особистій шкалі цінностей на другому місці, відразу після Мадонни.

– Сані, – підкреслено серйозно мовила вона, – ти тільки не сіпайся відразу. Взагалі, я побилась об заклад із Завзятою, що тебе спокушу.

Танцівник мимоволі відступив від Дарини на крок, дивлячись на неї очима переляканого оленяти, – такої каверзи він від неї не чекав!

– Якщо не в облом, давай зімітуємо пристрасть. Ти ж артист, хіба тобі важко? А за мною, ти знаєш, не заіржавіє.

– Гаразд, – із сумнівом промимрив артист. – Я спробую. Тільки поясни конкретніше…

– Значить, домовилися? – надихнулася Землепотрясна.

І в ту ж мить почула злорадні оплески за спиною.

Завзята стояла у дверях гримувальної з перекошеною від самовдоволення пикою, хоча зазвичай, обробивши балет, завжди риссю бігла до зали туркотіти з охоронцем Олексієм. І щоб підправити обличчя, що розтеклося від енергійного співу, Дарині нерідко доводилося витягати співробітницю з кабіни чоловічого туалету, де розвивався її бурхливий роман.

Дарина роздратовано тупнула ногою: от підстава! Хто міг знати, що сьогодні вона залипне тут?!

– За лошиху мене тримаєш, так? – гидливо скривилася перукарка. – Ну що ти кому довести хотіла? Йди тепер, поцілуйся на прощання зі своїм мопедом!

І Дарина усвідомила раптом дивний факт: ця дівчина її ненавидить.

Звичайно, вони не були ні подругами, ні приятельками, а всього лише товаришками по службі, і цирульниця обожнювала буркотливо повчати її, але вона завжди беззлобно списувала всі завзятівські «фе» на стандартний стервозний характер. хні суперечки, так само як і сьогоднішній заклад, були для Дарини лише дитячою грою у війну, беручи участь в якій ти ризикуєш дістати максимум подряпину.

– За що ти мене так не любиш? – здивовано спитала вона перукарку.

– За що?! – з ненавистю випалила Завзята у відповідь. – А що, нормальна людина дзвонитиме мені з якогось дебільного «Центра» і кричатиме, що вона мого хлопця до себе приворожить? Ти, взагалі, перш ніж щось зробити, хоч раз головою подумала?! Га?

– Ми пішли, – боязко пискнув Сані, торкаючись плеча Дарини.

Музика вже кликала їх на сцену.

* * *

Гордо випроставши спину, щоб підкреслити груди і гордовиту поставу голови, Дображанська із застиглою поблажливою посмішкою дивилася на спітнілу лисину кабана, що слинив її руку. Він підвів схожу на більярдну кулю голову і жадібно заковтнув Катю поглядом.

«Гляди не поперхнися…» – неприязно посміхнулася вона подумки.

Кабан здавався їй жалюгідним, схожим на голодну дитину, яку ось-ось покличуть до святкового столу, і він заздалегідь пожирає очима тарілки з їжею, не знаючи, за що хапатися в першу чергу.

Так само ввесь вечір Василь Федорович ошаліло обмацував поглядом її груди, шию, обличчя, коліна, знаючи, але все ще не вірячи, що ця жінка належить йому.

Прийнявши його запрошення до ресторану, Катя без тривалих передмов висловила «Веселому начальникові податкової» своє прохання – таке морочливе і важкоздійсненне, що було зрозуміло: ніхто не проситиме про таку послугу дарма. Йому залишалося тільки обережно натякнути про ціну.

Та все ж він не сподівався, що вона погодиться. Він почав вірити в це тільки тоді, коли, стоячи біля під’їзду, Катя вимовила класичну фразу про «зайти, випити чогось іще»…

– Так я можу розраховувати, що ви не кинете слабку жінку в біді? – кокетливо по-світському поцікавилася Катерина.

– Звичайно, – збуджено заторохтів Василь Федорович. – Це мій чоловічий обов’язок. Я вам завжди казав: нам треба частіше зустрічатись. І повірте, Катрусю, у вас не буде ніяких, зовсім ніяких проблем.

Він каламутно подивився на її бюст, обведений глибоким вирізом сукні.

Вона знала, що зараз він силкується зрозуміти своїм запітнілим від хоті розумом, чи всієї світської пристойності дотримано і чи можна йому, нарешті, приступити до довгожданого розпаковування цього подарунка долі?

«Поцілунки ми опустимо», – жорстко вирішила вона, несподівано усвідомивши істинну прагматичну причину путанського етикету: «все, що завгодно, тільки не цілуватися в губи!».

Своє тіло можна контролювати. Але як змусити організм стримати процес зворотної перистальтики, цілуючись із таким шкарбаном?

Проте свою убогу мрію він має отримати за повною програмою.

– Я зараз, – похітливо проворкувала Катерина, торкаючись пальчиком його м’ясистого носа. – Чекайте мене тут.

– Катрусю, – важко прохрипів він.

«Чекай, чекай…»

Продажна любов – справа тонка: поквапишся – мужик визнає тебе повією, затягнеш із оплатою – розізлиться, злякавшись, що ти морочиш йому голову. Усе мусить бути точно, як в аптеці.

– А ось і я!

Катя картинно застигла в дверях спальні, в шовковому пеньюарі, білизні та панчохах, прекрасно розуміючи, що має зараз вигляд тривіальної хвойди із «Плейбоя». І гидливо завважила, як гидко спотворилося його обличчя.

«Можливо, чоловіків збуджують не стільки панчохи, скільки рабська покірність, із якою жінка покірливо натягує на себе цю вульгарність? Ідіот, цілковитий ідіот… Цікаво, скільки це в нього займе часу?» – тоскно подумала вона, коли той, зрозумівши, що отримав довгожданий сигнал, кинувся на неї й жадібно вчепився в її торс.

Стрілка на пастушому годиннику наблизилася до пів на одинадцяту.

– Ля… – заспівав годинник.

І Катя раптом зігнулася дугою й почала судорожно хапати ротом повітря.

– О, Катрусю, яка ви збудлива! – завівся Василь.

А вона відчула, що не може більше витерпіти ні секунди, і якщо зараз же не вирветься з його нудотних рук, то заволає на всю горлянку. Вискнувши, Катя вивернулася з такою силою, що ледве не впала, і недоладно схопилася за спинку дивана.

– Що сталося? – просипів кавалер.

Вона безглуздо заметушилася по кімнаті, ніби птах, який випадково залетів до людського житла і зацьковано шукає вихід. Хотілося вислизнути, вирватися, позбутися, втекти…

А в голові з’явилася дивна думка: «Мені треба туди!»

– Катрусю! – вже нервово пробасив Василь Федорович.

Вона відчайдушно рвонула в передпокій, спотикаючись і хапаючись сліпими руками за стіни.

– Катерино Михайлівно, я не розумію! – спробував зупинити він її і, отримавши прекрасний, майстерно відпрацьований і вичерпний удар у щелепу, ганебно полетів на підлогу.

Тремтячими, неслухняними пальцями Катя відімкнула замок вхідних дверей і помчала на вулицю.

«Швидше! Швидше! Швидше!» – стугоніло в голові.

Обурений шовковий капець з помпоном із лебединого пуху норовливо зіскочив з її ступні.

Катя розлючено хвицнула ногою, відкидаючи і другий, й помчала босоніж у темряву, поняття не маючи, куди і навіщо вона біжить.

* * *

Щойно з допотопних ходиків, що висіли над ліжком у Марійчиній спальні, проклюнулася облізла зозуля й видала перший незрозумілий хрип, як Марійка сіла у своїй постелі.

Вона лягла спати ще о десятій, і зараз очі її були, як і раніше, заплющені, але рука рішуче відкинула ковдру – Марійка опустила босі ноги на килимок і механічно натягла пухкі капці у вигляді капловухих собачок – подарунок тата. Потім, сліпо витягнувши просто себе долоні з широко розчепіреними пальцями, впевнено попрямувала в коридор.

Зачувши незрозумілий гуркіт, мати і батько разом вибігли зі своєї спальні й устигли побачити куцу кіску на ситцевій спині дочки та заднє колесо велосипеда, що зникали за дверима квартири.

У під’їзді незадоволено застогнав потривожений ліфт.

– Куди? – підхопився Володимир Сергійович. – Зараз одинадцята ночі!

– Мовчи, – різко осадила його мати. – Уперше в житті дочка йде на ніч із дому. Їй двадцять два роки. Вона має право на особисте життя! От бачиш: зняли вінок безшлюбності – відразу подіяло!

– Яке особисте життя в піжамі? – заволав той, розлючений її бабською маячнею. – Який вінок?! На ній же піжама й капці! І на велосипеді їздити вона не вміє.

– О Боже! Вона лунатичка! – схопилася за серце мама і заволала: – Марійко, дівчинко, повернися!

Мати стрімголов вибігла на сходовий майданчик і, почувши, як ліфт із брязкотом відчинився на першому поверсі, квапливо перегнулася через перила.

– Доцю! Донечко! – заволала вона, склавши рупором руки. – Донечко, що з тобою?! Повернися зараз же, чуєш!

Не розплющуючи очей, Марійка стрімко мчала на велосипеді по безлюдній Уманській вулиці, не знаючи, ні куди вона їде, ні того, що вона взагалі їде кудись.

* * *

Зала клубу «О-йо-йой!» доброзичливо зааплодувала. У Дарини не було своїх пісень, і ввесь її широкий репертуар – від «Зачем ты дочку-воровку на свет родила?» до «Мой мармеладный, я не права» – було позичене з чужого плеча. Зате голос і темперамент у Дарини Землепотрясної були своїми власними.

– А тепер, – жагуче заявила вона, – чи не пора нам потанцювати під найзабійніший хіт цього літа.

Діджей зрозумів її натяк і ввімкнув мінусову фонограму.

Публіка вдоволено загула. На сцену викотився балет – як данину сезонній моді вони вдало спорудили на цю пісню окремий номер.

«Дети любят лимонад…» – замурчала співачка, і неждано її серце радісно заквоктало: Дарині здалося, що за восьмим столиком вона побачила знайому руду голову «продуктивного кавалера».

«Він чи не він? Якщо він, – це, вважай, доля. Ні, точно, він!» – подумала вона, і нетерплячі ноги звично понесли її до сходинок в залу.

– Зем, – швидко просипів Сані, роблячи вигляд, що намагається залучити її до танцю, – тобі ніззя.

Дарина Землепотрясна негарно вилаялася подумки: вона не любила визнавати, що між бажанням і його негайним здійсненням можуть існувати якісь об’єктивні перешкоди.

– Праворуч, – шепнув Сані й потанцював геть.

Директор стояв біля входу до службових приміщень і напружено дивився на неї.

«Дети любят лимонад…» – Вона інтенсивно застрибала на місці, немов заведений механічний заєць.

Що ж робити? Що робити?

Звичайно, рудий помітив її. Не міг не помітити! А ось чи впізнав?

Дарина відважно пішла на абордаж.

– О, я бачу в залі знайомі обличчя! – енергійно замахала рукою співачка. – Танцюємо! Танцюємо! Всі. й рудий із восьмого столика теж.

Хлопець підвів голову й усміхнувся їй на всю ширину обличчя. У його очах не було здивування, і Дарина зрозуміла, що він ідентифікував її давно, можливо, ще там, в «Центр… Старокіевскаго колдовства на Подол…», він уже знав, хто вона й де її шукати.

«Ура! Здорово!»

Вона вийшла на самісінький край сцени, під якою вже юрбилися танцюючі пари, і потяглася до нього поглядом. Її права ступня підскочила вгору, прицілюючись на стрибок до зали, – рух був таким різким і раптовим, що Дарина похитнулася.

«Що це, судома?» – не на жарт злякалася вона, зусиллям волі повертаючи кінцівку, що збунтувалася, на місце. Але тільки її ліва нога невпевнено торкнулася підлоги, права сама стрибнула ввись, зігнувшись у коліні, й від переляку Дарина з силою натиснула долонею на колінну чашечку.

Танцюючі з сумнівом покосилися на неї.

– Бачите, під цю пісню ноги самі пускаються в танок! – закричала вона, відчайдушно намагаючись обіграти непередбачений жест. – Але мені не можна, я мушу розважати вас. Танцюємо! Танцюємо!

І тут її ноги остаточно сказилися. Вони вперто підстрибували по черзі, неначе всередині неї зламався якийсь механізм, і, кривлячись від болю, співачка вже неприховано дубасила себе кулаком по колінах. Збоку здавалося, що вона, кривляючись і блазнюючи, підстрибує на місці в безглуздому комічному марші. Глядачі сміялися. Балетні хлопчики, вишикувавшись у шеренгу позаду неї, дружно замарширували, прагнучи підтримати начальника, з яким явно було щось негаразд.

– Бачите, що з ними робиться! – хрипко видихнула Дарина. Вона вже задихалась і не могла співати, й зовсім забула про рудого кавалера, тільки з останніх сил намагаючись зберегти обличчя.

«Що зі мною, Боже?»

– Гей, ну ж бо, танцюй з нами! – фамільярно розпорядився якийсь розхристаний п’яний мужик і, несподівано схопивши Дарину за рукав, зірвав веселу співачку зі сцени.

І тої ж миті їй стало легше.

Вона стояла в гойдливому натовпі, насторожено прислухаючись до себе, намагаючись зрозуміти: невже божевілля відпустило її?

– Гадаєш, Рита досі там стоїть…

– На неї не схоже.

– Тоді чого не прийшла… – вкрутились їй у вуха чиїсь випадкові репліки. Дві дівулі – ангелоподібна білявка і безгруда чорнявка – безрадісно звивалися за два кроки від неї.

Розхристаний самовпевнено потягнувся до талії Дарини.

Але несподівано, мовби усвідомивши щось неймовірно важливе, співачка поривчасто впхала в його спітнілу долоню клубний мікрофон і щодуху помчала до виходу, відчуваючи, як із кожним кроком біль відступає, відступає, відступає, й на зміну йому приходить упевненість, що вона чинить єдино вірно.

Вискочивши на вулицю, Чуб стрімголов поскакала до чорного входу, де пасся її відданий мопед.

«Швидше! Швидше! Швидше!» – блискало в голові.

– Стій, – почула вона за спиною задиханий чоловічий голос. – Стій, кому сказав! – Хтось безпардонно відштовхнув її вбік. Це був Алекс – амбалоподібний охоронець їхнього клубу і за сумісництвом коханець Завзятої. Трохи відставши, перукарка вже підбігала до них.

– Я ж казала, що вона злиняти спробує! – пропихтіла вона.

Насупившись, Алекс став між Дариною та її «поні» й по-хазяйськи поклав руку на кермо.

– Це більше не твоя іграшка, – важко сказав він. – Віддавай ключі.

– Пусти! – одержимо заволала Дарина, кидаючись на нього. – Мені треба туди! Я спізнююся!

Алекс гидливо відкинув її однією рукою.

– Куди ти спізнюєшся? – жовчно засміялася Завзята. – Тебе вже звідусіль звільнили. Директор щойно сказав: можеш іти к бісу! Я завжди знала: рано чи пізно ти дограєшся.

– Ідіть геть! – утробно рикнула Чуб.

У її голову ніби вилили чайник із вируючим окропом, і вона ледве усвідомлювала реальність. Але з останніх сил спробувала виловити там останню живу думку:

– Термін був до свята! Не спокушу Сані до шостого, машина ваша!

Алекс незадоволено подивився на свою подружку.

– Чого ж ти смикаєшся, позаяк ви до шостого закладалися? – процідив він вагомо.

– Але ж вона звільнена, – спробувала заперечити та. – Де ми її потім шукатимемо?

– Без різниці, – хлопець нехотя прибрав руку з керма і обернувся до Дарини. – Парі є парі. Катайся до післязавтра.

* * *

Істеричний телефонний дзвінок змусив матір Марійки схопитися за важкі груди й перелякано охнути:

– О Господи! Це…

Випередивши її, Володимир Сергійович підхопив тривожну слухавку.

– Так, їду! – суворо сказав він.

– Це Марійка? Марійка? – затряслася мама.

– Аварія, – пояснив він люто. – На тому ж місці. Наші вже міліцію викликали. На Фрунзе знову розливне море! Це ж типу злісне хуліганство. Тільки яка користь од ментів? – Сергійович уже вскочив у штани і заправляв у них стару поношену ковбойку. – Сама вважай: поки води натекло, поки жителі аварійну викликали. Цих дігерів уже і сліду нема. Якщо їх не завалило, звичайно. Тоді трупи розгрібатимемо… Ні, не розумію я, – буркнув він здивовано і зло, – що, їм там медом намазано?

– А тобі, тобі чим намазано? – заголосила у відповідь дружина. – Зараз не твоя зміна! Якого ж ти?! У нас дочка пропала! Як утовкмачиш собі щось у голову, на інших начхати!

– Несвідомий ти елемент, – незадоволено посміхнувся Сергійович. – Я ті труби мало не добу ремонтував, а всякі виродки знову паскудити будуть? А Марійка наша повернеться, нікуди не дінеться.