Читать книгу Меч і хрест - Лада Лузіна - Страница 9

Катя швидко зблідла, безглуздо витріщивши очі.

Марійка завмерла із завислою над котячою спиною рукою.

Рот Дарини витягувався довгим «О».

– Дур-р-р-рки!!! – розкотисто прошипів Бегемот із шафи. – Ні чор-р-р-р-р-та не знають і лізуть до чор-р-р-рта в пащу!

– Не звертайте уваги, – по-світському промурчала Беладонна. – Він визнавав тільки Килину.

– А-а-о-о… – невиразно простогнала Катя і, ривком затуливши долонями вуха, кинулася в кімнату.

Беладонна відскочила, рятуючись од невидючих ніг Катиних, і здивовано подивилась їй услід довгим незворушним поглядом. Руда Ізида Пуфик навіть не обернулася – тільки незадоволено і вимогливо вдарила Марійку м’якою лапкою по застиглій у повітрі долоньці: «Ну, гладь, чого зупинилася?»

– Землепотрясно, – ошаліла від здивування Чуб… – Балакучі кішки. Оце фінт!

– А ви справді говорите? – приголомшено промимрила Марійка. – Чи це ми вас розуміємо?

Беладонна повчально поглянула на неї: «А чи не софістика це, дитинко?» – і рушила в кімнату, запрошуючи їх за собою.

– Заждіть, – перелякано скрикнула Марійка. – А можна вас попросити, – зашепотіла вона, нервуючись і вибачаючись очима, – щоб ви трохи помовчали? Ви бачите, жінці дуже-дуже зле.

– Як собі хочете, – з гідністю відповіла Беладонна.

– Вони пр-р-р-р-ростолюдинки. Вони нам не указ! – заричав Бегемот.

– Вони – люди. І їх троє, – вагомо заперечила біла кішка й пірнула під золотий плюш.

Кіт безпардонно пирхнув і, пролетівши чорним вихорем просто у них над головами, помчав кудись за ріг коридора, ковзаючи кігтями на паркеті.

Кімната виявилась абсолютно круглою, одягненою в кільце книжкових шаф, що йшли до стелі і розступилися тільки для того, щоб дати місце дверям, – вхідним і балконним, які розташувалися просто навпроти, і ще величезному й безмовному каміну. Широку камінну полицю підтримували головами три двометрові чорномармурові кішки: одна – ліворуч і дві – праворуч.

Згори висіла облуплена картина. І навіть не картина, а фреска у візантійському стилі, написана на кам’яному пласті, – на кшталт тих, які збереглися на стінах давньої Софії Київської, що зафіксували сім’ю Ярослава Мудрого, її будівничого. Плоске поясне зображення «візантійки» у блакитній сукні тримало в руці кособокі терези з опущеним лівим «плечем».

Попри запаморочливу безліч книг, речей і дрібниць, у кімнаті панував дивний, майже музейний порядок. І напевно, тому Марійка, що завжди почувалась як удома в бібліотеках та музеях, точніше, тільки там почувалася по-справжньому вдома, несамовито захитала головою. Це була мрія, втілена і неймовірно прекрасна!

– Не розумію я тих, хто від старого мотлоху фанатіє! – Дарина явно переживала тут прямо протилежні почуття. – Навіть дивно, що тут телевізор є. – Вона підійшла до чорного ящика, що вписався в книжкові полиці, і, відшукавши пульт, заклацала по каналах, байдуже вдивляючись в обривки денних серіалів і хвости репортажів та передач.

А Марійка подумала: в чомусь Чуб, безумовно, має рацію – і телевізор, і програма передач, що лежала на тонконогому дамському бюро чорного дерева поряд із допотопним, із вухатими клавішами, телефоном, мали вигляд тут такого ж моветону, як і сам «ходячий моветон» – Дарина Землепотрясна.

– Це вона! – прохрипіла Катя.

Дівчата дружно обернулись і тільки тепер помітили якийсь інтригуючий предмет, що лежав на столику біля каміна, – великий і важкий, у темній палітурці, що закінчувався двома фігурними металевими застібками. Жінка, що нагадувала заморожений у холодильнику прозекторської труп Каті, сиділа згорбившись на канапі, дивлячись на нього, як на власний смертний вирок.

– Я божеволію! – нажахано сказала вона, і її палець перелякано затремтів у напрямі нестерпного предмета і відсмикнувся, боячись ненароком торкнутися його. – Це вона – та, та сама книга!

Марійка підійшла до неї.

– Напевно, їх просто було дві, – припустила вона.

Величезний том, що лежав на зеленій малахітовій стільниці, й насправді здавався однояйцевим близнюком першого, вкраденого Катею і згорілого в полум’ї вогню. Але чом би людині, – або нелюдині? – що мешкала в цій дивовижній квартирі, не мати в себе такої самої книги?

– Я ж цілий день з нею тягалася! – ніби прочитала її думки Катя. – Он подряпина. Й іржа на нижній застібці. Розкрийте, якщо там немає 104-ої сторінки… – В її голосі почувся шторм близької істерики.

Дарина, зухвало гмикнувши («Ну і розмазня ти, тітко!»), безтрепетно схилилася над столом і, розчепивши металеві застібки, почала перегортати товсті, неслухняні аркуші.

– 99-ий, 102-ий, 104-ий. Тю! Точно немає, – оповістила вона, вдивляючись у нерівні зубці обірваного паперу.

Не надто злякавшись свого відкриття, Чуб перегорнула сторінки праворуч і прочитала на титульному аркуші:

Слава тебе, Ясная Киевица!

Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину…