Читать книгу Смарагдове місто Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 8

Новоспечений Генерал армії номів прекрасно розумів, що в разі невдачі його чекає неминуча загибель, проте старому лиходієві так кортіло помститися всім жителям Країни Оз за їхню доброту, що він зовсім не думав про небезпеку. Чинити лихо було його улюбленим заняттям, тож він сподівався за допомогою хитрощів і обману домогтися свого, але задля обережності вирішив не перти напролом, а ґрунтовно підготуватися до атаки на такого серйозного противника, як Озма.

Гори, під якими розкинулося Підземне Царство, лежали на півночі Земель Надвечір’я, а сама Земля Надвечір’я – відразу за Згубною Пустелею, на заході від Країни Оз. Король Номів задумав прорити підземний хід не тільки під пустелею, а й під Країною Моргунів, до самого Смарагдового міста, щоб Моргуни не помітили навали і не попередили Озму, зіпсувавши всю справу. Король мріяв заскочити жителів Смарагдового міста зненацька, поневолити їх, а потім розправитися з іншими мешканцями країни.

І ось вже тисячі номів-землекопів день і ніч риють підземний тунель. Працюють швидко – адже номи звикли жити під землею.

А генерал Гуф тим часом сам-один відправився до фанаберів. Фанабери – дивовижний народ. Живуть вони в горах, неподалік від Земель Надвечір’я. Тіла у них величезні, м’язисті, сильні, а ось голови – малюсінькі, наче круглий набалдашник парасольки чи палички. Зрозуміло, в таких мініатюрних голівках місця для мізків майже не залишається, і, щоб приховати цю ганебну обставину, фанабери, які були вельми стурбовані своєю зовнішністю, вирішили зробити собі фальшиві голови.

Така голова зазвичай виготовлялася з картону і одягалася поверх справжньої. Замість волосся наклеювали овечу вовну, забарвлену в найнесподіваніші кольори: рожевий, зелений, бузковий, а то і в кілька кольорів одночасно. Обличчя кожен фанабер розфарбовував на власний смак. Тож, очевидно, через цю жахливу строкатість їх і прозвали фанаберами, тобто «химерними», «ексцентричними».

Вождь Фанаберів очолив країну не тому, що був розумніший за інших, а тільки завдяки своїй безоглядній жорстокості. Та й загалом фанабери мали погану репутацію в казковому світі. Їх вважали невиправними задираками й забіяками, тож намагалися з ними не зв’язуватися. Сильні, але дурні, фанабери, зчинивши бійку, ніяк не могли зупинитися, навіть тоді, коли перемогою вже не пахло. Подібно до інших казкових істот, вбити фанаберів було неможливо, хіба що поранити.

Генерал Гуф покладав великі надії на тупу впертість цих істот, тому насамперед і попрямував до них. Вождь жив у простій, скромній хатині, на дверях якої була намальована його розфарбована мордяка: синє волосся, кирпатий ніс, зубаста паща на пів обличчя і величезні зелені очі-блюдця. Якщо придивитися, на підборідді можна було помітити дві дірочки – саме через них і дивився Вождь своїми справжніми очима, коли одягав фальшиву голову. Привітавшись, Генерал одразу пояснив причину свого візиту:

– Жителі Країни Оз відібрали Чарівний Пояс нашого Короля. Ми, номи, збираємося помститися їм за це, рознести в пух і прах всю їхню чарівну країну. У такій справі без вашої допомоги не обійтися.

– Бійка буде? – насамперед поцікавився Вождь.

– Звичайно!

Відповідь припала вождю до душі, він навіть підстрибнув від радості, при цьому фальшива голова помітно з’їхала набік. Щоправда, поправивши голову, Вождь зазначив:

– Але ж нам Озма нічого поганого не зробила.

– То й що? – поцікавився Гуф. – Зате зможете відчайдушно битися, ви ж це любите!

– Послухай краще, як я співаю! – ні з того ні з сього бовкнув Вождь і затягнув якусь безглузду пісню. Генерал не зрозумів жодного слова, але терпляче вислухав і навіть заплескав у долоні.

– Подобається? А що ти нам даси, якщо ми погодимося?

Генерал знав, що цікавило фанаберів. Дорогою він все обдумав, адже відомо: тільки добрі справи робляться задарма, за злі зазвичай вимагають плату.

– Щойно наш Король отримає назад свій Чарівний Пояс, – відповів Гуф, – він одразу начаклує вам справжні великі голови, тож вам більше не доведеться соромитися своїх малесеньких голівок і тягати на шиї картонні муляжі.

– А не обдуриш? – засумнівався Вождь.

– Слово честі!

– Я пораджуся з народом, – поважно мовив Вождь Фанаберів і гучним криком скликав своїх підданих. Почувши про обіцянку генерала, фанабери відразу погодилися на пропозицію номів. Знайшовся, щоправда, один розумник, який поцікавився:

– А якщо ми не здобудемо Чарівний Пояс, що тоді?

Але одноплемінники кинули його в річку, щоб не ставив дурних запитань, і довго веселилися, спостерігаючи за тим, як текла фарба з його фальшивої голови.

Один союз було укладено, і Генерал вирушив далі, в пошуках нових союзників. Річ у тім, що крім фанаберів по сусідству жили й інші злі створіння, допомогою яких збирався заручитися хитромудрий ном.