Читать книгу Лісові оповідки - Лідія Гулько - Страница 2

Зайчата швидко підростали. Самостійно ходили з кошиками до лісу. Там збирали на обід смачні листочки і гриби сироїжки.

Ось вони знову в лісі. А Мазунчик, як завжди, вдома. Він сумував. Чіплявся до татка. Просив його:

– Будь ласка, покатай мене.

Прудколапий катав малого на собі.

Зайчатку подобалось їздити верхи. Він не хотів з татка злазити. Але Прудколапий згадав про роботу, яку повинен сьогодні виконати. Він обережно зсадив із себе синочка. Схопив відеречко і побіг до річки.

Зайчатко чіплялося до мами.

– Будь ласка, покатай мене.

Теплий Животик жаліла найменшого і возила на собі. Та в неї було дуже багато хатніх справ.

А зайчатко знай вередує:

– Хочу кататися! Е-е-е-е!

Якось Прудколапого відвідав його давній приятель їжак Шпичак. Дядько Шпичак звернув увагу на малого, що рюмсав.

– Чого ти плачеш, Мазю? – запитав.

Зайчатко тре лапкою очі й плаксиво тягне:

– Хо-чу ка-та-ти-ся! Е-е-е-е!

Їжак припрошує:

– Чого ж, сідай на мене. Покатаю.

Гострі голочки на спині їжака вляглися. Вона стала гладенькою і м’якою, ніби подушечка. Мазунчик забрався на дядькову спину. Смикав лапками і пищав:

– Но! Но! Поїхали!

Їжак бігав, мов справжній кінь. Ще й вигукував: «І-а-а, і-а-а!».

Мазунчик реготав від задоволення. Лупцював дядька п’ятками та підганяв.

Обідньої пори куцохвоста родина зібралася в хатинці. Зайчата притихли й чекали, коли матінка покличе їх до столу.

Тільки найменший не хотів злазити з дядька. Гецав на ньому, мов вершник на коні. Красувався, вихвалявся перед братиками і сестричками.

Шпичак захляв від біганини. І через це розсердився на Мазунчика.

А коли їжаки сердяться, то голки на їхніх кожушках настовбурчуються. Так було й цього разу. Зайча заволало:

– Ой-йо-йой, боляче!

Зіскочило з дядька і, ображене, забилося під своє ліжечко.

Братики і сестрички реготали. Перестали реготати лише тоді, коли матуся запросила всіх до обіднього столу.

Заяча малеча шумно всідалася за стіл. Лише Мазунчик ображено сопів у темному кутку.

Однак борщик і кашка так смачно пахли, що Мазунчик тихенько перебрався із-під ліжечка на ослін. Схопив найбільшу ложку – і до миски.

Татко Прудколапий суворим голосом попередив синочка:

– На мені покатаєшся, як на їжакові.

Матуся Теплий Животик скрипнула передніми зубами:

– І на мені покатаєшся, як на їжакові.

Мазунчик опустив вушка. Він схлипнув раз, а потім ще два рази. Проте ніхто йому не співчував. Всі сьорбали смачний борщик. Мазунчик перестав схлипувати. Винуватим голосом пискнув:

– Пробачте мені. Я сам, своїми ніжками бігатиму.

Зайці радісно плескали лапками. Найгучніше виляскував дядько Шпичак. Він дивився на вередуна добрими, лагідними очима.

Мазунчик взяв свою, найменшу, ложечку. Він з апетитом уминав кашку зі своєї маленької мисочки.

Зі смереки спорхнула сорока. Через відчинене віконце птаха все бачила і чула. Вона літала над хуторами, селами, містами і скрекотала:

– На мені покатаєшся, як на їжакові! На мені покатаєшся, як на їжакові!

Цей вислів знають і дорослі, і діти. Він став прислів’ям.