Читать книгу Лісові оповідки - Лідія Гулько - Страница 5

Наступного ранку Мазунчика ніхто не злякав. Він сам прокинувся. Застелив ліжечко і вистрибнув із хатки.

На галявині було багато сонця і яскраво-зеленої трави. Вони підказували, що пора снідати.

Зайчик скуб траву і оглядався. Чому друзів на Маленькій галявині немає? Зайчик почав заглядати у кущі. Мекека з Рудим Хвостиком в кущах не ховалися.

Мазунчик збирав гриби, горішки, смачні листочки конюшини та заячої капусти (її ботаніки назвали очитком пурпуровим). Він їх з’їсть на обід. Складав харчі окремими купками. Гриби до грибів, горішки до горішків, смачні листочки конюшини та заячої капусти теж порізно. За роботою мугикав під ніс улюблену пісеньку: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля…».

Пісеньку він не доспівав, бо хтось грубим голосом мекнув:

– Що робиш, Мазю?

Кривенькі ніжки роз’їхалися. Зайчик гепнув на яскраво-зелену траву.

Перед ним стояло волохате страхіття. Голова здоровенна-здоровенна. І майже без очей.

– Ти хто? – пролопотів Мазунчик тремтячим від страху голосом.

– Ме-ке-ка, – мекнуло страхіття.

– Мекека? – не повірив Мазунчик.

З іншого боку обізвався незнайомий тоненький голос:

– А я – Рудий Хвостик.

Це пищало білченя, що збігало стовбуром дуба.

Зайчик приховав свій страх. Він зрадів друзям. Хоча, коли б вони самі не назвалися, то він би їх не взнав. Виглядали друзі кепсько. У білченяти розпух ніс. Мекека взагалі на себе не схожий. Ох і дісталося ж обом від мурах!

– Ме-е-е-е! Ненавиджу мурах, – хитав розпухлою головою Мекека.

– Вони противні й кусючі, – підтримав друга Рудий Хвостик.

Мазунчик зібрався за компанією пискнути: «І я ненавиджу мурах!». На підтвердження він би тупнув лапкою. Але не пискнув і не тупнув. І все через Мекеку, в якого майже не було очей. Козеня помітило смакоту, складену купками! І не лише помітило. Воно крутилося біля смачних купок. Плямкало губами і вигукувало:

– Смачне зіллячко! Я його зараз з’їм!

Білченя підбігло до купки з горішками і вкинуло в рот найбільший горішок.

Зайчик розтрутив друзів. Упав на своє добро, обхопивши його лапками. Кричав:

– Не руште, це все моє!

Спантеличений Мекека зупинився. Рудий Хвостик проковтнув горішок разом із шкаралупкою і стояв стовпчиком.

Але пауза тяглася не довго. Рудий Хвостик почав умовляти зайчика:

– Мазю, будь ласка, поділися з нами, своїми друзями.

Мазунчик не мав ні найменшого бажання ділитися. Навіть із друзями. Він зморщив носика – і придумав, як викрутитися. Атож повагом підвівся. Взявся в боки і гордовито сказав:

– Це мій супермаркет.

Білченя сплеснуло лапками:

– Ой, як здорово! Хлопці, будемо гратися у продавця-покупця. Мазун – продавець. Я і Мекека – покупці.

Білчення відразу кудись побігло.

– У вас грошей нема, – непохитно стояв зайчик.

Рудий Хвостик, що оббіг купку з грибами і поцупив найбільшого рижика, запропонував:

– Листочки з берези – найкращі гроші. Вони дрібненькі, міцні, а головне – красиві.

Однак зайчик і за найкращі гроші не хотів продавати свій обід. Він знову зморщив носика. Та цього разу нічого гарного не встиг придумати. А все через Мекеку. Козеня голосно його хвалило:

– Друже, класно придумав! Уявляєш, ти власник столичного супермаркету! Навіть у Темному лісі такого нема. Усі тварини про нього узнають. Всі прийдуть до супермаркету купувати собі харчі.

Зайчик щасливо сміявся у ріденькі вуса. Так приємно, коли твою працю хвалять!

Рудий Хвостик відкинув рижика і стрімголов побіг до берези. Насмикав листочків і швиденько вернувся. Чемно звернувся до Мазунчика:

– Ласкавий пане, прошу, дайте на всі ці гроші горішків, грибочків, а ще…

– Досить! Досить! – нестямно кричав Мекека і хвиснув ратичкою білченя.

Козеня розійшлося не на жарти. Тупало ратичками і волало на всю галявину: