Читать книгу Лісові оповідки - Лідія Гулько - Страница 4

Життя в Нашому лісі тривало. У повітрі дзвеніли малі й більші мухи, на гілці сперечалися білобокі сороки, з трави зеленими іскрами вистрибували коники. А ще з трави невпинно доносилося: «Шу-шу-шу». То сновигали мурахи. Тепер вони ще швидше бігали – до розваленого мурашника і в різні боки. Тягли довгі стебла, несли камінці, грудочки – відбудовували зруйновану хатку.

– Треба вертатися додому, – сказав собі Мазунчик. – Але не поляною, а лісом, щоб мурахи не кусали.

Сказав і пострибав.

Дорога в обхід виявилася довгою. На ній траплялися глибокі рівчаки, кущі жалкої кропиви і колючого терну. Зайча перестрибувало жаб’ячі озерця, глибокі нірки жуків-рогачів, сухі шишки та гілки.

Раптом по сіренькій спинці загупали, мов жолуді, великі краплі дощу.

Зайча шмигнуло під лопухи. Під величезними листками було сухо й затишно. Зайча прилягло. Із задоволенням спостерігало за дощем.

Біля лопухів утворилася річечка. Вода у ній вирувала, підхоплюючи все на своєму шляху. Швидкий потічок ніс бджілку жовтим черевцем догори.

Мазунчик викотив бджілку з річечки. Бджілка тремтіла від холоду. Він хукав на неї. Комаха від теплого подиху зігрілася. Блимнула величезними очицями і запитала:

– Де я?

– Бджілко, ти зі мною, під лопухами. Тут сухо і затишно, – втішав бідолашну комаху зайча. – Це я тебе визволив із полону води.

– Сердечно дякую тобі, Мазунчику.

Бджілка ретельно оглянула себе. Спочатку смикала по черзі лапками – перевіряла чи всі цілі. Потім розправила крильця. Насамкінець втупилась очицями у проміжок між величезними листками. Там голубів клаптик неба. Бджілка довго його вивчала. А коли вивчила, то наказала собі:

– Розпогодилося. Лети, бджілко. Працюй. Збирай з квітів солодкий нектар.

– Не лети. Будь зі мною, – просив працьовиту комаху Мазунчик.

– Ні, не гоже сидіти. Треба братися до праці, – стояла на своєму бджілка.

– Ти маленька. А маленькі не працюють. Маленькі лише бавляться.

– Мазю, ти сам так вирішив? Можливо, тебе хтось цьому вчив? – спитала бджілка.

– Навчили друзі. Мекека з Рудим Хвостиком. Спасибі їм, – похвалився Мазунчик.

– Жу-жу-жу, – продзижчала бджілка. – Який сором! Який сором! Мазунчик повірив неробам і сам ледарює.

Бджілка вже погрозливо дзижчала.

Зайчик подумав, що вона хоче його шпигнути. Тому завбачливо прикрив носика передніми лапками. Але бджілка його не шпигнула. Лише сердито дзигнула й вилетіла з-під лопухів.

Мазунчик задумливо чухав лапкою за вушком. Думав уголос:

– Мої родичі працюють. Увечері прийдуть стомлені. Нарву смачних листочків. Приготую для родичів салат. І обов’язково застелю своє ліжечко.

Ще трішки подумав і дав собі страшну клятву:

– Щоранку застелятиму ліжко і прибиратиму після себе. Якщо порушу клятву, то хай мене з’їдять мурахи.

З легким серцем Мазунчик вистрибнув з-під лопухів.

Заяче маля збирало листочки кульбаби і материнки, рвало солодкі квіточки деревію. І, звичайно ж, співало: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля-ля».

Цю пісеньку знає кожен хлопчик і дівчинка.