Читать книгу Твори для дітей: оповідання, казки, сценарії - Лідія Гулько - Страница 2

У Дмитрика, п’ятирічного хлопчика, зникла улюблена іграшка. Хлопчик довгий час не знає спокою: усе шукає пропажу. Килимок на підлозі загортав. І під ним улюбленої іграшки не знайшов.

Стоїть Дмитрик серед хати, кулачком тре очі. Сльози з них ось-ось річечкою ринуть. Аж тут дідусь у двері.

– Дідусю, ви не бачили мого воїна? – кинувся до старого Дмитрик.

– Я у хліві порався. Там кози мекають, свині рохкають і кури кудахкають. І жодного воїна, – відповів дідусь.

Хлопчик тупнув ніжкою.

– Я не про живого воїна, про іграшкового питаю!

– Он про що. І через це хлипаєш?

У очах хлопчика стоять сльози. Дідусь опустився на ослін. Дмитрика посадив на коліна. Повчав малого: Знайшов – не скач, згубив – не плач.

Дмитрик тернув бульку під носом.

– Це віршик?

– Ні, прислів’я. Хоча прислів’я може бути доладним, як віршик.

– Ой, здогадався. Ви придумали прислів’я, щоб я за улюбленою іграшкою не сумував.

– Прислів’я, Дмитрику, то народна мудрість. Ач, яке коротке, яскраве і соковите.

– Ніби ягідка суниці.

– Так. А ще крилате, мов би ластівка. Хтось мудро й доладно про щось сказав. Відтоді й живе вислів між людьми. Літає від хати до хати, від села до села. І великі міста не минає, у кожну домівку заглядає. Людям у нагоді стає.

– Дідусю, ви знаєте багато прислів’їв?

– Багато, – підтвердив дідусь.

– І мене навчите?

– Аякже! Навчу, якщо не хлипатимеш носом. Бо мудрим ніхто не родився, а навчився.

– Знову прислів’я! – радіє Дмитрик. – Коли я виросту, то всі книжки перечитаю і мудрим стану.

– Це правильно, бо книжка – маленьке віконце, а через нього увесь світ видно.

– А про ледарів прислів’я знаєте? Учора татко сварив Марійку. Казав, що на дискотеці вона кізкою скаче, а подвір’я замітати не хоче.

– Про ледарів? Та скільки завгодно! Український народ ледарів не любить. Атож запам’ятовуй:

До роботи плачучи, а до танців скачучи.

Ховається від роботи, як пес від мух.

Жвавий, як рак на греблі.

Дідова розповідь Дмитрикові дуже подобається. Він прагне побільше приказок знати.

– А про нашого Тарасика прислів’я знаєте? Братик дуже впертий. Надумає собі щось – і неодмінно зробить. Отак скаламутив воду, яку кури п’ють. Тараса мама за непослух не раз лупцювала.

– Тарасик таки впертий. Про таких кажуть: Хоч кілка на голові теши, а він своє. А впертюхи теж відмовку придумали: На мені покатаєшся як на їжакові.

Дідусь передавав діалог дуже кумедно. Дмитрик голосно сміявся. А про себе вирішив: «Ніколи не буду впертим». Він дещо згадав.

– Оленка мені хвалилася: коли виросте, то буде першою красунею України.

Дідусь на те:

– Про хвальків прагнеш узнати? Аби встигав запам’ятовувати:

Хвалилася кобила, що з возом горщики побила.

Не хвали сам себе, нехай тебе люди хвалять.

Вівсяна каша хвалилася, ніби вона з маслом родилася.

– Ого, як багацько! – радіє Дмитрик. – А про брехунів є прислів’я? Бо Ілько так бреше, що й повірити можна.

– І про таких народ не забуває:

Вдача собача: як не брехне, то й не дихне.

Так чисто бреше, що й віяти не треба.

У Ілька, коли брехатиме, запитай:

А ти часом не з Брехунівки?

– Та й дотепно ж! – сміється Дмитрик. – Усім брехунам так казатиму.

Зненацька скрипнули двері. З рум’яним від морозу обличчям увійшла бабуся. Вона дорікнула малому:

– Ти, козаче, у хаті грієшся, а вояк на призьбі на березневому холоді вартує. Глянь на нього. Посинів, бідолашний!

Дмитрик скрикнув від несподіванки – на бабусиній долоні пластмасовий вояк. Це його він так довго шукав.

Хлопчик кинувся до бабусі. Вихопив іграшкового вояка. Підстрибував, цілував його.

Дідусь підняв вказівного пальця і мовив:

– Знайшов – не скач.

Дмитрик дзвінко засміявся. Він продовжив прислів’я:

– Згубив – не плач.

Бабуся гадала, що це гра така. Вона докинула і своє прислів’я:

– Сонечко у дорозі не спіткнеться.

«Чому бабуся саме це прислів’я сказала?» – замислився хлопчик.

Дійсно, чому?

01.03.2003