Читать книгу Микола Гоголь - Леонід Тома - Страница 3

У серці кожного українця луною відгукується Полтава – одне з найдревніших міст України. У літописах містечко на Ворсклі називалось Лтавою і Олтавою. Тут у 1174 році в бою з половцями показав свою силу руський князь Ігор Святославич. Він розгромив орди половецьких ханів Кобяка і Кончака. На початку ХV століття про Полтаву після довгої перерви, пов’язаної з Руїною, згадують літописці. На честь перемоги над польською шляхтою тут було споруджено Хрестовоздвиженський монастир. А влітку 1709 року прогриміла Полтавська битва, яка возвістила про народження нової імперії і про крах сподівань на самостійну Українську державу. Коли в серпні 1818 року Микошу Гоголя з братом Іваном привезли в Полтавське училище, Полтава вже була досить солідним містом. Але пам’ять письменника мало що зафіксувала. Хіба кленову лінійку та ординарну латину. З архівних документів полтавського училища видно, що в першому класі Гоголь вивчав арифметику до дробів, катехізис, книгу про посади людини і Новий заповіт. «Резвое поведение» не дозволило Микоші перейти у вищі класи. Воно й не дивно – адже сам директор полтавських училищ вважав училище «гиблим місцем». У батьків не було коштів на краще місце виховання. Микошу, не допущеного до навчання у другому класі, батьки забирають додому. І от цілий рік він у рідних місцях, серед людей, які шанують і люблять найглибші закутки його вразливої і незвичайної душі. Потім знову вчиться в Полтаві вдома під керівництвом учителя-різночинця Гаврила Сорочинського. Він успішно освоїв програму першого класу губернської гімназії і в 1821 році був прийнятий на казенний рахунок у другий клас Ніжинської гімназії вищих наук. Гімназія щойно відкрилась і завдяки клопотанню того ж Д. П. Трощинського перед молодим графом Кушелевим-Безбородько батьки Гоголя звільнились від плати 1200 рублів на рік за навчання сина.

Тут слід сказати, що поява цього вищого навчального закладу в Україні стала можливою завдяки ініціативі князя Іллі Безбородька, брата Олександра Андрійовича Безбородька, українця за походженням. Він мав величезний вплив на політику і державні справи Росії. Народився він у сім’ї українського генерального писаря, вчився в Київській духовній академії. Відзначився як хоробрий офіцер під час російсько-турецької війни. А вже невдовзі він – статс-секретар Катерини ІІ, директор Поштового депертаменту, член секретної експедиції Сенату. Саме Безбородько ініціював «грецький проект» – відновлення Візантійської імперії з російським ставлеником на троні. При Павлі І він уже канцлер Росії. «Український ставленик» був високоосвіченою людиною з багатогранними інтересами. Його перу належать твори з історії України і Молдавії. Наприкінці життя він написав «Записки о составлении законов российских», де проявив себе прибічником ідей французького Просвітництва. Безбородько пропонував запросити до управління країною всі верстви населення. Старий вельможа, дипломат і мудрець, він повчав російських дипломатів: «Не знаю, як буде при вас, а при нас жодна гармата в Європі без дозволу нашого випалити не сміла».

Треба сказати, що далеко не один Безбородько мав вирішальний вплив на російську політику і культуру. Реформаторські задуми Петра І вимагали освічених людей, вихованих на цінностях західної культури, а чи не єдиним носієм їх на просторах Східної Європи була Києво-Могилянська академія. Починаючи з 1700 року масовими стали виклики представників київської культури і науки в Москву. Місця настоятелів у російських монастирях займали понад 200 вихованців Київської академії. Вони їхали в Росію і несли з собою просвітительські й культурні традиції Києва. У друкарській справі під українським впливом почали нумерувати кожну сторінку, із Києва прийшла в Росію поліфонічна партесна музика і нотне письмо на нотному стані. Із України прийшов також театр (спочатку вертеп), у літературі проявились силабізація і тонізація віршів.

У середині ХІХ століття дослідник руської старовини Л. Безсонов так описував цю ситуацію: «Після приєднання Малої і завоювання Білої Русі звідти рушили до нас численні натовпи вихідців, які, власне, колонізували Велику Русь. Уже з половини ХVIІ століття ми значно підкорились їхньому впливу в діяльності вченій, в школах, в літературі, частково у мові і т. ін., а разом з тим, і в співі, в музиці… Цивілізація, яку вони несли з собою звідти як сміливе знамено перемоги над варварством, цілком відповідала цивілізації, яку одягала на Русь могутня рука реформатора Петра». У Росії починають засновувати школи – і майже всі вони існують дякуючи вихованцям Київської академії.

Як бачимо, утворення Ніжинського ліцею відбулось саме в цьому руслі, і недарма ліцей, який носив ім’я Олександра Андрійовича Безбородька, дав Росії і Україні цілу плеяду письменників і науковців, художників і дипломатів. Серед них зіркою першої величини виступає М. В. Гоголь.

Отож у 1821 році Гоголь починає навчання в Ніжинській гімназії вищих наук. І тут же проявились його нахили до театру, які починались ще в маєтку Трощинського в Кибинцях. Повернувшись одного разу після канікул у гімназію, Гоголь привіз на українській мові комедію свого батька, яку грали в домашньому театрі Трощинського. З того часу театр став пристрастю Гоголя і його товаришів. Зразком цього театру був для нього театр його батька. Він пише йому із Ніжина: «Я думаю, дорогий таточку, якщо б ви мене побачили, то точно б сказали, що я змінився, як у моральності, так і в успіхах. Якби ви побачили, як я тепер малюю!» Цього листа датовано 1824 роком, а вже 1825 року батька Гоголя не стало. Мати тяжко переживала втрату чоловіка, адже вони так доповнювали і так любили одне одного… І Микоша писав їй: «…Я тепер спокійний. Хоча не можу бути щасливий, втративши кращого батька, найвірнішого друга, всього дорогоцінного моєму серцю». З цих слів можна зрозуміти, яку велику роль відіграв у становленні Миколи Гоголя-письменника його батько – український драматург, людина, що прекрасно знала історію рідного краю, сповідувала принципи просвітництва і демократизму.

Гоголь переходить у сьомий клас. Бере участь у рукописних ліцейських журналах і альманахах («Метеор литературы», «Навоз парнасский» та ін.). Завідує бібліотекою, що складалась із передплачуваних у складчину книг і журналів. Відвідує збори гімназичного історичного товариства. Читає і переписує пушкінські твори, хоча сам ближче дотримується літературної романтичної манери Бестужева-Марлінського. До цих років відносяться перші літературні спроби Гоголя: вірш «Непогода», віршована балада «Дві рибки», віршована трагедія «Розбійники», слов’янська повість «Брати Твердиславичі», поема «Росія під ігом татар» і сатира «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний».

Різні автори, які описують ніжинський період життя Гоголя, свідчення його друзів і сучасників, створюють досить дивну картину – з одного боку, талановитий юнак, який рано зрозумів своє призначення, вихований на традиціях «Кибинських Афін», із загостреним релігійним сприйняттям світу (цим він зобов’язаний перш за все матері), а з другого – заглиблений у себе «бука», майстер на різноманітні витівки, а дехто спостеріг у ньому «двоєдушність». Зупинимось саме на «двоєдушності». Жахлива атмосфера «кленової лінійки» в Полтавській гімназії, саме становище «пансіонера» Гоголя на фоні багатих батьків і родичів його товаришів, упослідження українського слова (його батько – український драматург! – Л. Т.), для якого були зачинені двері Ніжинського ліцею, – ось головна причина його «двоєдушності». Вона з часом не зникне, а ще більше розвинеться в імперському Санкт-Петербурзі.

У Ніжині Микоша Гоголь любив простолюд, часто бував на «простонародній» околиці Ніжина Магерках; бувало, з товаришами вони й «козакували». Одного разу Гоголь запропонував своїм друзям піти погуляти за річку в ліс. Щоб не робити довгих обходів, друзі перелізли через тин найближчого городу, що виходив на річку. Загавкали собаки, жінка з дитинчам на руках накинулась на них з лайкою:

– Геть, курохвати, а то покличу чоловіка, так він вам ноги поперебиває, щоб через чужий тин не лазили! Чого вас принесла нечиста сила?!

– Нам сказали, – спокійно відповів Гоголь, – що тут живе молодиця, у якої дитина схожа на порося… Та ось же… видите порося!

Розлютована молодиця стала кликати чоловіка:

– Остапе! Остапе!

Підійшов дядько із заступом у руках.

– Бий їх заступом! – репетувала молодиця. – Знаєш, що вони кажуть? Розказують, що наша дитина схожа на порося!

– Що ж, може, й правда, – відповів статечно дядько, – це тобі за те, що ти мене кабаном називаєш…

Про мистецтво перевтілення Гоголя-ліцеїста розповідає його товариш по ліцею Т. Г. Пащенко: «П’єса складалась із двох дій, Гоголь повинен був з’явитися у другій. Публіка тоді ще не знала Гоголя, але ми добре знали і з нетерпінням ждали його виходу на сцену. У другій дії представлена була на сцені проста малоросійська хата і кілька оголених дерев, вдалині річка і пожовтілий очерет. Біля хати стоїть лавиця, на сцені нікого нема. Ось з’являється стариган у простому кожусі, в баранячій шапці і мазаних чоботах. Спираючись на палку, він ледве пересувається, доходить, крекчучи, до лавиці і сідає. Сидить, трясеться, крекче, хихикає і кашляє, та нарешті захихикав і закашляв таким задушливим і сильним старечим кашлем з несподіваною добавкою, що вся публіка грохнула і вибухнула нестримним сміхом. А стариган преспокійно піднявся з лавиці і поплентався зі сцени. Біжить за ширми інстектор Білоусов:

– Як же це ти, Гоголь? Що ж це ти зробив?

– А як ви думали зіграти натурально роль восьмидесятирічного старця? У нього, бідолахи, всі пружини розслабли, і гвинти уже не діють як слід.

На такий вагомий аргумент інспектор і всі ми розреготались і більше не питали Гоголя. З цього вечора публіка узнала і зацікавилась Гоголем як чудовим коміком».

Товариш Гоголя по ліцею К. М. Базилі, який потім став генеральним консулом Росії в Бейруті й допомагав письменникові здійснити паломництво по святих місцях, згадує, що «в Ніжині вони грали трагедії Озерова «Едіп» і «Фінгал», водевілі і якусь малоросійську п’єсу (очевидно, комедію Гоголя-батька. – Л. Т.), від якої публіка надривалась од сміху. Але найбільш удало в нас удавалась комедія Фонвізіна «Недоросль». Бачив я цю п’єсу в Москві і в Петербурзі, але зберіг завжди те переконання, що жодній актрисі не вдавалась роль Простакової так добре, як зіграв цю роль шістнадцятирічний тоді Гоголь».

…А тепер подивимось на галерею діячів російського і українського мистецтва, які прямо чи опосередковано формували творчу особистість Гоголя до від’їзду з України в Петербург. Василь Капніст – патріот рідної землі, який перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською, автор знаменитої на всю Росію п’єси «Ябеда», сини якого пішли за декабристами; Іван Котляревський, славетний полтавець, зачинатель нової української літератури, з чиєї «Енеїди» Микола Гоголь брав епіграфи до своїх творів; Василь Наріжний, який народився поблизу Василівки в селі Устивиця; полтавець Микола Гнєдич, знаменитий перекладач творів Гомера; однокашник Миколи Гоголя по Ніжинському ліцею, згодом автор відомих «Малоросійських приказок» і роману «Чайковський» полтавець Євген Гребінка; нарешті, батько письменника В. О. Гоголь – український драматург. Як бачимо, творча аура, яка оточувала Миколу Гоголя, була насиченою і енергетично активною. Їх літературні й культурні уподобання, спосіб мислення несли в собі відбиток впливу ідей Києво-Могилянської, а згодом Київської духовної академій. Свого часу Миргород відвідував визначний український філософ Г. С. Сковорода, його вплив на творчість і філософські шукання Гоголя очевидний. Так формувалась українська ментальність М. В. Гоголя, і коли він двадцятирічним юнаком приїхав до Петербурга, це був не провінційний «неофіт», а молодий літератор, який мав цілком достатню вищу освіту, знав європейські мови. Ще раз подумки згадаємо і знаменитого царського канцлера, українця, графа Олександра Безбородька. І його брата князя Іллю Безбородька, на чий кошт був відкритий Ніжинський ліцей – до Харківського університету найбільший осередок освіти і культури в Україні.

Когорта вихідців з України була різною – були серед них і самостійні «планети», і менші «супутники», але ця культурна планетна система відігравала величезну роль у становленні російської літератури, яка по праву відома світові як велика російська література. Українці щиро хотіли привнести в «общерусскую» літературу демократизм і національну своєрідність, завдяки їм ми можемо говорити про «українську школу» в російській літературі. Вони прагнули імперської трибуни, бо мали що сказати Росії і світові. Більшість із них щиро вірили в можливість впливу не тільки на культуру, а й на суспільно-політичну думку імперії. Однак той же Капніст цілком серйозно сподівався на допомогу західних країн, зокрема Німеччини, у справі надання Україні автономії. Уже згадуваний Василь Наріжний гостро критикував імперські порядки, ставлення до приєднаних держав і територій. Цензура так і не дозволила за його життя друк його творів повністю.

Були й інші випадки. Колега М. В. Гоголя по Ніжинському ліцею Нестор Кукольник одержав з рук імператора золотий портсигар за вірнопіддану п’єсу «Рука Всевышнего Отечество спасла». За ним закріпилось навіть прізвисько «Возвишений» за твори «високого штибу». Він свого часу мав хоч і короткий, але феєричний успіх, і навіть Бєлінський хвалив його прозу «за чудове володіння російською мовою».

Однак такі випадки не визначали загальної тенденції, і українці та вихідці з України позитивно впливали на процес становлення великої російської літератури. Серед них на першому плані був славетний українець М. В. Гоголь, якому судилося кардинально реформувати тодішню російську літературу, прищепити їй принципи демократизму та розкутості європейського культурного процесу.

А поки в Ніжині на квартирі у професора Білоусова, який сприяв творчому самовияву, по суботах збирались Гоголь, Кукольник, Базилі, Прокопович, Гребінка. Читали свої нові твори, робили їх критичний аналіз, відбирали для розміщення в рукописному журналі. З цих учнівських видань почалася літературна дорога Гоголя, Кукольника і Базилі. Микоша Гоголь не дуже любив точні науки, а також мовно-риторичну схоластику. Маючи відмінну пам’ять, він схоплював необхідне на лекціях і, підготувавшись за кілька днів перед екзаменом, успішно переходив у вищий клас. І що важливо – це була батьківщина письменника. Весною і восени до послуг ліцеїстів був великий ліцейський сад, де вони проводили більшу частину свого позакласного часу. І все це було під чудесним небом України. Дехто з вихованців, серед них і Микоша Гоголь, брали з собою в сад необхідний письмовий матеріал і там обдумували свої твори. Були й розваги. «Тепер у нас ярмарок, – пише Гоголь своєму дядькові П. П. Косяровському, – ми провели час непогано, безперестану їздили по ярмарку і розорялися в пух… Я один промотав пару цілкових…»

Закінчивши курс наук, Гоголь негайно переодягся в «партикулярний одяг». Це був світло-коричневий сюртук, поли якого були підбиті червоною матерією у велику клітину. Отож полтавсько-ніжинський період закінчився, і двадцятирічний Гоголь разом із своїм другом Данилевським, з мріями служіння батьківщині в найвищому розумінні цього слова, їде в далекий омріяний Санкт-Петербург.