Читать книгу Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник) - Леся Українка - Страница 6

Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку.

З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець*), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi.

Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузкý.

Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Лев Чого ж ти зупинився? Тут не можна

зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Лукаш Та я хотiв собi сопiлку втяти, –

хороший тута вельми очерет.

Лев Та вже тих сопiлок до лиха маєш!

Лукаш Ну, скiльки ж їх? – калинова, вербова

та липова, – ото й усi. А треба

ще й очеретяну собi зробити, –

та лепсько грає!

Лев Та вже бався, бався,

на те бог свято дав. А взавтра прийдем,

то будем хижку ставити. Вже час

до лiсу бидло виганяти. Бачиш,

вже онде є трава помежи рястом.

Лукаш Та як же будемо сидiти тута?

Таж люди кажуть – тут непевне мiсце…

Лев То як для кого. Я, небоже, знаю,

як з чим i коло чого обiйтися:

де хрест покласти, де осику вбити,

де просто тричi плюнути, та й годi.

Посiєм коло хижки мак-вiдюк,

терлич* посадимо коло порога, –

та й не приступиться нiяка сила…

Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.

Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами.

Русалка (випливає на берег i кричить)

Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте!

Лісовик (малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi)

Чого тобi? Чого кричиш?

Русалка Там хлопець

на дудки рiже очерет!

Лісовик Овва!

Коби всiї бiди! Яка скупа.

Ось тута мають хижку будувати, –

я й то не бороню, аби не брали

сирого дерева.

Русалка Ой леле! хижу?

То се тут люди будуть? Ой тi люди

з-пiд стрiх солом’яних! Я їх не зношу!

я не терплю солом’яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою

той дух ненáвидний. Залоскочу

тих натрутнiв, як прийдуть!

Лісовик Стiй! не квапся.

То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi,

а вiн нам приятель. То вiн на жарт

осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не вiн,

давно б уже не стало сього дуба,

що стiльки бачив наших рад, i танцiв,

i лiсових великих таємниць.

Вже нiмцi мiряли його, навколо

втрьох постававши, обсягли руками –

i ледве що стiкло. Давали грошi –

таляри битi, людям дуже милi,

та дядько Лев заклявся на життя,

що дуба вiн повiк не дасть рубати.

Тодi ж i я на бороду заклявся,

що дядько Лев i вся його рiдня

повiк безпечнi будуть в сьому лiсi.

Русалка Овва! А батько мiй їх всiх потопить!

Лісовик Нехай не важиться! Бо завалю

все озеро гнилим торiшнiм листом!

Русалка Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!

(Зникає в озерi.)

Лiсовик, щось воркочучи, закурює люльку, сiвши на заваленому деревi. З очеретiв чутно голос сопiлки (мелодiї № 1, 2, 3, 4), нiжний, кучерявий, i як вiн розвивається, так розвивається все в лiсi. Спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiлеї бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появляє нiжнi пуп’янки.

З-за стовбура старої розщепленої верби, пiвусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки i проводить долонею по очах.

Мавка Ох, як я довго спала!

Лісовик Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвiтати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

в червонi черевички убереться

i людям одмiрятиме лiта.

Вже з вирiю поприлiтали гостi.

Он жовтими пушинками вже плавлють

на чистiм плесi каченятка дикi.

Мавка А хто мене збудив?

Лісовик Либонь, весна.

Мавка Весна ще так нiколи не спiвала,

як отепер. Чи то менi так снилось?

Лукаш знов грає (мелодiя № 5).

Нi… стiй… Ба! чуєш?.. То весна спiває?

Лукаш грає мелодiю № 5, тiльки ближче.

Лісовик Та нi, то хлопець на сопiлцi грає.

Мавка Який? Невже се «Той, що греблi рве»?

От я не сподiвалася вiд нього!

Лісовик Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж,

Лукаш на ймення.

Мавка Я його не знаю.

Лісовик Бо вiн уперше тута. Вiн здалека,

не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових,

де наша баба любить зимувати;

осиротiв вiн з матiр’ю-вдовою,

то дядько Лев прийняв обох до себе…

Мавка Хотiла б я побачити його.

Лісовик Та нащо вiн тобi?

Мавка Вiн, певне, гарний!

Лісовик Не задивляйся ти на хлопцiв людських.

Се лiсовим дiвчатам небезпечно…

Мавка Який-бо ти, дiдусю, став суворий!

Се ти мене отак держати будеш,

як Водяник Русалку?

Лісовик Нi, дитинко,

я не держу тебе. То Водяник

в драговинi цупкiй привик одвiку

усе живе засмоктувати. Я

звик волю шанувати. Грайся з вiтром,

жартуй iз Перелесником, як хочеш,

всю силу лiсову i водяну,

гiрську й повiтряну приваб до себе,

але минай людськi стежки, дитино,

бо там не ходить воля, – там журá

тягар свiй носить. Обминай їх, доню:

раз тiльки ступиш – i пропала воля!

Мавка (смiється)

Ну, як-таки щоб воля – та пропала?

Се так колись i вiтер пропаде!

Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою.

Лiсовик i Мавка ховаються.

Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кидається i хапає його за руку.

Мавка Не руш! не руш! не рiж! не убивай!

Лукаш Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник?

Я тiльки хтiв собi вточити соку

з берези.

Мавка Не точи! Се кров її.

Не пий же кровi з сестроньки моєї!

Лукаш Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

Мавка Я – Мавка лiсова.

Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)

А, от ти хто! Я вiд старих людей

про мавок чув не раз, але ще зроду

не бачив сам.

Мавка А бачити хотiв?

Лукаш Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така,

як дiвчина… ба нi, хутчiй як панна,

бо й руки бiлi, i сама тоненька,

i якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очi не зеленi?

(Придивляється.)

Та нi, тепер зеленi… а були,

як небо, синi… О! тепер вже сивi,

як тая хмара… нi, здається, чорнi

чи, може, карi… ти таки дивнá!

Мавка (усмiхаючись)

Чи гарна ж я тобi?

Лукаш (соромлячись)

Хiба я знаю?

Мавка (смiючись)

А хто ж те знає?

Лукаш (зовсiм засоромлений)

Ет, таке питаєш!..

Мавка (щиро дивуючись)

Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

А ясень їй киває в верховiттi:

«Найкраща в свiтi!»

Лукаш А я й не знав, що в них така розмова.

Я думав – дерево нiме, та й годi.

Мавка Нiмого в лiсi в нас нема нiчого.

Лукаш Чи то ти все отак сидиш у лiсi?

Мавка Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш А ти давно живеш на свiтi?

Мавка Справдi,

нiколи я не думала про те…

(Задумується.)

Менi здається, що жила я завжди…

Лукаш I все така була, як от тепер?

Мавка Здається, все така…

Лукаш А хто ж твiй рiд?

чи ти його зовсiм не маєш?

Мавка Маю.

Є Лiсовик, я зву його «дiдусю»,

а вiн мене – «дитинко» або «доню».

Лукаш То хто ж вiн – дiд чи батько?

Мавка Я не знаю.

Хiба не все одно?

Лукаш (смiється)

Ну та й чуднi ви

отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати,

чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка Менi здається часом, що верба,

ота стара, сухенька, то – матуся.

Вона мене на зиму прийняла

i порохном м’якеньким устелила

для мене ложе.

Лукаш Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цiлу зиму?

Мавка Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить лiс i очерет.

Верба рипiла все: «Засни, засни…»

I снилися менi все бiлi сни:

на срiблi сяли яснi самоцвiти,

стелилися незнанi трави, квiти,

блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi

спадали з неба – бiлi, непрозорi –

i клалися в намети… Бiло, чисто

попiд наметами. Ясне намисто

з кришталю грає i ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вiльно груди.

По бiлих снах рожевiї гадки

легенькi гаптували мережки,

i мрiї ткались золото-блакитнi,

спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…

Лукаш (заслухавшись)

Як ти говориш…

Мавка Чи тобi так добре?

Лукаш потакує головою.

Твоя сопiлка має кращу мову.

Заграй менi, а я поколишуся.

Мавка сплiтає довге вiття на березi, сiдає в нього i гойдається тихо, мов у колисцi. Лукаш грає соло мелодiї № 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озивається тихесенько на голос мелодії № 8, i Лукаш їй приграє вдруге мелодiю № 8. Спiв i гра в унiсон.

Мавка Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає бiлi груди, серденько виймає!

На голос веснянки вiдкликається зозуля, потiм соловейко, розцвiтає ярiше дика рожа, бiлiє цвiт калини, глiд соромливо рожевiє, навiть чорна безлиста тернина появляє нiжнi квiти.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхається, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.

Лукаш Ти плачеш, дiвчино?

Мавка Хiба я плачу?

(Проводить рукою по очах.)

А справдi… Нi-бо! то роса вечiрня.

Заходить сонце… Бач, уже встає

на озерi туман…

Лукаш Та нi, ще рано!

Мавка Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?

Лукаш хитає головою, що не хотiв би.

Чому?

Лукаш Бо дядько до села покличуть.

Мавка А ти зо мною хочеш бути?

Лукаш киває, потакуючи.

Бачиш,

I ти, немов той ясень, розмовляєш.

Лукаш (смiючись)

Та треба по-тутешньому навчитись,

бо маю ж тута лiтувати.

Мавка (радо)

Справдi?

Лукаш Ми взавтра й будуватися почнéмо.

Мавка Курiнь поставите?

Лукаш Нi, може, хижку,

а може, й цiлу хату.

Мавка Ви – як птахи:

клопочетесь, будуєте кубельця,

щоб потiм кинути.

Лукаш Нi, ми будуєм

навiки.

Мавка Як навiки? Ти ж казав,

що тiльки лiтувати будеш тута.

Лукаш (нiяково)

Та я не знаю… Дядько Лев казали,

що тут менi дадуть ґрунтець i хату,

бо восени хотять мене женити…

Мавка (з тривогою)

З ким?

Лукаш Я не знаю. Дядько не казали,

а може, ще й не напитали дiвки.

Мавка Хiба ти сам собi не знайдеш пари?

Лукаш (поглядаючи на неї)

Я, може б, i знайшов, та…

Мавка Що?

Лукаш Нiчого…

(Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке (мелодiя № 9), потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється.)

Мавка (помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Лукаш Та вже ж навiк!

Мавка Се так, як голуби…

Я часом заздрила на їх: так нiжно

вони кохаються… А я не знаю

нiчого нiжного, окрiм берези,

за те ж її й сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така блiда, похила та журлива, –

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вiльхи не люблю – вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться – все тремтить.

Дуби поважнi надто. Дика рожа

задирлива, так само й глiд, i терен.

А ясень, клен i явiр – гордовитi.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на свiтi.

Така, здається, й я була торiк,

але тепер менi чомусь те прикро…

Як добре зважити, то я у лiсi

зовсiм самотня…

(Журливо задумується.)

Лукаш А твоя верба?

Таж ти її матусею назвала.

Мавка Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати,

а лiтом… бач, вона така суха,

i все рипить, все згадує про зиму…

Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня…

Лукаш У лiсi ж не самiї дерева, –

таж тут багато рiзної є сили.

(Трохи ущипливо.)

Вже не прибiднюйся, бо й ми чували

про вашi танцi, жарти та зальоти!

Мавка То все таке, як той раптовий вихор, –

от налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей, – навiки!

Лукаш (приступаючи ближче)

А ти б хотiла?..

Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.

Голос Гов, Лукашу, гов!

го-го-го-го! А де ти?

Лукаш (вiдзивається)

Ось я йду!

Голос А йди хутчiй!

Лукаш Оце ще нетерплячка!

(Вiдгукується.)

Та йду вже, йду!

(Подається йти.)

Мавка А вернешся?

Лукаш Не знаю.

(Iде в прибережнi хащi.)

З гущавини лiсу вилiтає Перелесник – гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.

Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиляється.

Мавка Не руш мене!

Перелесник

А то чому?

Мавка Iди

поглянь, чи в полi рунь* зазеленiла.

Перелесник

Менi навiщо тая рунь?

Мавка А там же

твоя Русалка Польова, що в житi.

Вона для тебе досi вже вiнок

зелено-ярий почала сплiтати.

Перелесник

Я вже її забув.

Мавка Забудь мене.

Перелесник

Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!

Я понесу тебе в зеленi гори,

ти ж так хотiла бачити смереки.

Мавка Тепер не хочу.

Перелесник

Так? А то чому?

Мавка Бо вiдхотiлося.

Перелесник

Якiсь химери!

Чом вiдхотiлося?

Мавка Нема охоти.

Перелесник (улесливо в’ється коло неї)

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi,

там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi,

будуть танцювати кóло по травицi,

наче блискавицi!

Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку,

зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку*,

на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку

чарiвну намiтку.

Щоб тобi здобути лiсову корону,

ми Змiю-царицю скинемо iз трону

i дамо крем’янi гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора i зрана

самоцвiтнi шати

буду приношати,

i вiночок плести,

i в таночок вести,

i на крилах нести

на моря багрянi, де багате сонце

золото ховає в таємну глибiнь.

Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце,

Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце,

будем гаптувати оксамитну тiнь.

Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари

стануть покрай неба, мов яснi отари,

що холодну воду п’ють на тихiм бродi,

ми спочинем любо на квiтчастiм…

Мавка (нетерпляче)

Годi!

Перелесник

Як ти обiрвала рiч мою сердито!

(Смутно i разом лукаво.)

Ти хiба забула про торiшнє лiто?

Мавка (байдуже)

Ох, торiшнє лiто так давно минуло!

Що тодi спiвало, те взимi заснуло.

Я вже й не згадаю!

Перелесник (таємничо нагадуючи)

А в дубовiм гаю?..

Мавка Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв…

Перелесник

А не приглядалась до моїх слiдкiв?

Мавка В гаю я зривала кучерики з хмелю…

Перелесник

Щоб менi послати пишную постелю?

Мавка Нi, щоб перевити се волосся чорне!

Перелесник

Сподiвалась: може, миленький пригорне?

Мавка Нi, мене береза нiжно колихала.

Перелесник

А проте… здається… ти когось кохала?

Мавка Ха-ха-ха! Не знаю!

Попитай у гаю.

Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси…

(Подається до лiсу.)

Перелесник

Ой гляди! Ще змиють їх холоднi роси!

Мавка Вiтерець повiє,

сонечко пригрiє,

то й роса спаде!

(Зникає в лiсi.)

Перелесник

Постривай хвилину!

Я без тебе гину!

Де ти? Де ти? Де?

Бiжить i собi в лiс.

Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»

По лiсi грає червоний захiд сонця, далi погасає.

Над озером стає бiлий туман.

Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву.

Лев (сердито воркоче)

Той клятий Водяник! Бодай би всох!

Я, наловивши риби, тiльки виплив

на плесо душогубкою, – хотiв

на той бiк передатися, – а вiн

вчепився цупко лапою за днище,

та й анi руш! Ще трохи – затопив би!

Ну й я ж не дурень: як засяг рукою

за бороду, то й замотав, як мичку*,

та ножика з-за пояса, – бiгме,

так i вiдтяв би! Та проклята ж пара –

штурхiць! – i перекинула човна!

Я ледь що вибрався живий на берег,

i рибу розгубив… А щоб ти зслиз!

(До Лукаша.)

А тут iще й тебе щось учепило, –

кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!

I де ти длявся?

Лукаш Та кажу ж –

був тута, вирiзував сопiлку.

Лев Щось довгенько

вирiзуєш, небоже, сопiлки!

Лукаш (нiяково)

Або ж я, дядьку…

Лев (усмiхнувся i подобрiв)

Ей! не вчись брехати,

бо ще ти молодий! Язика шкода!

От лiпше хмизу пошукай по лiсi

та розпали вогонь, – хоть обсушуся,

бо як його таким iти додому?

Поки дiйдем, ще й тая нападе –

не тута споминаючи, цур-пек! –

а потiм буде душу витрясати…

Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям.

Дядько Лев (сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! i губка змокла…

i трут згубився… А, нема на тебе

лихої трясцi!.. Чи не наросла

на дубi свiжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки.)

З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Лев (усмiхнувшись)

Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..

(Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї. Вона трохи вiдступає. Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше.)

Шiпле-дiвице,

Пропаснице-Трясавице!

Iди ти собi на куп’я, на болота,

де люди не ходять, де кури не пiють,

де мiй глас не заходить.

Тут тобi не ходити,

бiлого тiла не в’ялити,

жовтої костi не млоїти,

чорної кровi не спивати,

вiку не вкорочати.

Ось тобi полинь –

згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера i зливається з туманом.

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.

Лукаш Ось нате, дядьку, грiйтеся.

Лев Спасибi.

Ти догоджаєш дядьковi старому.

(Розпалює коло вогню люльку.)

Тепер що iншого!

(Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь.)

Лукаш Якби ви, дядьку,

якої байки нагадали.

Лев Бач!

умалився!.. А ти б якої хтiв?

Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?

Лукаш Такi я чув! Ви вмiєте iнакших,

що їх нiхто не вмiє.

Лев (надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царiвну-Хвилю розкажу.

(Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом.)

Якби нам хата тепла

та люди добрi,

казали б ми казку,

баяли байку

до самого свiта…

За темними борами,

та за глибокими морями,

та за високими горами

то єсть там дивний-предивний край,

де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сiдає,

мiсяць не погасає,

а яснi зорi по полю ходять,

таночки водять.

Отож у найкращої Зорi та знайшовся син

Бiлий Палянин.

На личку бiлий,

на вроду милий,

золотий волос по вiтру має,

а срiбна зброя в рученьках сяє…

Лукаш Ви ж про Царiвну мали.

Лев Та зажди!..

От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати,

став вiн собi думати-гадати,

про своє життя розважати:

«З усiх я, – каже, – вродою вдався,

а ще ж бо я долi не дiждався.

Порадь мене, Зiрнице-мати,

де менi пари шукати:

чи межи боярством,

преславним лицарством,

чи межи князiвством,

чи межи простим поспiльством?

Що хiба яка царiвна

та була б менi рiвна…»

(Починає дрiмати.)

От i пiшов вiн до синього моря,

i розiклав на березi перлове намисто…

Лукаш Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Лев Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

…От i розбiглася на морi супротивна хвиля,

а з теї хвилi вилетiли конi,

як жар, червонi,

у червону колясу запряженi…

А на тiй колясi…

(Змовкає, зложений сном.)

Лукаш Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?

Лев (крiзь сон)

Га?.. Де?.. Яка царiвна?..

Лукаш Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку (мелодiя № 10)),

В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.

Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi.

З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється.

Мавка Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько,

що закрила ти моє личенько!

i вам, стежечки як мережечки,

що вели мене до березочки!

Ой сховай мене ти, сестриченько!

(Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур.)

Лукаш (пiдходить до берези, нишком)

Ти, Мавко?

Мавка (ще тихше)

Я.

Лукаш Ти бiгла?

Мавка Як білиця.

Лукаш Втiкала?

Мавка Так.

Лукаш Вiд кого?

Мавка Вiд такого,

як сам вогонь.

Лукаш А де ж вiн?

Мавка Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Лукаш Як ти тремтиш! Я чую, як береза

стинається i листом шелестить.

Мавка (вiдхиляється вiд берези)

Ой лихо! Я боюся притулятись,

а так не встою.

Лукаш Притулись до мене.

Я дужий – здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов’їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.

Мавка (скрикує з болем щастя)

Ох!.. Зiрка в серце впала.

Русалка Ха-ха-ха!

(З смiхом i плеском кидається в озеро.)

Лукаш (ужахнувшись)

Що се таке?

Мавка Не бiйся, то Русалка.

Ми подруги, – вона нас не зачепить.

Вона свавiльна, любить глузувати,

але менi дарма… Менi дарма

про все на свiтi!

Лукаш То й про мене?

Мавка Нi,

ти сам для мене свiт, милiший, кращий,

нiж той, що досi знала я, а й той

покращав, вiдколи ми поєднались.

Лукаш То ми вже поєднались?

Мавка Ти не чуєш,

як солов’ї весiльним спiвом дзвонять?

Лукаш Я чую… Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а спiвають:

«Цiлуй! цiлуй! цiлуй!»

(Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком.)

Я зацiлую

тебе на смерть!

Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в’ється по галявi.

Мавка Нi, я не можу вмерти…

а шкода…

Лукаш Що ти кажеш? Я не хочу!

Навiщо я сказав?!.

Мавка Нi, се так добре –

умерти, як летюча зiрка…

Лукаш Годi!

(Говорить пестячи.)

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нiчого!.. Нi, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнiвалась?

Мавка Я слухаю тебе…

твого кохання…

(Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi.)

Лукаш Нащо так? Аж страшно,

як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смiйся…

Мавка У тебе голос чистий, як струмок,

а очi – непрозорi.

Лукаш Може, мiсяць

неясно свiтить.

Мавка Може…

(Схиляється головою йому до серця i замирає.)

Лукаш Ти зомлiла?

Мавка Цить! Хай говорить серце… Невиразно

воно говорить, як весняна нiчка.

Лукаш Чого там прислухатися? Не треба!

Мавка Не треба, кажеш? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя,

не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощiв?

Лукаш Я не любився

нi з ким ще зроду. Я того й не знав,

що любощi такi солодкi!

Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.

Мавко!

ти з мене душу виймеш!

Мавка Вийму, вийму!

Вiзьму собi твою спiвочу душу,

а серденько словами зачарую…

Я цiлуватиму вустонька гожi,

щоб загорiлись,

щоб зашарiлись,

наче тi квiтоньки з дикої рожi!

Я буду вабити очi блакитнi,

хай вони грають,

хай вони сяють,

хай розсипають вогнi самоцвiтнi!

(Раптом сплескує руками.)

Та чим же я принаджу любi очi!

Я ж досi не заквiтчана!

Лукаш Дарма!

Ти й без квiток хороша.

Мавка Нi, я хочу

для тебе так заквiтчатися пишно,

як лiсова царiвна!

(Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв.)

Лукаш Почекай!

Я сам тебе заквiтчаю.

(Iде до неї.)

Мавка (смутно)

Не краснi

квiтки вночi… тепер поснули барви…

Лукаш Тут свiтляки в травi, я назбираю,

вони свiтитимуть у тебе в косах,

то буде наче зоряний вiнок.

(Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся.)

Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!

(Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми.)

Я ще набрати мушу. Я вберу

тебе, мов королiвну, в самоцвiти!

(Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв.)

Мавка А я калини цвiту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.

(Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу.)

Русалка (знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв)

Дитинчата-Потерчата,

засвiтiте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуляє їх до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрiє в мороку помiж кущами.

Дивiться, он отой, що там блукає,

такий, як батько ваш, що вас покинув,

що вашу ненечку занапастив.

Йому не треба жити.

Перше Потерча

Утопи!

Русалка Не смiю. Лiсовик заборонив.

Друге Потерча

А ми не здужаєм, бо ми маленькi.

Русалка Ви маленькi,

ви легенькi,

в ручках вогники ясненькi,

ви як ласочки тихенькi, –

ви пiдiть у чагарник,

не почує Лiсовик,

а як стрiне –

вогник свiне –

був i зник!

Перекиньтесь блискавками

над стежками.

Спалахнiть над купиною,

поведiть драговиною, –

де вiн стане,

там i кане

аж на саме дно болота…

Далi – вже моя робота!

Ну! блись-блись!

Потерчата (рушаючи одно до одного)

Ти сюдою, я тудою,

а зiйдемось над водою!

Русалка (радо)

Подались!

(Надбiгає до болота, бризкає водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик.)

Куцю-Куцю,

поцiлуй у руцю!

(Свавiльним рухом простягає йому руку, вiн цiлує.)

Куць За що ж то, панянко?

Русалка Я тобi снiданко

гарне наготую, тiльки не прогав.

(Показує в далечiнь на Лукаша.)

Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?

Куць (махнув рукою)

Поки не в болотi, –

сухо в мене в ротi!

Русалка Буде хлопець твiй,

радiсть буде й бабi, й матiнцi твоїй!

Куць стрибає за купину і зникає. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають.

Лукаш (шукаючи свiтлякiв, завважає вогники)

Якi хорошi свiтляки! летючi!

Я ще таких не бачив! А великi!

Я мушу їх пiймати!

(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини.)

Мавка Не лови!

Коханий, не лови! То Потерчата!

Вони зведуть на безвiсть!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, i вiдбiгає геть далеко вiд Мавки.

Лукаш (раптом скрикує)

Пробi! Гину!

В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка надбiгає на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кидає йому один кiнець свого пояса, держачи за другий.

Мавка Лови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.

Лукаш Ой, не сягає! Що ж се буде?

Мавка (кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)

Вербиченько-матусенько, рятуй!

(Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вiттi, кидає знов пояса – вiн на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кiнець, Мавка притягає його до себе, потiм подає руку i помагає злiзти на вербу.)

Русалка в очеретi видає глухий стогiн досади i зникає в туманi.

Потерчата теж зникають.

Дядько Лев (прокинувся вiд крику)

Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?

Цур-пек! щезай!

(Оглядається.)

Лукашу, де ти? гов!

Лукаш (озивається з верби)

Я тута, дядьку!

Лев А ти тут чого?

(Пiдходить i заглядає на вербу.)

Злiз на вербу, ще й з дiвкою!

Лукаш iзлiзає з верби. Мавка там лишається.

Лукаш Ой дядьку!

Я тут було в драговинi загруз;

натрапив на вiкно, та вже вона

(показує на Мавку)

порятувала якось.

Лев А чого ж ти

стикаєшся отут як потороча*? –

таж поночi!

Лукаш Я свiтляки ловив…

(Уриває.)

Лев (завважає свiтляки на Мавцi)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

Мавка Я ж, дядечку, його порятувала.

Лев Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!

А хто ж його призвiв у пастку лiзти?

(Докiрливо хитає головою.)

Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж i я Лiсовика,

то вже не вирветься, – в пеньок дубовий

вщемлю те бородище-помелище,

то буде вiдати! Бач, пiдсилає

своїх дiвок, а сам – i я не я!

Мавка (швидко збiгає з верби)

Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця

мене скарає, якщо се неправда!

I я не винна!

Лев От, тепера вiрю,

бо знаю, се в вас присяга велика.

Лукаш Вона мене порятувала, дядьку,

от бiгме, згинув би тепер без неї!

Лев Ну, дiвонько, хоч ти душi не маєш,

та серце добре в тебе. Пробачай,

що я нагримав зóпалу.

(До Лукаша.)

Чого ж ти

по свiтляки погнався на болото?

Хiба ж вони по купинах сидять?

Лукаш Та то якiсь були такi летючi!

Лев Еге! то знаю ж я! То Потерчата!

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра

щеняток-ярчукiв, то ще побачим,

хто тут заскавучить!

Голоски Потерчат (озиваються жалiбно, подiбно до жаб’ячого кумкання)

Нi, нi, дiдуню!

Нi, ми не виннi!

Ми в драговиннi

ягiдки брали.

Ми ж бо не знали,

що тута гостi,

ми б не зринали

з глибокостi…

Ой нене, сум!

Нум плакать, нум!

Лев Чи бач, як знiтилась невiрна пара,

вiдьомський накоренок! Та нехай,

я вже дiйду, хто винен, хто не винен!..

(До Лукаша.)

А що, небоже, чи не час додому?

Ходiм помалу.

(До Мавки.)

Будь здорова, дiвко!

Мавка Ви завтра прийдете? Я покажу,

де є хороше дерево на хату.

Лев Я бачу, ти про все вже розпиталась.

Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,

та й вам до нас прийдеться привикати.

Ходiмо. Прощавай!

(Рушає.)

Мавка (бiльш до Лукаша, нiж до Лева)

Я буду ждати!

Лукаш вiдстає вiд дядька, стискає мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно її цiлує i, догнавши дядька, iде з ним у лiс.

Мавка (сама)

Коли б ти, нiчко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала

днини такої, щоб була щасна

так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, слiз над водою,

буде ж, матусенько, милий зо мною!..

Батьку мiй рiдний, темненький гаю,

як же я нiченьку сюю прогаю?

Нiчка коротка – довга розлука…

Що ж менi суджено – щастя чи мука?

Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврiє долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснiє то цiлим сузiр’ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покриває. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чується в гаю, мов зiтхання у снi.