Читать книгу Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник) - Леся Українка - Страница 8

Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається.

Настає тиша.

Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.

Лісовик (придивляючись до постатi пiд хатою)

Ти, донечко?

Мавка (трохи поступає до нього)

Се я.

Лісовик Невже пустив

тебе назад «Той, що в скалi сидить»?

Мавка Ти визволив мене своїм злочином.

Лісовик Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцевi твоєму?

Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн

самотнього несвiтського одчаю,

блукаючи в подобi вовчiй лiсом?

Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

хай прагне кровi людської, – не вгасить

своєї муки злої!

Мавка Не радiй,

бо я його порятувала. В серцi

знайшла я теє слово чарiвне,

що й озвiрiлих в люди повертає.

Лісовик (тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)

Не гiдна ти дочкою лiсу зватись!

бо в тебе дух не вiльний лiсовий,

а хатнiй рабський!

Мавка О, коли б ти знав,

коли б ти знав, як страшно то було…

Я спала сном камiнним у печерi

глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй,

коли спотворений пробився голос

крiзь неприступнi скелi, i виття

протягле, дике сумно розiслалось

по темних, мертвих водах i збудило

мiж скелями луну давно померлу…

I я прокинулась. Вогнем пiдземним

мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп,

i вирвалась я знов на свiт. I слово

уста мої нiмiї оживило,

i я вчинила диво… Я збагнула,

що забуття не суджено менi.

Лісовик Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?

Чи то й його невдячнiсть невмируща

так, як твоє кохання?

Мавка Ох, дiдусю!

якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй

упав менi до нiг, мов ясень втятий…

I з долу вгору вiн до мене звiв

такий болючий погляд, повний туги

i каяття палкого, без надiї…

Людина тiльки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як вiн

схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене

тремтячими руками заслонився,

i кинувся, не мовлячи нi слова,

в байрак терновий, там i зник з очей.

Лісовик I що ж тепер ти думаєш робити?

Мавка Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю

край сеї хати. Я не маю сили

покинути її… Я серцем чую –

вiн вернеться сюди…

Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.

Лісовик Дитино бiдна,

чого ти йшла вiд нас у край понурий?

Невже нема спочинку в рiднiм гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба,

вона давно вже ложе постелила

i журиться, що ти десь забарилась.

Iди спочинь.

Мавка (тихо)

Не можу я, дiдусю.

Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.

Куць (вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)

Ти, Мавко, тут?

Мавка А ти чого никаєш?

Куць Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє,

вже не возитиме нiкого бiльше!

Мавка Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

Куць Умова наша вмерла вкупi з ним.

Мавка Як? Дядько Лев умер?

Куць Он i могила.

Пiд дубом поховали, а прийшлося

коло пенька старому спочивати.

Мавка Обоє полягли… Вiн пречував,

що вже йому сей рiк не зимувати…

(Надходить до могили.)

Ой як же плаче серце по тобi,

єдиний друже мiй! Якби я мала

живущi сльози, я б зросила землю,

барвiнок би зростила невмирущий

на сiй могилi. А тепер я вбога,

мiй жаль спадає, наче мертвий лист…

Куць Жаль не пристав менi, а все ж я мушу

признатися – таки старого шкода,

бо вiн умiв тримати з нами згоду.

Було, i цапа чорного держить

при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу, було, на цапi,

а коники стоять собi спокiйно.

От сi баби зовсiм не вмiють жити

як слiд iз нами, – цапа продали,

зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi

на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.

Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала,

гарненько попросив, щоб їм корови

геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив,

а Потерчата збiжжя погноїли,

Пропасниця їх досi б’є за те,

що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лiсi!

Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.

Злидні (малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з’являються з-за кутка хатнього)

Ми тут! А хто нас кличе?

Мавка (кидається їм навперейми до дверей)

Геть! Щезайте!

Нiхто не кликав вас!

Один Злидень

Злетiло слово –

назад не вернеться.

Злидні (обсiдають порiг)

Коли б там швидше

нам дверi вiдчинили, – ми голоднi!

Мавка Я не пущу туди!

Злидні То дай нам їсти!

Мавка (з жахом)

Нiчого я не маю…

Злидні Дай калину

оту, що носиш коло серця! Дай!

Мавка Се кров моя!

Злидні Дарма! Ми любим кров.

Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.

Куць Ей, Злиднi, залишiть – то не людина!

Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.

Злидні (до Куця)

Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!

(Кидаються до Куця, той вiдскакує.)

Куць Ну-ну, помалу!

Злидні Їсти! Ми голоднi!!

Куць Стривайте, зараз я збуджу бабiв, –

вам буде їжа, а менi забава.

(Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку.)

Голос матерi Лукашевої (в хатi)

Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!

Куць (до Злиднiв пошепки)

А бачите – прокинулась. Ось хутко

покличе вас. Тепер посидьте тихо,

а то ще заклене стара вас так,

що й в землю ввiйдете, – вона се вмiє.

Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин.

Голос материн

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навiк заснула… Встань! А встань,

бодай ти вже не встала!

Голос Килини (заспано)

Та чого там?

Мати (уїдливо)

Пора ж тобi коровицю здоїти,

оту молочну, турського заводу,

що ти ще за небiжчика придбала.

Килина (вже прочумавшись)

Я тiї подою, що тут застала,

та нацiджу три краплi молока –

хунт масла буде…

Мати Отже й не змовчить!

Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?

З такою господинею… ой горе!

Ну вже й невiсточка! I де взялася

на нашу голову?

Килина А хто ж велiв

до мене засилатися? Таж мали

отут якусь задрипанку, – було вам

прийняти та прибрати хорошенько,

от i була б невiсточка до мислi!

Мати А що ж – гадаєш, нi? Таки й була б!

Дурний Лукаш, що промiняв на тебе;

бо то було таке покiрне, добре,

хоч прикладай до рани… Узиваєш

її задрипанкою, а сама

її зелену сукню перешила

та й досi соваєш – немає встиду!

Килина Та вже ж, у вас находишся в новому!..

Он чоловiка десь повiтря носить,

а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, –

нi жiнка, нi вдова – якась покидька!

Мати Який би чоловiк з тобою всидiв?

Бiдо напрасна! Що було – то з’їла

з дiтиськами своїми, – он, сидять! –

бодай так вас самих посiли злиднi!

Килина Нехай того посядуть, хто їх кличе!

На сих словах одчиняє дверi з хати. Куць утiкає в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни.

Килина з вiдром у руках шпарко пробiгає до лiсового потоку, з гуркотом набирає вiдром воду i вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.

Килина (спиняється i становить вiдро долi)

А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п’яна,

чи, може, змерзла?

(Термосить Мавку за плече.)

Мавка (насилу, мов борючися з тяжкою зморою)

Сон мене змагає…

Зимовий сон…

Килина (вiдслоняє їй обличчя i пiзнає)

Чого сюди прийшла?

Тобi не заплатили за роботу?

Мавка (як i перше)

Менi нiхто не може заплатити.

Килина До кого ти прийшла? Його нема.

Я знаю, ти до нього! Признавайся –

вiн твiй коханок?

Мавка (так само)

Колись був ранок

ясний, веселий, не той, що тепер…

вiн уже вмер…

Килина Ти божевiльна!

Мавка (так само)

Вільна я, вiльна…

Сунеться хмарка по небу повiльна…

йде безпричальна, сумна, безпривiтна…

Де ж блискавиця блакитна?

Килина (сiпає її за руку)

Геть! не мороч мене! Чого стоїш?

Мавка (притомнiше, вiдступаючи од дверей)

Стою та дивлюся, якi ви щасливi.

Килина А щоб ти стояла у чудi та в дивi!

Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.

Килина (оговтавшись вiд здумiння, ворожо)

Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

Хлопчик (вибiгає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,

а баба не дають!

Килина Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього.)

Я там пiд печею пирiг сховала, –

як баба вийде до комори, – з’їжте.

Хлопчик Ви-те суху вербу встромили тута?

Та й нащо то?

Килина Тобi до всього дiло!

Хлопчик Я з неї врiжу дудочку!

Килина Про мене!

Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

Килина (скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть)

Таки явився! Де тебе носило

так довго?

Лукаш Не питай!

Килина Ще й не питай!

Тягався, волочився, лихо знає

де, по яких свiтах, та й «не питай»!

Ой любчику, не тра менi й питати…

Вже десь ота корчма стоїть на свiтi,

що в нiй балює* досi свита й шапка.

Лукаш Не був я в корчмi…

Килина Хто, дурний, повiрить!

(Заводить.)

Втопила ж я головоньку навiки

за сим п’яницею!

Лукаш Мовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?

Килина (спочатку збилась, але хутко стямилась)

А що ж ми мали тута – голод їсти?

Прийшли купцi, купили, та й уже.

Велике щастя – дуб!

Лукаш Таж дядько Лев

заклявся не рубати.

Килина Дядька Лева

нема на свiтi, – що з його закляття?

Хiба ж то ти заклявся або я?

Та я б i цiлий лiс продати рада

або протеребити, – був би ґрунт,

як у людей, не ся чортiвська пуща.

Таж тут, як вечiр, – виткнутися страшно!

I що нам з того лiсу за добро?

Стикаємось по нiм, як вовкулаки,

ще й справдi вовкулаками завиєм!

Лукаш Цить! цить! не говори! Мовчи!

(В голосi його чутно божевiльний жах.)

Ти кажеш

продати лiс… зрубати… а тодi вже

не буде так… як ти казала?

Килина Як?

Що вовк…

Лукаш (затуляє їй рота)

Нi, не кажи!

Килина (визволившись вiд нього)

Та бiйся бога!

Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?

Ходи до хати.

Лукаш Зараз… я пiду…

от тiльки… тiльки… ще води нап’юся!

(Стає навколiшки i п’є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця.)

Килина Ну? Що ж ти думаєш?

Лукаш Я? Так… не знаю…

(Вагаючись.)

Чи тут нiхто не був без мене?

Килина (шорстко)

Хто ж би

тут бути мав?

Лукаш (спустивши очi)

Не знаю…

Килина (злiсно посмiхнувшись)

Ти не знаєш,

то, може, я що знаю.

Лукаш (тривожно)

Ти?

Килина А що ж!

Я вiдаю, кого ти дожидаєш,

та тiльки ба! – шкода твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пiшло…

Лукаш Що ти говориш?

Килина Те, що чуєш.

Мати (вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання.)

Сину!..

Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась

з отею вiдьмою!

Лукаш (здригнувшись)

З якою?

Мати (показує на Килину)

З тею ж!

Лукаш (зневажливо всмiхаючись)

I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось

вiдьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.

Мати Якби ж я знала, що вона така

нехлюя*, некукiбниця*!..

Килина (впадає в рiч)

Ой горе!

Хто б говорив! Уже таких вiдьом,

таких нехлюй, як ти, свiт не видав!

Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! –

залiзо – й те перегризе!

Лукаш А ти,

я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.

Килина Вiд тебе дочекаюсь оборони!

Такої матерi такий i син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута

помiтувано* мною?

Мати (до Лукаша)

Та невже ж ти

не скажеш їй стулити губу? Що ж то,

чи я їй поштурховисько якесь?

Лукаш Та дайте ви менi годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тiльки з хати,

а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!

Килина (до матерi)

А що? дiждалась?

Мати Щоб ти так дiждала

вiд свого сина!

(Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках.)

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима.)

Хлопчик Ви-те прийшли вже, тату?

Лукаш Вже, мiй сину.

(На словi «сину» кладе iронiчний притиск.)

Килина (вражена)

Ну, то скажи йому, як має звати, –

уже ж не дядьком?

Лукаш (трохи присоромлений)

Та хiба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.

(Гладить хлопця по бiлiй голiвцi.)

Чи то ти сам зробив сопiлку?

Хлопчик Сам.

Та я не вмiю грати. Коб ви-те!

(Простягає Лукашевi сопiлку.)

Лукаш Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

(Смутно задумується.)

Хлопчик (пхикаючи)

I! то ви-те не хочете! Ну, мамо,

чом тато не хотять менi заграти?

Килина Iще чого! Потрiбне те грання!

Лукаш А дай сюди сопiлочку.

(Бере сопiлку.)

Хороша.

З верби зробив?

Хлопчик А що ж, он з теї-о.

(Показує на вербу, що сталася з Мавки.)

Лукаш Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини.)

Ти посадила?

Килина Хто б її садив?

Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.

Тут як з води росте – таже дощi!

Хлопчик (вередливо)

Чому ви-те не граєте?

Лукаш (задумливо)

Заграти?..

(Починає грати (мелодiя № 14) спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку (мелодiя № 8), що колись грав Мавцi. Голос сопiлки (при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї № 8) починає промовляти словами.)

«Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає менi груди, серденько виймає…»

Лукаш (випускає з рук сопiлку)

Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече.)

Килина Та вiдчепися, вiдки маю знати?

Я з кодлом лiсовим не накладаю

так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш,

хiба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сiней сокиру.)

Лукаш (узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки.)

Нi, руки не здiймаються, не можу…

чогось за серце стисло…

Килина Дай-но я!

(Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу.)

В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.

Перелесник

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева i Килининi дiти вибiгають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.

Мати (до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Лукаш (втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)

Добро? А може, там згорить i лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.

Килина (з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)

Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?

Хоч би помiг менi носити клунки!

Лукаш Та вже ж ви повиносили всi злиднi.

Килина Бийся по губi! Що се ти говориш?

Лукаш (смiється тихим, дивним смiхом)

Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…

Тепер я мудрий став…

Килина (злякана)

Ой чоловiче,

щось ти таке говориш… я боюся!

Лукаш Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?

Килина Лукашуню,

ходiмо на село!

Лукаш Я не пiду.

Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.

Килина Та що ж ти тут робитимеш?

Лукаш А треба

все щось робити?

Килина Як же маєм жити?

Лукаш А треба жити?

Килина Пробi, чоловiче,

чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобi з переляку зробилось.

Ходiмо на село, закличу бабу, –

тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку.)

Лукаш (дивиться на неї з легковажною усмiшкою)

А хто ж тут

недогаркiв отих глядiти буде?

(Показує на вiз i начиння.)

Килина (господарно)

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довiдалися, що горiло,

то й набiжать з села людиська тiї!

То вже хiба постiй тут, Лукашуню.

Я побiжу десь коней попрошу, –

бо нашi ж геть у стайнi попеклися! –

то зберемо на вiз та й завеземо

десь до родини твеї, може, пустять…

Ой горе! Якось треба рятуватись…

Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.

Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав’язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.

Лукаш Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать Я – загублена Доля.

Завела мене в дебрi

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю,

наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка

бiлим снiгом припала…

Ой уже ж я в сих дебрях

десь навiки пропала!..

Лукаш Уломи ж, моя Доле,

хоч отую ожину,

щоб собi промести, по снiгу провести

хоч маленьку стежину!

Доля Ой колись я навéснi

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвiти садила.

Ти стоптав дивоцвiти

без ваги попiд ноги…

Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки,

де шукати дороги.

Лукаш Прогорни, моя Доле,

хоч руками долинку,

чи не знайдеш пiд снiгом

з дивоцвiту стеблинку.

Доля Похололи вже руки,

що й пучками – не рушу…

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає.)

Лукаш (простягаючи руки до неї)

Ой скажи, дай пораду,

як прожити без долi!

Доля (показує на землю в нього пiд ногами)

Як одрiзана гiлка,

що валяється долi!

(Iде, хиляючись, i зникає в снiгах.)

Лукаш нахиляється до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiдає пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина.

Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези i схиляється над Лукашем.

Постать Мавки

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося вiд мене.

Лукаш Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди.)

Живи моєю кров’ю! Так i треба,

бо я тебе занапастив…

Мавка Нi, милий,

ти душу дав менi, як гострий нiж

дає вербовiй тихiй гiлцi голос.

Лукаш Я душу дав тобi? А тiло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї.)

Мавка О, не журися за тiло!

Ясним вогнем засвiтилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вiльними iскрами вгору злетiло.

Легкий, пухкий попiлець

ляже, вернувшися, в рiдну землицю,

вкупi з водою там зростить вербицю, –

стане початком тодi мiй кiнець.

Будуть приходити люди,

вбогi й багатi, веселi й сумнi,

радощi й тугу нестимуть менi,

їм промовляти душа моя буде.

Я обiзвуся до них

шелестом тихим вербової гiлки,

голосом нiжним тонкої сопiлки,

смутними росами з вiтiв моїх.

Я їм тодi проспiваю

все, що колись ти для мене спiвав,

ще як напровеснi тут вигравав,

мрiї збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його