Читать книгу Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник) - Леся Українка - Страница 7
Лісова пісня
Драма-феєрія в 3-х діях
Дія II
ОглавлениеПiзнє лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднiє осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа* поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.
На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй – жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки* Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю (мелодiї № 11, 12, 13).
Мати Лукашева(виходить з хати й гукає)
Лукашу, гов! А де ти?
Лукаш (виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках)
Тут я, мамо.
Мати А чи не годi вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стiй!
Лукаш Яка ж робота?
Мати Як – яка робота?
А хто ж обору* мав загородити?
Лукаш Та добре вже, загороджу, нехай-но.
Мати Коли ж воно, оте «нехай-но», буде?
Тобi б усе ганяти по шурхах
з приблудою, з накидачем отим!
Лукаш Та хто ганяє? Бидло* ж я пасу,
а Мавка помагає.
Мати Одчепися
з такою помiччю!
Лукаш Сами ж казали,
що як вона глядить корiв, то бiльше
дають набiлу*.
Мати Вже ж – вiдьомське кодло!
Лукаш Немає вiдома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила
вона нам дерева? А хто садив
города з вами, нивку засiвав?
Так, як сей рiк, хiба коли родило?
А ще он як умаїла квiтками
попiдвiконню – любо подивитись?
Мати Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю
у себе в хатi дiвки на виданню…
Йому квiтки та спiви в головi!
Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти.
Куди ти?
Лукаш Таж обору городити!
(Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою.)
Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.
Мати (непривiтно)
Чого тобi?
Мавка Де, дядино, Лукаш?
Мати Чого ти все за ним? Не випадає
за парубком так дiвцi уганяти.
Мавка Менi нiхто такого не казав.
Мати Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку.)
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько –
усе як вiдьма ходить. Нечепурно.
I що се за манаття на тобi?
Воно ж i невигiдне при роботi.
Я маю дещо там з дочки-небiжки,
пiди вберися – там на жердцi висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
Мавка Та добре, можу й переодягтися.
(Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев.)
Мати Хоч би подякувала!
Лев Що ти, сестро,
так уїдаєш раз у раз на дiвку?
Чи то вона тобi чим завинила?
Мати А ти, братуню, вже б не вiдзивався,
коли не зачiпають! Ти б iще
зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.
Лев Якби ж воно такеє говорило,
що тямить, ну, то й слухав би, а то…
«вiдьом iз лiсу»! – де ж є вiдьма в лiсi?
Вiдьми живуть по селах…
Мати То вже ти
на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй
ту погань лiсову, то ще дiждешся
колись добра!
Лев А що ж? таки й дiжду.
Що лiсове, то не погане, сестро, –
усякi скарби з лiса йдуть…
Мати (глузливо)
Аякже!
Лев З таких дiвок бувають люди, от що!
Мати Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?
Лев Та що ти знаєш? От небiжчик дiд
казали: треба тiльки слово знати,
то й в лiсовичку може уступити
душа така самiська, як i наша.
Мати Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара
подiнеться?
Лев Ти знов таки своєї?..
От лiпше заберуся до роботи,
як маю тут жувати клоччя!
Мати Йди!
або ж я бороню?
Лев iде за хату, сердито струснувши головою.
Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки* i полинялий фартух з димки*, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.
Мавка Вже й перебралась.
Мати Отак що iншого. Ну, я пiду –
управлюся тим часом з дробиною*.
Хотiла я пiти до конопель,
так тут iще не скiнчена робота,
а ти до неї щось не вельми…
Мавка Чом же?
Що тiльки вмiю, рада помогти.
Мати Ото-то й ба, що неконечне вмiєш:
полiтниця з тебе абияка,
тащити сiна – голова болiла…
Як так i жати маєш…
Мавка (з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?
(Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi.)
Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…»)
Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.
Мавка Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Лукаш Ай, дай спокiй!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вiчi.
Ну то дай сухого…
Мавка (швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобi багато треба?
Лукаш А що ж? оцим одним загороджу?
Мавка Чогось уже i ти став непривiтний…
Лукаш Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
Мавка Чого їй треба? I яке їй дiло?
Лукаш Та як же? Я ж їм син…
Мавка Ну, син, – то що?
Лукаш Бач… їм така невiстка не до мислi…
Вони не люблять лiсового роду…
Тобi недобра з їх свекруха буде!
Мавка У лiсi в нас нема свекрух нiяких.
Навiщо тi свекрухи, невiстки –
не розумiю!
Лукаш Їм невiстки треба,
бо треба помочi, – вони старi.
Чужу все до роботи заставляти
не випадає… Наймички – не дочки…
Та, правда, ти сього не зрозумiєш…
Щоб нашi людськi клопоти збагнути,
то треба справдi вирости не в лiсi.
Мавка (щиро)
Ти розкажи менi, я зрозумiю,
бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла
усi пiснi сопiлоньки твоєї.
Лукаш Пiснi! То ще наука невелика!
Мавка Не зневажай душi своєї цвiту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший –
вiн скарби творить, а не вiдкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пiзнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось…
(Раптом уриває.)
Ти смiєшся?
Лукаш Та справдi, якось наче смiшно стало…
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацiю!
(Смiється.)
Мавка (шарпає на собi одежу)
Спалю се все!
Лукаш Щоб мати гiрше гризли?
Мавка Та що ж, як я тобi у цiй одежi
неначе одмiнилась!
Лукаш Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорiкання…
Мавка Нi, любий, я тобi не дорiкаю,
а тiльки – смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорiвнятись.
Лукаш Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка Бач, я тебе за те люблю найбiльше,
чого ти сам в собi не розумiєш,
хоча душа твоя про те спiває
виразно-щиро голосом сопiлки…
Лукаш А що ж воно таке?
Мавка Воно ще краще,
нiж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його i я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку.)
Заграй менi, коханий, у сопiлку,
нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш Ей, не пора менi тепера грати!
Мавка То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Лукаш (оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем…
Мавка (спалахнула)
Так! хто не зрiс мiж вами,
не зрозумiє вас! Ну, що се значить
«накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбiв
воно своїх не криє, тiльки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Лукаш Була надiя, що вiддячусь потiм.
Мавка I знов чудне, незрозумiле слово –
«вiддячуся»… Ти дав менi дари,
якi хотiв, такi були й мої –
немiрянi, нелiченi…
Лукаш То й добре,
коли нiхто не завинив нiкому.
Ти се сама сказала – пам’ятай.
Мавка Чому я маю сеє пам’ятати?
Мати (виходить iз-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.
Коли ти, дiвонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вiсень,
дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.
Там є одна вдовиця – моторненька, –
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не вiд того… Ну, давай вже, любко,
менi серпочка – другого ж немає.
Мавка Я жатиму. Iдiть до конопель.
Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.
Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.
Русалка Польова (з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
Мавка Я мушу.
Русалка Польова
Уже ж мене пошарпано,
всi квiтоньки загарбано,
всi квiтоньки-зiрниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мiй жаром червонiв,
а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася,
в борозенцi запеклася…
Мавка Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рiк ще буйнiше запишає,
а в мене щастя як тепер зов’яне,
то вже не встане!
Русалка Польова (ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)
Ой горенько! косо моя!
косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
Мавка Твоїй красi вiк довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, –
не я, то iнший хто її зожне.
Русалка Польова
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще лiтечко сяє,
поки ще житечко не полягло, –
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!
Потiм поникне краса моя бiдная,
ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати її, не вмолити!
Мавка Рада б я волю вволити,
тiльки ж сама я не маю вже волi.
Русалка Польова (шепче, схилившись Мавцi до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полi
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки кровi було б для рятунку доволi.
Що ж? Хiба кровi не варта краса?
Мавка (черкає себе серпом по руцi, кров бризкає на золотi коси Русалки Польової)
Ось тобi, сестро, яса*!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi.
Вiд озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй шиї, мiцна крайка тiсно перетягає стан, i вiд того кругла, заживна постать здається ще розкiшнiшою.
Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiває за нею.
Мати (до молодицi люб’язно)
Ходiть, Килинко, осьде край берези
ще свiже зiллячко. Ось деревiй, –
ви ж гладишки попарити хотiли? –
Вiн добрий, любонько, до молока.
Килина Та в мене молока вже нiде й дiти!
Коб ярмарок хутчiй – куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, –
ще мiй небiжчик десь придбав, – молочна,
i господи яка! Оце вже якось
я в полi обробилася, то треба
роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко,
вдовицi – хоч надвоє розiрвися!..
(Прибiднюється, пiдобгавши губи.)
Мати Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робiтний
та здужає… А в нас – маленька нивка,
та й то бог спору не дає…
Килина (дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то
женцем у вас?
Мати Та там одна сирiтка…
(Нишком.)
Таке воно, простибiг, нi до чого…
Килина (надходить з матiр’ю до Мавки)
Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться?
Мати (сплескує руками)
Ой лишенько! Iще не починала!
Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
Мавка (глухо)
Я руку врiзала…
Мати Було при чому!
Килина А дай сюди серпа – нехай-но я.
Мавка ховає серпа за себе i вороже дивиться на Килину.
Мати Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй!
(Вириває серпа Мавцi з рук i дає Килинi, тая кидається на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом.)
Мати (втiшно)
Ото менi робота!
Килина (не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
Мати (гукає)
А йди, Лукашу!
Лукаш (виходить. До Килини)
Магайбi.
Килина (жнучи)
Дякувати.
Мати От, Лукашу,
поможеш тут в’язати молодичцi.
Бо та «помiчниця» вже скалiчiла.
Лукаш береться в’язати снопи.
Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду
зварю вам киселицi на полудень.
(Iде в хату.)
Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.
Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах.
Килина Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається смiхом.)
Лукаш (i собi випростується)
Яка ти бистра!
Ось лiпше не займай, бо поборю!
Килина (кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «мiряють силу», упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає.
Килина (стоїть над ним смiючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Лукаш (устає, важко дишучи)
Пiдбити – то не мацiя!
Килина Чи ж пак?
У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов’язанi бранцi.
Мати (з сiнешнього порога)
Ходiте, женчики! вже є полудень.
Килина Та я своє скiнчила, он Лукаш
нiяк не вправиться.
Лукаш Менi недовго.
Мати Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!
Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.
Лукаш (трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов’яжи снопiв,
а я пiду.
Мавка В’язати я не можу.
Лукаш Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти?
(В’яже сам.)
Мавка Лукашу,
нехай ся жiнка бiльше не приходить, –
я не люблю її: вона лукава,
як видра.
Лукаш Ти її нiяк не знаєш.
Мавка Нi, знаю! Чула смiх її i голос.
Лукаш Сього ще мало.
Мавка Нi, сього доволi.
Ся жiнка хижа, наче рись.
Лукаш Iще що!
Мавка Нехай вона до нас у лiс не ходить.
Лукаш (випростався)
А ти хiба вже лiсова цариця,
що так рядиш, хто має в лiс ходити,
хто нi?
Мавка (сумно, з погрозою)
У лiсi є такi провалля,
захованi пiд хрустом та галуззям, –
не бачить їх нi звiр, анi людина,
аж поки не впаде…
Лукаш Iще говорить
про хижiсть, про лукавство, – вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
Мавка Я, може, i сама її не знала…
Лукаш Так от же слухай: якщо я тут маю
тебе питати, хто до мене смiє
ходити, а хто нi, то лiпше сам я
знов з лiсу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду мiж людьми.
Бо я не став отут сидiти в тебе,
як лис у пастцi.
Мавка Я пасток на тебе
не наставляла. Ти прийшов по волi.
Лукаш По волi ж i пiду, як тiльки схочу,
нiхто нiчим мене тут не прив’яже!
Мавка Чи я ж тебе коли в’язати хтiла?
Лукаш Ну, то до чого ж цiла ся балачка?
Дов’язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.
Дядько Лев (виходить iз-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
Мавка (тихо, смутно)
Минає лiто, дядечку…
Лев Для тебе
воно таки журба. Я мiркував би,
що вже б тобi не тра верби на зиму.
Мавка А де ж я маю бути?
Лев Як на мене,
то не тiсна була б з тобою хата…
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
i так, i iнако… Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм вiддав сей ґрунт i хату,
то воля не моя. Я сам пiду
на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селi могла сидiти,
то я б тебе прийняв.
Мавка Нi, я не можу…
якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.
Лев Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лiсову. Як буду
вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, –
отут пiд дубом хай i поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такi були дуби,
та й тiї постинали… Зеленiй же
хоч до морозу, кучерявий друже, а там…
чи дасть бiг ще весни дiждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на цiпок.)
Мавка поволi вибирає напiвзiв’ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок.
З хати виходять мати, Килина і Лукаш.
Мати (до Килини)
Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!
Килина Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.
Дивiть, уже нерано, – я боюся.
Мати Лукашу, ти провiв би.
Лукаш Чом же, можу.
Килина (поглядає на нього)
Та, май, робота є…
Мати Яка робота
увечерi? Iди, синашу, йди
та надведи Килинку до дороги.
Самiй увечерi в сiй пущi сумно.
Та ще така хороша молодичка, –
коли б хто не напав!
Килина Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсiм злякали!
Лукашу, йдiм, поки не звечорiло,
а то й удвох боятимемось!
Лукаш Я б то?
боявся в лiсi? Ого-го! помалу!
Мати Та вiн у мене хлопець молодець,
ви вже, Килинко, честi не уймайте!
Килина Нi, то я жартома…
(Завважає Лева.)
Ов! дядьку Леве!
то ви-те вдома?
Лев (удає, мов не дочув)
Га? iдiть здоровi!
(Йде собi в лiс.)
Килина Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!
(Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi «з церемонiєю» цiлується з Килиною.)
Килина (вже на ходi)
Живi бувайте, нас не забувайте!
Мати Веселi будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату i засовує дверi за собою.)
Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.
Русалка (пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава)
Ти плачеш, Мавко?
Мавка Ти хiба нiколи
не плакала, Русалонько?
Русалка О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!
Мавка Русалко! ти нiколи не кохала…
Русалка Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода, – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стрiне холод –
стає мов камiнь. От моє кохання!
А те твоє – солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вiтру,
пiд ноги стелеться. Зострiне iскру –
згорить не борючись, а потiм з нього
лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить i кисне, як солома,
в водi холоднiй марної досади,
пiд пiзнiми дощами каяття.
Мавка (пiдводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тiї ночi,
коли весняний вiтер розплiтав
їй довгу косу?
Русалка А чого ж сумує?
Мавка Що милого не може обiйняти,
навiки пригорнути довгим вiттям.
Русалка Чому?
Мавка Бо милий той – весняний вiтер.
Русалка Нащо ж було кохати їй такого?
Мавка Бо вiн був нiжний, той весняний легіт*,
спiваючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй вiночка
i, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер,
та iншого вона б не покохала.
Русалка Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землi, бо вiтра обiйняти
повiк не зможе – вiн уже пролинув.
(Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi.)
Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс – уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.
Мавка (тихо, з глибокою журбою)
Так… вiн уже пролинув…
Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї* барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.
Лісовик Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..
Мавка (пiдводить голову)
Кого я зрадила?
Лісовик Саму себе.
Покинула високе верховiття
i низько на дрiбнi стежки спустилась.
До кого ти подiбна? До служебки,
зарiбницi, що працею гiркою
окрайчик щастя хтiла заробити
i не змогла, та ще останнiй сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту нiч,
коли твоє кохання розцвiлося:
була ти наче лiсова царiвна
у зорянiм вiнку на темних косах, –
тодi жадiбно руки простягало
до тебе щастя i несло дари!
Мавка Так що ж менi робить, коли всi зорi
погасли i в вiнку, i в серцi в мене?
Лісовик Не всi вiнки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнiї корали.
Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур
на тiй калинi, що тебе квiтчала,
де соловей спiвав пiснi весiльнi.
Стара верба, смутна береза навiть
у златоглави* й кармазини* вбрались
на свято осенi. А тiльки ти
жебрацькi шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що нiяка туга
краси перемагати не повинна.
Мавка (поривчасто встає)
То дай менi святковi шати, дiду!
Я буду знов як лiсова царiвна,
i щастя упаде менi до нiг,
благаючи моєї ласки!
Лісовик Доню,
давно готовi шати для царiвни,
але вона десь бавилась, химерна,
убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, – вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.
Лісовик Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає.)
З лiсу вибiгає Перелесник.
Мавка Знов ти?
(Намiряється втiкати.)
Перелесник (зневажливо)
Не бiйся, не до тебе. Хтiв я
одвiдати Русалоньку, що в житi,
та бачу, вже вона заснула. Шкода…
А ти змарнiла щось.
Мавка (гордо)
Тобi здається!
Перелесник
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає.)
Та ти чого жахаєшся? Я знаю,
що ти заручена, – не зачеплю.
Мавка Геть! не глузуй!
Перелесник
Та ти не сердься, – що ж,
коли я помилився… Слухай, Мавко,
давай лиш побратаємось.
Мавка З тобою?
Перелесник
А чом же нi? Тепер ми восени,
тепер, бач, навiть сонце прохололо,
i в нас простигла кров. Таж ми з тобою
колись були товаришi, а потiм
чи грались, чи кохались – трудно зважить, –
тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.
Дозволь покласти братнiй поцiлунок
на личенько твоє блiде.
(Мавка одхиляється, вiн все-таки її цiлує.)
О, квiти
на личеньку одразу зацвiли! –
цнотливiї, незапашнi, осiннi…
(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi.)
Поглянь, як там лiтає павутиння,
кружляє i вирує у повiтрi…
Отак i ми…
(Раптом пориває її в танець.)
Так от i ми
кинемось, ринемось
в коло сами!
Зорi пречистi,
iскри злотистi,
яснi та краснi вогнi променистi,
все, що блискуче, –
все те летюче,
все безупинного руху жагуче!
Так от i я…
так от i я…
Будь же мов iскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.
Мавка Годi!.. ой годi!..
Перелесник
В щирiй загодi
не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя – то зрада,
будь тому рада, –
тим воно й гарне, що вiчно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо!
зажиймо
вогнистого раю!
Мавка Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу.)
Раптом з-пiд землi з’являється темне, широке, страшне Марище.
Марище Вiддай менi моє. Пусти її.
Перелесник (спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
Марище Чи ти мене не знаєш? –
«Той, що в скалi сидить».
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
Мавка Нi, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
«Той, що в скалі сидить»
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихi, темнi води
спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi,
мовчазнi скелi там стоять над ними
нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля
не шелестить, не навiває мрiй,
зрадливих мрiй, що не дають заснути,
i не заносить вiтер жадних спiвiв
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострi блискавицi
ламаються об скелi i не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш:
ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш,
для тебе щастя – тiнь, ти нежива.
Мавка (встає)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.
Марище Почiм ти знаєш те?
Мавка По тiм, що муку
свою люблю i їй даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
її забути, я пiшла б з тобою,
але нiяка сила в цiлiм свiтi
не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чується шелест людської ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
«Той, що в скалi сидить» вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
Лукаш (побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi.)
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, –
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються.)
«Той, що в скалi сидить» виходить i подається до Мавки.
Мавка (зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!»
«Той, що в скалi сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.