Читать книгу Мрія метелика - Лия Щеглова - Страница 10

Минуло літо. Тепер згадую ті враження, немов уві сні. Усі дні з моменту нашої зустрічі наповнені емоційними гойдалками: шалена пристрасть, дошкульне розчарування, пекучий біль, тремтлива надія, знов колюче розчарування… Мені здається, що за два місяці він зробив мене старшою років на десять. Що дізналася набагато більше, ніж за все моє життя до нього. Що він змінив мене, розібрав на якісь неймовірні клаптики й, зібравши назад, отримав щось своє. Відповідне до його волі. І то вже зовсім не я ходжу на роботу, спілкуюся з мамою чи друзями. От тільки не всі помічають підробку. А хто помічає – жахається.

У ті спекотні останні серпневі дні, наповнені смутком, відбулася наступна моя зустріч із Катею. Підходив час її весілля, треба було підключатися до якихось організаційних моментів, та я раптом зрозуміла, що не в змозі брати в тому участь. Не буде їй користі з подруги нареченої, яка наче у воду опущена. Весілля – привід для веселощів, а мені точно не до того зараз. Навіщо псувати свято найкращій подрузі? Прикидатися? Заради чого? Та й не така вже я гарна актриса, щоб вправно вдавати, ніби мені весело.

Телефоную їй, намагаюся пояснити. Вона ж і чути нічого не хоче.

– Та що з тобою?! – обурено кричить у слухавку. – Ти з дуба навернулася, чи що? Як це хтось інший буде моєю подругою?

– Просто зрозумій мене, – благаю я.

Ще не вистачало зараз посваритися. Вона ломиться в наші з мамою двері вже за двадцять хвилин, живемо в сусідніх будинках. Так, саме ломиться, з усієї сили тарабанить кулаком уже в двері кімнати. Зрозуміла, що телефоном не вмовить, прийшла застосувати важку артилерію.

– Вдягайся, ходімо! – рішуче заявляє мені, бо ж розуміє, що на кухні не сядеш, в одній кімнаті з моєю мамою теж відверто не поговориш.

Задля більшого ефекту вона ще й Льошу з собою притягнула. Він стоїть у дверях, усміхається з рішучості нареченої.

– Краще зроби так, як вона просить, бо вона нас усіх живцем з’їсть! – відверто сміється парубок, за що отримує гнівний погляд Каті.

Я здаюся. Зрештою буде навіть корисно піти десь посидіти, поспілкуватися з кимось поза роботою. Розвіятися. Вдягаюся, кажу мамі, що ненадовго, і йду з ними. Ми сідаємо на відкритому літньому майданчику кав’ярні в парку.

– Ти не можеш відмовитися! – жартома пояснює Льоша. – Адже зірвеш мені весілля! Що я тоді робитиму? Катька так і сказала: якщо не ти, то й не буде нічого! А нам іще дітей хрестити! Думай, перш ніж упиратися! Я, дівчата, піду вам морозива замовлю, щоб не заважати. А ви тут усе вирішуйте.

Підводиться і йде. Катя задоволена і тим, що наречений її так майстерно підтримав, і тим, що без слів зрозумів: варто лишити нас на самоті. Морозиво нам приносить офіціантка, а Льоша сідає в приміщенні кав’ярні, дістає свій ноут і занурюється в якусь роботу.

– Я не вірю! – раптом каже Катя після паузи, що затягнулась з відходом Льоші. – Ти мусиш опанувати себе. Це ж неймовірно! Та яким би чарівним коханцем він не був, це ж не привід так себе поводити! Як ти взагалі можеш терпіти таке ставлення! Захотів – приїхав, захотів – не приїхав, не телефонуй йому, не розпитуй ні про що! Ти ж… – вона запнулася, підбираючи слова, махнула рукою. – Коротше, приходь до тями! Роззирнися довкола. Море достойних знайдеться! Не дозволяй йому аж так маніпулювати тобою. Зрештою, ти варта кращого. І взагалі, от чесно, я хочу, щоб це була саме ти! Ми ж із тобою з дитинства разом! Ну кого ще мені кликати?

Кажучи все це, вона активно жестикулює. Збоку може здатися, що ми сваримося. Чи радше вона мене сварить. Тому що я не знаю, що мені їй казати, і просто їм своє шоколадне морозиво. Я ж розумію, що вона має рацію. Кожне слово – правда. От тільки несила щось змінити. Не можу не думати, не згадувати, не надіятися. Це павутиння оплутало мене, не відпускає, не дає змоги вільно дихнути, душить.

– Ти просто не знаєш його, – підсумовую її слова.

«І буде щастям ніколи не зустріти такого!» – це додаю вже про себе.

Зрозуміло, що з таким тиском Катя вичавлює з мене згоду. Радісно кидається на шию.

– Усе буде добре, чуєш мене? Я спеціально для тебе букет кину, слідом за мною одружуватися підеш із нормальним хлопцем, який кохатиме тебе по-справжньому!

Якби ж то!

* * *

Вересень видався на диво теплим. Жодного разу не пішов дощ. Я все ще бігала на роботу в босоніжках та сукнях із коротким рукавом. Тиждень тому отримала перший комісійний відсоток із прибутку від свого проекту. Приємний бонус до зарплатні. Насправді нам з мамою стало набагато легше відтоді, як я одержала постійну роботу. Можемо більш вільно розпоряджатися грошима. Дозволяти собі речі, про які раніше було годі й мріяти. Зрозуміло, про те, щоб якось кардинально покращити житлові умови, не йшло й мови. Це полегшення радше стосувалося побутового рівня: одяг, їжа, відпочинок. Та все ж мені було приємно усвідомлювати, що нарешті я повністю себе утримую. Що можу купити собі черевики на осінь без того, щоб сушити голову, де, а головне – у чому себе утискати.

Він з’явився, коли я вже й не чекала, утратила всяку надію й навіть потроху почала звикати до такого стану. Сталося це вісімнадцятого вересня, у вівторок. Так несподівано, що закарбувалося в пам’яті аж із такою точністю. Коли пролунав дзвінок, мені не довелося навіть на екран дивитися. Серцем відчула, що то він. Мерщій хапаю слухавку, натискаю прийом і лише тепер похоплююся. Не варто показувати йому, що аж так поспішаю відповісти йому. Тож моє «Алло» вдалося зробити максимально сухим та відстороненим. Саме наближався час обідньої перерви. Як завжди без жодних вітань, «як справи» чи чогось такого:

– Мала, я скучив за тобою, пообідаймо разом?

Серце калатає вже лише від того, що чую його голос, слова стають у горлі каменюкою.

– Я не можу, – ледь виціджую із себе. – У мене зустріч.

Насправді не було якоїсь особливої зустрічі. Просто зазвичай ми втрьох обідаємо: я, Оля, Ваня (він уже тиждень, як вийшов з лікарняного). Та й сама перерва – півгодини. Піти деінде я не встигну. А з ним же не вийде обійтися тільки обідом. Запізнюся – матиму прочухана від начальниці. Нащо воно мені потрібно?

– То відклади! – наполягає він.

Я не стримуюсь. Нервове збудження, у якому перебувала всі ці дні, далося взнаки. Та що він взагалі собі вигадав?

– Слухай, не можна з’являтися отак зненацька, вриватися в моє життя й руйнувати всі плани! А потім ще й висувати якісь безглузді вимоги!

– Жодних вимог, мала! Тільки обід. Утім, не хочеш – не треба! – і кладе слухавку.

Дивуюся тому, що він так легко відмовився, та Ольга вже показує, що варто йти, бо в їдальні буде завелика черга.

Я саме сплачувала за обід, коли до мене підійшла помічниця директора нашої компанії й передала, що на мене чекають у віп-залі.

– Хто? – здивувалась я.

– Антон Максимович, – байдуже пояснює дівчина і йде.

Нічого не розумію. Адже зараз обідня перерва, я маю на неї право! Розгублено дивлюся на колег. Справді дивна ситуація, та все, що роблять вони – це знизують плечима. Беру тацю й рушаю до віп-залу. Чи не зарано мене запрошують їсти туди? Як мені відомо, там збирається лише керівництво. Звідти й назва.

У нас красива їдальня в компанії. Нещодавно тут зробили ремонт: стеля з візерунками, кахлі на стінах, плитка на підлозі, нові меблі, плазма, вишукані портьєри, великі квіти в кутках. Тобто доволі багато й красиво. У мене зазвичай виникало питання: якщо такий зал для звичайних працівників, що ж тоді зроблено у віп-залі?

Навіть гадки не мала, що дізнаюся про це якнайближчим часом.

Насправді виявилося, що нічого особливого тут не було. Такі ж кахлі, така ж плитка. Стеля багатше оздоблена – кількома рівнями, дзеркальна окантовка під нею. Декілька картин на стінах та більш зручні меблі – диван під стінкою, кілька крісел поруч, маленький столик.

У залі лише одна людина – Антон Максимович. Щойно його побачила, відчула себе тут зайвою. Зупинилася, не ступивши й кількох кроків, – раптом його помічниця щось наплутала? Ну от чому було не викликати мене в більш зручній ситуації? Зрештою, я ж просто хочу поїсти!

– Вибачте, Антоне Максимовичу, Таня сказала, що на мене тут чекають.

– Проходьте, сідайте, – вказує мені на стілець навпроти. Часу дарма не витрачає. Відразу починає пояснювати. – У мене з’явився потенційний інвестор під ваш проект. Ви мусите відповісти на всі його запитання й перетворити з потенційного на реального. Він зараз прийде сюди.

Сюди?! Що за дивина? Як я маю в їдальні розповідати про свій проект? У мене ж навіть аркуша паперу й ручки з собою немає! Не кажучи вже про можливість влаштувати презентацію.

– Але… – вказую йому на тарілку.

– Я все розумію, та в нього обмаль часу. Вашому проекту не завадять додаткові гроші, так ми зможемо активізуватися. Зробіть усе можливе, щоб залучити його. То буде перш за все вам на користь. Розумієте?