Читать книгу Мрія метелика - Лия Щеглова - Страница 8

Понеділок в офісі гудів новиною: Іван потрапив до відділення швидкої допомоги.

Новина розліталася миттєво, робочий день не встиг розпочатися, як уже всі знали подробиці. Повертаючись у п’ятницю додому, зіткнувся з хуліганами. Віддавати годинник, мобілку й гаманець відмовився, вступив у сутичку. Швидку та поліцію викликав перехожий. В Івана виявилася переламаною ключиця.

– Серед білого дня, уяви! Ще ж навіть не стемніло! Якими ж нахабними стали ті волоцюги! – обурено зауважує Оля.

І я зачаровано киваю, вже замислившись про своє. Чи не дивним є те, що Іван вскочив у халепу після того, як мене додому провів? Чи можливо було організувати напад за якусь годину? І чи реально було після цього спокійно дивитися мені у вічі, пестити, жартувати?

Щось мені підказувало, що він міг.

Цілком.

Зухвало, нахабно, показово.

Щоб навіть думки не мала про когось іншого. А потім приїхав у парк, запізнився саме через це, до себе привіз і милостиво, наче жартома, докоряв, що я своєю впертістю зірвала чудовий вечір, який він спланував для нас обох…

Так, треба все з’ясувати!

– Сходимо до нього в лікарню, провідаємо? – пропоную я Ользі, і вона з ентузіазмом погоджується. Вдається доволі злагоджено все організувати, а керівництво навіть виділяє транспорт, щоб ми могли швидше впоратися.

Іван був блідим і схудлим. Він щиро зрадів нашому з Ольгою візиту. Наскільки це було доцільно й можливо в його ситуації, грав роль чемного господаря оселі.

– Сідайте, прошу. Дуже радий вас бачити, дівчата!

– Шкода, що так вийшло. Тебе не вистачає в кабінеті, – зауважує Ольга.

– Ти їх знаєш, Ваню? Як усе це взагалі сталося? Хтось іще був поруч? Тебе не переслідували?

Мені видається важливим, щоб він розповів усе, як бачив, щоб дізнатися не з чужих вуст. Він хитає головою.

– Усе сталося якось швидко. Я ж навіть замислитися не встиг…

– Він у нас герой! – уриває його Оля, і я вже шкодую, що не поїхала сама. – Кажуть, одного з нападників теж госпіталізували.

– Правда?

Ваня киває.

– Взагалі, по-дурному вийшло. І ніяке то не геройство, а навпаки. Я займався карате багато років. Підсікання невдале вийшло. Не розрахував. А ще камінь під ногу підвернувся. Сам упав, його придавив. Ось тепер із переломом доведеться ціле літо згаяти. А я ж мріяв про море й дівчину… – виразно дивиться на мене.

Однак мені не до поглядів.

Із розповіді Вані випливало, що все справді скидалося на випадковість. Поки він не зауважив одну дивну, як йому здалося, річ. Закуток, у якому все це сталося, був доволі безлюдним. Але він помітив, що, коли почалася сутичка, повз ту алею проїхала автівка. Повільно, наче водій пригальмував, щоб усе ретельно роздивитися.

– Яка марка, колір? – запитую я.

– Я не запам’ятав. Сіра. Просто, розумієте, мене вразило, що він не зупинився, а пригальмував і поїхав! У ту мить усе й сталося.

Пригальмував і поїхав. Неймовірно!

Так, Ваня не зміг згадати марку машини. Але чи повірили б ви в такі збіги? Я не повірила. Але ж і впевненості в тому, що все це влаштував він, теж не було. Цілий тиждень я знов була як на голках. Зважувала всі «за» та «проти». Намагалася сама для себе вирішити, чи зміг би? Адже я справді нічого не знаю про свого коханця! Намагалася знайти про нього бодай якусь інформацію – інтернет був глухим. Мов і не існувало такої людини. Продумувала, що саме казатиму, коли з’явиться. Зрозуміло, що в мене й думки не майнуло замовчувати! Я мусила все з’ясувати. Це здавалося важливим. Та чи скаже він мені правду – от у чому питання.

* * *

Нова зустріч, як у нас із ним уже повелося, відбулася ввечері в п’ятницю. Наприкінці робочого дня мені приходить від нього есемес: «Заїду о восьмій. Вдягни вечірню сукню». Врахував, що я захочу привести себе до ладу після роботи? І на тому спасибі! Цього разу варіанту не йти, відмовитися чи ще щось подібне я не розглядала. Навпаки: ретельно підготувалася до зустрічі.

Була в мене ще одна вечірня сукня, у якій він мене поки що не бачив. Мамина. Проста модель у межах сучасних модних тенденцій. Доволі відверта для середини вісімдесятих. Замовляла мама ту сукню в знайомої швачки, підгледівши модель у французькому журналі мод. Як у простої радянської студентки міг з’явитися французький журнал мод – то ціла історія. Якщо коротко, їй вдалося потрапити на перекладацьку практику до консульства. Журнал вона лише погортала, закарбувавши в пам’яті всі деталі сукні, що так вразила її в той час. Доклала шалених зусиль, щоб дістати потрібну тканину, знайти гроші, аби заплатити швачці. Дуже переймалася, щоб усе вийшло саме так, як хотілося, – щоб личило. Вдягла її на новорічний вечір, стала безумовною королевою балу. Познайомилася з моїм батьком, який у той час уже працював в консульстві, робив там стрімку кар’єру. 1984-й моя мама зустрічала в його обіймах…

Сукня довга, аж до підлоги. Блискучо-сірий шифон сам собою вже був шикарним. Симетричні складочки спідниці збираються під грудьми широким поясом. Донизу розпливаються блискучими переливчастими хвилями. Та головним штрихом стала наполовину відкрита спина. Мабуть, для моєї мами, у той час простої студентки, було доволі сміливо не вдягнути під сукню ліфчик. Не кожна б дівчина наважилася. Але ж ви згадайте ті радянські ліфчики! Три кольори: білий, чорний, тілесний. Дебела «хебешна» чи синтетична тканина, товстезні бретельки й жодної фантазії. Як таке в принципі можна було носити? А вдягнути під сукню з відкритою спиною?! Тож їй просто не лишили вибору. Трималася вся сукня на єдиному комірці, який зав’язувався ззаду, на шиї, широким бантом.

Під таку сукню неодмінно варто було зробити високу зачіску. Щоб демонструвати оголену спину, поставу. Та я від цієї ідеї відмовилася. Не мала часу й уміння, щоб робити це самостійно, та й грошей, щоб піти в перукарню. Тому просто вимила голову, висушила волосся під феном, власноруч нанесла вечірній макіяж, що зробив більш виразними очі – і була задоволена тим, що побачила в дзеркалі.

Рівно о восьмій він мені телефонує:

– Мала, спускайся хутчіше!

Цілую маму. Чекаю, поки вона перехрестить мене (здавна так робить, коли відпускає кудись саму), беру клатч і йду вниз.

Він чекає біля машини, з кимось розмовляє телефоном. Щоб дійти до нього, мені треба пройти повз кілька лавочок, на яких сидять сусідські бабусі. Шкірою відчуваю, що їхні погляди спрямовані на мене. Усміхаюсь, вітаюся. Вважай, на кілька годин буде що людям обговорити. Підходжу до його машини.

Він показує мені, щоб сідала, ввічливо відчиняє дверцята переднього сидіння, зачиняє їх, а сам залишається на вулиці. Відходить трохи далі, продовжує свою розмову. Ще хвилин п’ять я самотньо сиджу в його машині. Крізь тоноване скло вікна можу вільно милуватися своїм чоловіком.

Цікаво, що особливого він вигадав цього разу?

Це наша четверта зустріч. Четверті божевільні вихідні, коли не залишається часу на сон. Натомість отримуєш вибухову пристрасть та екстатичне задоволення. Він сильний, підтягнутий, ані краплиночки зайвого жиру. Завжди вишукано вдягнений. Неодмінно костюм, краватка, запонки. Перстень на пальці. Жодного разу не бачила, щоб він знімав його. Навіть коли йшов до ванни. Мені здається, що для нього та каблучка з величезним червоним рубіном та орнаментом по колу – то не просто прикраса. Скоріше символ чогось. Чого саме, я так ніколи й не дізнаюся.

Завершив розмову, сідає за кермо. Перш ніж завести мотор, тягнеться до мене й цілує в губи. Солодко. Тепло розтікається тілом, даруючи тремтіння, і вже думаєш, що воліла б, аби він ніколи не відпускав.

«Особливість» вечора полягала в тому, що він повіз мене до себе. Так, там уже був сервірований стіл, замовлено вишукані, незвичні для мене страви, але… На моє здивоване запитання, навіщо вечірня сукня, якщо ми ніде не їдемо, відповідає, що для нього.

– Мені нецікаво, аби на тебе дивився хтось іще. Я хотів бачити тебе саме такою. Щось не так? – питає, а сам усміхається.

Я вже навчилася розрізняти ці його усмішки. Коли щира, коли іронічна, коли задоволена. Зараз задоволена. Я виконала його забаганку, і він тішиться з того.

Цікавиться, чого я хочу найперше: вечері чи сексу. Я не відповідаю словами. Починаю знімати з нього піджак. Обережно чіпляю на вішалку, знаючи, як педантично він сам до цього ставиться, і повертаюся до нього. Проводжу долонями по грудях, повільно розв’язую краватку. Її можна кинути просто на диван. Беруся за ґудзики сорочки. Він не витримує мого темпу. Нетерпляче хапає за плечі й підводить до великого дзеркала. Обертає мене обличчям туди, у потойбіч, притискає до себе. Тепер я спостерігаю за його відображенням.

– Ти чарівна!

Відводить убік моє волосся й різким рухом розв’язує бант на шиї. Єдина мить – і я вже стою перед ним у білих босоніжках на високих підборах та ніжно-бузкових атласних трусиках.

* * *

На вечерю ми знову вдяглися. Він у штани й сорочку. Я у свою сукню. От тільки трусики мої він собі в кишеню штанів засунув зі словами: «Потім забереш!»

Це мені здається не дуже доречним, адже усвідомлення того, що я в сукні на голе тіло – збуджує. Я ж планувала обговорити свої питання саме за вечерею.

Хоча можна й відкласти…

Це я побачила, якою саме буде вечеря, і зрозуміла, що буде недоцільно псувати її бодай якимись дізнаннями.

Шампанське у відерці з льодом. Величезна таця з морепродуктами. Такого розмаїття мені ще не випадало бачити наживо. Величезні устриці, викладені колом на крихтах льоду, креветки, без перебільшення, завбільшки з долоню, купа всяких соусів у маленьких вазочках, фрукти. Омар – так, здається, та штука зветься. Він підтверджує. Та я ж навіть не знаю, як та що з того їсти! Ніколи за життя не куштувала, хіба що креветок на морі їла. І малесеньких, а не таких, як ці монстри!

Оцінила його рішення не вести мене в ресторан, а організувати це все тут, коли ми лише вдвох.

– Я покажу, – правильно зрозумів він моє сум’яття.

Справно відкриває устрицю, вичавлює на неї лимонного соку, підносить до моїх губ. Неймовірно! Можна зрозуміти, чому їх вважають делікатесом.

Він відкриває шампанське, простягає мені келих. Знов задоволений, що вразив. Та більш неймовірним є те, що я бачу відвертий захват в його очах.

Я теж чимось його вражаю.

* * *

– Ти стежиш за мною?

Це запитання я спромоглася поставити лише наступного дня, вловивши мить, коли обговорювали щось нейтральне й не було романтичного настрою.

Реагує спокійно. Не здивований, не обурюється, не заперечує. Натомість цікавиться, що сталося.

Я розповідаю. Спочатку про випадок у піцерії, а згодом про Ваню.

– За кого ти мене маєш? – з цікавістю в погляді питає він, так і не спростувавши моїх сумнівів.

– Він просто провів мене додому. Мені зле було, – додаю про всяк випадок. Бо знаю, що не стане виправдовуватися, та хочу, щоб зрозумів, що навіть думки не мала зустрічатися з кимось іще.