Читать книгу Мрія метелика - Лия Щеглова - Страница 3

Що я зараз пам’ятаю про той вечір? Кожну мить і нічого.

Грала музика, майже не було світла, іноді по ньому чи по мені пролітали прожекторні промені, на мить освітлюючи обличчя. Його було байдужим. Саме так мені тоді здавалося, але це не викликало жодних емоцій – ані образи, ані бажання відмовитися від танцю. Ми танцювали – довго, не повертаючись до столиків, іноді занадто близько одне до одного. І тоді він напевно відчував тремтіння мого тіла – і ще ближче притискав мене до себе. Я розчинялася в безодні його чорних очей, мало що розуміючи, а потім у якусь мить усвідомила, що спираюся на холодну, покриту темно-синіми кахлями стіну, а він шалено цілує мої губи. Його руки на моїх сідницях, пальці перебирають тканину сукні, задираючи її. Збагнувши, що станеться далі, прийшла до тями.

Благаю:

– Не тут, будь ласка!

Він робить крок назад, здивовано дивиться на мене, наче щось розмірковує. Чому ж ти дивуєшся? Я віддамся тобі, невже не бачиш? Та не таким я собі уявляла свій перший раз! І аж ніяк не в такому місці!

– Тож де ти хочеш? – запитує в мене.

Я відверто жахнулася! Невже він мені пропонує вирішувати? Я навіть уявила, як приводжу його до себе, у мою спільну з мамою приватизовану комуналку, і мені стало ніяково.

Та ні, він лише іронізує.

– Іди за мною, – каже за кілька секунд і, не чекаючи, поки я поправлю одяг і зачіску, іде геть.

Мені б замислитися вже цієї миті. Він волів узяти мене в туалеті, як останню… Та що я знаю про їхнє життя? Мабуть, і їм таких умов не пропонують, у номер ведуть. Але ні! То була якась мана. Я не відмовилася, навіть думки такої не майнуло! Квапливо поправила плаття, радіючи тому, що ніхто не ломиться в двері, і боячись, що зараз він піде і я ніколи його більше не побачу.

Танцзал – унизу, наші столики на другому поверсі, на великій веранді, увитій трояндою. Чоловік пішов туди. Лише на кілька секунд зупинився біля свого столика й недбало кинув кілька купюр. Немов заворожена, я крокувала за ним. Як ще про сумку згадала?! Ухопила її, махнула друзям, що йду, і опинилася на вулиці.

Господи, чому ніхто з них навіть не спробував зупинити мене? Не вхопив за руку, не струснув, не затримав, поки той чоловік поїде, не промовив банального: «Що ти коїш?»

А чи вийшло б? Чи зупинила б мене бодай якась сила в ту мить? Я з першої хвилини піддалась його дурману. І досі одурманена, хоча минуло вже…

Насправді навіть зараз не розумію, що примусило мене отак кинутися у вир, не замислюючись узагалі ні про що. Як таке могло статися зі мною? Врівноваженою, розсудливою, спокійною? Я не знала.

* * *

Тиша тисне. Я відчайдушно намагаюся придумати, що сказати, та незграбні слова застряють десь у горлі. Він також мовчить усю дорогу в машині та зараз, у ліфті. Жодного слова не промовив. Щоправда, щойно зачинилися двері його квартири, накинувся на мене, наче хижак, який тиждень і рісочки в роті не мав. Схопив за плечі, втиснув у стіну, шалено, пристрасно цілує, а руки нетерпляче смикають застібку моєї вечірньої сукні. Не минуло й хвилини, як я стою перед ним лише в білизні та босоніжках на високих підборах. Він відступає на крок, відверто розглядає. Я шаріюся. Щоки горять пекельним полум’ям. І водночас розумію, що до нестями хочу продовження. Низ живота горить вогнем, про існування якого я досі навіть не підозрювала. Проте терпляче чекаю, що далі, не знаючи, куди подіти руки, або – що промовити.

– Обернися спиною.

Він не просить – наказує. Напевно, не вміє інакше. Та я радо сприймаю його зверхність, аби скоріше. Сукня валяється в ногах, плутається, заважає. Роблю крок убік, обертаюся обличчям до стіни. Чекаю.

– Розпусти волосся.

Квапливо шукаю у волоссі шпильки, висмикую їх одну за одною, і тут нова команда:

– Повільніше. Нам нема куди поспішати.

Підкорююсь. Повільно, демонстративно дістаю шпильки й кидаю їх на підлогу. Відтак струшую головою, щоб локони лягли красивіше. І вже просто божеволію від чекання. Чого ж ти стоїш?! На що чекаєш?

– Ні! Не обертайся! Так і стій!

Від доторку здригаюсь, він обпалює. Його пальці ледь торкаються мого плеча. По тілу біжить хвиля ніжності. Він веде пальцями знизу вгору, ледь відчутно. Так само повільно переходить на спину. Прибирає моє волосся наперед (тепер воно майже прикриває груди, адже ліфчик він розстібнув на мить раніше, і той лежить на підлозі поверх сукні). Від шалу, з яким цілувалися кілька хвилин тому, не зосталося й сліду. Моя шкіра вкривається мурашками, але всередині все палає. З губ зривається стогін.

Крижана королева розтанула.

* * *

Він дивно поєднував шаленість і повільність. Доводив мене до піку, зупинявся в останню мить, притамовував стогін розчарування поцілунками й починав наново. Вимагав від мене ласки у відповідь, навчав відчувати її кожною клітиною тіла, дарував безмежну насолоду…

Він робив перерви, під час яких наповнював келих білим вином, докладав у тарілку сир із якимось дивнуватим гострим смаком та різким запахом. Пропонував мені несезонні, страшенно запашні полуниці, персик, нарізаний шматочками, чи виноград. Пам’ятаю, як у хвилинку такого відпочинку зателефонувала матері, плутано пояснювала їй, чому не прийду сьогодні додому, а він уже показував мені на годинник – мовляв, занадто довго балакаю, мушу вже йти до нього.

* * *

Сон знайшов мене аж на світанку. Радше чоловік дозволив. Я міцно заснула в його широчезному ліжку. Нічого не снилося, нічого не чула, а коли розплющила очі, було вже далеко за полудень. Порожнє ліжко. Порожня квартира. Спершу я навіть зраділа, що він пішов. Мені здавалося, що я б не зуміла навіть поглянути на чоловіка, за яким пішла в перший вечір знайомства. І якого знайомства? Він цілу ніч робив зі мною дивні речі, я забула про сором, пізнала, якою на смак є чоловіча сила, божеволіла від бажання, втратила цноту, але так і не дізналась, як його звуть. Тепер наздогнало. Щоб хоч якось охолонути від сорому, пішла в душ. Стояла під струменем холодної води, шалено терла шкіру, здираючи з ніг засохлу кров та його сперму, змерзла, а відчуття ніяковості так і не позбулася.

Треба просто піти звідси. Піти й забути. Позбутися навіть згадки. Зітерти з пам’яті. Я почала хутко збиратися. Скрутила у вузол мокре волосся, познаходила свої речі, що валялися по всій квартирі, вдяглася, схопила сумочку й кинулася до дверей.

Вони були замкнені.

Ні, так не може бути! Тут десь має бути ключ. Він не міг! Так не можна!

Він міг. Йому можна. Він замкнув мене й пішов. У безсиллі щось змінити я всілася на підлогу під дверима. Кинулася до телефону й одразу ж схаменулася. Що й кому я можу пояснити? Адже не знаю навіть, куди саме він привіз мене. Учора геть за дорогою не стежила! Я підхопилася, підбігла до вікна. З висоти якогось там поверху крізь полуденне сонце довго вдивлялася в силуети навколишніх будівель. Жодної знайомої вулиці, жодної ознаки, за яку б я могла зачепитися. Наче це якесь інше місто!

Почала розглядатися. Адже він живе тут! У ванній зубна щітка, приладдя для гоління, речі в шафі, їжа в холодильнику. Тож мають бути якісь квитанції чи ще щось! Та виявилося, що цей чоловік доволі скритний. Окрім шафи для одягу, у якій речі лежали ідеально складеними, усі інші шухлядки були замкнені. Мені не вдалося знайти жодного аркушу, де б було зазначено адресу.

Я здалася. Усілася на канапу у вітальні, де вчора все почалося, підтягнула до себе ноги й чекала. Дзвінок мобільного змусив мене здригнутися. Мама. Я завагалася, розмірковуючи, що їй казати. Телефон замовк та за кілька секунд знову заграв. Мені не хотілося їй брехати, та я розуміла, що й правду про те, що сиджу замкнена в чужій квартирі, сказати також не можу.

– У мене все добре, мамо, – встигла промовити раніше, ніж вона запитала.

– Ти де? Я хвилююся, люба! Я ніколи не втручалася у твої справи, та раніше ти завжди приходила додому.

Господи, от що їй казати?

– Я… мамо, учора я зустріла одну людину, чоловіка, і зараз волію побути з ним. Зрозумій мене, добре?

Якийсь час вона мовчала, та я відчувала, що вона поруч. Я сподівалася, що вона не стане мені докоряти.

– Я добре розумію тебе. На жаль… Телефонуй мені, будь ласка.

«Гаразд» я вже казала телефонним гудкам. Прибрала телефон у сумку й раптово усвідомила, що не збрехала їй ані слова, сказала чисту правду. Я хочу бути поруч із цією людиною. Від цього мені самій стало моторошно.

* * *

Він повернувся за кілька годин, ані словом не пояснивши своє зникнення. Налякана очікуванням, я почала збиратися, та він мав іншу думку.

– Ти маєш поїсти.

– Я піти маю. Хіба ви не чуєте мене? – він був років на двадцять старший за мене, тож я навіть не могла сказати «ти» своєму випадковому коханцеві. – На мене чекають! Негайно відчиніть!

Я стояла в передпокої зібрана, чекаючи, поки він відчинить ті кляті двері, адже ключа в замку знов не було.

Він не відповів. Схопив за плече й потягнув на кухню. Усадив на стілець і вказав на тарілку:

– Їж!

Сам сів навпроти. До виделки я й не торкнулася, хоч і справді була голодна. Сиділа, опустивши очі. Він зачекав. Недовго.

– Подивись на мене! – наказ.

Дивлюся й не розумію – це що, він сердиться на мене?! Та це я маю трощити тут усе за те, що замкнув мене на півдня! Хіба він не розуміє?!

– Голодною ти звідси не підеш! – підвівся й пішов.

Я ж схопила тарілку й щосили пожбурила її об стіну. Тарілка повільно сповзала, залишаючи по собі сліди якоїсь зеленуватої пасти. Навколо падали шматки сиру, розкочувалися оливки. Зрештою, вона відліпилася від стіни і, вдарившись об підлогу, розбилася. Брязкіт видався аж надто лунким. Він зупинився. Різко обернувся до мене. І тут мені здалося, що він зараз уб’є мене – таке в нього було обличчя. Схопилася, не встигла й відскочити, як він уже поруч. Відчайдушно заплющую очі. Та він, на диво, обережно торкається моїх щік холодними, як крига, долонями, ніжно проводить.

– Хіба я скривдив тебе, маленька?

Голос лагідний, спокійний, і не скажеш, що мить тому шаленів. Натомість шалено стукотить моє серце. Він горнеться до мене, цілує. З моїх губ злітає стогін, тіло зрадницьки тремтить, я неспроможна впоратися з цим. І вже не розумію, чому вперлася з тією їжею, адже прагну лише одного: щоб не відпускав від себе ні на мить. Усвідомивши це, роблю зусилля. Так не можна. Такий зв’язок не є природним. Піднімаю руки, щоб відштовхнути його, та ні. Цей чоловік знає кожну мою думку. Перехоплює їх, підносить до своїх губ, починає повільно обціловувати.

– Не треба, дівчино, не варто відмовлятися, не пручайся.

І я тану в цих його словах.

Він кладе мої руки собі на шию, наче пушинку підхоплює й несе в ліжко.

* * *

Прошу, щоб не заїжджав у двір. Мовляв, не хочу, щоб бачили сусіди. Насправді не хочу, щоб він бачив, у який під’їзд піду я.

– Сусіди вже давно сплять, – слушно зауважує він і заїжджає під арку.

Глушить мотор. Кілька секунд я чекаю, що він ще щось скаже. Дарма. Відчиняю дверцята й виходжу. Перш ніж устигаю їх зачинити, все ж чую його слова:

– Ти підеш до мене вдруге?

Шалено хочу сказати «ні!», це ж так легко, чи бодай хитнути головою – і не можу. Зачиняю дверцята й біжу геть. У під’їзді змушена якийсь час постояти й вгамувати серцебиття.

Надворі глибока ніч, але в нашому вікні горить світло. Мама досі не спить. Знаю, що чекає на мене. Розкаже, що багато роботи, що їй терміново треба було закінчити статтю. Запитає, чи хочу я їсти. Я не хочу, щоб вона бачила, яка я збентежена всім, що сталося. Але ж вона все одно здогадається…

– Попиймо чаю? – пропоную я, бо розумію, що не можу зараз отак просто піти в ліжко.

Вона в мене редакторка. Працює у видавництві, іноді бере роботу додому, підробляє. У кімнаті відчувається стійкий запах валеріани. Обнімаю її міцно-міцно й шепочу у вухо:

– У мене справді все добре, мамо.

Киває. Вона мене чудово розуміє. І я знаю, чому.