Читать книгу І знайдеш ти скарб у собі - Лоран Гунель - Страница 5

У ліфт зайшла сусідка знизу, двері гахнули, і ліфт із гуркотом поїхав додолу. Ця білявка, вочевидь, приділяла багато уваги своїй зовнішності, щоб не сказати більше, мала шикарний вигляд. Стискаючи руку сина, роздратована Аліса втупилася в номери поверхів, що поперемінно підсвічувалися. Чому чоловік так всміхнувся цій гадюці? Легко бути гарною, коли не маєш займатися дитиною, можеш викинути півзарплати на лахи й півтори години на ранковий макіяж. І ось у цю пастку потрапив її Поль. Нестерпно!

Двері ліфта відчинилися, і краля із сумочкою «Ґуччі» на плечі зацокотіла високими підборами до виходу. Аліса потягла сина й валізу «Делсі» до зупинки таксі. Поль ішов слідом із дорожньою торбою в одній руці й мобільним телефоном у другій: читав на ходу емейли чи новини.

За дві години вони припаркували орендовану на Маконському вокзалі TGV автівку перед будинком Алісиного батька в Клюні. То була споруда XVIII століття: високі білі вікна з маленькими шибками, зелені віконниці в стилі «прованс» і гарний фасад, пофарбований у блідо-рожевий колір й усіяний гліциніями. Тео жваво побіг до дзвінка. Дідусь відчинив двері, і хлопчик протиснувся між його ніг досередини.

– Гойдалка його цікавить більше, ніж я, – зі сміхом сказав старий. – Як доїхали?

Аліса поцілувала батька. Поль потиснув йому руку. Кожного приїзду донька тішилася, що, попри похилий вік, батько лишається безжурним і бадьорим. Його помережане зморшками обличчя світилося. Зморшки гармонійно обрамлювали блакитні очі, а голову вкривало тонке сиве волосся.

Вони зайшли досередини й привіталися із Мадлен – матір’ю Жеремі, яка тримала в руці горнятко чаю. Поль відразу поніс багаж нагору.

– Я вже йду, – заявила Мадлен, підводячись. – Не заважатиму сімейній зустрічі.

– Та ні, лишайтеся! – запротестувала Аліса.

– Не хочу набридати балачками. Я розповіла твоєму батькові, що тривожуся за Жеремі. Знаєш, він мене дуже непокоїть…

Мадлен пішла до дверей.

– Тато вже розповів мені про це у двох словах.

На ґанку стара пані обернулася й, сумно всміхаючись, замислено подивилася на Алісу.

– А він же розривався між любов’ю до Бога і до тебе… Він тебе, знаєш, боготворив! Якби ж вибрав тебе, зараз би все було гаразд.

Спантеличена Аліса мовчки дивилася жінці вслід.

– Люба, будеш чай? – гукнув батько із вітальні.

– Іду-іду.

Тим часом у голові в Аліси стрімко проносилися картинки. Минулі роки, туманні спогади. Жеремі таки намагався закрутити з нею, щоправда, доволі незграбно. Вона не гралася з його почуттями, не давала марної надії: цінувала їхню дружбу, але між ними не могло бути більшого. Він ніяк не відреагував на відмову, не виявив жодної емоції, і їхня дружба справді продовжилася як ніде нічого. Вона дійшла висновку, що то було мимовільне захоплення юності, коли так легко переконати себе, ніби закохався в того, хто поруч. Аліса й гадки не мала, що він аж так її кохав. На якому етапі це трапилося? Може, саме напередодні його вступу до семінарії.

Аліса нервово прикусила губу.

Згадала кризу, яку пережила пізніше через втрату рідної людини. Власне, це сталося невдовзі після освідчення Жеремі. Але він, попри нещасливе кохання, підтримував її, вислуховував, допомагав… так, ніби нічого не сталося.

– Ось твій чай, люба, тримай.

– Дякую, тату.

Аліса машинально піднесла горнятко до губ й обпекла язик. Вона була сліпою, от у чому лихо. Сліпою до тодішніх почуттів Жеремі, а тепер – сліпою до його пригніченого стану. Вони ж регулярно бачилися на вихідних, під час її приїздів у Клюні, і вона нічого не завважила. Нічого. Через кар’єру відвернулася від найближчих друзів…

Зненацька Аліса відчула себе егоїсткою. Серце їй краялося, вона згадала, з якою теплотою він поставився до її чоловіка. Жеремі – направду святий. Тепер вона мусила допомогти йому, щось вдіяти. Байдуже що, аби йому покращало. Він на це заслуговував. І вона йому завинила.

* * *

– Куди ти мене везеш? – сміючись, питав Жеремі. – Я не звик до того, що мене викрадають із плебанії!

Маленький орендований «пежо» червоного кольору стрімко мчав автострадою, полишаючи Клюні.

– У «Ле Сен-Мартен» в Шапезі.

– Ми їдемо аж у Шапез просто, щоб пообідати?

– Пусте, це ж не на краю світу, будемо на місці менш ніж за чверть години. Там спокійно поспілкуємося, не те що в Клюні, де на кожному кроці знайомі.

– Твої до нас приєднаються?

Аліса заперечно похитала головою.

– Поль відпочиває вдома. Навчає Тео малювати – це єдине захоплення мого чоловіка, крім юриспруденції.

За кілька хвилин маленька автівка промайнула пагірчасте селище й оточені лісистими схилами виноградники. Аліса опустила шибку. У салон увірвалися дивовижні пахощі.

Вони припаркувалися на в’їзді до тихого села, вийшли з автівки й трохи прогулялися, перше ніж вмоститися на сонечку на маленькій терасі ресторану «Ле Сен-Мартена». Заклад розташувався навпроти романської церкви із прегарною квадратною дзвіницею, що здіймалася до неба. Шапез – самобутнє селище зі старими кам’яними будиночками, чимало з яких прикрашені балюстрадами й голубниками та обсаджені гліциніями або бегоніями; деякі дахи на старий лад вкриті черепицею ніжних барв.

– Часто тут буваєш? – запитав Жеремі.

– Так, доволі часто. Обожнюю цей ресторан!

Вони сіли за столик на терасі й зробили замовлення. Їм винесли біле вино. У Бургундії прийнято пити його на аперитив. Аліса підняла келих.

– За чреволюбство – гріх, що ми скоїмо за обідом!

Цокнулися келихами, й Аліса зробила ковток. М-м-м-м… божественно.

– Певно, краще за вівтарне вино?

Жеремі обмежився посмішкою.

Запала тиша.

– Бачила твою матір.

Жодної реакції.

– Вона… хвилюється за тебе.

– Матері завжди хвилюються.

Мовчанка.

Із протилежного боку вулиці пролунав один удар церковних дзвонів, що довго відлунював, поволі завмираючи і стихаючи. У селі запанував спокій, відчуття було таке, наче зупинився час. Березень добігав кінця, і в повітрі ще відчувалася прохолода, та яскраві промені сонця зігрівали щоки – і біле каміння дзвіниці, і аркатуру фасаду.

Аліса трохи помовчала, а тоді сказала руба:

– Я теж за тебе хвилююся.

– Усе добре, – аж надто поспішно відказав він.

Аліса надула губи.

– Жеремі, не треба бути психіатром, щоб бачити, що в тебе негаразди…

Він промовчав, але натиск виявився останньою краплею, і таки поділився тим, що його турбує: розповів, що втрачає мотивацію через сміховинну кількість парафіян, що стримує його служіння, обмежує поле дій аж так, що він почувається непотрібним. Він також зізнався, що почувається безсилим, що йому здається, наче він не може передати послання Ісуса, що навіть його парафіяни по-справжньому не задіюють їх у повсякденному житті.

Аліса дала йому виговоритися – могла хіба поспівчувати: хто ж захоче продовжувати місію такої сумнівної користі?

Коли Жеремі скінчив звірятися, запала мовчанка, і ніщо її не порушувало серед сільської тиші. Церква, попри щедре сонячне освітлення, здавалося, заснула.

– Я можу тобі допомогти, – мовила Аліса. – Якщо дозволиш, я повністю перегляну твою маркетингову стратегію. Це мій фах.

– Мою маркетингову стратегію?!!

Жеремі ледь не похлинувся.

– Не лякайся, це не лайка…

– Алісо, мова про церкву, а не про підприємство. Мені нíчого продавати.

– Ну, я ж тільки хочу перевірити твою манеру звертатися до людей і визначити, як її узгодити з їхніми очікуваннями.

– З їхніми очікуваннями? – доволі неприязно вигукнув Жеремі.

– Слухай, безперечно, щось таки можна зробити. Потрібен інший підхід, щоб достукатися до людей.

Жеремі наморщив чоло й сумно всміхнувся.

– Твоя доброта мене зворушила, але як ти сподіваєшся мені допомогти у сфері, на якій геть не знаєшся? Ти ж навіть не віриш у Бога…

Жінка скривилася.

– Та, без проблем, – збрехала вона. – Я звикла братися за невідомі мені сфери. Це особливість моєї роботи. Хіба мушу трохи порозбиратися, щоб в’їхати. Раз плюнути.

Завваживши, що він вагається, вона додала:

– Гадаєш я знаюся на лазаньях? Шоколадній пасті? Автомобілях? Ні. Та це не завадило мені консультувати «Фіндус» у скандалі з кониною в лазаньях; «Ферреро» у зв’язку з додаванням фталатів у «Нутеллу»; чи «Фольксваґен» щодо порушень у вимірюванні викидів вуглецю.

– Ну дякую, що порівнюєш мене з безнадійними випадками…

Жінка силувано всміхнулася, узяла келих і повільно надпила, не відводячи очей від Жеремі.

– В усякому разі, – продовжив він, – приклади, що ти наводиш, усі пов’язані із продажем продукції. Це конкретні, матеріальні речі. Не думаю, що ти компетентна в духовних справах. Духовне не має нічого спільного з матеріальним.

Алісі зробилося прикро. За кого він себе має? Вказує їй, що вона придатна займатися хіба шоколадною пастою…

А вона ж так пишалася посадою консультантки, користувалася повагою у своїй галузі, вела переговори про масштабний міжнародний контракт, щоденно розробляла рекомендації, що допомагали тисячам клієнтів…

– Нагадай, скільки в тебе парафіян?

Він знизав плечима на знак безсилля.

– Нічого не можна вдіяти. Це безнадійно, забудь.

Вона почувалася дитиною, яка вірить, наче здатна переплисти озеро, і якій пояснюють, що це ілюзія.

Востаннє їй прогнозували крах, коли вона була стажеркою і вперше прийшла в офіс. Вона тоді наважилася висунути пропозиції для клієнта, попри те що мусила обмежуватися складанням звітів зі зборів. Їй тоді ввічливо показали місце: мовляв, ваша пропозиція не лізе ні в які ворота, клієнт її не розглядатиме. Вона наполягала, адже була впевнена в цінності своїх ідей, і вимагала права представити пропозицію клієнтові. Пропозиція не тільки була прийнята, а й реалізована, та ще й виявилася надзвичайно успішною. Замість стажування вона отримала безстроковий трудовий договір.

Не думаю, що ти компетентна в духовних справах.

Неприємно таке почути…

– Дай мені два місяці, і я знайду спосіб подвоїти кількість парафіян!

Жеремі підвів погляд.

– Не уявляю, як ти це зробиш, а якщо й зробиш: яка різниця, двадцять чотири чи дванадцять?

Вона подивилася йому просто у вічі.

– Сто! Якщо погодишся виконувати мої поради, я приведу тобі в церкву сотню людей!

Жеремі сумовито зітхнув.

– Алісо, ти говориш нісенітниці. Це неможливо. Ти обманюєш себе. Це тобі не бізнес. Те, що ти робиш у своїй фірмі, не можна застосувати в церкві.

Що більше він ставив її слова під сумнів, то більше в ній наростало злісне бажання продемонструвати свої таланти.

– Закладаюся, в мене вийде.

– Не уявляю, як ти взагалі це робитимеш, на чому базуватиметься твій консалтинг.

– Зарано про це говорити. Але я знайду спосіб, це моя робота.

Жеремі промовчав.

– То як, укладаємо парі?

– І яку, по-твоєму, я можу зробити ставку? Пожертвування в нас мізерні.

Аліса обдарувала Жеремі найгарнішою своєю усмішкою.

– Поцілунок на Новий рік!

Він ностальгійно всміхнувся і нарешті пробурмотів:

– Гаразд.

Аліса долила в келихи вина, і вони цокнулися.

Вона ковтнула, смакуючи задоволення від того, що таки переконала Жеремі.

Тепер час закасати рукави. Вона замислилася, із чого ж почати.

Це нова для неї сфера, і виклик справді неабиякий, як зазначив Жеремі. Але головна проблема в іншому…

Як йому в цьому зізнатися?

Аліса вдруге ковтнула вина.

Вона була атеїсткою, переконаною атеїсткою. Узагалі мала алергію на все, що стосувалося релігії. Її жахали святоші, а переступивши поріг церкви, вона почувалася ні в сих ні в тих.