Читать книгу І знайдеш ти скарб у собі - Лоран Гунель - Страница 8

Зала заповнена вщерть – щонайменше вісімсот глядачів. На сцені щедре освітлення від потужних прожекторів. Як завжди, дуже гучна і весела музика. Аліса сиділа у кріслі серед учасників семінару й мала піднесений настрій.

Коли на сцену вийшов Тоубі Коллінз, глядачі зустріли його шквалом оплесків і захопленими вигуками. Височезний блондин, щонайменше два метри заввишки, у шикарному костюмі, із розстібнутим коміром, виходив із притаманною йому впевненістю й невимушеністю, усміхаючись і являючи публіці білосніжні зуби. Аліса приязно дивилася на нього, але не аплодувала, так ніби дружба, що виникла між ними, звільняла жінку від ритуалу, обов’язкового для незнаної публіки. За чверть години до початку Аліса завела Жеремі в гримерну, де гордо представила йому Тоубі Коллінза – знаменитого й великого «папу» особистісного розвитку, приятелюванням з яким неймовірно пишалася.

Тоубі Коллінз привітався з глядачами і почав зустріч із кумедної історії, що розсмішила публіку. Говорив майже досконалою французькою. Сьогоднішня тема «Самооцінка» вельми цікавила Алісу. Жінка схвильовано зиркнула на Жеремі, що сидів поряд. Тільки зараз усвідомила, як сильно відрізняється інтимна обстановка на месах від цього масштабного шоу в американському стилі, куди вона притягнула священика. Аліса побоювалася, що Жеремі почувається незатишно, але наразі він ніяк не реагував. Принаймні не схоже було, що налаштований вороже. Поки що.

– Мені потрібен доброволець, – оголосив тим часом Коллінз, – для гри…

У залі миттю злетіло із сотню рук. Усі знали, що то шанс побути «піддослідним кроликом» Тоубі Коллінза на семінарській демонстрації.

– …в ментальну арифметику.

Усі руки вмить опустилися, і прокотилася хвиля сміху.

– А я думав, Франція – лідер у світі з математики! Де ж чемпіони?

Зала розділилася на тих, що сміялися, і тих, що втупилися собі під ноги, аби їх не викликали на сцену. Коллінз усміхнено пробігся сценою, вдивляючись у публіку, а тоді звернувся до молодої жінки на першому ряду:

– Я впевнений, у вас добре з арифметикою.

Жінка заперечно похитала головою, і публіка вибухнула сміхом.

– Давайте! Дивіться, вас підтримують, – сказав Тоубі, показуючи на глядачів, що аплодували, полегшено зітхаючи.

Зашарівшись, жінка підвелася й піднялася на сцену. Чорнява, волосся до плечей, вбрана в сірі джинси і блакитну блузку.

– Мої вітання, – сказав Тоубі з широкою усмішкою. – Як вас звати?

– Жюльєтта.

– Ласкаво прошу, Жюльєтто.

Жінка сором’язливо всміхнулася.

– Я дам вам кілька доволі простеньких завдань на ментальну арифметику. Не хвилюйтеся, думати можете стільки, скільки вам треба. Гаразд?

Жінка кивнула і додала:

– Але попереджаю, з математикою в мене погано…

– Пусте, – доброзичливо мовив Жеремі. – Ми не оцінюємо вашого рівня, це просто гра, і результати лишаться між нами. До речі, зараз сімсот дев’яносто дев’ять осіб у залі надзвичайно вам удячні за те, що ви піднялися на сцену замість них.

Жюльєтта засміялася і, схоже, трохи розслабилася.

– Отже, для початку порахуйте, чому дорівнює 24 +13?

– 24 +13? Е-е-е… 24 +13…

– Не поспішайте.

– Зараз… 38? Ні… 39?

– Близько. Пригадайте: спочатку додаємо одиниці 4 + 3, і це дорівнює…

– 7.

– Браво. А тоді десятки, 2 +1…

– Ага, 3. Окей: 37.

– Ще один приклад.

– О ні! – простогнала вона.

Але Тоубі продовжував, незмінно всміхаючись своєю чарівливою усмішкою.

– 17 +19.

– Ого… Це складніше…

Жюльєтта почервоніла й закусила губу.

– Спокійно зосередьтеся.

– Я не знаю… 34? Ні, у мене не вийде. Я ж вам казала: я погано рахую. Не варто гаяти час.

– Добре, не буду вас більше мучити…

Молода жінка розвернулася, щоб спуститися зі сцени.

– Стривайте, Жюльєтто.

Вона спинилася.

– Ви ж не хочете отак піти на провалі.

– Чесно кажучи, хочу! Я б воліла на цьому завершити.

Публіка розсміялася. Аліса теж – вона всім серцем співчувала жінці на сцені.

– Провали в житті – це дрібниці, якщо ви щось із них засвоюєте. Але от що ви засвоїли із цього провалу?

– Що я не петраю в математиці! І що ніколи не претендуватиму на медаль Філдса…

Знову сміх серед публіки, але Коллінз похитав головою.

– Та ні, про це ви довідалися не щойно, адже відразу попереджали, що у вас кепсько з математикою… Мені шкода, але ви не можете піти, нічого не засвоївши.

Жюльєтта зітхнула і схрестила руки. Було видно, що вона вже не соромиться, а сердиться. А от Коллінз був абсолютно спокійним і розслабленим на вигляд.

– Я засвоїла, – мовила Жюльєтта, – що ніколи не варто брати участь у таких демонстраціях!

Коллінз доброзичливо їй усміхнувся.

– Чи погодитеся спробувати ще раз під гіпнозом – я введу вас у легкий транс?

Спершу Жюльєтта, схоже, здивувалася. Але, трохи повагавшись, кивнула.

– Навряд можна оскандалитися ще сміховинніше.

– Провал ніколи не буває сміховинним. Але я б хотів дещо спробувати.

– Окей.

– Тоді, прошу, сідайте, – сказав Коллінз, указуючи на одне із двох крісел, що стояли на сцені.

І сам сів поряд.

– Як почуваєтеся?

– Бувало краще…

У залі пролунало кілька смішків.

– Добре, влаштовуйтеся зручніше і розслабтеся. Заплющувати очі не обов’язково, але можна, якщо хочете… Ви сидите в кріслі й розслабляєтеся…

Зазвичай дзвінкий голос Тоубі Коллінза поступово стишувався і сповільнювався; слова промовлялися дедалі повільніше, спускаючись на низькі частоти, аж захотілося позіхнути. Жюльєтта заплющила очі.

– Ви відчуваєте кожну точку дотику крісла до вашого тіла… зверху донизу… чуєте мій голос… і ви йому піддаєтеся… спокійно… поволі… усе більше й більше розслабляєтеся… розпружуєтеся…

Він виокремлював кожний склад, так наче збирався обірвати слово після кожного, говорив низьким голосом, що його вібрації відчувалися в животі, ніби резонували в ритмі дихання Тоубі Коллінза.

– Добре… так… ось так…

Підохочувана заспокійливим голосом, Жюльєтта помітно втрачала контроль над собою, а Тоубі продовжував навіювати їй легкий транс, нашаровуючи підходи до сенсорних систем, формулюючи достатньо розпливчасте твердження, щоб напевно достукатися до внутрішнього світу жінки, хай яким він був, і поступово сплутуючи її думки. Тоубі досконало володів усіма техніками гіпнозу. Аліса, хоч уважно стежила за дійством на сцені, відчувала, що й сама провалюється в інший стан свідомості.

– Тепер, коли ви почуваєтеся все більше розслабленою, скажіть, чому дорівнює 26 +12… У вашому темпі, спокійно…

Жюльєтта трохи помовчала, і відчувалося, що вона умиротворена й розслаблена.

– 38.

Голос її звучав рівно й виразно.

– Дуже добре, Жюльєтто, – похвалив Тоубі, говорячи повільно, глибоким голосом. Дуже добре… Тепер скажіть, чому дорівнює 39 +13…

Коротка пауза.

– 52.

– Чудово, Жюльєтто, чудово… а 53 +18?

Трохи довша мовчанка, але на обличчі Жюльєтти не відображалося жодної негативної емоції, жодної тривоги.

– 71.

– Браво, Жюльєтто. Тепер, у вашому темпі, коли будете готові, можете повернутися до свідомого стану.

За кілька секунд Жюльєтта розплющила очі й усміхнулася. Публіка аплодувала.

– Гіпноз – не магія, – сказав Коллінз. – Це тільки зміна свідомості до стану, за якого ви звільняєтеся від гальм вашого розуму, скидаєте із себе страхи й сумніви, та при цьому маєте доступ до всіх ваших ресурсів. Завважте, йдеться про ваші ресурси: відповіді на мої запитання ґрунтувалися на ваших знаннях, тільки ваших. Раніше ви недооцінили свої можливості, і саме недостатня самооцінка завадила вам їх застосувати.

Жюльєтта погодилася з цим.

Коллінз подякував їй за участь, і вона вернулася на своє місце під новий шквал оплесків.

Ведучий підвівся і знову звернувся до публіки.

– Низька самооцінка перешкоджає доступу до власних ресурсів. Під ресурсами я маю на увазі всі наші інтелектуальні, соціальні або фізичні можливості, всі наші вміння, всі сили, які ми в собі маємо і якими не завжди послуговуємося. Ви здивуєтеся, дізнавшись, що маєте значно більше ресурсів, ніж собі гадали.

Перше ніж продовжити, Тоубі Коллінз зробив значущу паузу, ніби хотів, щоб інформація добре засвоїлася. У залі панувала мертва тиша, поки всі присутні усвідомлювали, скільки разів марнували свій потенціал внаслідок звичного занадто суворого ставлення до себе.

Самокритика була Алісі добре знайома, і вона вже сердилася на себе, що обмежувала власні можливості, закривала собі доступ до своїх ресурсів… аж тут піймала себе на гарячому – вона ж знову себе засуджує!

– Добра звістка, – мовив Коллінз, – так-так, про цю халепу є добра звістка, і полягає вона в тім, що це правило працює і навпаки: знання про власні ресурси розвиває високу самооцінку, що дозволяє мати кращий доступ до них, а отже, досягати успіхів, більше пишатися собою, і таке інше. Це позитивне замкнене коло! Та головне питання в тім…

Він знову зробив значущу паузу – без сумніву, щоб мобілізувати увагу присутніх.

– Головне питання в тім, як замкнути це коло, виходячи з вашої нинішньої ситуації, як стимулювати себе?

Аліса зиркнула на Жеремі. Він, схоже, слухав зацікавлено, що її втішило.

– От, власне, я пропоную метод, що ґрунтується на дивовижній властивості нашої нервової системи: наша система не розрізняє реального й уявного.

Коллінз пробігся очима глядацькою залою.

– Не вірите? Дуже добре. Заплющте очі… Давайте-давайте, усі заплющте очі… Гаразд. Тепер розтуліть рота… Уявіть, що я підношу вам до губ лимон… і сильно його стискаю, вичавлюючи сік вам під язик!

Аліса вмить відчула, як рот наповнюється слиною.

– Ваш організм відреагував так, наче це відбувається насправді, чи не так? Ви добре знали, що лимона немає, але грали в гру, погодилися уявити лимон, подумали, як кислий сік ллється вам до рота. І ваша нервова система по-справжньому відреагувала. Уявне впливає на нас так само, як реальне.

Аліса відразу замислилася про юнаків, що вечорами вбивають тисячі віртуальних людей у відеоіграх. Як це впливає на них, як змінює їхні особистості, що саме формуються?

– Метод, що я пропоную для стимулювання самооцінки, ґрунтується на цій властивості нервової системи. Ідея наступна: замість переконувати себе, що ви маєте всі потрібні ресурси для успіху в діяльності, на яку не наважуєтеся через сумніви в собі, пропоную вдавати, буцім ви ці ресурси маєте. Помрійте, що ви вмієте щось робити, і візуалізуйте себе за цією діяльністю. Результат вас здивує.

Погляд ведучого спинився на комусь, хто сидів у перших рядах.

– Бачу, ви сумніваєтеся.

Відповіді не було чути, але Коллінз переформулював її для всіх глядачів:

– Ви питаєте, як це може дати вам можливості, яких бракує. Окей. Ідея не в тім, щоб дати вам нові можливості, а радше в тім, щоб дозволити вам скористатися всіма наявними, які ви не задіюєте через слабку віру в себе. Самооцінка – це віра, що дозволяє розкрити всі ваші можливості за рахунок якнайкращого використання всіх ваших ресурсів. Щось я забалакався: буде ліпше, якщо випробуєте на собі. Влаштовуйтеся зручніше.

Коллінз і сам обернувся й пішов сідати у фотель.

– Це гра, в яку кожний грає одноосібно, тобто конфіденційність гарантована. Прошу поміркувати про ваше професійне життя, ваші проекти, якщо ви їх маєте, а також занотувати на папері суму ваших очікуваних прибутків через три роки: тобто максимальний рівень доходу, якого, на вашу думку, ви можете досягти за три роки, плюс ваш шлях до цього. Маєте хвилинку подумати…

Коллінз глянув на годинник і замовк.

Аліса перезирнулася з Жеремі й усміхнулася йому. Вправа не дуже-то пасувала священикові, тож Алісі знову зробилося трохи ніяково.

Але для себе вона вирішила вправу таки виконати. Глибоко вдихнула. Максимальний рівень доходу за три роки… Визначити нелегко… Аліса підрахувала нинішній дохід. Гаразд, припустімо, вони таки підпишуть контракт із катарцями. Тоді вона отримає або хорошу премію, або підвищення зарплати. Нехай буде підвищення. Їй не підвищували зарплати вже два роки. Точно не відмовляться підняти на 5–10 відсотків, з огляду на масштабність контракту… Нехай буде 10 відсотків. Це буде на перший рік. А в наступні два роки… так, ну, уявімо найкращий сценарій: їй вдасться отримувати один контракт такого масштабу на рік і щоразу діставати підвищення зарплати на 5–10 відсотків. Тоді за три роки вийде орієнтовне зростання на 30 відсотків. І це, звісно, якщо справдиться найоптимістичніший, доволі амбітний сценарій.

Аліса занотувала підрахунки й нечемно заглянула через плече Жеремі. Він у своєму блокноті записав очікуване зростання благодійних пожертвувань за три роки. Алісі здалося цікавим, що він бачить у цьому свою роль.

– Усі готові? – запитав Тоубі Коллінз, підводячись.

Він ступив кілька кроків, щоб підійти ближче до публіки.

– Усі записали максимальний дохід, який, на вашу думку, ви можете отримати за три роки?

Коллінз пробігся очима залою.

– Дуже добре. Маю для вас погану новину…

У залі запала тиша.

– Ви ніколи не зароблятимете більше.

Тиша зробилася трохи напруженішою.

– Це межа, що її ви самі собі встановили. А штука в тім, що ми ніколи не виходимо за межі, які собі визначаємо.

Аліса ковтнула. Він мав рацію – вона це добре розуміла.

– Можливо, ви кажете собі, що слід бути реалістами, що не навмання ж ви визначили стелю доходів, а раціонально проаналізували ситуацію, ваші дипломи, вашу кар’єру, ваші риси характеру… Але ми, американці, маємо слово на позначення всіх цих виправдань. Знаєте, що то за слово?

Публіка сиділа ні пари з вуст. Тоубі Коллінз, мабуть, був єдиним, хто всміхався.

– Bullshit![6]

Він усміхався тепер ще ширше.

– Bullshit! Усе це bullshit! Лише ваші відчайдушні виправдання для бездіяльності, для ваших страхів, сумнівів або почуття провини за те, що ви не стали успішнішими за своїх батьків чи ще хтозна-кого.

Аліса не наважувалася глянути на Жеремі. Сподівалася, що Тоубі не зачепить цієї теми, що геть розходилася з турботами й цінностями священика.

– То ось тепер, – вів далі Коллінз, – сповіщу вам добру новину…

Уся зала прикипіла очима до губ Тоубі.

– Ми розіб’ємо цю стелю! Нехай розлетиться на друзки! Послухайте мене уважно.

Просити уваги було, вочевидь, зайвим.

– Візьміть суму, яку занотували, і… помножте на три. Ось дохід, що вас чекає за три роки!

Тоубі розсміявся.

– Бачу ваші недовірливі погляди. Мені знадобиться щонайменше дві години на розмову з кожним, щоб звільнити вас від кайданів психологічних гальм. Отож підемо простішим шляхом. Ось, що ви зробите: запишіть ту помножену на три суму і вдавайте, буцім це правда. Пограйте самі з собою в гру: уявіть, що й справді будете стільки заробляти. Перенесіться подумки в майбутнє, візуалізуйте себе за три роки, так ніби це відбувається зараз, й уявіть себе людиною, що заробляє такі гроші, відчуйте, як воно, смакуйте цю ситуацію. Далі розгляньте ті три роки, що промайнули у вашій уяві й привели вас до цього добробуту. Поміркуйте, який шлях ви пройшли: що робили, які ваші дії привели до такого результату?

Аліса розважалася, уявляючи себе із такою зарплатою, вдаючи, ніби вірить у таку можливість. Звісно, було б прикольно… Жінка уявила три роки, що дозволили їй дійти до цього рівня, й одразу візуалізувала підвищення. Ну, звісно! Її підвищили на роботі! Вона очолила свій відділ управління кризами. До речі, хіба вона на це не заслужила? Зрештою, більшість ідей, що впроваджувалися в життя, пропонувала вона, хоч мало хто цінував її заслуги. Аліса домоглася підписання великої кількості контрактів для свого відділу. Можна сказати, вона була одною з тих, на кому все трималося.

Аліса продовжувала уявляти підвищення. Що ще допомогло їй його досягти? Можливо, освіта у сфері менеджменту… Так, звичайно, для такої посади потрібне підтвердження компетентності.

Поступово занурюючись в уявну ситуацію, Аліса несподівано для себе почала обмірковувати ідеї, які досі геть не спадали їй на думку і які вона, можливо, зроду б і не розглядала.

– Ми передамо вам мікрофон, – сказав Коллінз глядачеві, що хотів поставити запитання.

Молода жінка протиснулася серед рядів і простягнула йому бездротовий мікрофон.

– Усе це дуже добре, – сказав чоловік, – але в житті є не тільки гроші. От мене, наприклад, не цікавить можливість потроїти зарплату. Насправді я б хотів розвиватися професійно.

Із глядацької зали долинуло кілька оплесків. Аліса, хоч була фанаткою Коллінза, замалим не зітхнула з полегшенням від цього оскарження: Жеремі почуватиметься не так самотньо в цій залі.

Тоубі Коллінз обдарував глядача широкою усмішкою.

– Як казав ваш Людовик XIV: «Мене ледь не змусили чекати!» Зазвичай, коли я порушую питання грошей у Франції, майже одразу лунають заперечення такого штибу, а сьогодні ви щось забарилися із протестами…

У залі почулося кілька смішків.

– Саме так! Тут, розумієте, культурні особливості. У Франції працювати за гроші не люблять, тут працюють, щоб розвиватися. У Сполучених Штатах я стикаюся з майже протилежною проблемою: коли звертаюся до своїх краян із темою професійного розвитку, завжди хтось просить слова і з геть спантеличеним виглядом питає: «Що означає “професійний розвиток”? Якщо досягаєш успіху, заробляєш гроші, а якщо заробляєш, розвиваєшся!..»

Глядачі розсміялися.

– Різні культури, от і все. Проте ви зробили слушну ремарку, – уточнив Тоубі, обернувшись до учасника з мікрофоном. – Річ у тім, що моя гра заснована на грошах із практичних міркувань: коли множити дохід на три, виходить чіткий кількісний показник; значно легше організувати, щоб кожен представив потрійний обсяг своєї зарплати, аніж потрійний обсяг свого розвитку. Але справді, якщо ви зіграли в мою гру, то, певно, збагнули, що зрештою йшлося не зовсім про гроші. У цій вправі гроші не головне. Питання в доступі до наших ресурсів, у вивільненні енергії, приспаної всередині нас, і гроші тут слугують лише метафорою наших можливостей – таким собі мірилом того, що ми дозволяємо собі робити й отримати.

Аліса мигцем зиркнула на записи Жеремі. Він занотував потрійний обсяг нинішніх пожертвувань. Принаймні не затявся і спробував екстраполювати урок Коллінза на свою ситуацію.

– Таке використання уяви для доступу до ваших реальних ресурсів дуже дієве і до того ж підвищує самооцінку. Нам усім не завадить більше любити себе.

Потім Тоубі Коллінз дав доволі складну вправу із чітким протоколом: учасники розійшлися у прилеглі зали, і їх по черзі заводили по двоє, щоб вони пройшлися розміченими на підлозі лініями з позначками часу – символічним зображенням життєвого шляху. Учасники поверталися в дитинство, уявляючи, як отримують від батьків безумовну любов, якої часто бракує або яка не відчувається. Далі звертали за лініями в інший бік, забираючи із собою уявну отриману любов у сьогодення.

Коли черга дійшла до Аліси, жінка долучилася до гри і крок за кроком дотримувалася вказівок, слідуючи за другим учасником. Після цього Алісу переповнювали почуття, і вона питала себе, скільки часу триватиме цей стан позитиву.

– Дуже корисно навчитися любити себе, – пояснив Тоубі Коллінз учасникам, коли вони знову зібралися в залі. – Я б навіть сказав, конче потрібно. Усе, що допомагає рухатися в цьому напрямку, має позитивне значення, і ви маєте хапатися за всі можливості, щоб розвинути свою самооцінку.

Аліса завважила, що Жеремі несхвально скривився.

– Для цього, – пояснював далі Тоубі, – потрібно взяти собі просту звичку – регулярно записувати ваші гарні риси, ваші вміння, ваші переваги: усе те, що може довести вашу цінність. Одного разу недостатньо. Це слід робити щотижня, і завжди саме письмово, аж поки висока самооцінка не стане для вас природною. Одна моя подруга радить щоранку казати своєму відображенню в дзеркалі «Я тебе люблю» або надсилати собі повітряний поцілунок. Може, це смішно, але, на мою думку, у цій справі годяться будь-які ідеї.

Жеремі закотив очі й похитав головою.

Коли Аліса й Жеремі вийшли надвір після семінару, вже сутеніло. Вони мовчки йшли поряд бульваром Бонн-Нувелль до автобусної зупинки Пуасонньєр. Париж купався в ніжному вечірньому світлі, і в повітрі віяло приємною свіжістю. О цій порі заторів уже не було й автівки стиха рухалися спорожнілими дорогами.

– Ну… і… як тобі? – запитала Аліса.

Жеремі відповів не одразу, ніби ретельно підбирав слова.

– Доволі цікаво.

Гм… Коли Жеремі висловлюється так некрасномовно, це недобрий знак.

– Запропоновані методи таки дієві, хіба ні?

– Схоже на те.

Певно, треба було його катувати, щоб він виклав плин своїх думок.

– Але?

Він усміхнувся, та нічого не сказав.

– Тобі не здається, що це позитив, динамізм, свобода?

Він кивнув, але не скидалося на те, що до кінця погодився.

– Ти не віриш у дієвість його підходу? – наполягала Аліса.

– Вірю.

– Але?

– Скажімо так… проблема в іншому.

– У чому?

Жеремі зітхнув.

– Підсумую: його система покликана зміцнити впевненість у собі, гордість, любов до себе… Це дуже добре, але ж чи варто прагнути зарозумілості?

– Не думаю, що цей підхід робить людей зарозумілими. Зарозумілість і низька самооцінка пов’язані, бо той, хто себе цінує, не має потреби доводити свою цінність іншим.

– Можливо.

Аліса відчувала, що навела вагомий аргумент.

– Якщо висловитись образно, – пояснив Жеремі, – гадаю, загалом, прислухаючись до порад на таких семінарах, ти станеш гарнішою, врівноваженішою, сильнішою гусеницею. Це дуже добре, а коли ж ти замислишся про те, щоб стати метеликом?

Аліса образилася, хоч не надто й зрозуміла, що він мав на увазі.

– Якщо прагнути стати метеликом, перш ніж реалізуєш себе як гусениця, ризикуєш бути погано сформованим метеликом, що зламається від першого пориву вітру?

– Можливо… Але, розумієш, мета в житті не посилити своє «я», а навпаки: коли «я» відступає, людина отримує доступ до іншої реальності.

– Якось занадто туманно для мене.

– Відсторонившись від себе, людина може подарувати себе Богу й відкрити справжню могутність, безмежну Божу могутність, що є в кожному з нас.

Аліса зробила нелюдське зусилля над собою, щоб не розсміятися.

– Я чудово знаю, – доброзичливо мовив Жеремі, усміхаючись, – що тобі це ні про що не говорить.

Аліса не витримала й щиро розреготалася.

– Вибач, – проказала, давлячись сміхом, – «подарувати себе Богу» звучить так, наче подарунок Перу Ноелю…

Жеремі розпачливо похитав головою і зітхнув.

– Хай там як, – додала Аліса, – Арно Дежарден казав: щоб дарувати себе, треба спершу належати собі.

Жеремі, схоже, сприйняв цю думку. Тоді Аліса швидко додала:

– І щоб відкривати доступ до іншої реальності, треба спочатку навчитися жити повним життям у цій.

– Щоб жити повним життям, важливо перебувати в стані любові, а не зациклюватися на собі. Найголовніша настанова Ісуса: «Любіть одне одного».

Аліса поглянула Жеремі просто в очі.

– І як твої парафіяни полюблять інших, якщо не люблять себе? До речі, Ісус також казав: «Люби ближнього твого, як себе самого».

Аліса вельми пишалася собою, що змогла процитувати Ісуса. Вона таки гарно попрацювала над підготовкою до проекту. У її роботі ніщо так не допомагає переконати клієнта, як влучна цитата лідерів у його галузі.

Жеремі нічого не відповів. Запала тиша, а тим часом друзі дійшли до автобусної зупинки. Дорогою їхали автівки. Пішохід заніс ногу на проїжджу частину, щоб перейти на другий бік, але ніхто не спинився його пропустити. На тротуарі перехожі йшли собі, навіть не дивлячись одне на одного, – мабуть, усі поспішали додому.

Жеремі поринув у задуму.

Ось і настала слушна мить. Аліса мусила йому це сказати. Тільки дуже делікатно й обережно.

– І як твої парафіяни полюблять себе, якщо ти… сам не любиш себе?