Читать книгу Культ - Любко Дереш - Страница 17

Частина перша
Амальґама
Розділ 4
3

Оглавление

Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вісник «Віра, Надія, Любов». У тому навіть не було статей про зґвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: «Лесик Леськів: нагла смерть у нерівному бою на рівному місці. Білі плями та чорні діри автобіографічної шахівниці». Судячи із заголовка, у статті йшлося про особистість не менш харизматичну, ніж сам Енді Воргол, хоча чогось конкретного ці рядки не стосувались. У зв’язку з присутністю відсутності наявності хоч якогось змісту Банзай збагнув, що нічого не збагнув. Вісник долучився до «Патріота» на дні кошика для сміття.

Вечоріло й зимнішало. Долоні стали сухими й холодними, тільки обличчя ще тліло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.

Банзай вийшов із безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, під білою фіґурою, судячи з усього – святої Анни, він запримітив дещо цікавеньке. Кілька старих людей (по три бабці на кожну стінку) щось голосно викрикували сипучими голосами. Банзай сів на лавку поруч із демонстрацією. Що то був за мітинґ, він втямив лише по одній вивісці, чи то пак транспарантові. «МОСКАЛІ, ДОДОМУ!», писало на білій смужці, склеєній із аркушиків креслярського паперу. А під тим гучний підпис: «Районне товариство української мови ім. Тараса Шевченка».

Він прислухався до викриків.

– Да как ви смєєтє??? Как ви можетє бить такімі? Ви нє можетє запретіть н а м разгаварівать на українскай мовє! – вигукувала одна з демонстранток з-під затінку транспаранта.

– Да? Нє можем? А как ви смєєтє називать рускую нацию на Українє нацианальнай мєншинай? Га? Как ваапшє а рускай нациї можна гаваріть такім тонам? Да вєлікій рускій народ нікагда нє бил і нікагда нє будіть нацианальнай мєншинай! Нікагда! Ні в какой странє! Нікагда!

Банзай зрозумів, що за ті п’ять років, протягом яких він не цікавився політикою, у країні відбулися серйозні зміни. Він одразу ж вирішив не цікавитися нею наступні літ іще так зо п’ять. А то й усі десять.

Коло демонстрантів сумно стояла жінка із Закарпаття. З великим клунком за спиною й у лахмітті. Вона монотонним голосом почергово зверталась то до одних, то до інших:

– Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна, дайте нєсколька копієк, риб’йонок балной, зовсім хоронький, дайте хто щьо можє… Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна…

Юрко встав і пішов геть. Далі від цієї квінтесенції театру абсурду, де ніколи не з’явиться Ґодо.

Культ

Подняться наверх