Читать книгу Культ - Любко Дереш - Страница 21

Після шостого уроку всі нормальні люди йшли в їдальню. Банзай сів за крайній стіл, де не було нікого, і почав наминати, а правду кажучи, досить мляво хлебтати прісну юшку. Відірвавши очі від зупи, він побачив, що коло нього вже ставить тарілку й кавальчик хліба Іринка Риба-Сонце. «Ти ба», – заскочено подумав Юрко. А він вже гадав, що та нарешті його забуде.

– Прівєт! – сказала вона, заштовхуючи в писок ложку з гречкою.

– Привіт, – відповів Банзай. Що він ненавидів у дівчатах, так це те, коли вони кажуть… Зрештою, не буду повторюватись. Проблеми зі сновидіннями не минались, як він міг сподіватись, а наростали. Дарця зуміла нівелювати ці думки, ба навіть втішити його, а Риба-Сонце якраз зрівноважить терези.

Іринка явно прагнула нав’язати контакт.

– Йура, а у тебе є які-та брати, сестри?

– Та, сестра Морфій, – ляпнув він перше, що спало на думку. – А братів не маю.

Рибина недовірливо наморщила чоло.

«Тяжкий випадок, пане докторе. Може… ампутуємо? Га? Маленька ампутаційка перед трапезою, для апетиту… Ампутація ще ж нікому зла не зробила, давайте ампутуємо! Ну будь ла-а-а-аска!»

Але Банзай зжалився над нею, тяжко зітхнув (тим самим кажучи збоченому садистові в голові, що ампутації з технічних причин нинькай не буде) і спитав у відповідь:

– А чим ти цікавишся?

– Ну-у-у… – Іринка склала губи бантиком. – Та всім цікавлюсь, а ти?

– Ясно, а музику яку слухаєш? – знову не зовсім ввічливо не відповів він.

– Ну-у-у… «Атпєтиє машеннікі»… може, чюв «Запрєщьонниє барабаньщікі»? А так – там тіпа Ірину Білик, «Рукі ввєрх»… а ти шо?

Банзай подумки сплеснув долонями у драматичному жасі: ну вика(ка/па)на тобі Соля!

– Ну-у-у… – завив він, наслідуючи її інтонації та зберігаючи на лиці блаженність юродивого. – Для душі – «King Crimson», Пітера Гемміла, а так – там всякі тіпа сестри Байко, «Льомі-Льом», Алсу, «Рукі ввєрх» там… «Запрішшьонні барабаньшшікі»… ну ти поняла…

Рибина, не відчувши жодної дисгармонії між назвами, спитала:

– А це як – тяжола музика, да? Ти любиш тяжолу музику? Патаму шо… тому шо ти виглядиш, ніби ти слушаєш тяжолу музику…

– Тяжола музика??? – Банзай вдав, ніби він не розуміє. – Да нє, да шо ти! «Льомі-Льом» не є тяжолою музикою!

Вони б ще довго сперечалися, що є «тяжолим», а що просто «для душі»… Банзай почував себе Марком Поло, який розказує клаповухим односільцям про дивних морських зміїв, про трьох китів, яких він дійсно бачив, про прекрасних сиренок і т. д., обтяжуючи їхні довірливі вуха всілякими макаронами: «ракушками», «мушельками», «ріжками», «шпахетті» та простою вермішеллю перший сорт «екстра». Їхня дискусія, а радше сповідь Марка Поло, тривала б ще хтозна-скільки, але оці всі суперечки, попри їхню нісенітність, вселяли в Рибу-Сонце нічим не виправдану впевненість, що вона припала студентику до смаку.

Тому Банзай вирішив використати арґументи вагоміші за музичні вподобання.

– Послухай, Іро, ти ніколи не топила цуценят? Маленьких, ше сліпих, таких безпорадних?

Іра гидливо підібрала губи.

– Нє, а шо?

– Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на однодумців. Знаєш, я, коли був маленьким, жив у Станіславові. І бабця мала пса, Дінку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рік давала нам виводок песенят. Але, сама розумієш, вигодувати пса – то цілий маєток… майже. А цуциків щоразу було вісім, дев’ять… бувало і п’ятнадцять. Такі маленькі, гарненькі всі такі, з такими вушками, так би тільки їх цьомав і тримав на руках!

Іра зачаровано слухала його невигадану історію.

– І тоді баба закривала Дінку в буді, підкликала мене малого і казала, щоб я їх всіх потопив. За то вона мені давала цукерку. І знаєш що? Я топив їх! Щоразу! Двічі на рік! Як екзамени у вас в коледжі! Літом і зимою. Знаєш як? Береш старе відро, наливаєш води, але тільки до половини, щоби потім не вихлюпувалася… І береш іще одне відро. І береш п е с и к і в. Кидаєш їх всіх у воду… вони тоді, між іншим, не гавкають, бо ше не вміють, а радше нявчать. І тоді притискаєш зверху другим відром. І відразу ж дізнаєшся – забагато ти набрав у відро води, чи в сам раз… а потім вони починають пускати носом бульки… під водою. Ти би як побачила ту комедію, цілий день реготала б. Така забава! – Банзай екстатично заводив очі, всім своїм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.

Його рожеві спогади про дитинство, ці солодкі роки задовго до статевого дозрівання і вульґарних підліткових прищів, могли тривати цілу вічність, якби коло Банзая не сіла Дарця. У руках вона тримала два горнятка компоту: для себе й для Юрка. Він м’яко їй посміхнувся, дякуючи за пійло. Риба-Сонце побачила цей усміх і тихо скреготнула зубами.

Дарця сіла дуже близько до нього, можна сказати, тісно, так, що він чув тепло її руки.

– Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?! – загавкала крізь зуби Іринка. Її багряно намальовані губи люто скривились. На них масно блищали краплинки жиру від жилавого м’яса у гречці. Дарця не сказала нічого, рівно як і не зрушила з місця. Вона піднесла до рота горнятко, затуляючи все лице, крім очей, тримаючи його обома руками, мов дитина, і почала голосно сьорбати компот. Вона не зводила з Іринки погляду.

– Ти шо, може, аглохла? – Риба-Сонце заводилась усе більше від того, що Дарця (так-так, Дарця!) посміла ослухатися. Раптом Іринка зрозуміла, що на неї тисне не лише погляд дівчини. Банзай відклав ложку набік і підпер підборіддя п’ястуками так, щоб не було видно посмішки. Він дивився на неї дуже уважно, мов на реліктовий вид латимерії, виловлений у дідусевому ставку коло хати.

– Нублядьвсьо! – процідила вона.

Риба-Сонце брязнула ложкою (тут ніхто виделками не їв, бо їх просто не було), з гуркотом встала на весь свій зріст валькірії й понесла тарілку до стійки, де ставилося брудне начиння.

Юрко мовчки доїв зупу, Дарця мовчки, хоча й дуже голосно, досьорбала компот. З-за горнятка було видно краї посмішки.