Читать книгу Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів - Любко Дереш - Страница 4

Була перша пополудні. Годиною раніше до мене приплентався сонний Хіппі й зігнав із лежака. Ми вешталися вулицями, відчуваючи, як пружинить під ногами розмокрілий асфальт.

Хіппі десь дістав м’яча, і тепер ми йшли на дитячий майданчик трохи покопати. Добре, що в Буках було так багато кленів. Від спеки листя прив’яло, але таки давало тінь – хай і жалюгідну. Я тішився, що Гладкому Хіппі не спало на думку пертися до святої Анни: та була в найсонячнішому місці. Майданчик, куди ми простували, був у Божому затінку дерев.

Гладкий Хіппі завжди боявся ходити містом самотою: Фєдя, скажений ротвейлер Дюк, пацанчики з киями, оббитими цвяшками вістрями назовні, етцетера. Зі мною було не так лячно.

Зрештою, я не вірив, що хоч один гопнік висуне свою стрижену голову на сонце, доки те в зеніті. Таке вар’ятство чинять лише безнадійні безклепки, як ото ми з Хіппі.

Парк, чого й слід було очікувати, був повністю безлюдним. Він являв собою звичайну ділянку, засаджену сосною, смерекою та ще невідомими мені листяними деревами, латинські назви яких Гладкий Хіппі використовував як лайку («Ах ти, бля, Betula Pandula засрана, ти це до мене?…»)

У парку, наче мацаки восьминога, звивались асфальтові хіднички, по обидва боки яких кожні десять метрів стояли лавки. Так, наче у Мідних Буках жило не дві тисячі, а скажімо, півмільйона душ, котрим ні з того ні з сього припекло посидіти на жорсткому рашпатому дереві.

Десь там, у тінистій глибині гаю, був залитий сонцем прямокутник, усипаний товченою цеглою. Найкраще цей майданчик був пристосований до здирання колін та ліктів тих, кому до десяти. Пам’ятаю, раз бачив, як у це місиво пилюки та гострих цегляних камінців лицем запороло восьмилітнє дівчисько. Хвилину тому воно доганяло якогось набридливого хлопчака, а потім перечепилось лакованим мештиком і роздерло щоку. Я бачив, як камінці стирчали з закривавленої й перемазаної пилюкою бузі. А Хіппі на те лиш поцікавився, чи залишилися ще цигарки.

Найвіддаленіша частина майданчика закінчувалася цегляною стіною, заввишки в три й завдовжки в добрих двадцять метрів. Об неї ми, власне кажучи, і збиралися копати м’ячем.

Кожен рух на спеці давався дорогою ціною. Копав Хіппі – м’яч відстрибував, копав я – м’яч робив те саме… Наші тіні були маленькими чорними калюжками.

Нейроглія мого кумпля прогрілася, мабуть, до кипіння, бо того потягнуло на думки вголос:

– От дивися, Міську, слово «слон». Здавалося б, невинне нігеро-кордофанське слівце з легким малайсько-полінезійським акцентом… Але давай зробимо шо? – копнемо глибше… (так він імітував учительські звороти мамусі), і побачимо там що? Побачимо…

Хіппі на хвилю замовк: вочевидь, побачив там щось таке, що варто зберігати в темному прохолодному місці подалі від прямого сонячого проміння.

– Ну добре, полишмо слонів. Як, скажи мені, по-українськи буде «стол», га?

– Стіл.

– А «стул»?

– Кал, – відповів я й копнув по м’ячу.

– Та нє, «стул» у розумінні мебелі. Стілець. А тоді, згідно з логікою розмитих множин, має бути не «слон», а як? «Слін»!

– А «Польща» як? «Пільща», я правий?

Хіппі розреготався.

– Маємо таку ж аналогію з москальською «носоглоткою»…

– Ага, правильно тре’ казати «нісоглітка». Хоча ні… Правильно «гортань», чи то пак «гіртань».

– Безумовно, пане Михайле…

– Та, і тре’ казати не «які в тебе сині очі», а «які сині ічі»?!!

– Ну… ну так, а як? – на мить завагався Хіппі, відчувши немалу долю абсурду. Проте майже відразу просяяв:

– Так говорили наші предки задовго до приходу москалів на галицькі землі, які зрусифікували все, що лиш піддавалось русифікації. Навіть півні, і ті вже піють: ку-ка-РЄ-ку!

Хіппі люто сплюнув у порох, лайнувся й лагідно усміхнувся.

– Бачиш, Міську, москаль для того, щоби вспіти зрусифікувати більше вкраїнців, навіть перевів усі свої цигелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, – Хіппі вперіщив по м’ячу. Той відскочив десь далеко за наші спини, – тому він просинається у своїй берлозі, Манька дає йому стакан самогонки і аґурєц, усяких там расстєґайчіків, блінків. Він сидит, наминає то всьо й видумує ружного роду каверзні пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловілу. Наш тяжолий і труднопонімаємий особямі кацапской нацианальнасті украінскій язик! А так… Ти не думай, шо всі москалі такі… Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апріорі, сиріч виходячи з загальних переконань…

Я напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.

– А переконання у мене такі, що всі кацапи – дурні псиська… на фіга вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га?

– Точно, – кинув я. – Жили бись-мо за совітів, слухали би Пугачьову, «Ласковий май» і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру… – кинув я крізь сміх.

– Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, організував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів… Уяви собі: маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я – у вишиванці, в однострої СС «Нахтігаль», на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю «Розриту могилу». А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш «Україна».

– А мєнтура? Армія?

– Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують гебісти й зашлють на Соловки… – мрійливим тоном розповів він.

– І?…

– Ну і всьо, власне кажучи… Але слава! Слава то яка! Не вмре – не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там – як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна й найяснішого ерцгерцога Фердинанда разом узятих! Усі б казали: «Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!». І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: «Я хочу… синку, сльози заважають говорити… я… я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой…» От така-то слава!

– Правда, дещо посмертна…

– А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!

Я з вирозумінням закивав головою:

– Та-а, круто. Як казали древні, «бест оф кайф», тобто «амор патріс ортодокс».

– Ну вже не бреши! То Пєтя Дупа весь час повторював: «Амор патріс… Амор патріс…». Доаморкався! Усю мордяку си спік.

– Думаєш, він то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може…

Я не договорив, у кого ще він міг почути подібну сентенцію, як відчув пресильний удар у голову, збоку вуха. Пекучий біль, нерозуміння й образа відразу ж вихлюпнулись у живіт.

– Ой блін, краще йдемо звідси, – дуже тихо промовив Гладкий Хіппі.

Від болю я присів, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очі самі собою навернулися непрохані сльози. У той момент я не розумів, що трапилось. Лише змахнувши кілька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хіппі.

Справді: «ой блін». Там, на протилежній стороні площадки, у затінку, на високому кам’яному бордюрі сиділи Фєдя й Сєрий, його друган, такий же пацан і гоп, як і сам Фєдя. Ну і паршивий Дюк із наморщеним носом і слинявою пащекою.

Виявляється, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком підійшли, і Фєдя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) – а поцілив он як!

– Міську, валімо звідсіля, поки не нарвались, – заляканим напівшепотом повторив Гладкий Хіппі.

Нарватися на таких вилупків було простіше, ніж два пальці обісцяти. Я кивнув головою і, кривлячись од болю, обвів поглядом бетон, вишукуючи м’яча. Прецінь, голова моя тверда, бо м’яч відскочив далеченько – закотився по ледь нахиленій площадці в один із кутів. Зовсім близько до тих мерзотників.

Мерзотники ж сиділи, спльовували якусь тягучу зелень із рота і, мабуть, думали таке: «Так, ми мерзотники, і тому нам зовсім не в жилу копати таких бидлюків, як ви». Таке, або приблизно таке, бо лиховісні посмішки казали, що їхні власники настроєні радше мілітаристично, ніж пацифістично. Мерзотники лузали насіння.

Моя вчителька з історії (до слова, найяскравіша сексуальна фантазія… я не казав?) розповідала, як генерал Денікін, входячи в нове місто, першою справою віддавав наказ про розстріл бабок із «сємєчками».

«Ото б сюди зараз денікінця з базукою в руках», – замріялося мені.

Я маленький, сірий і непомітний. Я маленький, сірий і непомітний… Повторюючи це, я зсутулено, тихо крався до м’яча. Тільки б не…

– Ей, пацан, пс-с-с… Чюєш?

Ну все, блін. Можна зливати воду. Я промовчав і вже майже підійшов до бальона.

– Маєш які-та філки?

Знову змовчав. Узяв м’яча й розвернувся йти назад. Сковтнув слину, бо Сєрий – він був низьким, наче придушеним надмірною гравітацією, косооким курдуплем – встав із насидженого місця. На протилежній стороні засипаного товченою цеглою прямокутника, біля стіни, стояв Гладкий Хіппі: він нервово склав руки на грудях і час від часу покусував кісточки пальців. Хіппі перелякався не на жарт: його взагалі подібні ситуації надзвичайно вибивали з колії.

Сєрому заманулося відібрати в нас гроші. Я знав, що в Хіппі в кишені було трохи більше тисячі – пляшка пива й одне плодово-ягідне морозиво.

Копнув м’яча товаришу й спробував просковзнути повз Сєрого, притискаючись – я маленький і сірий – до бордюра.

– Ти шо, пацанів не уважаєш? – задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:

– Нема часу, ми дуже спішимо.

Повітря згустилось.

Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: «БІ-ЖИ».

Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.

– Щяс я тобі найду чяс! – Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.

Відразу ж зірвався й побіг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи ні. Несподівано щось ударило мене по п’ятці – це копнув Сєрий: його фірмовий прийомчик. Я зашпортався й поїхав тілом по кришеній цеглі.

– Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочєш, шоб ми тебе тут паламали, да?

Вони нависли наді мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев.

– Ти шо, пацанів не уважаєш, да? – перепитав він. – Чюєш, Сєрий?

– Да я бачю. Хіпаблуд ванючій, кажи? А дє другий поц? – Сєрий озирнувся й радісно скрикнув:

– О, ше адін хіпаблуд! Стережи того, ладно?

Сєрий із криками погнався за Хіппі. Я не знав, що вони заміряються зробити цього разу, але боявся вже наперед. Лінивий Дюк підняв свою гепу й тяжко влігся біля господаревих ніг.

– Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?

Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.

– Ти шо, курва, кітаєц який-та?

– Не маю ні купона.

– Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.

Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.

– Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.

Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім… Мені раптом стало все пофіг. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився вглиб парку.

Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом упивалося у вуха.

Я петляв поміж дерев, поки не почав конати: печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою й голосно, задихаючись, крикнув навздогін:

– Тобі піздєц того літа, чюєш? Ти вже труп!

І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.

Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.

За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.

– Міську, то я! – озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.

– Міську, нам труба цього літа.

У мене були такі ж передчуття.