Читать книгу Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів - Любко Дереш - Страница 8

Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.

– Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?

– Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.

Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.

– Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, – кинув він.

Я хотів був заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, усі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги – його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.

З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.

До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища – тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну – в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.

Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше…

– Бляха-муха! – вигукнув Гладкий Хіппі. – Так то ж Дюк!

Дохлий, запорошений, укритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили з напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима. Мурашки… вони були всюди, по цілому тілу, заповзали та виповзали з носа й вух. Мені стало гидко. Хіппі замислено промовив:

– Так у пилу на шляху наша мова була…

Цитуючи крізь стиснуті зуби, він замахнувся ногою…

– Але раз тим шляхом хтось…

і що було сили копнув дохлого пса

– …чудовний ішов!

у вже, мабуть, гниючий зісередини живіт. І ще раз, і ще раз…

Раптом пес голосно скавульнув, підтягуючи під себе перебиті мною лапи. Його очі неймовірно закотилися, виблискуючи білками.

Дюк тихенько вив.

– Блядь! Ну ні хуя собі! – вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес іще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно підвивав, а Хіппі продовжував його копати.

Я відважив дзвінкого ляпаса по потилиці, так що Хіппі аж спіткнувся.

– Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! – з унутрішніх кутиків очей у нього бігли сльози, залишаючи за собою чисті доріжки на запорошеному лиці.

Він дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хіппі вже минулося, той з усієї сили зафендолив жорстокого копняка в укриту порохом, мухами й мурахами собачу голову.

Пес заскавулів ще голосніше, знемагаючи від передсмертного болю. Я штовхнув Хіппі ногою в бік, поваливши на колючу придорожню траву. Хіппі став рачки, тримаючись за бік і продовжуючи плакати.

Я підійшов до нього:

– Заспокійся! Ти ж не ідіот якийсь, шоб тварин копати!

Дюків виск затих. Царство тобі Небесне, брате Дюче. Пробач, що ми з тобою так нехороше повелися. А ми, натомість, простимо тобі всі кривди, завдані нам.

Моє горло здавили сльози. Шкода пса чомусь. Не варто було Хіппі його копати, ой не варто…

– Заспокійся, він уже здох. Не псіхуй.

– Сам ти хуй!

Хіппі глянув на мене мокрими очима, встав і сутуло поплентався по дорозі. Він тяжко схлипував, що свідчило про завершення істерики.

Мені було якось не по собі залишати там Дюка: хтозна, може, він ще живий? Я подавив у собі сльози й наздогнав Хіппі. Той уже заспокоївся, і, якби не рожеві стежки по сльозах, нізащо б не повірив, що він хвилю тому пускав шмарклі.

– Чуєш, Міську? Тільки ти не кажи Дзвінці, добре? Ну, шо я тут зірвався. Просто вони мене вже всі дістали.

– Та добре… Крім неї, між іншим, і казати нема кому… А їй я не скажу. Так що все о’кей, старий.

– Йдемо до тебе, шось ковтнемо.