Читать книгу Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів - Любко Дереш - Страница 7

Пройшов черговий важкий, спекотний день. Я брів разом із Хіппі на цвинтар – той, що був за містом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючі пригірські городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут імовірність зустрічі з Фєдьою прямує до нуля. Сонце смажило наші макітри, ледь минаючи зеніт.

– Знаєш, Міську, – заговорив Хіппі після довгої мовчанки, – я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дістало: спека, Фєдя, ті мудаки… ціле місто вже мене дістає. Але в основному – страх перед Фєдьою.

Гладкий Хіппі дивився собі під ноги, мабуть, щоби приховати погляд.

– Віриш, у мене вже починається параноя. Постійно здається, шо він десь зара’ вибіжить із лісу й почне натравлювати на нас того Дюка… А коли спіймає, то вирішить так відімстити нам за кожне криве слово…

– Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, – спробував його втішити, відчуваючи, що ой-не-спроста заговорив раптом Хіппі про Фєдю. – Я йому стопудово лапи перебив. А здається, навіть і пару ребер задів…

– А ти от, Міську, хоч собі уявляєш, ЩО тепер тобі буде? Він же не просто тебе поб’є. Захоче шось і поламати… Може, навіть нирки відіб’є. Ти ж його знаєш – такий псіхований на все здатен.

– Чувак, а я його буду уникати.

Однак я блефував, коли корчив із себе крутого. Я сцяв по ногах не менше Хіппі. А може навіть більше: це ж, врешті-решт, я покалічив його Коханого Пса. І в мене, скажу вам, починалась така ж параноя, як і в нього.

– Якби ти раптом помер, – спитав Хіппі, змінюючи тему на приємнішу. – Як би ти хотів, шоби тебе поховали?

На мить я замислився.

– Знаєш, Хіппі, я би хотів у себе на похороні музику. Спершу «Лякрімозу» Моцарта. А потім якесь бугі. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвінкою читали над гробом Верлена чи Гінзберга. Ну як?

– Загорнуто, – зацінив мій товариш. – А я мрію, щоби мені на могилу посадили конопельку. Ото знаєш, як буває, калина там чи тополя… А тут – Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини… А може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Маньчжурії… Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура в третьому коліні. І виросла б вона високо-окою й густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.

– Ти ж мертвий, – нагадав я йому.

– А… Ну, так. Ти, звісно ж, правий. Але яка в тому СИМВОЛІКА!

Я погодився, що, звісно, символіка така, що дай Боже…

– А як, на твою думку, є рай для неформалів?

– Звичайно, – без вагань відповів я. – Там пиво безплатне й шмалю хоч греблю гати, як у Глібова:

– Щоденно обов’язкова для всіх година геві-металу. Знаєш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усі волохаті, немов бабайки.

Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всіляких дерев. Якраз цвіли липи, і всім покійникам було, напевне, дуже навіть круто лежати в затінку, закутаними пахощами липового цвіту.

Ми прямували в саму глибінь кладовища, в його стару частину. Там хащі ставали особливо густими, а склепи та пам’ятники прикрашені напрочуд цікавими зізнаннями: «Я замочив жидівську морду», «Галька Крива найбільша п…а», «Света звезда миньета», «Пиздец всем бандэровцам. Райком», «Подрочи мого звіра» тощо. Здається, гумористи, котрим не припали до смаку австрійські стіни Гіацинтового Дому, ішли прямо сюди. Я особисто вважаю це місце опозицією до інтернату, тому що, крім нас трьох, сюди вже ніхто й не потикається. Хіппі стомлено сів на «Текутову Нину Дмитриевну» і запалив.

– Дивися, Міську, як то по-дурному: люди ховають своїх родичів, ставлять їм шикарні надгрібки, кидають на вітер купу грошей… А кому то треба? Моїм онукам уже буде пофіг, що в мене померла прабаба… А внукам моїх онуків і подавно.

– І то правда, – згодився я. – А ти знаєш, шо на місці Гіацинтового Дому колись був холєрник?

– Шо ще, до холєри, за холєрник?

– Місце, де ховали померлих на холєру. Дзвінчина баба казала, шо то недобре місце…

– А про конус вона тобі нічого не казала? Такий рожевий?

Я реготнув.

– Та нє, я серйозно. Вона тоді ще здоровою була.

– Гм-м… Певно, так і є. Бачиш, як він притягує на себе всяку сволоту?

А й справді, про Гіацинтовий Дім ходили неприємні чутки. Казали, буцімто коридорів та кімнат усередині Дому в кілька крат більше, ніж може вмістити така будівля. Казали, у його підвалах кілька дітей не знайшли дорогу назад. Я особисто не вірю тій байці про дітей, але кажуть, у Домі щось недобре від природи. Інакше чому він, немов магніт, манить до себе всю мерзоту, від бомжів-алкоголіків та наркоманів до венеричних курв і блукаючих педерастів? Байкам можна й не вірити… Але з Гіацинтовим Домом явно було щось негаразд.

– Тобі подобається Дзвінка? – ні з того ні з сього спитав мене Гладкий Хіппі, спльовуючи неприємний післяцигарковий осад. Цікаво, що той лис має на думці?

– Ну… та. А шо? Тобі вона також небайдужа?

– Та нє, мені вона пофіг. Просто Дзвінка казала, шо тебе трошки любить.

У принципі, я знав це й без нього.

– І ше, – вів далі він. – Я думаю, що я – гомік.

Мені було абсолютно все рівно, гомік він, чи ні. Таке вже наше покоління, пофігістичне.

– Раніше думав, що є бісексуалом. Ну, знаєш, трохи ще Христя подобалась… Але сам знаєш, яка вона дура: «А ти то, а ти сьо… Вобшем, ти, Хіппі, казьол і підарас». Про таких Дзвінка говорить: «Усі люди – як люди, а я красіва, як багіня».

– Скрушно… А може, то тільки вона перестала подобатись, а не дівчата загалом?

– Ну, як би тобі пояснити… трахнути якусь я ніколи не проти… але вони всі ДУРИ… Трахнути й любити – то, виявляється, зовсім різні речі. Ти десь бачив дівчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фігурку, ну шоб (Хіппі поцілував пучки зведених докупи пальців, мовляв, bon appetite), і щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано інтелектуалкою. Щоб вона могла на ніч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем… І ше щоб мала гроші, і розуміла мене, і не просила вести її на морозиво, коли я на нулі… І щоб не сміялася з мене, і щоб ше вміла варити їсти, а не тільки-но концерви відкривати… Ну, шо? Хіба знаєш таку?

– Дзвінка?…

– Вона читала тільки «Екзотичні птахи та рослини». Тим більше, в неї всередині все вибухає, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама мені призналася.

– І шо, ти х’тів би з хлопцем переспати?

– Розумієш, то справа дуже делікатна. Я не хочу ходити з якимось там підером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не відмовився б. Мені з тобою є про шо поговорити, ти з мене не знущаєшся, на відміну від деяких дєвушек. Шариш?

Я знизав плечима, мовляв, «мені таке не смакує».

– Хлопці – воно досить непогано, – пояснив йому свої вподобання. – Я, наприклад, також їх люблю, але радше в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку – це вже, знаєш, попахує збоченством.

Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:

– Ну що ж, гомік – значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя й Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Усе залежить від середовища.

Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину: він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.

– Принаймні, – сказав я по хвилі роздумів, – там ти не зустрінеш Фєді.

– Фєдя… Фєдя… Усюди Фєдя. Мене вже це дістало… До речі, старий, а шо тобі заважає знятися й поїхати до Львова до кінця канікул?

– Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, – від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.

Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:

– Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колись точно зайде задалеко й приб’є мене… Або, скоріше, тебе, а потім уже мене, бо то ти…

– Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаєш, як він любив того Дюка.

– Ну та… Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервів нема й зроду-віку не було… А я тут сцяю по ногах кип’ятком.

Знаєте, приємно, коли тобі кажуть, що в тебе нервів нема й зроду-віку не було… Та якби ж ти, Хіппі, знав, як я жахаюся, коли згадаю, ЩО наробив. Проте я не мав права показувати свою слабкість. Я був свого роду опорою для нього. Я не зазнаюся, кажучи, що він дивився на мене й брав приклад. Спробуй-но я розповісти про свої, далеко не менші страхи, він би тут ревів, як дитина.

Гладкий Хіппі був однозначним лідером поміж нас завжди й усюди. Але прийшло погане, спекотне літо. Мертвий сезон. Від стану Хіппі мені ставало все лячніше й лячніше.

Уже було за другу, коли ми виходили зі старого кладовища, як почули лиховісні голоси. Знайомі, до болю знайомі голоси.

– Фєдя, я атвєчяю, шо бачив, як ті два поци заходили сюда. Коли? Та десь годину тому.

– Ну якшо, ворона, їх тут нема, будеш мені тиждень сігарєти купляти.

– Я базарю, шо вони тут. Я весь час дивився, шоби ніхто не вийшов… Послав був Роміка по тебе, а сам сторожив їх. Ти ж знаєш, ми якраз разом із Роміком ішли на вужів, хтіли злапати, дєвок лякати.

– І був той патлатий з Мішкою, да? Без дєвкі?

– Нє-а. Дєвки не було.

– Жалко, але нічьо. Добре, шо був Мішка. Я ту суку замочю.

Я скинув з обличчя маску незворушного Будди і з жахом глянув на Хіппі: на тому лиця не було зі страху. Він не наважувався навіть поворухнутися, донести до рота цигарку. Здавалось, йому навіть було страшно закрити рота, щоб не наробити шуму цокотінням зубів.

Голоси ставали пекельно близькими. Десь відразу за чагарником, на новому цвинтарі. Голоси сплутати було неможливо: Його Ексцеленція Фєдя Перший, а також вірний товариш, друг, секретар, адвокат, Санчо-Панчо й просто дрібний шестьора Ігорич. Ігорича можна було не боятись; його не порівняти з косим Сєрим, небезпечним, наче Ф-1, яку часом викопують без чеки в себе на городі.

– А вон там хтось є! – у цю мить мені здалося, що я непритомнію зі страху. Але голоси почали миттєво віддалятися від нас. Я скрутив Хіппі в обіймах, не даючи тому вирватись і наробити дурниць. Згином руки в лікті я затис йому писок.

– Тихенько. Вони погнали не за нами, – не сказав, а видихнув я й відпустив мокрого від поту Хіппі.

Він тяжко дихав, а я відчував, як мої очі від страху стали такими великими, що повіки не могли кліпнути. Хіппі промовив подібним видихом:

– Лізьмо на дерево.

А він уміє дивувати, цей хлопчур! Адже думка куди розумніша за ту, що встрелила мені: тихесенько прокрастися стежиною до наших переслідувачів (бо іншого ж виходу немає), вискочити із кладовища, використовуючи ефект несподіванки, і бігти що є духу в місто, до мене додому.

Але, по-перше: Гладкий Хіппі щойно викурив дві цигарки й далеко він не забіжить; а по-друге, у мене на ногах були капці-в’єтнамки, які я розгубив би майже відразу.

Ми тихцем полізли на велетенського дуба з грубою, зручною для лазіння корою – Хіппі перший, я слідом.

У ту мить, коли я зачепився руками за найнижчу товсту гілляку й повис, бовтаючи ногами в повітрі на висоті у два людських зрости, із жахом зрозумів: голоси повертаються. Глянцова поверхня в’єтнамок ковзала по зморшкуватій корі, а руки, мокрі від поту, зісковзували з гілляки. Хіппі вже встиг причаїтися в розкішній кроні.

Голоси лячно наблизились.

– Ну всьо, ворона дурна, тепер вони точно смахалися. Кастрат дурний!

– Ну, Фєдя, я ж не знав, шо то який-та пацан на гріб прийшов… Вони десь тута. Чюєш, як тут накурено? Ті поци тут курили й гомошувалися!

– Я тим пєдікам мозги повишибаю, я тобі атвєчяю.

Вони стояли з протилежної сторони дуба! Мої паскуди-в’єтнамки грозилися сповзти зі спітнілих ніг та впасти з майже триметрової висоти.

– Ану, глянь туда. Там трава прим’ята.

Ігорич слухняно пройшов прямо піді мною; миттю раніше я підтягнув ноги й схрестив їх на гілці. Я висів, наче стиглий плід, готовий упасти від гарячого подиху вітру. Май таке бажання, я міг би витягнутою рукою скуйовдити русяве волосся на голові в Ігорича: мовляв, «Молодець! Шукай, синцю, далі!..»

– Фєдя, тут два бичька, – він промовив це, стоячи прямісінько піді мною.

В’єтнамки вже вкотре почали сповзати. Ліва, по ідеї, гепнулася б Ігоричу на тім’ячко. Хлопчик-мавпа, себто я, міцніше стиснув гіллю. Двома метрами вище сидів Гладкий Хіппі.

– Фєдь, давай подивимося там, у заростях.

Ігорич уже хотів першим кинутися на пошук нас у чагарнику, проявляючи тим самим гідну істинного комсомольця відданість ідеї, як Фєдя жестом спинив опального напарника. Поманив пальцем до себе. Дякую тобі, Господи, і за це. Дерев’яними руками підтягнувся вище й гоп-ля! – я вже обіймаю гілку, зручно при цьому лежачи на ній.

Лусочки кори посипалися на блискучу від поту шию Ігорича. Мене перешарпнуло, ну все капець нам труба зараз він подивиться вгору протре очі бо я навмисне натрушу туди сухої кори а потім голосно закричить Фєді що он вони, ті поци, вони на дереві! погомошувалися й тепер відпочивають, як орангутанги!

Але Ігорич виявився дійсно тупим. Він неуважно змахнув сухе пороховиння й почав наслухати, що говорить його ідол.

Фєдя проводив нараду, виявляючи при цьому не властиві людині прямоходячій чудеса стратегічної думки. У мертвій гарячій тиші кладовища чітко чулось кожне придавлене слово.

– Чюєш, Ігоричь, я думаю, вони десь тута заникались. Бо вихід звідси тільки один, а кушьчі он там – не продерті. Вони десь тут тіпа як зачяілись. Давай тут сядем, тихесенько покурим. Вони подумають, шо ми вже звалили, і вилізуть. І ми їх тоді хапнем, о!

Я майже бачив, як запалали очі в Ігорича. Скільки його знаю, Ігорич завжди любив грати у «войнушки». Ігорич, ма’ть, думає, Фєдя хоче на нас пальчиком насварити? Такий великий хлопака, а дурний, як більок.

Пацани внизу присіли під деревом, запалили по цигарці (Ігорич із захватом дав Фєді припалити від своєї одноразової, даруйте, спалахуйки[1]) і почали вдивлятися в густезну зелень чагарника, чи ми, бува, не виходимо звідти, на ходу підтягуючи штани та смакуючи подробиці останнього, особливо вдалого коїтусу. Та ні, ніхто не з’являвся з зеленого вина дикої рожі, дубів, та глоду, та ще порослих мохом зубів надгрібних плит. Вони зрослися в одну суцільну амальгаму, і залізь туди будь-хто, навряд чи зумів би він виплутатись із чіпких лап тернини без сторонньої помочі.

Через п’ять хвилин пацани, мов по команді, сіли, спершись спинами об стовбур. Спека почала розморювати й мене. Я глянув угору й побачив, як солодко позіхнув Хіппі.

Майже відразу позіхнув і я. Піді мною по черзі позіхнули Ігорич і Фєдя. Зелений ніжний колір довкола дрімотно пульсував. Голова стала теплою-теплою, і я вчасно вкусив себе за язик, відчуваючи, як засинаю.

Глянув униз і буквально отетерів: наші сторожі, розлігшись у густій траві під дубом, різали хропака. Оце так-так! То так ви нас пильнуєте? Як сказав поет, «рутульці спали, скілько мочі, сивуха сну їм піддала». Не знаю, як нащот етой, але хлопаки спали, наче грудні діти після циці.

– Хіппі! – пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.

– Давай тихенько злазимо.

Я обережно скинув із ніг капці, затисши шнурки на пальці в зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.

В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевернувся на інший бік.

Крадькома, наче два щурі з засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.

Ми кинулися бігти геть.