Читать книгу Архе: Монолог, який усе ще триває - Любко Дереш - Страница 5

1

Надвечір Температура сиділа біля відчиненого вікна і малювала простим олівцем. В якийсь момент їй це набридло, і дівчина вихилилася через вікно надвір.

Надворі було тепло. Повітря пронизували шаруваті пролежні холоду десь із півночі: типово на початок осені.

Між підвіконням повзало пару сонечок. Кілька хвилин Терезка вичікувала, чи не будуть сонечка злягатися. Не спостерігши нічого екстравагантного, пішла на кухню ставити чайник.

Запарила мате. (Цього літа всі пили мате: таке вже літо). Сіла на ліжку, запивала ним бублики й сіяла дрібки довкола. Вона завжди купувала бублики, коли передчувала загострення геометричності. Бублики у цьому плані були бездоганними. Бублики робили їй добре.

Терезка зітхнула від млоску. Від запаху осені скубло у переніссі. Вона вгризла сушку, запила гірким запаром (на грудях – легко-легко), і, для годиться, пригадала школу.

2

У десятому класі Тереза Температура впала в містичне передчуття.

Їй захотілося чогось окультного й герметичного, бажано – прикладного й наочного. Терезка гадала, що в ній прокидається Геній. Невідомо, що то з нею було, але їй хотілося чогось такого-претакого, що рознесло б голову на друзки від здивування й зачарування.

Те, що з нею коїлося, було цілковито невиразимим. То був настрій, то було відчуття десь під ложечкою, десь у потилиці, у переніссі. Це було Казна-що з великої літери, позаяк зовсім не піддавалося окресленню. Шукаючи джерело загадкового подразника, Терезка уявляла себе нетопирем, що вперше пробує керуватися за допомогою ультразвуку. Вона бачила себе мікроскопічною бульбашкою серед колосальних потоків, маленькою ікринкою Тайни, випорснутою на мілководдя Світу силою, що править у час Нересту Безконечності.

Хто б повірив, що такі несподівані енергії бурлять у такому звичайнющому на вигляд дівчиську?

3

Можливо, якби Терезка спрямувала цей таємничий намір на щось людське, – на конкретного молодого чоловіка, що самотів за нею в сусідній аудиторії, або на відомого бас-гітариста, чи на сексапільного мікробіолога, – якби така сублімація мала місце, то виникло б велике і дуже людське почуття.

Натомість Температура мітила в абстрактне. Туди, де не місце теплим людським тавтологізмам, де прохолодно і стерильно.

Унаслідок вервиці малопомітних синхронізмів Терезка опинилася перед геометрією. Усе в ній в один мент підтвердило велику здогадку: ключ до безконечності десь тут, у геометрії. Залишилося придумати, куди цей ключик пхати.

Думка про те, що геометрія містить у собі певний Секрет, так перейняла її, що за якийсь час Терезка уже не могла нормально ні їсти, ні спати. Усі ці розлади вона списувала на симптоми пробудження Генія. Щось у Температурі накручувалося дедалі тугіше. Сміх робився гострим і неприроднім, а довгі паузи тиші чергувалися з невтримним словесним потоком, яким вона парила свого сусіда по парті, невиразного енурезника-зубрилу Сашка: геометрія, геометрія, геометрія!

4

За тиждень до кінця навчання Сашко, задовбаний зумотінням своєї неспокійної товарки-лихоманки, жартома а чи всерйоз, вирішив звести Терезку з деяким обивателем, таким собі Петькою, на прізвисько Кварк.

Петя Кварк був задупленим крабоподібним довгов’язом, похуїстом і хамом у п’ятому коліні, істотою з немитим волоссям, банькатими очима і збитим підборіддям. Коли до нього зверталися першим, Петя підкреслено зосереджено курив зі спущеного рукава папіроску і вдивлявся за обрій, ігноруючи усіх довкола. Він вів ізольоване існування.

Періодично Кваркова задупленість вилуплювалась назовні в дуже неспокійні веселощі, і тоді було краще відійти на крок назад. У припадку жвавості ця істота нагадувала зачакловане опудало, що ріже краков’як (кварков’як?) серед залитого містичним сяйвом поля. До всирачки моторошно. І водночас весело.

Спілкування з Петьою для багатьох оберталося нежданим смисловим екстримом. Своїми потойбічними жартами він міг налякати до смерті.

Петя Кварк поводився так, наче володів усіма Істинами, доступними людині, і знав, що йому за це нічого не буде. Дивні манери й інопланетна пластика надавали таїнам, що були в розпорядженні його немитих клешень, особливого тремору. На Кваркових руках бракувало трьох пальців: кожна спроба закурити негайно перетворювалася на атракційний перформенс, що викликав болючий інтерес у школярів, які диміли поруч. Коли з покалічених рук падала запальничка або сигарета, Кварк заходився в реготі, хапався клешнями за боки й пускав слину.

5

Кварка вона зустріла під каштаном за школою.

За порадою Сашка Температура прогулювала урок хімії. Сонце стояло в зеніті, і все довкола маювало. Кварк одиноко стояв під каштаном і палив папіросу. У повітрі висіла причинність кіно. Терезка стала поруч, плечем до курця, і, не дивлячись на того, запалила й собі.

Прогледівши малу наскрізь, Кварк скашлянув. Терезка потупилась і збила з сигарети попіл.

– А чи відомо Вам, Глибокоуважаєма Добродійко, – нагнувся до неї Петя, тримаючись за кутик окулярів. – Чи відомо Вам, що сьогорічного Нобеля було вручено не кому іншому, як есто-оо-нцю?

Терезка сказала, що вперше про таке чує.

– А я чув від Сашка, Ви великий Ерудит і Спеціаліст від точних наук… – заманював монстр.

Терезка сказала, що подібні заяви Сашкові честі не роблять.

– Тоді я должен Вам сообщити, миленька моя, Огромнєйшую Тайну, – не розгубився Кварк. Він зиркнув на неї з-під окулярів і хижо заусміхався. Боже, оце так зуби! – Ви готові пірнуть зі мною до самих бєздн Метаматики?…

Терезка сказала, що завжди готова, бо ніколи ні на що не чекає.

– Цьогорічну Нобелівську премію, – артистично кривляючись і витягуючись, повідомив Петя, – було вручено есто-ОО-нському метаматикові. Бо есто-О-онець геометрично бездоганно показав, шо людина живе всередині нерухомої сфери-яйця з радіусом, равним відстані, на яку сягають витягнуті кінцівки людини. – Петя екзальтовано махав руками, окреслюючи межі яйцесфери. Він махав руками і крутився довкола, мов крокуючий циркуль.

З нього полилися бурхливі потоки аргументів. За неповну хвилину він створив шуму й гамору більше, ніж паровий автомобіль. Терезці на лице осідала Кваркова слина, але вона, оглушена такою лавиною одкровень, нічого не чула. Терезка слухала щось своє. В очах її заграв непояснимий запал. Вона знайшла замкову щілину.

6

Спосіб, у який божевільний Кварк розповів про відкриття, справив на Терезку глибинне, гіпнотизуюче враження. З тої часини ні про що інше вона й думати не могла, як про есто-онця і його сенсаційну знахідку.

7

Цілий тиждень Терезка перебудовувала свої уявлення стосовно простору.

Для практики уявляла себе ходячою яйцесферою. Практика дала рішучі, об’єктивні й повторювані результати. Все, що її оточувало, раптом почало осмислюватися не інакше, як мереживний візерунок на внутрішній стороні писанки-геометрії.

Їй робилося дуже незвично.

8

На лінійку з приводу закінчення навчального року Терезка прийшла накрученою до межі. Кожен рух, який вона робила, запалена свідомість миттю проектувала на «шкаралупу» «писанки» з позицій суть яйцесферних. Спостерігалося поступове ущільнення яйцесфери. Виразно окреслювався прорив у Таємницю.

Терезка зробилася відчуженою, сприймала оточення, мов крізь дистанцію порожнечі. Більше навіть не сумнівалася, що світ, який ми звикли бачити від народження, насправді є тільки внутрішньою стороною персонального яйця-райця, або ж Писанки, зітканої з відчуттів дотику, зору, слуху і тощо.

9

КОЛИ ЗАДЗВЕНІВ ДЗВІНОК, УСЕРЕДИНІ ЩОСЬ ЗАВМЕРЛО, ВІДСЛОЇЛОСЯ, І ВОНА ПОБАЧИЛА НАТОВП ЛЮДЕЙ У ВИГЛЯДІ ЛОТКА ЕСТОНСЬКИХ ЯЙЦЕСФЕР.

10

Щось у ній тріснуло й потекло. Мабуть, шкаралупа.

Вона відчула, як підгинаються коліна. Очі знову намацали нормальний світ, але серце її розлетілось на друзки. Вона почала осідати, хтось із учнів підтримав її, закричали: «Води!», але їй стало трохи краще.

З нею щось коїлось. У голові крутилися клапті образів, а розум відмовлявся вірити в побачене. Розум панічно шукав зачіпку, яка б спростувала все побачене. Адже не могло бути так, що все життя вона бачила одне, а в Реальності усе виявилось по-іншому. По-яйцесферному.

І тут розум знайшовся.

Терезка пішла за школу.

Кварк наче ждав її – стояв під тим самим каштаном і палив папіросу. Він був готовий відповісти на будь-яке запитання, а в Терезки якраз було одне. Якраз те, через яке вона ледь не з’їхала з глузду, коли побачила яйцесфери.

Терезка підійшла впритул до монстра й заявила, що математикам Нобеля не дають. Вона звинуватила Кварка в тому, що про писанки він вигадав усе сам, а вона через нього ледь не здуріла. Навіть галюцинації почалися.

Петя вислухав, глянув по-зміїному й відказав сміючись, що так, звісно – у нього не було права на помилку, га-га-га, але він таки справді дещо переплутав, за що й просить пробачення. Го-го-го!

«ГА-ГА-ГА! ЕСТОНЦЕВІ ДАЛИ ПРЕМІЮ НЕ З МЕТАМАТИКИ, А З ПСИХОЛОГІЇ!» – виреготав Кварк і на її очах перетворився в яйцесферу, миттю

11

Коли Температура опам’яталася, на неї напав копотун. Вона загубилася в істериці. Душа законопатилась у щось німе й туге, схоже на гамівну сорочку, виткану з новокаїну. Як дурна, на автопілоті добралася додому, скрутилася калачиком, забилася в кут і заскиглила.

У неї не просто їхав дах – під ногами розбігалася підлога. Хто переживав подібне, розуміє, що мова йде не про банальну нерводрайку, а нервовий зрив, що здригає основи кімнати, кімнати цілком конкретної, сповненої того душевного рику, від якого тріскає камінь, сиплеться штукатурка, гнуться зі скрипом гвіздки й злітають один за одним листи шиферу: злітають і птахами зникають у мирній безодні неба.

(Терезка, що сиділа навпроти вікна й хрумкала гарячими бубликами, не могла пригадувати ті події інакше як сон, невимовно далекий і німий.

Пригадувала точно, як десь тижнів зо два лежала в ліжку й нікого не впізнавала, – пригадувала із чималим недовір’ям, як і всякий, кому перепало пережити щось таке, не від світу сього. Сяючі яйцесфери більше її не тривожили. Пам’ять про них відійшла в ті регістри, де зберігаються спогади про липкість, леткість, текучість і тощо. Натомість добре запам’яталося їй ось що: ліжкові вилежування були густо присмачені страхом, і страх її на смак був, як суха пакля, як забитий пилом войлок у знеслиненому роті.)

Під час тих страшних лідокаїнових жбурлянь подушкою, з присмаком пилу на губах, зі стоматитом і температурою, з ломотою в крижах і гусячою шкірою на болючих пипках, чутливих, мов кошачий вус, до Терезки прийшло спасіння.

То було видіння. Воно підказало, як переламати лінійність її становища. Ідея насправді була настільки дикою, що зважитися на неї могла хіба зовсім відчужена особа.

О, що це був за час! Магія була довкола. Зажовкли кульбаби, ожили подорожники, а повітря запахло нектаром. Того раннього літа

(сім? десять років тому?? Цього червня??? Як усе нелінійно!)

вона за один вечір окинула поглядом цілісіньке своє життя. Сиділа в куточку, палила цигарку за цигаркою, бо думала, що її то деконцентрує. Пригадувала найсоковитіше, витягувала з нього кісточки й щоразу питала себе:

Так чи ні? Так чи ні?

Побачила, що цінного в її житті мало. Побачила, що вона геть заплуталася в собі. Заплутаніше вже не буде. Речення ставали відірваними, абзаци

сяяли обламами.

Кришаться

крижані провалля між голими кусками тексту

Вирішила спробувати.

Чому б і ні? Чому б і ні? Бляха. Так боюсь, але чому б і ні?

В одну з парких червневих ночей Терезка вийшла з дому і направилася в керунку телебашти на Високому Замку. У парку було порожньо й страшно. Мимо проїхав патруль, але вона вчасно сховалася. Дійшла до телебачення, низької будівлі, схожої на обитель радіолюбителя-гігантомана. Будинок був темний, при вході жовкла тьмяна лампа. Порожня автостоянка. О третій ночі Терезка перелізла невисоку огорожу. Біля підніжжя вежі почала відлік часу.

Доторк у темряві до полущеної поверхні опори. Під пальцями лущилася фарба. Червона барва. Пригадалося красиве слово: умбра.

Терезка оглянула місце висадки. Її лякало те, що вежа освітлена. Взагалі лякало все на купу, але вона спитала себе: так чи ні? І взяла себе в руки.

На мить запанікувала: вихід на монтерський місток знаходився на рівні другого поверху. Входили на нього з будинку. Обійшла будиночок у пошуках пожежної драбини. Думала залізти на дах, а звідти на вежу. Драбини не було. Ринва для такої цілі видалась ненадійною.

Вона набралася хоробрості й полізла вгору по косій трубі, як по стовбуру. Запам’ятала мить, коли її ноги відірвалися від землі. Запам’ятала відчуття, що назад дороги немає. Це підбадьорювало.

Дотягнулася до щаблин драбини і просунулася всередину захисного каркасу, під обручі. Терезка зосередилася на руках і вже за сім хвилин видерлася на перше гніздо техобслуговування, де й зробила привал.

Терезка робила фотографії довколишньої темряви, засвідчуючи спалахом пам’яті кожен проліт. Футуристичні накипи антен і тарілок, шум дерев у парку, нічні вогні. Жодного разу не зірвавшись, успішно досягла середини телевежі, де знаходилася площадка-хрестовина. Полізла далі. Нив живіт.

Врешті опинилася на верхівці, на тій площадці, де вже не було захисних перилець. Ногами відчувала, як повільно погойдується чубок вежі. Тут було відчутно прохолодніше. І значно страшніше, ніж на всіх решту станціях. Коли вітер дув сильніше, ставало геть жахно.

Температура зацінила виднокіл. Обережно глянула вниз і затулила долонею рот. Подивувалася сяйву Львівського двірця, викурила на вершечку сигарету, подихала повітрям. Для розминки зробила серію дитячого циґун «Песик бореться з ведмедиком».

Видихнула, вдихнула. І рушила донизу.

Спустившись таким простим робом на поверхню планети Земля вдруге, Терезка відчула, як змінилася. Дві секунди підряд вже не були однаковими. Наповнюючись нічним тріумфом, вона виконала вправу гуцульського циґун «Молодий гуцул, озброєний саперною лопаткою, кидається на танк і перемагає». Вправу закінчила диким видихом: «ГОЙ!», і весь парк у цей момент зблиснув, як від Божого фотоспалаху, і все довкола наче скинуло з себе шкаралупу зціпеніння.

Тіло, раніше затиснуте корчами страху, відпустило. Воно зробилося м’яким і повітряним, стало продуватися нічними вітерцями.

12

І стала вона блаженною. І було їй лагідно й легко, як після пологів, і захотілося не плакати, але й не сміятися, а чогось одночасного й переповнюючого. І вона віддалася цьому переповненню.

13

Тепер у натовпі її зраджував хіба той легкий шарм рукокрилих: сколочене волосся, гарпунні постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істота просвічувала, мов крильце кажана проти сонця, а рухалася швидко-швидко, мов кажанячий пульс. Вона стала незрозумілим чимось, схожим на напівпрозорий корінець іскор. Безгучним салютом завбільшки з дитячий силует. Істотою, про котру кажуть: ТОЩО.

14

Свідомість плавно в’їхала в тепер. Терезка покліпала очима, розтерла лице. Сонце вже сховалося за сусіднім будинком. Ні сіло ні впало Терезка вирішила піти завтра на крапку. Піти і прикупити собі трохи «плазми».

Ледь тепле мате пахло хлібом. Терезка надпила трохи, злізла з ліжка й зазирнула до гаманця. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала й подивилася за вікно.

І сіла малювати далі. Малювала моржа.