Читать книгу Архе: Монолог, який усе ще триває - Любко Дереш - Страница 6

1

Снідала Температура абияк.

На кухні о дев’ятій ранку було ще тінисто й холодно. Терезка увімкнула Радіоколгоспник, по чому завмерла над чайником, чекаючи, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено впучуються гіперсфери, потріскують фрактали, самозаковтуються пляшки Кляйна… І правильно зробив би: з самого ранку в голові стояла відмінна погода – ніяких бубликів.

Тиша.

Судячи по клаптеві, що виднівсь у вікні, небо мусило бути чистим. Унизу, вздовж холодних дерев, повз пісочницю та турнікет, молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це, далебі, добрий знак.

Від тінистої прохолоди хотілося розсипати мармуром сталеві кульки. Терезка висунулася з вікна й, проводячи поглядом щасливу маму, допивала чай.

Набрала в рот води, закинула на плечі сумку, вхопила пальцями ніг по шльопанцю й пошльопала геть.

2

Найпопулярнішим місцем на піку нафтизинового буму вважався Високий замок і ділянка довкола. Сквер навпроти Академії друкарства належав якраз до таких. Опустілі археманівські території ще зберігали позитивну ілюмінацію, залишену натовпами видців, і на цих прогрітих порожнинах вилежувалась різна шваль. У серпні тут збиралася зграйка захіпованих невихованих жумчок-малоліток, косметизованих і наглючих. Жумчки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ. Лукаві, пропірсинговані уздовж і впоперек нéдорослі стріляли в перехожих цигарки і реготали за їх спинами так, що мурашки по шкірі.

«Р-р-р-р-р-р-р», – подумала Терезка. Присутність жумчок викликала суперечливі почуття: кортіло наставити їм двійок у щоденник, або відшмагати по голій сраці указкою, чи запатентувати автогеном. Юні істоти не визнавали бюстгальтерів, що наче виправдовувало їхні добротних розмірів груди. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Для Температури це було як образа. Вона розправила складки на спідниці, щоб не стирчали коліна. Такі ж худі, як і вся вона, схожа на нетопира. «Так, нетопира – але такого дуже доброго», – втішила себе Терезка.

Оцінюючи цю антроподегенеративну руїну так неоднозначно, Температура впевнилася: у даний момент руїна виглядає когось із плазматиків-ветеранів – когось із тих, що зав’язали.

Сутанисті зáв’язки [6] більше не ходили строєм. Вони любили тинятися місцями слави поодинці. І справа зовсім не в ефекті відчуження. Більшість зáв’язків страждає патологічним бажанням знаходитись у центрі уваги. Аудиторію, яку Терезка застала біля Академії, слід було вважати досконалою. Зáв’язок-одинак, який натрапить на подібну жилу уваги, може цілими днями впиватися розповідями про те, як йому зривало черепицю: і на даху крапав, і на Сонце втикав, а з шумами взагалі – ледь не залишився в полоні звукової цивілізації з віддаленої метагалактики, ось.

Загалом, такий персонаж, попри начіпну браваду, залишав враження розгубленої особистості, переповненої витісненими реакціями й страхами.

Терезка примостилася на лавці ближче до пожежної частини. Уявила себе хамелеоном. Набравши невидимої барви, завмерла в строкатій яєшні зі світла й тіней листочків дерев.

Тиша.

Яєшня колишеться на вітрі, відшаровуючись від землі.

Перехоплює подих.

У протилежному кінці вулиці вийшла темна постать. Терезка придивилася. Звідти до компанії дівчат близився певний юнак. Культурний герой намірявся увійти в контакт. «Зав’язок», – подумала вона.

Хлопчина (куций самурайський хвостик, жирне чоло, піжонські штани-«багами», нашийний ланцик з медальйоном) підійшов до малявок. Руки в кишенях. Зав’язалася балачка. Хлопчина пригладжував зачіску і щось розпитував. Найактивніша з тусівниць, лідер середовища, закушувала губу й кивала головою. Вона закладала за вухо пасмо волосся й показувала рукою в браслетах у керунку Академії: здається, звідти мав звичку являтися крапляр.

Хлопчина, втомлений чеканням навстоячки, сів до дівчат. Хі-хі, ха-ха. Дівчата штурхаються. Піжон либиться.

Поки Терезка оцінювала розклади, на вулиці з’явився підозрілий суб’єкт. Це був живий архефакт доби архе. У такт нечутній музиці він крутив головою в береті, кивав неголеним підборіддям, розкошував своїми шортами- «вітрилами», глядів спонад своїх малинових окулярів і човгав сандалями на босу ногу. Рукою він притримував сумку, перекинуту через плече. Одним словом, поводився, як правдивий архе-фактор [7]. Крапляр прошкував тінистим боком вулиці й тихенько зумотів у русяву борідку: «плаззма», «плаз-з-зма», «плаз-зма». З кожним кроком з-під шортів спекулянта визирали волохаті коліна, а по задниці м’яко гупала сумка.

Терезка пробіглася поглядом уздовж вулиці, але нунція не помітила. Барига працював на свій ризик. Похвально. Чи, може, нунцій – то самурайчик на лавочці?

Компашка затихла. Поглядами вони ловили кроки торгаша. Хлопчина кілька разів силкувався піднятися, але щораз безсило осідав, ніяковів і напружувався. Дівчата стали гнати його в шию. На штивних ногах той піднявся і послідував за штовхачем. Терезка витягла з наплечника жовту пляшечку, сплюнула туди «воду тиші», витерла рукою губи й вийшла з тіні. (На сонці спека.)

Коли молодик у береті прочовгав повз, Терезка впала йому на хвіст.

– Плаз-зз-ззз-зз-зма-плазма-плазма-плазма-плазма… – нашіптував молодик. Раптом він гикнув, здригнувся і на ходу глянув через плече.

Терезка, підлаштовуючи крок, спитала:

– Скільки флакон…?

Молодик сповільнився – Терезка теж. Він знову гикнув, роззирнувся і примружив очі. Мружити очі – найперша ознака битого архемана.

– Десятка.

Це на скільки раз? Юнак розгледівся по боках і поправив окуляри.

– А ти шо, не крапала? – не допетрав той і пляцнув себе по лобі: – Ну й дурень! Якби крапала, не питала би…

– То скільки?

– У флаконі десять порцій. По двадцять крапель на око. Якщо гарно оком розкрутити, то в’ючить [8] десь години три.

Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув утретє. Помружився. Помітно було, як очі спіймали нового клієнта. Самурайський Хвіст ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Крапляр глянув поверх Терезки, зненацька здер із голови берета й шмигонув у найближчу браму.

Терезка знизала плечима й послідувала за баригою. У під’їзді було по-ранковому прохолодно й темно. Пахло гливами. 3-за спини долинули кроки хлопаки.

Хлопчур зайшов у під’їзд, зміряв Терезку поглядом. Подивився на сходи догори й спитав:

– Де він?

Терезка вдала, ніби не знає, о цо ходзі [9].

– Та ладно, не мнися, я тоже хочу собі закрапатись. – Хлопчина топтався з ноги на ногу. Розгублений і насуплений, він Терезі не подобався.

Тому вона спитала першою:

– А ти вже крапав колись?

– Нє, я власне хотів попробувати, наслухався, знаєш, у себе в школі тих історій, то, виявилося, поки я екзамени здавав, тут ТАКЕ відбувалося! Кажуть, тут на краплях цілий бум тривав! А потім усі чогось узяли й покинули те діло, от, віриш, не розумію, з чого би це, то, думаю, треба й самому спробувати…

Ну, ясно. Цей, на противагу Терезі, мовчати не звик.

Із підвалу вигулькнуло знекровлене від страху лице крапляра. Окуляри й берет він заховав до сумки й на дану мить нічим особливим не вирізнявся.

– Гляньте, чи там за дверима нікого немає, – сказав він. – Таких старших чоловіків… з ломиками. В оранжевих безрукавках…

Проноза з хвостиком визирнув.

– Нема?

– Чисто. А за тобою шо, погоня? – поцікавився піжон і підморгнув Терезі. Їй стало зле.

Плазматик пригласкав борідку і, мовби виправдовуючись, мовив:

– Я ж насправді не від картелю чувак. Я так собі – підробляю самопалом… Тільки не думайте, шо я вам воду хотів продати. Крапельки супер, сорт «Мьобіус»…

– «Мебіус»?

– «Мьобіус». Ну, ви в курсах. Це тридцятипроцентний, на лідокаїні. Досі ше їх крапаю… То як, берете?

Хвилю хлопчур вирішував, дурять його чи ні. Урешті кивнув.

– А цього… «фрактала» восьмипроцентного не маєш?

– Е, братику, «фрактал» тільки під замовлення роблять. Це ж на бромі. Гривень на сорок потягне. Елітний… Ну, то як? – торгашеві краплинами не терпілося скинути речові докази. – Будеш брати, нє?

– Один флакончик… Ой, нє, два флакони, ше один для Олі та Юлі, – хлопчина вказав вухом на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. – О, слухай, а як їх крапати? Слухай, а може, давай заприятелюємо? Мене от Бубою звати, а тебе?

– Антон.

– О, Антон! Антон… гм… Чекай-чекай… то ти, може, Бронкса знаєш? Коля його звати. Колян мій друг, також «архе» колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке… У чорній футболці з рибою такою. Не знаєш?

– Нє.

– А Курсанта мусиш знати. Льолік Курсант – це ж найолдовіший видець, він мій друг! Льолік досі «плазму» крапає, уявляєш?! Ну, так знаєш Льоліка? – Буба посміхнувся ширше: – Та-а-а… Курсант у тих ділах грицаний-перегрицаний [10]. Хто-хто, а Курсант – так той в натурі щурить по сутанах [11]. Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає…

– Курсант минулого місяця загинув…

– Ага. ОЙ, СПРАВДІ?! Та ти шо!.. От чорт. Ну, та й архе з ним. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і крапнемо собі по двадцяточці, як ти на таке дивишся?… Чи ти, може, зайнятий?

– У мене ше справи з оцією дівчиною. До слова, ти хто? – спитав Антон у Терезки.

Температура знизала плечима. Удала, що ніяковіє.

– Мені теж флакон, – сказала вона й простягла купюру горе-баризі.

Антон сховав гроші, а з сумки видобув дві пластмасові пляшечки з-під заводських крапель, халтурно запаяні на газовому пальникові. Корок пляшечки був обладнаний спеціальною піпеткою.

Терезка відчула, як перед животом ворухнулося щось живе. Передчуття забави.

– Слухай, – сказав Антон. – Ти ще також не крапала? Йдемо тоді вже втрьох!

– Серйозно, давай! – загорівся Буба.

Терезка змовчала, подумки оцінюючи Антона. Зокрема, чи в силах той скомпенсувати нав’язливу присутність Буби, вічного знайомого всіх знайомих. Історії, які вона чула, радили вперше крапатись «архе» під наглядом досвідченого плазматика.

Терезка поборола гнітюче відчуття, наче її змусили погодитись, і мовчки приєдналась до ентузіастів.

3

Антон і Буба йшли попереду, Терезка крокувала за ними. У Буби рот не закривався ні на мить: він сотав свої спекуляції і час від часу вимушував Антона погоджуватись і доповнювати висловлені припущення реальними фактами.

– А от скажи, Антоне, як це – перший раз крапати очі? Пече? – запитував Буба. – Бо я чув, шо це просто нестерпно.

– Так є. Перший раз – дуже сильно, – вже трохи втомлено відповідав Антон. – Очі аж горять. У мене перший раз був такий малімон [12], ніби очі стали завбільшки з два сонця. Такі ж розпечені. Можеш собі таке уявити?

Буба захоплено, аж недовірливо, кивав головою.

– Подумати тільки! Два сонця! Нє, ти чуєш?… Як там тебе? – Буба озирнувся через плече до Терезки. – Давай, може, познайомимося?

– Тереза, – буркнула вона.

– Буба, – він грайливо нагадав свою кличку й знову підморгнув. Терезку ледь не вивернуло. Вона секунду вагалася, чи не піти закрапатися на самоті. Але Антон глянув на неї так, що в животі перевернулася на інший бік одна з недавнішніх мрій про хлопчика.

Буба продовжив розпитувати.

– Ага. Значить, як два Сонця, кажеш, – вдумливо повторив він, повертаючи Антонову увагу. – А я не здурію від того? Ну, коли відчую, шо в мене очні яблука розмірами як зірка?

– Усяке може бути. Якщо психіка слабенька – легко! Тільки так. Під «плазмою» здуріти – простіше, ніж із табуретки впасти. Між іншим, ти в туалет не хочеш?

Буба замислився.

– Ну… Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги-ги, ніби я космос з’їв?

– Нє. Просто всраєшся, і все.

Терезка слухала ці балачки й тихо йшла за їхніми тінями. Час від часу вона притримувала крок: вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці стискала флакончик «архе». Інколи скалатувала його й спостерігала на сонці, як розчиняються бульбашки, підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний аптечний аромат.

спека

– Перед тим, як закрапатися, – радив упівголоса Антон, – обов’язково сходи на природу. З першого разу практично всі, хто не сходив, роблять у штани. Закон жанру.

– Давай повернемося до самого закрапування… Значить, крапаю собі по двадцяточці, відчуваю, як пече, так? А далі?

– Далі крутиш очними яблуками, розганяєш краплі по поверхні рогівки. Це найголовніше. Чим ліпше розігрієш очні м’язи, тим повніше засвоїться «плазма». Зрозуміло, так? А далі збираєш усю силу в кулак і змушуєш себе розплющити очі, хоча це й дуже важко, бо пече несамовито. Якраз тут і лізуть ковбаски.

– Ну та шо ж там такого, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! – Буба зробив мужнє лице, від чого Антон заусміхався, а Терезка мало не розреготалась. Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.

– Не можу сказати, – зітхнув він. – Далі йде чиста плазма. Архе. Це тільки відчуття. Неначе пальці стали бачити. У сенсі, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе, і все.

Буба скривився. Здається, він навіть загнівався, що Антон не зумів пояснити все як належить. Антон покосився на Терезку, що безгучно крокувала за їхніми спинами, і поспішив заспокоїти Бубу:

– Можеш не перейматися. Ти збагнеш ТО при любому розкладі.

Вони видерлися на Високий Замок із того боку, де оглядова площадка. Якраз навпроти міліції.

Парк оглушував безлюддям. Кував на спеку дикий голуб, а бите скло блищало під ногами, ніби очі закопаних у землю роботів. Антон запропонував сісти тут же, на схилі гори, і поспостерігати за містом. Терезка скинула зі спини наплечник, сіла на траву і, як просив Антон, поспостерегла.

Внизу сіріли смітники та асфальти. Між сухих кульбаб обабіч її ніг лазило сонечко. Цвірчали цвіркуни.

Буба з Антоном палили щось дешеве й злободенне. За їх спинами відкривалася бетонна площадка й вижухлий травник, зарослий деревієм. Обабіч – вузький і плутаний шлях крізь колюче гілляччя, павутину й спеку. Над головою виднілося гаряче небо, на колір біле. Попереду – затягнута серпанком Ратуша й діорама Львова. Довкола панував той різновид полуденної тиші, коли під ногами сюрчать цвірконики й десь далеко репетують діти.

Терезка попросила цигарку. Буба з незрозумілою усмішечкою простягнув одну й зразу ж нагнувся припалити. Терезі закортіло відсахнутись, але вона стрималася. Зі схожим притиском поборола бажання загасити цигарку, припалену цим хлопчаком, об нього ж, і попросити вогню в Антона. Натомість глибоко вдихнула, зібрала нав’язливі думки в жменю й видихнула п’ятами, вганяючи все в землю.

Легше.

Ще легше.

Терезка заспокоїлася й розтягнулася на траві, поклавши сумку під голову. Поруч, на травині, займався йогою павук.

– А скільки часу в’ючить? – озвалася вона до Антона, вдосталь надивившись на павука.

Антон задумався.

– Якшо вперше, то в’юк [13] може затягнутися години десь на дві. І терпуга [14] ше на добу.

– А яка терпуга може бути?

– Нічого страшного. Пряма дія атропіну. Зір розфокусований, усе розпливається й так далі. Світло разить. А може й навпаки бути – усе чітким, ясним робиться. У тебе який зір?

– На ліве мінус два, а на праве півтора.

– Після «плазми» будеш мати стопроцентний. Навіть більше.

Буба міряв поглядом то її, то Антона, і з невідомо яких причин почав хмурніти. Докурили мовчки. Буба насуплено сопів.

Цвіркуни. Лящить у вухах.

На спеці Терезка впала в легкий транс, але Антон прокашлявся, зібрався з Духом і сказав:

– Отож.

Буба підняв голову. Йому щось не подобалось.

– Хто хоче, сходіть звільніться. Бо всраєтеся тільки так. – Антон клацнув пальцями, показуючи, як то легко може статися, і виразно глянув на Бубу.

– Не хочу, – буркнув той, але для перестраховки поплентався в кущі. Терезка вирішила зекономити сили й не зав’язувати розмови; тепер її погляд ковзав по прямій між цигаркою та сонечком навпроти. Лускатий циліндр попелу відлупився від цигарки й упав десь у траву. Вона зупинила зір на жевріючому кінчику, що сам собою тягнувся до фільтра. Перевернулася на живіт, затягнулася й пустила дим у небо серпня.

Антон теж зауважив сонечко, кашлянув і мовив:

– Деякі мої знайомі, старі плазматики, кажуть, шо сонечка – це загуслі краплини «архе». Не живі істотки, а народний малімон. Та частина «плазми», яку ми призвичаїлися бачити нормальними очима. Закислими очима, якшо ти розумієш.

Терезка насупила брови. Останнім часом у неї виникали проблеми зі слухом: здавалося, до неї звертаються не то грецькою, не то японською. Так само щойно – не розібрала ні слова. «Ай, пофіґ…»

Із кущів повернувся Буба, і їй не довелося перепитувати.

– Крапаємо, – бадьоро смикнувся той. Це Терезка зрозуміла.

4

Терезка розправила спідницю. Витягнула з кишені пляшечку. Побачила, як Антон розкорковує свою кишеньковим ножем, і попросила й собі.

Надрізала целофанову запайку, розкрутила й понюхала. Пахло, як у прогрітій лабораторії. На кінчику піпетки виблискувала металом крапелька «архе».

Кілька разів глибоко вдихнула, щоб якось утихомирити нерви.

– А скоро почне діяти? – спитала вона.

– Так, по-справжньому – хвилин через десять. Повний малєвіч [15].

Терезка стиснула спітнілі сідниці й знову втягнула ніздрями гаряче повітря (пахло сіном і кропом). Розслабилась.

Набрала в піпетку розчин і закинула голову. Знову тяжко втягнула повітря. – Може, допомогти тобі? – турботливо поцікавився Буба.

Терезка заперечливо мотнула головою, міцно зажмурила, потім розслабила очі й стиснула пальцями гумовий резервуар на піпетці. З кінчика потекло, і в очах стало

МОКРО

Без пауз відміряла декілька крапель у друге око. Втягнула носом сльози й швидко почала обертати очима за годинниковою стрілкою.

С-С-С-С-ЧОРТАЛЕМЕНЕПЕЧЕ

Ще раз ліве око.

І знову в праве. Хутко засмоктавши піпеткою ще, вона докрапала необхідну кількість. Знову завертіла очима.

ПЕЧЕ АЙ ПЕЧЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ МЕНЕ ПЕЧЕ

Терезка закліпала. З очей порснули сльози, і Терезка застогнала. Пекло все сильніше (пече пече пече). Пальці дрібно задрижали. Долонями вона обережно втерла сльози. Злякалася, як би не виплакати всю «плазму». Щось відбувалося.

– АЙ, МЕНЕ ПЕЧЕ! ЛЮДИ, ЧУЄТЕ, МЕНЕ ПЕЧЕ!!! – почувся розпачливий клич Буби. Терезка закусила губу й теж застогнала. Очі спалахнули білим перцем, а в голові все так перемакітрилося, що вона вже не знала, де право, ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ де ліво. Очниці вибухали щораз потужнішими порціями киплячої білиЗНИ.

(ШО ЗІ МНОЮРОБИТЬСЯ )

Терезка застогнала, відчуття жару в очах стало непереборним, ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ вона танула в білих озерах полум’я в очницях, очниці розбухали, їхні краї віддалялися десь за обрій, стали завбільшки з два кратери на Місяці, боже, які в неї тепер велетенські очниці, о боже, ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ ПЕЧЕ а очі які, та я просто не вірю, я ж у них і впасти можу, гей, обережно, тільки б не втратити рівновагу, а то ще полечу вниз головою вони завбільшки з атомну станцію! та що там – два велетенські розпечені Сонця дві зірки одна дірка на два кінці

– Я БАЧУ!!! БОГ ТИ МІЙ! Я БАЧУ! – хрипить вона й знає: ЯКЩО ЗАРАЗ НЕ РОЗПЛЮЩИТЬ ОЧІ, ОЧІ РОЗПЛЮЩАТЬ ЇЇ. Неймовірно, але ноги продовжують відчувати асфальт, вуха – чути цвіркунів, а тіло продовжує БАЧИТИ. Терезка робить зусилля над повіками, і нею спалахує відчуття, наче вона не просто розкрила очі, вона вибила їх, наче віконниці, вилупила навстіж із такою силою, що повіки не витримують і шматуються в клоччя, розлітаються разом із цілим тілом, друться й шматками зникають у

Терезка пробує кліпнути, але не може знайти, де це – повіки. Її переповнює Я БАЧУ. Вона дивиться впритул на літери, з яких складається це відчуття, вона бачить я, бачить б, а, також ч і у. Вона переводить погляд на себе. Спочатку вона бачить загадкові сяючі кореневища, іскристе павутиння, задимлене дзеркальною імлою літер. Шаруваті маси темряви вовтузяться в калюжах світла, шшшшшш очі вхоплюють фокус, і вона з болючою різкістю видить

Я літери, видить вона у дзеркальних струминах диму й починає реготати. Я – погляд.

– Ти чуєш мене? – питає зовсім поруч Антон, і вона киває. Чути, як стогне Буба. Не по-живому виразно вона ВИДИТЬ усе, що відбувається.

– Що це? – питає вона. – Просто шалено! Невже?., мене НЕ МОЖЕ так щурити!

– Ти видиш?

Тереза не тратить сил на описи, просто каже:

– ВСЕ НАСТІЛЬКИ БУКВАЛЬНО!.. Ха-ха-ха, як класно! Так просто! Уяви собі: шо би ти зараз не казав, я все розумію добре, як ніколи! Виявляється, Все настільки просте, таке ОДНОЧАСНЕ… О, довкола якісь молекули. Перетікають у різні форми… АГАААА! ЯСНО! Оце клас! ЦЕ ВЕЛИКО!

– Вааааааааа! – кричить Буба. – Вааааааааааа!

– Поглянь на себе, Бубо, тільки не лякайся. Це літери! Ми з таких і складаємося.

– Я не літера! Я не літера! – долинають Бубині крики. – Я не можу бути буквою! Я не такий! Я СПРАВЖНІЙ!!!

– Ну звичайно, – іронізує Антон. – А ти, мала, тримайся. Це ж тільки

Що це було? Терезка роззирається. Довкола знову зависи літер. Вона силкується пригадати, де був її погляд секунду назад. Очний сплеск.

Простір. He-букви. Сріблясті молекули. Молекули живі. Піняться.

– Мені все розпливається. Мені тоне фокус. Тебе очі не печуть?

– Нє. Тобі теж зараз пройде. Зосередься на смугах. Бачиш їх? Згрупуй літери в смуги. Спробуй. Схоже на рівчаки, світлі й темні. Знайшла?

– Бачу.

– Це ти бачиш свої вії крізь архе. Зосередься на темних зернятах. Розпружся… обережно на коми.

– Бачу шось темне… трохи двоїться…

– А тепер виверни те, що бачиш.

– О Господи, ЦЕ Ж НЕМОЖЛИВО!!!

– Давай-давай. Вивертай!

– Бути такого не може!!! Та тут ціла щілина між світами! А он ще одна! Ціла пустеля горизонтів!

– Не фіксуйся. Це тільки пунктуація. Точки напруженості Архе. Краще фокусуй себе на рядках! Вони довгідовгі, і

г о р и з о н т а л ь н і

– У-у-у-ух ти!!! Ну ти й сказанув! Мені аж дух захопило: го ри з онт аль ні… Ціла пустеля горизонтів!

– Не фіксуйсь, а то філолологом станеш!

– ОгоГОгоГО!!! ЛОГОГОЛОГОМ?!! Але мене малімонить! Я все зрозуміла! Як влучно! Та я просто не ві-і-і-ірю! Уааааа!

– Сприймай це відсторонено. Ніби книгу читаєш. Просто пірни

– Вау! Вау! Я вийшла! Вийшла на це! Я вивернула, Антон! Це тощо! ТОЩО! Я ЗРОЗУМІЛА! ЦЕ ТОЩО!

ОН В О Н О Щ О!!!