Читать книгу Про гріхи і чесноти - Любомир Гузар - Страница 14

Часом людина має нестримне бажання представити себе іншим кращою, ніж вона є насправді. Мовляв, ось Я це можу зробити, ось Я це осягнув чи осягнула, одне слово – ось Я!

Не треба плутати таке бажання з гідністю, яка є виявом отого божественного, що є в кожному з нас. Гординя має справу з іншими моральними категоріями – потребою визнання, причому визнання незаслуженого, невмотивованого. Так, аби весь час хвалили, возвеличували, ставили в приклад. Якщо людина справді вчинила щось достойне, варте уваги та наслідування, то нічого поганого в цьому немає. Прагнення бути визнаним, пошанованим у цьому разі не можна розглядати як щось зле. Але коли досягнення подаються як щось більше, ніж вони є насправді, – то це вже людська вада, пов’язана, крім того, з неправдою чи напівправдою, перебільшеннями.

Коли зустрічаюся з гординею в спілкуванні з людьми, то зазвичай намагаюся не реагувати надто голосно… Можу знизати плечима, усміхнутися. Відразу видно, чого прагне людина – шукає правди чи домагається слави. Надто високу опінію про себе стараюся не підтримувати.

Проявляти погордливість – означає хизуватися тим, чого насправді немає, перебільшувати свої можливості й чесноти. Слово з протилежним значення – покірливість, смиренність. Хоча покірливість теж може бути вдавана, неправдива. Наприклад, я ходив до школи, навчався, мав нагоду багато бачити в житті, здобув чималий досвід, знання, умію помножити два на два, можу оцінити певні речі, щось написати, пояснити комусь. Якби я заперечив, що вмію вирахувати два рази по два, то це була б неправда, фальш. Чи якби Енріко Карузо сказав, що не вміє співати, то ми б усі сміялися. Бо це була б неправда, яка не має нічого спільного з покірливістю.