Читать книгу Аліса в Дивокраї: казки - Льюис Кэрролл, Льюїс Керролл, Furniss Harry - Страница 5

Гусениця й Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусениця вийняла з рота кальян і звернулася до Аліси млявим, заспаним голосом:

– Хто ти така? – поцікавилася Гусениця. Такий початок не заохочував до продовження розмови.

Аліса відповіла досить невпевнено:

– Я… я вже й сама не знаю, пані, саме зараз… у всякому разі, я знаю, хто я була, коли прокинулася сьогодні вранці, але з того часу я вже кілька разів мінялася.

– Що ти хочеш сказати цим? – суворо запитала Гусениця. – Розкажи про себе.

– Боюся, пані, що я не зумію розказати про себе, – мовила Аліса, – бо я перестала бути сама собою, розумієте?

– Нічого не розумію, – заперечила Гусениця.

– Боюсь, що неспроможна висловити це ясніше, – дуже ввічливо відповіла Аліса, – бо, перш за все, неспроможна зрозуміти цього сама. Стільки разів протягом одного дня змінити свій зріст – це так збиває з пантелику!

– Аж ніяк, – заперечила Гусениця.

– Ну, може, ви поки що цього не відчуваєте, – сказала Аліса, – але коли вам треба буде перетворитися на лялечку – а вам доведеться рано чи пізно, розумієте, – а потім на метелика, – гадаю, ви будете почувати себе не зовсім приємно, чи не так?

– Анітрошечки, – відповіла Гусениця.

– Можливо, ви сприймаєте це інакше, – зауважила Аліса, – але я знаю, що почуваю себе дуже неприємно.

– Ти! – з презирством промовила Гусениця. – Хто ти така?

Отже, вони знову повернулися до того, з чого починалася розмова. Алісу трохи дратувала манера Гусениці робити такі надто вже короткі зауваження, тому вона випросталася і дуже поважно заявила:

– Гадаю, спершу ви повинні сказати мені, хто ви.

– Чому? – запитала Гусениця.

Це нове запитання знову загнало Алісу в безвихідь. Оскільки вона не могла придумати ніякого підхожого мотиву, а Гусениця, здавалося, була в дуже поганому гуморі, то вона рушила геть.

– Вернись! – покликала її Гусениця. – Я маю сказати тобі щось важливе.

Це вже подавало якусь надію, тому Аліса повернулася.

– Тримай себе в руках, – сказала Гусениця.

– Це все? – запитала Аліса, щосили намагаючись стримати свій гнів.

– Ні, – відповіла Гусениця.

Аліса подумала, що все одно їй нічого більше робити, то можна почекати, може, й справді вона почує щось путяще. Кілька хвилин Гусениця мовчки попихкувала кальян, нарешті підняла руку і вийняла її з рота, а потім заговорила:

– Отже, ти вважаєш, що мінялася, так?

– Боюся, що так, пані, – сказала Аліса. – Я неспроможна пригадати того, що колись знала… І я не буваю однакових розмірів навіть десять хвилин поспіль.

– Не можеш пригадати чого саме? – допитувалася Гусениця.

– Ну, я пробувала читати вірш «Хороша перепілонько», але вийшло щось зовсім не те! – відповіла Аліса дуже сумним голосом.

– Прочитай «Ти старий, любий діду», – запропонувала Гусениця.

Аліса згорнула руки і почала:

– Ти читаєш вірша неправильно, – сказала Гусениця.

– Не зовсім правильно, боюся, – несміливо зауважила Аліса.

– Зовсім неправильно, від початку до кінця, – рішуче заперечила Гусениця. Кілька хвилин панувала тиша.

Першою заговорила Гусениця.

– Якою завбільшки тобі хочеться бути? – запитала вона.

– Та байдуже якого росту, – поквапливо відповіла Аліса, – аби не так часто мінятися, розумієте?

– Я не розумію, – сказала Гусениця.

Аліса промовчала. Ніколи в житті їй так настирливо не заперечували, і це починало її дратувати.

– Зараз ти задоволена своїм зростом? – запитала Гусениця.

– Бачите… мені б хотілося бути трішечки більшою, пані, якщо ви не проти, – почала Аліса. – Три дюйми – це такий нікчемний зріст!

– Якраз це дуже гарний зріст! – сердито відрізала Гусениця, випростовуючись на повний зріст (вона сягала рівно три дюйми заввишки).

– Але я не звикла до нього! – благала Аліса у розпачі. Про себе вона подумала: «Хотілося б мені, щоб ці створіння не так швидко ображалися!»

– Поживеш – звикнеш, – запевнила Гусениця і знову засунула кальян до рота і почала попихкувати ним.

Цього разу Аліса терпляче чекала, коли тій заманеться заговорити. За хвилину чи дві Гусениця вийняла люльку з рота, позіхнула разів зо два і потяглася. Потім вона злізла з гриба і поповзла в траву, кинувши на ходу:

– Один бік зробить тебе більшою, другий – меншою.

«Один бік чого? Другий бік чого?» – роздумувала Аліса.

– Гриба, – пояснила Гусениця, ніби Аліса запитувала вголос, і за мить зникла з очей.

З хвилину Аліса замислено дивилася на гриб, намагаючись з’ясувати, де в нього один бік, а де – другий. Це було не так легко, бо гриб був зовсім круглий. Проте вона нарешті обхопила гриб з обох боків, скільки сягали руки, і відламала по шматочку кожною рукою.

– Але який з них який? – запитала вона себе і відкусила трішечки від шматочка в правій руці, щоб з’ясувати його дію. За мить вона відчула страшний удар під підборіддя – вона вдарилася об власну ногу.

Ця раптова зміна дуже налякала її, і вона відчула, що не можна гаяти ні миті, бо продовжувала дуже швидко зменшуватися. Отже, вона зразу ж заходилася коло другого шматочка. Підборіддя у неї було так міцно притиснуте до ноги, що неможливо було розтулити рота. Зрештою їй вдалося зробити це і проковтнути крихітку від шматка в лівій руці.

* * *

– Диви, моя голова нарешті вільна! – захоплено вигукнула Аліса. Але захоплення швидко змінилося занепокоєнням, коли вона виявила, що її плечі кудись зникли. Єдине, що вона побачила, коли глянула вниз, була довжелезна шия, яка здіймалася, мов стеблина, над морем зеленого листя, що простяглося далеко внизу.

– Що це може бути за зелень? – дивувалася Аліса. – І куди поділися мої плечі? А ви, мої бідні рученята, чому я вас ніде не бачу? – Говорячи це, вона розмахувала руками в усі боки, але це викликало лише легеньке колихання далекого зеленого листя.

Оскільки, здавалося, не було ніякої надії дотягтися руками до голови, вона спробувала нахилити голову до рук і була в захваті, коли переконалася, що її шия легко, мов гадюка, згинається в усі боки. Їй саме вдалося вигнути шию у вигляді граційного зигзага, і тільки що вона хотіла пірнути головою в листя, яке виявилося верхів’ями дерев, серед яких вона недавно блукала, як раптом різке сичання примусило її рвучко відсахнутися. Велика голубка кинулася їй в обличчя, люто б’ючи крилами.

– Гадюка! – закричала Голубка.

– Я не гадюка! – обурено заперечила Аліса. – Дайте мені спокій!

– А я кажу, гадюка! – повторила Голубка трошки спокійніше і додала крізь ридання: – Я вже все перепробувала, але від них нема ніде рятунку!

– Я навіть уявлення не маю, про що ви говорите, – сказала Аліса.

– Я пробувала ховатися між коріннями, і на берегах, і під живоплотом, – продовжувала Голубка, не слухаючи Алісу. – Але ці прокляті гадюки! З ними немає ніякої ради.

Аліса все більше дивувалася, але вирішила мовчки чекати, доки Голубка не скінчить.

– Ніби мало клопоту з висиджуванням яєчок, – вела своє Голубка, – так ще доводиться день і ніч стерегти їх від гадюк! Адже за ці три тижні я ні на мить не заплющила очей!

– Мені дуже шкода, що вам завдали такого клопоту, – сказала Аліса, яка починала розуміти, про що йде мова.

– І саме тоді, коли я влаштувалася на найвищому дереві в лісі, – продовжувала Голубка, переходячи на крик, – саме тоді, коли я вважала, що нарешті здихалася від них, їм треба було звалитися сюди з неба! Тьху! Гадюка!

– Але я не гадюка, кажу вам! – заперечила Аліса. – Я… я…

– Ну! Хто ж ти тоді? – запитала Голубка. – Хіба не видно, що ти намагаєшся щось вигадати?

– Я… Я маленька дівчинка! – досить невпевнено відповіла Аліса, бо згадала кількість змін, що сталися з нею за цей день.

– Овва! Так я й повірила! – тоном глибокого презирства сказала Голубка. – Свого часу я бачила багатьох дівчаток, але жодної не було з такою шиєю, як у тебе. Ні-ні! Ти гадюка, та й годі! Ти ще, може, скажеш, що зроду не куштувала яєць?

– Звичайно, куштувала, – відповіла Аліса, яка була дуже щирою дівчинкою. – Але дівчатка їдять так само багато яєць, як і гадюки, розумієте?

– Я не вірю цьому, – промовила Голубка. – Та коли це правда, значить, вони – одна з пород гадюк, та й годі.

Це був такий несподіваний для Аліси висновок, що деякий час вона не могла вимовити ні слова. Це дало Голубці нагоду додати:

– Ти шукаєш яєць, це я добре знаю, тому мені все одно, дівчинка ти чи гадюка.

– Але мені зовсім не все одно, – швидко вставила Аліса. – І, до речі, я не шукаю яєць. А якби навіть і шукала, то мені не потрібні ваші, бо я не люблю їх сирими.

– Ну, тоді забирайся звідси! – похмуро запропонувала Голубка і знов усілася на яєчка.

Аліса почала пробиратися поміж дерев. Це була нелегка справа, бо її шия весь час чіплялася за гілки, і щоразу доводилося затримуватися, щоб розплутати її. Згодом вона пригадала, що в неї в руках досі були шматочки гриба, і обережно почала потрошку відкушувати по черзі від кожного з них. Від цього вона то збільшувалася, то зменшувалася, доки їй не вдалося досягти свого звичайного зросту.

Минуло дуже багато часу відтоді, як вона була звичайного зросту, тому спершу вона почувала себе якось дивно, але швидко призвичаїлася до цього і почала, як завжди, розмовляти сама з собою.

– Ну от, половину плану здійснено. Від усіх цих змін можна зовсім розгубитися! Ніколи не знаєш, що буде з тобою через хвилину! Хай там як, тепер я досягла своїх звичайних розмірів. А зараз треба пробратися в той прегарний сад… Але як цього домогтися, хотіла б я знати?

Говорячи це, вона раптом опинилася перед галявиною з будиночком футів чотири заввишки.

– Хто б там не жив, – міркувала Аліса, – не годиться з’являтися перед ними такою великою. Я можу до смерті перелякати їх!

Отже, вона почала потрошку кусати шматочок гриба в правій руці і не насмілювалася підходити до будиночка, доки не зменшилася до дев’яти дюймів заввишки.