Читать книгу Аліса в Дивокраї: казки - Льюис Кэрролл, Льюїс Керролл, Furniss Harry - Страница 6
Аліса в Дивокраї
Розділ VI
Порося та перець
ОглавлениеХвилину чи дві вона стояла, розглядаючи будиночок та роздумуючи, що робити далі. Раптом з лісу вибіг лакей, зодягнений в ліврею (вона й прийняла його за лакея саме завдяки лівреї, інакше, судячи з обличчя, його можна було скоріше назвати карасем), і загримав у двері. Їх відчинив інший лакей у лівреї, з круглим обличчям і великими жаб’ячими очима. У обох лакеїв, як помітила Аліса, було припудрене волосся, завите по всій голові. Їй дуже кортіло знати, що все це означає, тому вона трошки виповзла з лісу, щоб послухати.
Ліврейний лакей-карась почав з того, що дістав з-під пахви великий, майже такий завбільшки, як він сам, пакет і простяг його іншому лакеєві, урочисто виголошуючи:
– Герцогині. Запрошення від Королеви на партію в крокет.
Ліврейний лакей-пуголовок повторив так само урочисто, лише трохи переставив слова:
– Від Королеви. Запрошення Герцогині на партію в крокет.
Після цього обидва так низько вклонилися, що їхні кучері переплуталися.
Це так розсмішило Алісу, що вона мусила відбігти назад у ліс, боячись, щоб її, бува, не почули. Коли вона знову визирнула з лісу, ліврейний лакей-карась уже пішов собі, а другий сидів на землі неподалік від дверей, втупившись порожніми очима в небо.
Аліса боязко підійшла до дверей і постукала.
– Немає ніякої рації стукати, – зауважив лакей, – з двох причин. По-перше, тому, що я знаходжуся з того самого боку дверей, що й ти; по-друге, вони здійняли такий гармидер у хаті, що навряд чи хтось почує тебе.
У хаті справді був страшенний гармидер: хтось весь час верещав і чхав, час від часу доносився голосний брязкіт, ніби там ущент розліталося блюдо або макітра.
– Тоді, будь ласка, скажіть, – мовила Аліса, – як мені зайти в будиночок?
– Була б рація стукати, – вів своє лакей, не звертаючи уваги на неї, – якби двері були між нами. Наприклад, якби ти була всередині, ти б могла постукати, а я б міг випустити тебе.
Він дивився на небо весь час, поки говорив. Аліса вважала це зовсім нечемним.
– Але, мабуть, він нічого не може подіяти, – сказала вона собі, – адже в нього очі знаходяться майже на самісінькій маківці. Та, хай там як, на запитання він може відповісти… Як мені попасти в дім? – повторила вона вголос.
– Я буду сидіти тут, – зауважив лакей, – до завтра…
Цієї миті двері будиночка відчинилися, і звідти прямісінько в голову лакея полетіла тарілка. Вона зачепила його за носа і розбилася на друзки об одне з дерев позаду нього.
– …а може, до післязавтра, – продовжував лакей тим самим голосом, ніби нічого не трапилося.
– Як мені потрапити в дім? – знову запитала Аліса ще голосніше.
– А тобі взагалі треба туди попасти? – запитав лакей. – Ось що необхідно з’ясувати перш за все, розумієш?
Це, без сумніву, було правильно, але Аліса не любила, коли з нею так розмовляли.
– До чого справді жахлива, – пробурчала Аліса, – оця манера всіх створінь суперечити! Від цього можна збожеволіти!
Лакей, здається, вважав це слушною нагодою, щоб повторити своє зауваження з деякими змінами:
– Я буду сидіти тут, – сказав він, – година за годиною, день у день.
– Але що мені робити? – запитала Аліса.
– Що хочеш, – відповів лакей і почав насвистувати.
– Не варто розмовляти з ним, – сказала Аліса у відчаї, – він справжнісінький дурень! – і вона відчинила двері та зайшла в дім.
Двері вели прямо до великої кухні, повнісінької диму. Герцогиня сиділа на триногому стільці посеред кухні, бавлячи немовля, а куховарка схилилась над плитою і щось помішувала у великому казані, здається, суп.
– У цьому супі, без сумніву, занадто багато перцю! – ледве вимовила Аліса, зачхавшись.
Справді, в повітрі було занадто багато перцю. Навіть Герцогиня почихувала час від часу, що ж до дитини, то вона безупинно чхала і кричала, кричала і чхала. У кухні тільки двоє не чхали: куховарка та кіт, який сидів на припічку і посміхався на весь рот.
– Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, – заговорила несміло Аліса, бо не була певна, що
їй припадало говорити першій, – чому ваш кіт так посміхається?
– Це Кіт Сміюн, – пояснила Герцогиня, – тому й посміхається. Порося!
Останнє слово вона сказала з такою несподіваною люттю, що Аліса аж підскочила, але скоро зрозуміла, що це стосувалося немовляти, тому вона набралася сміливості й продовжувала:
– Я не знала, що бувають Коти Сміюни. Тобто я не знала, що коти взагалі вміють посміхатися.
– Вони всі вміють, – сказала Герцогиня, – і більшість з них посміхається.
– Я не знаю жодного, який посміхався б, – дуже ввічливо зауважила Аліса, надзвичайно задоволена тим, що зав’язалася розмова.
– Ти багато чого не знаєш, – промовила Герцогиня, – це факт.
Алісі зовсім не припав до душі тон цього зауваження, тому вона вирішила змінити розмову. В той час, як вона намагалася щось придумати, куховарка зняла з вогню казан із супом і зразу ж почала шпурляти все, що траплялося під руки, у Герцогиню та немовля. Спочатку полетіли щипці, за ними – справжня злива каструль, тарілок та полумисків. Герцогиня не звертала на них уваги, навіть якщо вони влучали в неї. А немовля так репетувало до цього, що важко було сказати, чи було йому боляче від ударів, чи ні.
– Ой, будь ласка, обережніше! Що ви робите! – кричала охоплена жахом Аліса, підстрибуючи. – Ой, пропав його дорогоцінний носик! – коли величезна каструля пролетіла зовсім поряд, мало не відірвавши носа немовляті.
– Якби кожен займався своїми справами, – хрипко буркнула Герцогиня, – світ обертався б швидше.
– Від цього ми б нічого не виграли, – промовила Аліса, яка дуже зраділа нагоді похвалитися деякими своїми знаннями. – Тільки подумайте, який клопіт буде з днем і ніччю. Розумієте, земля обертається навколо осі за двадцять чотири години. Так, у неї є вісь…
– Яка вісь? – обурилася Герцогиня. – Візьми її й повісь.
Аліса дуже стурбовано зиркнула на куховарку, щоб з’ясувати, чи та схильна здійснити цю загрозу. Але куховарка заклопотано мішала суп і, здається, не прислухалася. Тоді Аліса продовжувала:
– За двадцять чотири години, я гадаю… Чи, може, за дванадцять? Я…
– Ох, не чіпай мене, – відмахнулася Герцогиня, – я терпіти не можу цифр. – І вона знов почала бавити немовля, наспівуючи при цьому якусь колискову і щосили чукикаючи в кінці кожного рядка:
Бурчи, кричи на немовля,
Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
Маля прекрасно знає…
Гу! Гу! Гу!
Коли Герцогиня співала другий куплет пісні, вона продовжувала з такою силою підкидати немовля, що бідолашне аж захлиналося від плачу й Аліса ледве розбирала слова:
Бурчу, кричу на немовля,
Луплю його, як чхає,
Ото хай дурня не валя,
До перцю привикає!
Гу! Гу! Гу!
– На! Можеш трошки побавитися з ним, якщо хочеш! – сказала Герцогиня і шпурнула Алісі немовля. – Мені треба піти і приготуватися до гри в крокет з Королевою. – Герцогиня поспішила геть з кімнати. Куховарка шпурнула їй услід сковороду, але не влучила.
Аліса насилу зловила немовля, бо це було маленьке створіння якоїсь дивної форми, що розчепірило руки і ноги в усі боки.
«Точнісінько як морська зірка», – подумала Аліса. Бідолашне мале пихкало, як паровик, коли вона його вхопила, і так вигиналося в усі боки, що перші кілька хвилин вона лише чимдуж старалася вдержати його.
Коли вона нарешті приловчилася тримати немовля на руках (для цього його треба було скрутити у вузол і міцно тримати за праве вухо і ліву ніжку, не даючи йому випростатися), то винесла його надвір.
– Якщо я не заберу з собою це немовля, – роздумувала Аліса, – вони, без сумніву, скоро занапастять його. Хіба це не злочин – залишити його тут? – Останні слова вона вимовила вголос, і мале у відповідь хрюкнуло (на цей час воно вже перестало чхати). – Не хрюкай! – гримнула Аліса. – Не думай, що це так гарно!
Немовля знову хрюкнуло, і Аліса занепокоєно зазирнула йому в обличчя, щоб дізнатися, що з ним таке. Не могло бути сумніву в тому, що в нього був надто кирпатий ніс, більше схожий на рильце, ніж на справжній ніс, а очі, як на дитину, занадто вже малі. І взагалі зовнішній вигляд дитини не сподобався Алісі.
«А може, це воно так схлипує», – подумала Аліса і знову зазирнула йому в очі, щоб побачити, чи є там сльози. Ні, сліз не було.
– Якщо ти, моє любе, збираєшся обернутися на порося, – заговорила Аліса серйозно, – я не буду панькатися з тобою. Май це на увазі!
Бідолашне мале знову схлипнуло (а може, хрюкнуло, важко було розібрати), потім деякий час вони йшли мовчки.
Тільки-но Аліса почала роздумувати: «Ну що я буду робити з цим створінням, якщо принесу його додому?» – як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що вона з деяким острахом зиркнула на нього. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: це було справжнісіньке порося. Вона зрозуміла, що буде цілковитим безглуздям з її боку няньчитись з ним далі.
Тому вона пустила маленьке створіння на землю і з полегшенням побачила, що воно спокійнісінько побігло до лісу.
– Якби воно підросло, – розмовляла сама з собою Аліса, – з нього вийшла б дуже гидка дитина, але свиня з нього, гадаю, буде дуже гарна. – І вона почала пригадувати тих знайомих дітей, з яких вийшли б добрячі поросята. Вона саме говорила собі: – Якби тільки знати спосіб перетворювати їх на… – І раптом трохи злякано спинилася, побачивши Кота Сміюна, що сидів на гілці дерева за кілька ярдів від неї.
Кіт лише посміхнувся, коли побачив Алісу. «На вигляд він досить добродушний, – подумала вона. – Але у нього такі довгі кігті і так багато зубів, що краще ставитися до нього з повагою», – вирішила дівчинка.
– Котику Сміюнчику! – нерішуче почала вона, бо не знала, чи сподобається тому таке ім’я. Але Кіт ще дужче посміхнувся. «Поки що йому це до вподоби», – подумала Аліса і продовжувала: – Будь ласка, чи не скажете ви мені, якою дорогою можна вийти звідси?
– Це великою мірою залежить від того, куди ти хочеш потрапити, – відповів Кіт.
– Мені однаково куди… – пояснила Аліса:
– Тоді не має значення, якою дорогою ти підеш, – зауважив Кіт.
– …аби я потрапила куди-небудь, – додала Аліса на пояснення.
– О, куди-небудь ти обов’язково потрапиш, – сказав Кіт, – якщо будеш іти достатньо довго.
Аліса почувала, що проти цього нічого заперечити, тому спробувала поставити запитання інакше:
– Хто живе в цих місцях?
– У тому напрямі, – сказав Кіт, махнувши правою лапою, – живе Капелюшник, а в тому, – махнув другою лапою, – живе Солоний Заєць. Відвідай кого хочеш з них. Вони обидва божевільні.
– Ну, я не хочу іти до божевільних, – зауважила Аліса.
– О, тут уже нічого не вдієш, – сказав Кіт, – ми всі тут божевільні. Я божевільний, та й ти теж божевільна.
– Звідки ви знаєте, що я божевільна? – запитала Аліса.
– Ти повинна бути божевільною, – пояснив Кіт, – інакше ти б не прийшла сюди.
Аліса зовсім не вважала це за доказ і продовжувала:
– А звідки ви знаєте, що ви божевільні?
– Почнімо з того, – промовив Кіт, – що собаки не божевільні. Ти згодна з цим?
– Припустімо, що так, – погодилась Аліса.
– Ну, в такому разі, – продовжував Кіт, – розумієш, собака гарчить, коли сердиться, і крутить хвостом, коли задоволена. А я гарчу, коли задоволений, а кручу хвостом, коли серджуся. Ось чому я божевільний.
– Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, – заперечила Аліса.
– Називай, як тобі завгодно, – сказав Кіт. – Ти сьогодні граєш з Королевою в крокет?
– Мені б дуже хотілося, – промовила Аліса, – але мене ще не запросили.
– Там побачимося, – зауважив Кіт і зник. Алісу це не дуже здивувало, бо вона вже почала звикати до того, що весь час відбуваються всілякі дивні речі. Вона все ще дивилася на те місце, де сидів Кіт, як раптом той з’явився знову.
– До речі, що сталося з немовлям? – поцікавився Кіт. – Я мало не забув запитати.
– Воно обернулося на порося, – дуже спокійно пояснила Аліса, так, немовби Кіт повернувся цілком природним шляхом.
– Я так і думав, – зауважив Кіт і знову зник.
Аліса очікувала деякий час, сподіваючись, що побачить його знову, але той не з’являвся, тому через хвилину чи дві вона пішла в тому напрямі, де, як сказав Кіт, жив Солоний Заєць.
– Капелюшників я вже бачила, – сказала вона собі, – значно цікавіше зустрітися з Солоним Зайцем. Оскільки зараз уже травень, то він, може, уже не дуже казиться, у всякому разі, не так, як у березні. – Говорячи це, вона зиркнула вгору, і там на гілці дерева знову сидів Кіт.
– Ти сказала, на порося чи на карася? – запитав він.
– Я сказала, на порося, – відповіла Аліса. – І чи не могли б ви з’являтися і зникати не так раптово? Від цього у мене паморочиться в голові.
– Гаразд, – погодився Кіт. Цього разу він зникав дуже повільно, починаючи з кінчика хвоста і закінчуючи усмішкою, яка залишалася ще деякий час після того, як весь Кіт уже зник.
– Чи ба, мені часто доводилося бачити котів без усмішки, – подумала Аліса, – але усмішку без кота! Нічого дивовижнішого я ще зроду не бачила!
Пройшовши невелику відстань, вона опинилася перед будиночком Солоного Зайця. Вона подумала, що це саме його будиночок, бо димарі нагадували вуха, а дах був критий хутром. Будиночок був такий великий, що вона не насмілилась підійти до нього зразу, а спочатку з’їла шматочок гриба в лівій руці і підросла майже до двох футів заввишки. Навіть після цього вона наближалася до будиночка дуже боязко, говорячи собі:
– А що, як він і зараз казиться? Мабуть, краще було піти до Капелюшника.