Читать книгу Ініціація. Клубне видання - Люко Дашвар - Страница 11

Сонце ще чіпляється за лаврські куполи, та фінал відомий: знесилиться, потоне в чорноті до ранку. Чому я відчуваю злу дику радість, коли з вікна квартири на вулиці Ентузіастів щовечора спостерігаю за тою підлою лузерською втечею: іноді майже непомітною англійською, іноді – феєрично-яскравою і демонстративною, як ляпас чи бразильський карнавал?..

Пусте. Не відволікатися.

На столі перед вікном відкриваю ноутбук, кладу поряд зошит дідуся і таки знову дивлюся на високі лаврські куполи, які ще освітлені верткими сонячними язиками. Звичайні люди в основній своїй масі наразі дивляться по телевізору жахи новин, молоді розтеклися по тусовках, клубах, вечірках, займаються сексом чи вкладають дітей, бо вже мають і сім’ї, і дітей. На сході зараз убивають за законами війни, а на підконтрольній теж: калічать, грабують, убивають. Але вже за іншими законами. І вечір над усім тим. Вечір, ніби ніколи не настане ранок.

А я маю день. Нескінченний робочий день, бо самотня, зациклена, сумлінна і спонтанна – всі сумнівні пригоди на свою голову завжди знаходжу сама! Тону в них, як те сонце. Без зовнішнього втручання.

– Сама! – визнаю приречено, гортаю старенький зошит дідуся Реформаторського. Пожовклі сторінки старанно пронумеровані: їх аж сто дві у підсумку! І всі до останньої списані дрібним нерозбірливим почерком!

Дідько, навіщо я все це роблю?! Чому визвалася передруковувати дідусеву маячню? Пиха, пиха! Скільки часу витратила на те, аби почуватися щедрою і безкорисливою? Секунди три, аби вимовити: «Допоможу вам». Навіть менше – секунди дві! І тепер маю платити за ті дві секунди марнославства місяцем копіткої, дратівливої, безплатної праці вечорами і ночами, аж до дня, бо вдень я вкалую, аби заробити.

– Ідіотка! – напружую очі, намагаюся розібрати почерк старого. – «Я… Я не стану…»

«Я не стану лякати вас скорою загибеллю людства. Усі знають, а хто не знає, той відчуває: ми за крок від фатального фіналу. Як і те, що в протистоянні людей і планети виживе планета. А люди – ні. Я не стану згущувати фарби, аналізувати всі процеси, які можуть призвести до такого ганебного кінця. Про це сказано достатньо голосно і аргументовано. Моя праця присвячена ідеям, які пропонують людям подивитися на нашу цивілізацію під іншим кутом зору і здатні вивести людство з безвиході…»

– Ма… ти моя Мотря! – роздратування накриває хвилею. – Так дід – міцний горішок! Узявся рятувати світ! І я маю витрачати свій дорогоцінний час на нотатки божевільного?! Здуріти!

Жбурляю зошит на підлогу. Дідько, що робити?

– Заплати комусь! – кепкує реальність. – За гроші тобі навіть адигейський епос на івриті надрукують.

– Ага! Розігналася! – відгавкуюся, та реальність відпасовує фактами, і я із прикрістю визнаю: мені вже не раз доводилося платити за спонтанні прояви показного альтруїзму. Як, приміром, тоді, коли перестріла в кав’ярні знайомих, а вони саме в госпіталь збиралися чергувати біля поранених. І мені: «Ти ж з нами?» І я така: «Звичайно! Хіба можна інакше?!» Та вже на півдорозі всередині щось перемкнуло, почало тягнути назад, противитися, мовляв: якого біса?! І я така: «Вибачте, забула! У мене ж зустріч по роботі! Але то нічого. Я грошей дам. Хлопцям на печиво, цигарки. Добре?» Бо мені легше віддати людям гроші, ніж свій час. І тільки до собак у притулок їжджу волонтерити час від часу, хоча і туди не з порожніми руками. Та собаки – виняток. То радше для себе, для власного зцілення. І то сімейне.

– Не стану нікому платити! – шепочу роздратовано. Просто наберуся сміливості, піду до діда і поверну йому план порятунку людства. В Інтернеті і без нього шизиків вистачає.

Зошит на підлозі, сонце впало, а я все товчуся перед відкритим ноутбуком. Треба б вигадати якусь вагому причину. Скажу дідові, що ноут згорів. Чи палець на руці пошкодила: півроку не зможу в компі тексти набирати. Обмотаю руку бинтом. Не стане ж дід перевіряти? Або пошлюся на те, що якісь виродки нагородили мій ноут вірусом. Дід однаково не петрає в компах. Повірить, ще й пожаліє.

Сором прокинувся, почав гризти. І так шкода себе стало, що аж би знайти винуватих у тому, хто мене так гірко скривдив. Поблажливість швидко знаходить цапа-відбувайла. І я подумала: Тимур! Винуватий у цьому безглузді Ульчин альфонс, Тимур. Те ледаче, підле падло всіх на себе працювати змусить, навіть мене. І я думаю, що тепер би наважилася плюнути йому в очі. Якби десь перестріла.

Перед очима виникає Ульчин Тимур, якого я ніколи не бачила, та чомусь упевнено уявляю його блідошкірим і блідооким есесівцем-куклукскланівцем. Стоїть над шахівницею, хижо дивиться на нотаріуса, що він тремтить навпроти. Не старий дід Реформаторський – молодий ситий нотаріус Герман Швець із коштовним годинником на лівій руці. І просить Тимура: відпусти, не вбивай, не хочу помирати, я зникну, і ти більше ніколи не почуєш про мене.

– Герман, – шепочу з прикрістю. Так хочеться викинути з голови сумнівну пригоду, що я сама знайшла її на свою голову. Та хіба вийде? Якби ж я не малювала того контуру білим! Якби просто пішла чи взагалі не пхалася до квартири нотаріуса.

– А сон! – нагадую сама собі, остаточно заплутуюся. Сон же був! Він виник не через мої примхи чи придуркуваті спонтанні вчинки. Через щось набагато вагоміше. Сон був. А нотаріус зник.

Де ж ти, Германе? Забуваю про старого Реформаторського. Підхоплююся – ходити, думати.

Раптовий дзвінок у двері обриває думки. Лишається одна, б’ється істерично: то Герман! Герман прийшов!

Іду до дверей і чомусь фатально вірю: так, то Герман. За дверима. У коридорі. Живий. Прийшов, аби… Аби що?

Припадаю до дверного очка. Кров відливає від голови, і не розумію: зраділа чи засмутилася.

– Ромко, ти пізніше не міг припхатися?! – відступаю від дверей, пропускаю всередину брата і його ротвейлерів Брайана та Брукс. Брукс – дівчинка, може, тому я люблю її більше. Брайан – вихований джентльмен, але те мене чомусь не надто гріє.

– Хіба пізно? Ти ще не спиш, – спокійно відказує брат, іде кімнатою, без запрошення падає на диван. Брукс і Брайан услід за ним – плиг!

– Так! Собак з дивана прибрав! Швидко! – у нас із братом давно вибудувані стійкі відносини. Я молодша на два роки, але завжди почувалася старшою. Тому і поводжуся з Ромою відповідно. Я для брата – як він для своїх ротвейлерів. Головна.

– Ти психована сьогодні. Проблеми? – Брат наказує ротвейлерам покинути тепле місце, дивиться на мене насторожено.

Знаю я цей погляд. Ще кілька слів про футбол-погоду-політику-здоров’я (найбільш імовірне підкреслити), потім обов’язково про улюблених Брайана та Брукс, куди ж без них, і, нарешті, про головне. Про гроші. Чому я весь час позичаю братові гроші?

«У мене немає проблем, бо я вкалую, аж поки не падаю! – проситься відповісти язик. – Це ти весь час без грошей, бо тебе звідусіль звільняють!»

Хіба ж неправда? Сім років тому, коли я тільки з’їхала від батьків, Ромка ще дисципліновано працював у великій оптовій компанії, познайомився там із привітною волинянкою Яною, за місяць одружився. Винайняв квартиру на Оболоні, перевіз туди молоду дружину й оцих двох – Брайана та Брукс. Ми з мамою і татом раділи: наш Ромчик нарешті подорослішав, створив сім’ю, тепер перестане мотатися по змаганнях зі своїми ротвейлерами, наче без того жити не можна. Та Ромка не подорослішав, бо на гроші, які їм із Яною подарували на весілля, купив машину в кредит, тому що, бач, так йому зручніше возити Брайана та Брукс по виставках. І звільнився, бо його робочий графік найнеприємнішим чином накладався на графік собачих змагань. За рік Яна народила донечку Катрусю, а Ромка розбив автівку, за яку ще не виплатив кредит. І зазбирався в Чехію, бо там саме розпочинався черговий собачий чемпіонат. Отоді Яна і сказала: або ми з Катрусею, або вони, твої собаки. Ромка зажурився. «Яночко, – сказав дружині. – Хіба можна змушувати людину вибирати поміж тих, кого вона любить? Я люблю тебе, люблю Катрусю, люблю Брайана. І Брукс!» Попросив у Яни грошей на поїздку в Чехію і часу, аби все ретельно обдумати. Яна підхопила малу і подалася до батьків на Волинь. І вже не повернулася, хоч і досі є Роминою законною дружиною, бо так вони і не розлучилися. Ми з мамою і татом виплатили кредит за розбиту вщент автівку, а Ромка відтоді перебивається випадковими заробітками, бо ніяк не знайде роботу, яка б дозволяла йому в будь-який час виставляти Брайана і Брукс, орендує стару дачу на Русанівських садах, бо там собакам є де і погасати, і поплавати. Єдиний стабільний його заробіток на сей день – охорона сусідської багатої дачі, та тих грошей вистачає лише на Брайана і Брукс. Тому мама з татом підкидають Ромці грошей час від часу і в мене позичає. Тільки ніколи не віддає.

– Проблеми? – дивлюся на брата. – Так, у мене проблеми.

– Розкажи. Допоможу.

– Собі спочатку допоможи.

– Мені простіше, я не один, – відповідає брат. – Брайан із Брукс допомагають. Щенят продав, на днях повезу Брайана до нареченої в Шотландію. Знаєш, скільки хазяї сук платять, щоби мати щенят від Брайана?

– Не цікаво.

Брайан дивиться на мене похмуро. Що, кобелю? Образився?

– А ще мене запросили тренувати службових собак, – веде далі брат.

Це вже новина!

– Типу «апорт», «взяти»? – питаю.

– І це. Але головне – пошуки по запаху.

– Пошуки чого?

– Чого завгодно. Речей, наркотиків, зброї, людей.

– І хто запросив?

– Приватна охоронна компанія. Побачили моє відео в соціальних мережах.

– А сестрі не показував! – ображаюся. – Що за відео?

– У нас на садах дачу пограбували. Брукс знайшла злодіїв.

– Серйозно?

– Ти сумнівалась у талантах Брукс?

Мені начхати на таланти Брукс і породистість чемпіона Брайана! Мені б зрозуміти, що робити з дописами старого нотаріуса Реформаторського і де подівся молодий розгодований нотаріус Герман. Несподівана думка – п’яте колесо. І не відчіпляється, крутиться.

– Ромко, ти дійсно можеш мені допомогти, – прискіпливо дивлюся на брата.

– Давай. – Ромка добрий. Добрий і щедрий до всіх, хто не заважає йому любити Брайана і Брукс.

– Хочу знайти одну людину. Не питай тільки: а що сталося і таке інше. Від мене що вимагається? Принести якусь річ тої людини? Майку, сорочку, черевик. Так?

– Тільки не нові.

– Так! Розумію. Не нові.

– І окреслити територію пошуку. Бо ж, якщо та людина ніколи не була в Києві, навряд чи ми знайдемо тут її сліди.

– Не розмовляй зі мною, як з дебілкою!

– Добре. Повернуся з Шотландії…

– Ні! – перебиваю Ромку. – Треба зараз! Давай завтра.

– Не можу.

– Скотина!

– Чесно, не можу. Завтра літак!

– Не бреши! Ти сказав «на днях».

– Підготувати тебе хотів.

– До чого?

Ромка дивиться на мене благально, гладить Брукс за вухом. Що?! Хоче Брукс мені на шию повісити, поки Брайан запліднюватиме сук у Шотландії?

– Ромко, це нечесно! Я працюю цілодобово. Брукс знудиться.

– Брукс навчить тебе жити повноцінним життям, – відповідає брат. – Радіти, робити перерви в роботі, виходити на свіже повітря, аби пересвідчитися: свіже повітря ще є, і це прекрасно. Годуватимеш її двічі на день, значить, і сама не забудеш поїсти, бо от скажи, хіба я не правий? Ти ж забуваєш поїсти.

– Не забуваю.

Ромка не лінується: підхоплюється з дивана, розчахує холодильник із двома підсохлими бананами всередині.

– У мене є кава! І цукор! І галети! – психую. – Хочеш кави? Тоді візьми чайник і набери води з-під крана, бо чайник, здається, порожній.

– Завтра зранку привезу чистої води і запас продуктів для Брукс, – відповідає Рома. – Що для тебе купити?

– Для мене? – дивуюся. – Борги віддай, якщо вже в тебе все тепер – шоколад.

– Не можу. Яні з Катрусею відіслав.

– Добре! Тоді я тобі дам грошей! Звичайно! Це ж вихід! Дам тобі грошей, наймеш для Брукс доглядальника чи здаси в готель для тварин. Можу навіть знайти в Інтернеті адреси таких готелів.

У мене прекрасний брат. Дивиться на мене, як Христос на всіх землян скопом.

– Віддати Брукс у чужі руки? А раптом вона подумає, що я її покинув?..

Брукс повільно підводиться, дивиться на Ромку уважно, переводить на мене свої прекрасні бурштинові очі.

– Добре. Брукс лишиться зі мною, – мовить мій клятий язик, а мізки знову в шоці: «Навіщо ти це робиш? Ти ж не хочеш!»

Що відповісти? Я часто роблю те, чого не можу пояснити навіть власним мізкам. Та не сьогодні. У мене прекрасний брат. Він навіть не здогадується, чому я погодилася дати притулок красуні Брукс.