Читать книгу Ініціація. Клубне видання - Люко Дашвар - Страница 9

Навіщо я намалювала на підлозі Германової оселі нерівний контур білим? Задля чого утнула той емоційний ідіотизм? Яку вселенську несправедливість намагалася виправити і що змінила тим незворотно?

– Бо там мала бути мертва людина! – шепочу з затятою фанатичністю і сама дивуюся: чому так безглуздо-твердо вірю в те?

– Ти просто надто примітивно розшифрувала свій сон, – в коворкінгу на Лівому березі Улька висуває мені свої версії. – Мертва людина – образ чогось загубленого навіки.

– Тобто?

– Тобто йшла ти по життю – і ось перед тобою декілька дверей. Ти обираєш одні, хоч і вагаєшся перед тим: смикаєшся то до одних, то до других, то до третіх. Але розірватися неможливо, і ти довіряєш серцю, а воно шепоче: тобі сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобі буде комфортно, цікаво, перспективно. Ти підходиш і розумієш ще до того, як відкриваєш їх, що за тими дверима…

– Мертва людина?

– Ні! За ними шанси, які ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, ті шанси – мертві. До них немає сенсу повертатися.

– Навіщо ж я вибрала саме ці двері, якщо підозрювала, що за ними мертві перспективи?

– От як тобі пояснити? Ти в школі вірші писала? – запитує Улька.

– І вірші, і статті, і оповідання, – хвалюся. – І закінчила філфак з відзнакою. У мене природний літературний дар. Я могла б стати письменником. Чи ще стану, бо, коли редагую ідіотські тексти, які надсилають замовники, у мене дах рве від тих перлів. Я таки дуже талановита! – Мене несе. Бо в чому-чому, а у власній неординарності та глибоких покладах різноманітних талантів упевнена беззаперечно.

Улька стріпує косами: досить, досить.

– Невдалий приклад, – міняє тактику. – Давай не про тебе. Про мене. Ось, наприклад, писала я в школі вірші. А я дійсно писала. І ось тепер вирішила: стану я Ліною Костенко, ніяк не менше! І відчиняю ті двері. А за ними – мої безпомічні, куці, примітивні, мертві творіння. І я розумію: ні вже! Ніколи я не стану поетесою. Не варто навіть пробувати. Шкода, що я сюди повернулася.

Улька замовкає, дивиться на мене з цікавістю: дійшло?

Дійшло. Та не допомогло.

– Чому? – дивується Улька. – Проаналізуй своє нинішнє життя. Плани, наміри, мрії. Можливо, саме та перспектива, яку ти собі намалювала на найближче майбутнє, не така вже й життєздатна. У тебе ж є плани?

Плани?.. У мене немає планів! Щоразу, коли намагаюся уявити своє завтрашнє життя, розгойданий людьми білий світ лише знизує плечима з прикрістю, береться пояснювати мені, як би в телевізорі ведуча розтлумачувала глядачам імовірні метеорологічні перспективи: сиди і не рипайся. Який сенс лаштуватися на похід, коли навкруги буревії? Однаково заллють усі маршрути, зруйнують усі стежини-шляхи, викинуть на такий чорний берег, про який ти і гадки не мала! Я не здаюся. Міняю масштаб: нащо мені увесь світ? Мені б рідна хата. А в хаті – війна. Не дає дихати, думати, мріяти, будувати нові стежини-шляхи, щодня вигризає з мене життя по крихті жахами телевізійних новин: один убитий, троє, восьмеро. Потім знову – один. Лише один. Маю радіти? І це протиприродне гібридне мирне життя посеред війни! І всі учасники небойових дій того мирного життя посеред війни: одні збирають допомогу хлопцям в АТО, другі крадуть, як підірвані, треті поснули, четверті отруюють брехливими лозунгами, і бачити все те вже неможливо. І слухати неможливо. І зрозуміти неможливо. Чому для них усе те можливо?.. І де я посеред того всього? Чи є? Тому планів нема.

Маю у всьому тому признатися Ульці?..

Дивлюся на Ульку насторожено, відчуваю: глибоко всередині, між легенями біля хребта, швидко народжується, розростається і важко зависає на спині темний горб невизначеності. І я – вже інша я. Думки – хаотичною стріляниною: що вона собі думає, ця Улька?! Що маю бути з нею відвертою, як на сповіді? І чому? Хто вона мені? Ніхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкінгу на Лівому березі і я розговорилася з нею просто так, ні про що, бо давно не спілкувалася з людьми спонтанно і не у справах. І тепер, коли перетинаємося тут, підтримую рівень ілюзорної довірчості тільки тому, що коворкінг – та ж плацкарта, де можна базікати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кінцевій, твої супутники щезнуть, забираючи з собою без наслідків для тебе всі твої таємниці і дурнуваті відвертості, а ти посунеш в інший бік, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрішніх гризот. Улька думає інакше? Може, і подругою мене вважає? Певно! Як схвильовано і щиро розповідала про свого невизнаного генія Тимура. Як сяяли її очі, та я бачила інше – Ульчині очі сліпі, бо інакше б давно усвідомила: її Тимур – звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася відкривати Ульці очі! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаємося інколи в коворкінгу. Чому ж вона лізе в душу? Я не давала приводів. І про сон, про дурну пригоду з нотаріусом Германом розповіла, як у плацкарті.

– Агов, ти де? – Ульчин голос повертає в реальність. – Проводиш ревізію власних планів і перспектив?

Душа моя зачиняється, як важкі дубові двері: у мене немає планів.

– Ти помиляєшся, – дивлюся в Ульчині очі. Вони таки сліпі. Чисті, наївні і сліпі.

– У чому?

– Ті двері в моєму сні… Чому ти вирішила, що вони для мене?

– Хіба ні?

– Звісно ні! То двері нотаріуса Германа, і він мав їх відчинити. А я просто знала… Заздалегідь знала, що за тими дверима його мертві перспективи. Просто мала в тому пересвідчитися.

Улька з повагою дивиться на мене. Киває:

– Логічно.

– Цілком, – підтверджую. Повертаюся до роботи. Розосереджено дивлюся в екран ноутбука, бо думки вперто сигналять: які в біса мертві перспективи? Що за метафорична дурня?! У коридорі мала лежати мертва людина. Конкретна людина: з руками-ногами, головою і тулубом! Не як перспектива – як результат! Так було в моєму сні.

Робота не йде. Літери замовного тексту гасають перед очима. Косую на Ульку, з подивом констатую: теж не працює. Дивиться повз екран свого ноутбука.

– Улю…

– Та думаю, – каже Улька. – Куди ж подівся нотаріус?

– І що думаєш? – насторожуюся, без спротиву лечу в темну яму власних сумнівів.

– Що контур людини, який ти намалювала на підлозі, – то не випадково. А що, як нотаріуса планували вбити, а твій сон передбачив те? І ти випередила події. Окреслила їх імовірність тим контуром. Ніби попередила нотаріуса і врятувала.

– Тепер не дізнатися, – відповідаю тьмяно. – Він зник.

– Бідаха! Цікаво, куди подівся?..

Мені хочеться дзвінко вигукнути Ульці: гей, ти чого?! Чому жалієш покидька, бо Герман – покидьок! Нащо хвилюєшся за нього? Він привів мене до себе за кілька годин до приїзду нареченої, а коли я попередила його про ймовірні проблеми, підло покинув мене на місці цих самих проблем і втік. Підло зрадив нас обох: і мене, і свою наречену.

– Так, – відповідаю стримано. – Дуже цікаво.

– Шукатимеш його?

Знизую плечима.

– Якщо хоч одна з наших версій має рацію, він знайде мене першим, – розумію раптом. Я свідок. Свідок чогось сумнівного і ганебного, від чого Герман чкурнув, як заєць.

– Може, і знайде, – каже Улька. – Якщо живий.

Не встигаю відповісти. До нас підходить адміністратор коворкінгу, привітна дівчина з кумедним бубликом волосся на маківці. Посміхається винувато: мовляв, соррі за те, що перериваю.

– Уляно, вас питає одна людина, – повідомляє Ульці.

– Що за людина? – дивується та.

– Нотаріус.

Ми з Улькою: що? Очі лізуть на лоба.

– Нотаріус?! – ошелешено перепитує Улька. – Ви помилилися! Йому потрібна не я. Вона! – показує на мене.

– Чоловік запитав Уляну, – відказує дівчина-адміністратор.

– І де він? – питаю я одними вустами.

– У коридорі. За дверима, – відповідає дівчина, йде собі геть.

У коридорі? За дверима? Як же зловісно раптом починають звучати окремі слова! У коридорі, за дверима. Сподіваюся, нотаріус не лежатиме в коридорі ногами до дверей.

Розгублено дивлюся на Ульку: що робитимеш?

– Ходімо зі мною? – Улька дивиться на мене чистими, наївними, сліпими очима.

– Так невчасно мій шокер розрядився, – відповідаю.

І ми сунемо до дверей. Беззахисні, насторожені, заінтриговані, зацікавлені та вмотивовані. Ані сумніву: за дверима – Герман. На душі – гидко і кисло. Улька підходить до дверей, пропускає мене вперед.

– Відчиняй. Це ж твій сон.

– Ми не спимо. Усе по-справжньому, – дратуюся, але рвучко штовхаю двері. Вириваюся в коридор уперед грудьми, як на ворожу вогневу точку, та бачу в порожньому просторі тільки сухого сивого дідуся в потертому костюмі: тьмяні очі, тремтячі руки.

– А… де нотаріус? – Улька вже поряд. Роззирається.

– Дозвольте відрекомендуватись, – дідусь робить до нас крок, вимовляє слабким тихим голосом: – Василь Іванович. Нотаріус. У минулому.

– Ви нотаріус? – не втримуюся.

– І громадянин, – додає дідусь.

– У минулому? – Улька розслабилася, кепкує.

– Дійсний член суспільства, – цілком серйозно відказує дідусь. Роздивляється Ульку уважно, питає ввічливо: – Ви Уляна?

– Так! Вона Уляна, – мені стає легко і весело. Час залишити Ульку сам на сам із дідусем. Немає мені діла до їхніх справ. Мій дивний сон, що я запам’ятала лише короткий страхітливий його уривок, аж так широко не розповсюджується на непередбачувану реальність.

– Мені до вас порадив звернутися Тимур, – чую дідусеві слова, коли вже суну до коворкінгу. Тимур? Сама не розумію, чому зупиняюся, обертаюся до Ульки з дідусем. Цей старенький нотаріус знає Ульчиного дармоїда Тимура? Дивний тандем.

– Ви знаєте Тимура? – і собі дивується Улька.

Кволим, тихим голосом дідусь розповідає, як познайомився з Тимуром за шахами в парку і Тимур побився зі старим об заклад: мовляв, якщо нотаріус виграє три партії підряд, Тимур допоможе старому вирішити його проблему.

– І я виграв, – усміхається дідусь. – Мій дивний Паркінсон – тільки в руках, хоч і базується в голові. На мізках, як не дивно, не відбився. І то проблема.

– Чому? – питає Улька.

– Бо постійно думаю. Навіть тоді, коли не хочу думати.

Дивна людина. Тремтячими руками дістає з целофанового пакета товстий зошит. Пояснює делікатно: Тимур дотримав слова. Вислухав дідусеву проблему і направив до Уляни. Сказав: та дівчина – золото. Зробить усе, що потрібно, лиш скажіть: ви від Тимура; бо в самого Тимура немає технічних можливостей допомогти старому.

– І як я можу вам допомогти? – згадка про Тимура творить дива. Улька супиться, та не вередує.

Дідусь простягає їй товстий зошит. Пояснює терпляче: тут усе! Усе, що він має донести всім і кожному через світове павутиння. Тимур сказав: для Уляни то проста справа. За день розішле дідусеву роботу Інтернетом по всьому світу.

Улька гортає зошит, списаний дрібним нерозбірливим почерком.

– І… як? Як?! – губиться. – Це неможливо. У вас текст від руки написаний. І що мені з ним робити? Якби ви флешку принесли, диск чи будь-який інший носій, я б із радістю закинула ваш роман у мережу, але ж… Вибачте!

– Повірте, я ніколи б не потурбував вас якимось романом, – дідусь не втрачає надії, показує на зошит. – Тут набагато важливіші речі.

– Роман, мемуари, корисні поради – однаково! Текст від руки! – Улька теж намагається бути ввічливою. – Знайдіть когось, хто набере його на комп’ютері. Розумієте?

– Ні, – дідусь тьмяніє.

– У мене немає часу набирати вашу роботу. Інакше я втрачу свою!

Дідусеві вицвілі очі починають підозріло блищати, і я чомусь згадую побитих долею псів у притулку під Києвом, куди потикаюся час від часу, коли совість вимагає добрих справ. Собачі очі так само підозріло блищать після того, як ти погодував їх, поговорив з ними, навіть погуляв, а потім однаково кидаєш і йдеш геть. Та раптом озираєшся.

– Улько! – ляпає мій клятий язик, а мої мізки в шоці: агов, що знову?! – Знаєш… – кажу. – Я наберу текст із зошита.

– Точно? – Улька дивиться на мене здивовано. – Тут багато роботи.

– Наберу, а ти розкидаєш світом, – відбираю в Ульки зошит, розгортаю. На першій сторінці великими літерами виведено: «Автор – Василь Іванович Реформаторський».

– Невже бувають такі прізвища? Чи то ваше псевдо? – питаю дідуся.

– Реформаторські ніколи не прикривалися чужими прізвищами, – стримано відповідає дідусь, дивиться на мене із вдячністю. – Ви надрукуєте мою роботу?

– Можна і так сказати. Тільки залиште адресу чи контактний телефон, щоби я могла з вами зв’язатися. У вас почерк нерозбірливий, тож допоможете розшифровувати.

На останньому чистому клаптику останнього аркуша зошита дідусь тремтячою рукою виводить олівцем адресу і номер стаціонарного телефону. Він теж живе на вулиці Ентузіастів, і це чомусь мене тішить. Наче я там тепер не сама. На вулиці Ентузіастів.

– І навіщо ти це зробила? – питає Улька самими очима, коли дідусь зникає в кінці коридору.

– Отака в мене дурнувата карма, – віджартовуються мої очі. – Не можу відмовити… нотаріусам. І тобі допомогла.

– Мені?

– Наберу в ноуті дідусеву маячню, перекину тобі, розмістиш в Інтернеті. Тимурові сподобається, що ти така милосердна, відгукнулася на прохання старого.

– Так, Тимур тішитиметься, – дякують чисті, наївні, сліпі Ульчині очі.