Читать книгу Енн із Зелених Дахів - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 8

Того вечора, проводжаючи Енн спати до її кімнати в мезоніні, Мерил суворо сказала:

– Енн, вчора я помітила, що, роздягнувшись, ти розкидала свій одяг по підлозі. Це погана звичка, її треба позбутися. Все, що знімаєш із себе, акуратно згортай і клади на стілець. Я не хочу мати справу з неакуратними дівчатами.

– Я відчувала вчора такі душевні муки, що зовсім не думала про це, – сказала Енн. – Сьогодні все складу акуратно. Від нас завжди цього вимагали в притулку. Втім, я через день про це забувала, бо хотіла швидше пірнути в ліжко, щоб залишитися наодинці з мріями.

– Тобі доведеться щодня пам’ятати про це, якщо залишишся тут, – попередила Мерил. – Ну ось, так краще. Тепер прочитай молитву й лягай спати.

– Я ніколи не читаю молитву, – оголосила Енн.

Мерил не те що здивувалася – жахнулася.

– Енн, що ти таке кажеш! Хіба тебе ніколи не вчили молитися? Бог хоче, щоб усі маленькі дівчата читали молитву. Ти знаєш, хто такий Бог?

– Бог – це дух, нескінченний, вічний і незмінний, вища мудрість, сила, святість, справедливість, доброта й істина, – відповідала Енн швидко й гладко.

Мерил, здавалося, трохи заспокоїлася.

– О, то ти все-таки маєш якесь уявлення, слава Богу! Не зовсім язичниця. Де тебе цього навчили?

– У недільній школі притулку ми вчили катехизис. Мені це дуже подобалося. Щось є чудове в цих словах – «нескінченний, вічний і незмінний». Велично, правда? Чуються гуркіт, немов великий орган грає. Гадаю, це не можна назвати віршами, але звучить, як поезія, правда?

– Ми говоримо не про поезію, Енн, а про вечірню молитву. Хіба ти не знаєш, як це недобре – не молитися щовечора? Боюся, що ти дуже погана дівчинка.

– Вам теж було б легше бути поганою, якби у вас було руде волосся, – сказала Енн з докором. – Ті, в кого волосся не руде, не розуміють, як це жахливо. Пані Томас сказала мені, що Бог навмисне дав мені руде волосся, й відтоді я перестала ним цікавитися. До того ж я завжди занадто втомлювалася до вечора, щоб обтяжувати себе молитвою. Від людей, яким доводиться няньчити близнюків, не можна очікувати, що вони читатимуть молитву. Скажіть відверто, хіба ви так не думаєте?

Мерил вирішила, що релігійне виховання Енн слід почати негайно. Було очевидно, що відкладати не можна.

– Ти повинна читати молитву на ніч, Енн, поки перебуваєш під моїм дахом.

– Звичайно, якщо ви хочете, – погодилася Енн охоче. – Я зроблю все, щоб потішити вас. Але сьогодні вам доведеться сказати мені, що потрібно говорити. Коли я ляжу в ліжко, то придумаю по-справжньому прекрасну молитву, яку повторюватиму щовечора. Впевнена, це буде дуже цікаво.

– Треба встати на коліна, – сказала Мерил зніяковіло.

Енн опустилася на коліна біля ніг Мерил і серйозно проказала:

– Чому потрібно вставати на коліна, щоб молитися? Якби я захотіла помолитися, то ось що зробила б. Пішла б зовсім одна в широке поле або краще далеко-далеко в ліс і стала б дивитися в небо, у високе-високе, чудове блакитне бездонне небо. І тоді відчула б молитву… Ну, я готова. Що потрібно сказати?

Мерил відчула ще більшу незручність. Вона збиралася навчити Енн найпростішої дитячої молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…». Але, пригадаймо, в неї все-таки було почуття гумору. А це не що інше, як друга назва здатності зрозуміти, що й коли доречно. Тому в неї раптом виникла думка про те, що наївна молитва, призначена для малечі в білих сорочечках, котрі шепчуть її біля колін люблячої матері, зовсім не підходить для цього веснянкуватого створіння, яке нічого не знає про Божу любов і не прагне до неї, бо ніколи не зустрічалося з нею у вигляді любові людської.

– Ти вже велика, Енн і можеш сама помолитися, – сказала вона нарешті. – Просто подякуй Богові за всі його благодіяння й смиренно попроси Його про те, чого хочеш.

– Добре, я постараюся, – пообіцяла Енн, ховаючи обличчя в колінах Мерил.

Милостивий Отець наш небесний – так кажуть священники в церкві, тож, напевно, підійде і для особистої молитви, правда? – запитала вона, піднявши голову на мить. – Милостивий Отець наш небесний, я дякую Тобі за Білий Шлях Чарівності, й Озеро Блискучих Вод, і Бонні, й Снігову Королеву. Я дуже вдячна за них. І це усе те добро, про яке я можу зараз згадати і за яке повинна подякувати Тобі. Щодо моїх бажань, то їх так багато, що перелік забрав би багато часу. Тому я згадаю тільки два – найважливіші. Будь ласка, дозволь мені залишитися в Зелених Дахах і зроби мене красивою, коли я виросту.

З повагою, Анна Ширлі.

– Ось, все в порядку? – запитала вона бадьоро, встаючи з колін. – Я підібрала б значно розкішніші вирази, якби в мене був час подумати.

Тільки думка про те, що не відсутність побожності, а духовне невігластво стало причиною цього незвичайного звернення до Бога, допомогла Мерил зберегти присутність духу. Вона дбайливо вкрила дівчинку ковдрою, в душі пообіцявши собі, що завтра ж велить їй вивчити справжню молитву, і вже виходила з кімнати, забравши свічку, коли Енн знову покликала її:

– Я щойно згадала, що треба було сказати «Амінь» замість «З повагою». Так? Так священники говорять. Я забула про це, але відчувала, що потрібен якийсь кінець, і я прилаштувала такий. Як ви думаєте, це велика помилка?

– Ні… не думаю… – сказала Мерил. – Лягай і спи спокійно. Добраніч.

– Сьогодні я можу сказати «На добраніч» із чистою совістю, – сказала Енн, із насолодою пірнаючи в подушки.

Мерил повернулася на кухню, поставила свічку на стіл і рішуче звернулася до Метью:

– Метью, саме час, щоб хтось зайнявся вихованням цієї дівчинки. Вона майже повна язичниця. Віриш, вона ніколи в житті не молилася!? Схожу завтра до пастора й попрошу молитовник для дітей, ось що я зроблю. І вона ходитиме до недільної школи, тільки-но я пошию їй пристойну сукню. Так, бачу, клопоту мені вистачатиме. Що ж, кожен повинен мати в житті свою частку турбот. Донині в мене було спокійне життя, але настала нарешті й моя година. Сподіваюся виконати свій обов’язок як слід.