Читать книгу Енн із Зелених Дахів - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 9

Через відомі причини Мерил так до вечора наступного дня й не сказала Енн, що залишає її в Зелених Дахах. До обіду вона давала їй різні доручення й уважно спостерігала, як дівчинка їх виконує. Та вже до полудня переконалася, що Енн моторна й слухняна, працьовита й тямуща. Головним її недоліком була схильність впадати в задуму. Тоді прямо посеред якогось заняття вона геть-чисто про нього забувала, поки гучне зауваження або несподівана катастрофа не повертали її на землю.

Скінчивши мити посуд після обіду, Енн несподівано зупинилася перед Мерил з виглядом людини, що зважилася дізнатися про найжахливіший вирок. Її тендітна постать тремтіла з ніг до голови, обличчя палало, очі здавалися майже чорними. Вона міцно стиснула руки перед грудьми й благально промовила:

– О, будь ласка, пані Катберт, скажіть мені, чи збираєтеся ви відіслати мене чи ні. Я намагалася бути терплячою весь ранок, але відчуваю, що більше не можу виносити цю невідомість. Це жахливе відчуття. Будь ласка, скажіть мені!

– Енн, ти не ошпарила ганчірку окропом після миття посуду, як я тобі веліла, – сказала Мерил незворушно. – Піди й зроби це, перш ніж ставити запитання.

Дівчинка виконала наказ і, обернувшись до Мерил, знову зупинила на її обличчі благальний погляд.

– Добре, – сказала Мерил, розуміючи, що не здатна придумати жодної причини для відтермінування відповіді на запитання дівчинки. – Гадаю, що можу тобі сказати. Ми з Метью вирішили залишити тебе. Зрозуміло, якщо ти спробуєш бути хорошою дівчинкою та поважатимеш нас. Але, дитя, що з тобою?

– Я плачу, – сказала Енн зніяковіло. – Не знаю чому. Я так зраділа, як тільки людина може радіти. О, радіти – зовсім не те слово. Це було зі мною, коли я побачила Білий Шлях Чарівності й цвітіння вишня… але це! О, це набагато більше, ніж радість. Я щаслива! І намагатимуся бути дуже хорошою. Це тяжка праця, бо пані Томас часто говорила мені, що я жахливо погана. Але все одно намагатимусь з усіх сил. Ви не знаєте, чому я плачу?

– Мабуть, ти просто схвильована та збуджена, – сказала Мерил несхвально. – Сядь на стілець і заспокойся. Боюся, ти занадто схильна як до сліз, так і до сміху. Так, ти залишишся в нас, і ми постараємося, щоб тобі було тут добре. У вересні підеш до школи, бо нині до початку канікул залишилося всього два тижні.

– Як мені вас називати? – запитала Енн. – Пані Катберт? Чи тітка Мерил?

– Ні, зви просто Мерил. Я не звикла до пані Катберт, це мене дратує.

– Але це зовсім нешанобливо – просто Мерил, – запротестувала Енн.

– Гадаю, не буде ніякої неповаги, якщо тільки ти говоритимеш з повагою. Усі в Ейвонлі – і старі, й молоді – звуть мене Мерил, крім священника. Він каже «пані Катберт»… коли згадує про це.

– Мені так хотілося б називати вас тітка Мерил, – сказала Енн сумно. – У мене ніколи не було тітки або іншої родички… навіть бабусі. Тоді мені здавалося б, що я справді належу вам. Можна мені називати вас тітка Мерил?

– Ні, я тобі не тітка, і не люблю давати людям титули, яких вони не носять насправді.

– Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

– Я не могла б, – відрізала Мерил.

– Ви ніколи не уявляєте речі не такими, які вони насправді? – запитала Енн, широко розкриваючи очі.

– Ні.

– О! – Енн глибоко зітхнула. – О, пані… Мерил, як багато ви втрачаєте!

– Не впевнена. Навіщо уявляти речі не такими, які вони насправді? – заперечила Мерил. – Коли Бог створив нас у такому, а не іншому світі, то не для того, щоб ми цей світ уявляли іншим. Ох, це мені нагадало… Енн, піди до вітальні – тільки ноги витри як слід і не напусти мух – та принеси мені листівку, яка стоїть на камінній полиці. На ній надрукована молитва «Отче наш». Сьогодні ввечері ти витратиш свій вільний час на те, щоб вивчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора, більше бути не повинно.

– Так, гадаю, це була дуже нескладна молитва, – сказала Енн, вибачаючись. – Але, розумієте, в мене не було досвіду. Не можна очікувати, щоб людина добре молилася з першого ж разу, правда? Я придумала чудову молитву, коли лягла в ліжко, як і обіцяла. Вона була майже такою довгою, як у священника, і дуже поетична. Але чи повірите – я не згадала жодного слова, коли прокинулася. Гадаю, ніколи не зможу скласти кращу за неї. Чомусь, коли що-небудь придумуєш вдруге, ніколи не виходить так добре, як було вперше. Ви це помічали?

– Є дещо, що ти повинна помітити, Енн. Коли я кажу тобі щось зробити, то хочу, щоб ти слухалася мене відразу, а не стояла стовпом і не міркувала про це без кінця. Іди та зроби, що я тобі веліла.

Енн швидко попрямувала через передпокій у вітальню, проте так довго не поверталася, що Мерил відклала плетиво й, стиснувши губи, вирушила за нею. Вона побачила, що Енн нерухомо стоїть перед картиною. Дівчинка зціпила руки за спиною, обличчя її' було піднято вгору. Біле й зелене світло, що пробивалося в кімнату через гілки яблунь і плюща, обливало занурену у споглядання маленьку фігурку неземним сяйвом.

– Енн, про що ти думаєш? – запитала Мерил різко.

Дівчинка здригнулася й повернулася на землю.

– Про це, – сказала вона, вказуючи на картину – досить яскраву репродукцію під назвою «Христос, що благословляє дітей». – Я уявила себе однією з них. Наприклад, он тією дівчинкою в блакитній сукні, яка стоїть у куточку, немов вона нікому не належить, зовсім, як я. Яка ж вона самотня й сумна, правда? Гадаю, в неї немає ні батька, ні матері. Але їй теж хотілося отримати благословення, тому вона боязко пробралася в куточок, сподіваючись, що ніхто її не помітить, ніхто, крім Нього. Я впевнена, я знаю, що вона відчувала. У неї сильно билося серце, а руки заклякли, так само як у мене, коли запитувала, чи залишите ви мене тут. Вона боялася, що Він може не помітити її. Але Він, напевно, помітив, як гадаєте? Я намагалася все це уявити – як вона пробиралася дедалі ближче, поки не постала зовсім близько до Нього. І тоді Він глянув на неї й поклав руку їй на голову, і – о! – який радісний трепет охопив її! Але я хотіла б, щоб митець не зображував Його таким сумним. У Нього таке обличчя на всіх картинах, ви помічали? Тільки мені не віриться, що Він справді був таким сумним, а то діти боялися б Його.

– Енн, – сказала Мерил, дивуючись собі, чому вона давно не перервала промову дівчинки, – не можна говорити такі речі. Це неповага… явна неповага…

Очі Енн мало не випали з орбіт.

– Але я відчуваю таку побожність! Я зовсім не хотіла бути нешанобливою.

– Так, я вірю тобі… але не можна говорити так безцеремонно про ці речі. І ще зверни увагу на таке, Енн. Коли я тебе за чимось посилаю, повертайся відразу, а не мрій і не фантазуй перед картинами. Пам’ятай про це! Візьми цю листівку й ходімо на кухню. Тепер сядь у кутку і вивчи цю молитву напам’ять.

Енн притулила листівку до глека, в якому стояли білопінні яблуневі гілки. Вона принесла їх перед обідом, щоб прикрасити стіл, – Мерил на це подивилася косо, але нічого не сказала. Дівчинка сперлася підборіддям на руки й кілька хвилин мовчки й уважно дивилася на надруковану молитву.

– Мені це подобається, – оголосила вона нарешті. – Дуже красиво. Я вже чула цю молитву: одного разу її читав ректор недільної школи в притулку. Але в нього був такий скрипучий голос, і така похмурість на обличчі, що я безпомилково визначила: для нього молитва була неприємним обов’язком… Це не поезія, але на мене вона справляє таке саме враження, як поезія. «Хай святиться ім’я Твоє». Це зовсім як мелодія. О, я так рада, що ви веліли мені це вивчити, пані… Мерил.

– Добре, вчи мовчки, – тільки й сказала Мерил на цю тираду.

Енн нахилила глечик з квітами, ніжно поцілувала суцвіття й відтак кілька хвилин старанно вчила.

– Мерил, – запитала вона знову, – як гадаєте, я знайду душевну подругу в Ейвонлі?

– Що? Яку подругу?

– Душевну… близьку подругу, розумієте… по-справжньому споріднену душу, якій могла б довіряти найпотаємніше. Усе життя мрію зустріти її. Щоправда, вже й не очікувала. Але… останніми днями здійснилося стільки моїх найчудовіших мрій, що, може, й ця теж? Як гадаєте, це можливо?

– Діана Баррі живе на Відлогій Леваді, вона приблизно твого віку. Дуже мила дівчинка. Напевно, ви з нею зможете гратися, коли вона повернеться додому від тітки в Кармоді. Але тобі доведеться звернути увагу на свою поведінку. Пані Бар-рі – дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані дружити з погано вихованою дівчинкою.

Енн глянула на Мерил крізь квітучу гілку повними цікавості очима:

– А яка вона, Діана? У неї не руде волосся, ні? О, сподіваюся, що ні. Досить вже того, що в мене воно руде. Я не змогла б перенести цього ще й у душевної подруги.

– Діана дуже красива дівчинка. У неї очі й волосся чорні, а щічки рожеві. Вона слухняна й кмітлива, а це краще, ніж бути красивою.

Мерил так само любила мораль, як Герцогиня в Країні Чудес, і сама себе переконала, що її слід додавати до кожного зауваження, зверненого до дитини, яку виховують.

Але Енн легко обійшла мораль і вхопилася тільки за чудові можливості, які цій моралі передували.

– О, як добре, що вона красива! Це майже як самій бути такою. Якщо вже я негарна, то було б приємно мати красиву душевну подругу. У вітальні пані Томас стояла книжкова шафа зі скляними дверцятами. Але замість книжок у ній стояли банки з варенням, коли, зрозуміло, воно в неї було. В одній дверці скло розбив пан Томас, коли був трохи п’яний. Інші були цілими, тож я зазвичай уявляла, що моє зображення в них – це дівчинка, яка живе в шафі. Мені захотілося назвати її Кеті Морис. Ми були дуже близькими. Я розмовляла з нею годинами, особливо в неділю. Кеті була моєю втіхою й радістю. Ми уявляли, що книжкова шафа зачарована і якби тільки я знала чарівне слово, то могла б відчинити двері й увійти до кімнати Кеті, а не натрапити на полиці із варенням і порцеляною. Тоді Кеті Морис узяла б мене за руку й повела в чудове місце, де повно квітів, сонячного світла й фей, і ми завжди жили б там щасливо.

Коли мені довелося перейти до пані Хаммонд, то найбільшим нещастям було втратити Кеті Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцілувала мене на прощання через дверцята книжкової шафи. У пані Хаммонд не було книжкової шафи. Але біля річки неподалік від будинку тяглася зелена долина, і там жило чарівне відлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дівчинка, на ім’я Віолетта, і ми з нею дружили. Я полюбила її майже так само, як і Кеті Морис… не зовсім, але майже так само. Увечері напередодні мого від’їзду до притулку я сказала Віолетті «Прощай», і її «Прощай» повернулося до мене зі сльозами в голосі. Я так прив’язалася до неї, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навіть якби там був простір для уяви.

– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подібних дурниць. Ти, здається, сама віриш у свої вигадки. Тобі буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазій в голові. І не розповідай пані Баррі про цих своїх Кеті Морис і Віолетт, а то вона подумає, що ти верзеш нісенітниці.

– О ні, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам мені захотілося розповісти… О, дивіться, яка велика бджола вилетіла з суцвіття! Подумати тільки, жити в такому прекрасному місці – в суцвітті яблуні! Уявіть, спати у квітці, коли вітер тихенько її похитує. Якби я не була людиною, то хотіла б бути бджолою й жити у квітці.

– Вчора ти хотіла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостійна. Я веліла тобі вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здається, не в змозі мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Піди до себе в кімнату й учи там.

– О, я знаю вже майже всю… крім останнього рядка.

– Добре. Роби, що я звеліла. Піди до своєї кімнати й довчи як слід. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти мені приготувати чай.

– Можна мені взяти квіти з собою? – попросила Енн.

– Ні, не варто засмічувати кімнату квітами. І взагалі, слід було залишити їх на дереві.

– Я теж відчула, що не слід скорочувати їхнє чарівне життя, – сказала Енн. – Якби я була квіткою, то не хотіла б, щоб мене зірвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаєтесь з непереборною спокусою?

– Енн, ти чула, що я звеліла тобі йти в кімнату?

Дівчинка зітхнула й потихеньку рушила до мезоніну. Там сіла на стілець біля вікна й повела дала:

– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останнє речення, поки підіймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кімната виглядає зовсім інакше й такою вона залишиться назавжди. Підлога вкрита білим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вікнах яскраво-червоні шовкові штори. Стіни обвішані гобеленами із золотої й срібної парчі. Меблі з червоного дерева. Я ніколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкішно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, і я граціозно розкинулася на них. Я бачу своє зображення в чудовому великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й царствено прекрасна, одягнена в сукню, оздоблену білими мереживами. У мене перловий хрест на грудях і перла в чорному, як ніч, волоссі. Моя шкіра – біла, як слонова кістка. Моє ім’я – леді Корделія Фіцджеральд… Ні-ні, я не можу так забутися, щоб це все здалося мені правдою.

Вона, пританцьовуючи, підбігла до маленького дзеркала. З дзеркала на неї глянуло веснянкувате обличчя з гострим підборіддям і серйозними сірими очима.

– Ти всього лише Енн із Дахів Зелених, – сказала вона суворо. – Я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли ти намагаєшся уявити, що ти леді Корделія. Проте краще бути Енн із Дахів Зелених, ніж Анною нізвідки, правда?

Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє зображення в дзеркалі й підійшла до відчиненого вікна.

– Дорога Снігова Королево, добрий вечір! Добрий вечір, дорогі берізки в долині. Добрий вечір, дорогий сірий будинку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю душевною подругою? Сподіваюся, стане, я її дуже любитиму. Проте я ніколи не ображу забуттям Кеті Морис і Віолетту, бо не хочу зачіпати чиїсь почуття, навіть почуття дівчинки з книжкової шафи або ді-вчинки-відлуння. Згадуватиму їх щодня, посилаючи поцілунок.

Енн кінчиками пальців послала кілька повітряних поцілунків у бік розквітлої вишні, а потім, поклавши підборіддя на руки, з насолодою занурилася в солодкі мрії.