Читать книгу Енн з Острова - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 5

Чарлі Слоан, Гілберт Блайт і Енн Ширлі покинули Ейвонлі вранці наступного понеділка. Енн сподівалася на гарний день. Діана мала відвезти її на станцію, і вони хотіли, щоб їхня остання поїздка разом вдалася. Але коли Енн лягала спати в неділю ввечері, довкола Зелених Дахів завивав східний вітер, що не обіцяло нічого доброго, і так воно й сталося. Коли Енн прокинулася, краплі дощу били по вікну й розходилися широкими колами на сірій поверхні ставу; пагорби й море ховалися в тумані, і все здавалося темним і понурим. Яким би безрадісним та сірим не був ранок, Енн вдяглася, бо щоб встигнути на поїзд до пароплава, вирушити треба було рано; вона намагалася не розплакатися, але сльози все одно наверталися на очі. Вона залишала дім, який так любила, і щось підказувало їй, що вона залишає його назавжди – крім того, що приїжджатиме на канікули. Все вже ніколи не буде так, як раніше; приїжджати на канікули не те саме, що жити тут. А яке все було дороге її серцю – веранда, якій вона довіряла свої дівочі мрії, Снігова Королева біля вікна, струмок в лощині, Джерело Дріади, Ліс Привидів, Стежка Закоханих – всі тисяча й одна місцина, де жили роки спогадів. Чи зможе вона ще десь бути по справжньому щасливою?

За сніданком в Зелених Дахах панував скорботний настрій. Деві, можливо, вперше в житті, не міг їсти, а тільки безсоромно плакав над своєю кашею. Ніхто не мав апетиту, крім Дори, яка спокійно наминала. Дора, як безсмертна й найбільш розсудлива Шарлотта, яка продовжувала різати хліб з маслом, коли поряд несли тіло її коханого, була однією з тих щасливих істот, яких рідко щось тривожить. Навіть о восьмій нелегко було порушити спокій Дори. Їй, звичайно ж, було шкода, що Енн їде, але хіба це причина не отримати насолоду від тосту яйцем пашот? Аж ніяк. А побачивши, що Деві їсти не може, Дора доїла ще й за нього.

Рівно в домовлений час з’явилася Діана з конем й екіпажем, її рожеві щоки виглядали з плаща. Тоді треба було якось попрощатися. Пані Лінд прийшла, щоб обійняти Енн і попередити її, аби вона вважала на здоров’я, що б не робила. Марілла, без церемоній і без сліз, цмокнула Енн в щоку й сказала, що сподівається почути від неї звістку, коли вона буде на місці. Випадковому спостерігачеві цієї сцени могло б здатися, що від’їзд Енн значить для неї небагато – якби тільки цей випадковий спостерігач не зазирнув їй у вічі. Дора стримано поцілувала Енн і видавила дві маленькі слізки; але Деві, який сидів на сходинці веранди й плакав, відколи вони встали з-за столу, навідріз відмовився прощатися. Коли він побачив, що до нього наближається Енн, то скочив на ноги, помчав сходами нагору й сховався в гардеробній, звідки відмовлявся вилазити. Його заглушені ридання були останнім звуком, який почула Енн, від’їжджаючи зі Зелених Дахів.

Дощ лив всю дорогу до Брайт-Рівер, де вона мала сісти на поїзд, бо з Кармоді до порома не було чим добратися. Чарлі та Гілберт вже стояли на платформі, коли вони прибули на станцію, а поїзд свистів. Енн якраз вистачало часу, щоб купити квиток і здати валізу, поспіхом попрощатися з Діаною й заскочити у вагон. У той момент вона хотіла повернутися з Діаною в Ейвонлі; вона знала, що вмиратиме від туги за домом. Ох, і якби хоч не лив той проливний дощ, так ніби весь світ плакав за літом і на землі не залишилося жодної радості! Навіть присутність Гілберта її не втішала, бо Чарлі Слоан теж був там, і «Слоанівство» можливо було толерувати хіба за гарної погоди. У дощ воно було абсолютно нестерпним.

Але коли пором рушив з причалу Шарлоттауна, все стало краще. Перестав падати дощ, і сонце розливало золоте світло з-поміж хмар, поліруючи сіру морську гладінь мідними фарбами й розсіваючи туман, який огортав червоні береги Острова Принца Едварда, золотими променями, що все ж таки обіцяло погожий день. Крім того, Чарлі Слоан мусив прилягти через морську хворобу, а Енн з Гілбертом залишися на палубі наодинці.

– Добре, що всі Слоани дістають морську хворобу, щойно вийдуть в море, – безжально подумала Енн. – Та й не думаю, що я змогла б кинути прощальний погляд на неньку-батьківщину з Чарлі за спиною, який би вдавав, що теж сентиментально дивиться на неї.

– Ну, ми відпливли, – несентиментально зауважив Гілберт.

– Так, я почуваюся як Байронів Чайльд Гарольд – от тільки це не зовсім мої рідні береги, – сказала Енн, енергійно кліпаючи сірими очима. – Мої рідні береги, гадаю – Нова Шотландія. Але ж насправді рідна земля та, яку ти любиш най-дужче, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Аж не віриться, що я не все життя прожила на ньому. Ті одинадцять років, які я прожила, перш ніж переїхала туди, здаються страшним сном. Пройшло сім років, відколи я прибула цим самим поромом – від вечора, коли пані Спенсер привезла мене з Хоуптона. Так і бачу, як я пливу в тій жахливійсірій сукні та вилинялій безкозирці й із цікавістю вивчаю каюти та палуби. Тоді був гарний вечір; а як виблискували на сонці ті червоні береги. І ось я знову перетинаю протоку. Ой, Гілберте, я все ще сподіваюся, що мені сподобаються Редмонд і Кінґспорт, але думаю, цього не станеться!

– Куди поділася вся твоя філософія, Енн?

– Вона похована під велетенською хвилею самотності й туги за домом. Я три роки мріяла про Редмонд – а краще б не мріяла! Але не зважай! Я поверну свою бадьорість і філософію, як тільки добре поплачу. Я МУШУ поплакати, але треба зачекати, поки я не опинюся у своєму ліжку сьогодні вночі, де б воно не було. Тоді Енн знову стане собою. Цікаво, чи Деві вже виліз з гардеробної.

Була дев’ята година, коли їхній потяг прибув у Кінґспорт, де вони опинилися в біло-блакитному блиску залюдненої станції. Енн почувалася страшенно спантеличеною, але за якусь мить її схопила Прісцилла Грант, яка приїхала в Кінґспорт у суботу.

– А ось і ти, люба! І ти, напевно, така ж втомлена, як і я була в суботу ввечері.

– Втомлена! Прісцилло, і не кажи. Я втомлена, я зелена, я провінціалка, і мені десь із десять років. Заради Бога, візьми свою бідну, розбиту подругу в яке-небудь місце, в якому вона зможе почути власні думки.

– Я повезу тебе просто в пансіон. На нас вже чекає кеб.

– Це подарунок небес, що ти тут, Пріссі. Якби тебе тут не було, я б, напевно, просто сіла на валізі, прямо тут і зараз, і гірко заплакала. Яке добре бачити знайоме обличчя серед натовпу незнайомців.

– Це Гілберт Блайт он там, Енн? Як він виріс за останній рік! Він був тільки хлопчиком, коли я вчила в Кармоді. І, звичайно ж, Чарлі Слоан. Хто-хто, а він не змінився. Він виглядає точно так само, як тоді, коли народився, і так само виглядатиме, коли йому буде вісімдесят. Сюди, люба. Ми будемо вдома за двадцять хвилин.

– Вдома! – застогнала Енн. – Ти маєш на увазі в якомусь жахливому пансіоні, у ще жахливіший спальні, з видом на брудний задній двір.

– Це не жахливий пансіон, Енн, дівчинко. Ось наш кеб. Стрибай всередину – візник візьме твої речі. О, так, пансіон – це насправді дуже гарне місце, ти й саме побачиш завтра вранці, коли добрий сон змінить твій настрій. Це великий, старомодний, сірий кам’яний будинок на вулиці Сент-Джон, до Редмонда можна пішки зайти. Колись це була резиденція важливих людей, але вулиця Сент-Джон вийшла з моди, і будинки на ній можуть хіба згадувати про кращі дні. Вони такі великі, що люди мусять брати пансіонерів, щоб їх якось заповнити. Принаймні наші домовласниці хочуть справити на нас враження. Вони чудові, Енн – наші домовласниці, я маю на увазі.

– Скільки їх?

– Двоє. Пані Ганна Гарві й пані Ада Гарві. Вони народилися двійнею близько п’ятдесяти років тому.

– Бачу, двійнят мені не уникнути, – усміхнулася Енн. – Куди б я не подалася, всюди на них натикаюся.

– О, вони більше не двійнята, люба. Після тридцяти вони більше не були двійнятами. Пані Ганна постаріла, не дуже гарно, а пані Аді залишилося тридцять, ще менш гарно. Не знаю, чи вміє пані Ганна сміятися; я її поки усміхненою не бачила, зате пані Ада усміхається постійно, і це ще гірше. Однак вони дуже люб’язні, добрі душі, і кожного року беруть собі двох пансіонерів, бо заощадлива душа пані Ганни не може пережити, щоб «кімната пустувала» – не те щоби нам це було потрібно, як повторила мені пані Ада від суботи вже сім разів. Щодо наших спалень, мушу визнати, що це дешеві мебльовані кімнати, і моя справді виходить на задній двір. Твоя спереду й виходить на Старий цвинтар Сент-Джон, який від нас просто через дорогу.

– Звучить жахливо, здригнулася Енн. – Напевно, я б надала перевагу виду на задній двір.

– Ой, не надала б. Зачекай і сама побачиш. Старий цвинтар Сент-Джон – премиле місце. Він був цвинтарем так довго, що перестав ним бути й став одним з визначних місць Кінґспорта. Я його вчора весь обійшла. Там є велика кам’яна стіна й ряд велетенських дерев, дерева довкола й дерева по всьому цвинтарі, і чудернацькі старі надгробки, з чудернацькими надписами на них. Ти ще ходитимеш туди вчитися, от побачиш, Енн. Звісно, там уже нікого не ховають. Але декілька років тому на ньому поставили пам’ятник солдатам Нової Шотландії, які загинули в Кримській війні, – дуже гарний. Він зразу навпроти вхідних воріт, і він дає «розгулятися уяві», як ти колись казала. Ось твоя валіза, нарешті, – і хлопці йдуть сказати на добраніч. Я мушу тиснути руку Чарлі Слоану, Енн? Його руки завжди такі холодні й слизькі, як риба. Ми мусимо сказати їм, щоб часом заходили. Пані Ганна серйозно сказала мені, що до нас «можуть приходити в гості молоді джентльмени» два вечори на тиждень, якщо не засиджуватимуться допізна; а пані Ада попросила мене, усміхаючись, щоб вони не сідали на її чудові диванні подушки. Я пообіцяла їй, що подбаю про це; але Господь його знає, де ще вони можуть сісти – хіба на підлозі, бо подушки лежать на ВСЬОМУ.Пані Ада навіть має одну з баттенберським мереживом на піаніно.

Тепер Енн сміялася. Веселий характер Прісцилли її розвеселив, чого й слід було очікувати; туга за домом наразі розвіялася й не повернулася навіть тоді, коли вона залишилася наодинці у своїй маленькій спальні. Вона підійшла до вікна й виглянула. Вулиця внизу була темна й тиха. Над деревами на цвинтарі світив місяць, просто за великою темною головою лева на пам’ятнику. Енн не вірилося, що вона покинула Зелені Дахи щойно сьогодні вранці. Їй здавалося, що це було давно, як це буває після подорожі та зміни обстановки.

– Цей самий місяць зараз дивиться і на Зелені Дахи, – подумала вона. – Але я про це не думатиму – так я знову почну сумувати за домом. Я навіть плакатиму. Я відкладу свій плач до сприятливішої пори, а зараз просто спокійно піду спати.