Читать книгу Енн з Острова - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 8

– Чим сьогодні плануєте зайнятися, дівчата? – спитала Філіпа, раптово з’явившись у кімнаті Енн одної суботи.

– Ми збираємося на прогулянку в парк, – відповіла Енн. – Мені б слід було залишитися вдома й доробити блузку. Але я не можу шити в такий день. У повітрі витає щось таке, що мене проймає до самого нутра. У мене б пальці запліталися і вийшов би кривий шов. Тому гайда в парк до сосен.

– А «ми» включає ще когось крім тебе й Прісцилли?

– Так, воно включає Гілберта та Чарлі, і ми були б дуже раді, якби включило ще й тебе.

– Але, – сумно сказала Філіпа, – якщо я піду, то буду п’яте коло до воза, а Філіпа Гордон до такого не звикла.

– Ну, то спробуєш щось нове. Ходімо з нами, і тоді зможеш співчувати всім тим бідолашним, яким часто випадає роль п’ятого кола. Але де ж всі твої жертви?

– О, я від них втомилася, і сьогодні б просто їх не витримала. Крім того, я не дуже добре почуваюся. Минулого тижня я написала Алеку й Алонсо. Я поклала листи в конверти й підписала їх, але не заклеїла. Того вечора сталося дещо смішне. Тобто, Алек сказав би, що це смішно, але не Алонсо. Я поспішала, тому похапцем вийняла лист Алека – так я думала – і додала постскриптум. Тоді я відправила обидва листи. Сьогодні вранці я отримала відповідь Алонсо. Дівчата, я той постскриптум дописала в його листі, і він розлютився. Звичайно, йому це перейде – а якщо ні, то й байдуже – але це зіпсувало мені весь день. Тому я вирішила що прийду до вас, і ви піднімете мені дух. Коли почнеться футбольний сезон, у мене не буде вільних субот. Я обожнюю футбол. Я маю розкішний картуз і светр у кольорах Редмонду, щоб ходити на матчі. Здалеку я, мабуть, виглядатиму, як ходячий перукарський стовп. Ти знаєш, що твого Гілберта обрали капітаном футбольної команди першокурсників?

– Так, він розповів нам вчора ввечері, – сказала Прісцилла, коли побачила, що розлючена Енн не відповідає. – Вони з Чарлі заходили. Ми знали, що вони тут будуть, тому постаралися поховати всі подушки пані Ади. Ту багато розшиту я скинула на підлогу в кутку за кріслом, на якому вона лежала. Я думала, там вона буде в безпеці. Але ти уявляєш? Чарлі Слоан обрав собі те крісло, побачив подушку, дістав її й просидів на ній увесь вечір. Бачила б ти, яка вона була зім’ята! Бідна пані Ада спитала мене сьогодні, все ще з усмішкою, але з яким докором, чому я дозволила на ній сидіти. Я їй сказала, що не дозволяла, що це лиха доля змовилася зі «Слоаніанством», і мені одній годі було такому протистояти.

– Подушки пані Ади серйозно діють мені на нерви, – сказала Енн. Вона пошила ще дві минулого тижня, набиті, аж тріщать, і вишиті так, що на них немає живого місця. Оскільки в домі вже немає куди їх класти, бо все й так завалено подушками, вона сперла їх до стіни на сходах. Вони весь час перевертаються, і коли ми підіймаємося чи спускаємося сходами в темряві, то половину разів через них спотикаємося. Минулої неділі, коли отець Девіс молився за всіх, хто в морі, я подумки додала «і за всіх, хто живе в домі, де занадто багато подушок!» Все! Ми готові, і я бачу хлопців на Сент-Джон. То що, ти до нас приєднаєшся, Філ?

– Я піду, якщо можна йти поряд з Прісциллою й Чарлі. З ними я ще можу бути третьою зайвою. Той твій Гілберт чудовий, Енн, але чому він вічно ходить з тим витрішкуватим?

Енн завмерла. Їй не дуже подобався Чарлі Слоан; але він був з Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права сміятися з нього.

– Чарлі з Гілбертом завжди були друзями, – сказала вона з прохолодою в голосі. Чарлі хороший хлопець. Він не винен, що в нього такі очі.

– Не кажи! Винен! Він мусив зробити щось жахливе у своєму попередньому житті, щоб заробити такі очі. Ми з Пріс сьогодні розважимося. Ми будемо сміятися йому в обличчя, а він і не зрозуміє.

«Нестримні П», як називала їх Енн, сповнили свої дружні наміри. Але Слоан нічого не розумів; він думав, що йому нічого не бракує, якщо з ним гуляють такі дві студентки, особливо Філіпа Гордон, головна красуня курсу. На Енн це мало б справити враження. Вона побачить, що є люди, які його цінують.

Гілберт з Енн йшли поволі трохи позаду, насолоджуючись спокійною красою осіннього дня під парковими соснами, на дорозі, яка підіймалася й звивалася довкола гавані.

– Тиша тут, як молитва, – сказала Енн, наставивши обличчя до сяючого неба. – Як я люблю сосни! Здається, що їх корені сягають вглиб до романтики всіх віків. Мені стає так спокійно на душі, коли я приходжу поговорити з ними час від часу. Я тут завжди така щаслива.

«В самотній височині гір,

Мов зашептали чаклуни,

Спадає смуток з них, повір,

Як голки зі сосни»,

– процитував Гілберт.

– Вони роблять наші мрії гарнішими, чи не так, Енн?

– Думаю, якби на мене найшов великий смуток, я б шукала втіху серед сосен, – замріяно сказала Енн.

– Сподіваюся, на тебе ніколи не найде великий смуток, Енн, – сказав Гілберт, який просто не міг поєднати поняття смутку з енергійним, веселим створінням поряд нього, не розуміючи, що ті, хто витає на найвищій висоті може також зануритися на найглибші глибини, і що натури, які найбільше радіють, також найбільше страждають.

– Але колись таке все одно станеться, – міркувала Енн. – Зараз життя для мене як келих слави. Але в ньому має бути й крапля гіркоти – в кожному келиху вона є. І одного дня я скуштую своєї. Сподіваюся, я буду сильна й відважна, коли це станеться. Пам’ятаєш, отець Девіс сказав минулої неділі, що смуток, який нам посилає Бог, несе в собі також втіху й силу, а той смуток, що ми самі на себе накликаємо через свою дурість чи злість, винести найважче? Але не можна в такий день говорити про смуток. Це день для радості й життя.

– Якби міг, я б відгородив твоє життя від всього, крім щастя й задоволення, Енн, – сказав Гілберт тоном, який провіщав «небезпечну зону».

– І це було б дуже немудро, швидко відповіла Енн. – Я переконана, що жодне життя не може як слід розвиватися без смутку та випробувань – хоча таке може сказати тільки людина, в якої зараз в житті все добре. Ходімо – всі інші вже чекають нас у павільйоні.

Вони всі разом сіли в маленькому павільйоні, щоб спостерігати осінній захід полум’яного сонця на багряно-золотому небі. Зліва від них розкинувся Кінґспорт, дахи та шпилі якого була загорнені в пелену лілового диму. Справа лежала гавань, зафарбована призахідним сонцем в рожеві та мідні відтінки. Перед ними мерехтіла вода, гладенька, як шовк, срібно-сіра, а десь вдалині виднівся острів Вільяма, який наче бульдог охороняв місто. Сигнальний вогонь маяка миготів крізь туман, як зловісна зірка, і десь далеко на горизонті йому відповідав інший.

– Ви бачили коли-небудь таке могутнє на вигляд місце? – спитала Філіпа. – Мене не сильно вабить острів Вільяма, але навіть якби я хотіла його завоювати, то б не змогла. Подивіться на вартового на вершечку форту, відразу біля прапора. Хіба він не виглядає так, ніби щойно зійшов зі сторінок роману?

– До речі, про романи, – сказала Прісцилла, – ми шукали верес – але, звісно ж, не знайшли. Вже, його пора вже минула.

– Верес! – вигукнула Енн. – Верес же не росте в Америці, хіба ні?

– Є всього два місця на континенті, де він росте, – сказала Філ, – одне – просто тут, у парку, а інше десь в Новій Шотландії, забула, де саме. Відомий шотландський полк, «Чорна сторожа», стояв тут табором рік, і коли чоловіки навесні витрушували солому зі своїх ліжок, зерно впало й проросло.

– Ой, як гарно! – сказала зачарована Енн.

– Давайте підемо додому по Споффорд-Авеню, – запропонував Гілберт. – Подивимося, де живе аристократія. Споффорд-Авеню найкраща вулиця з житловими будинками в Кінґспорті. Там будуються хіба мільйонери.

– О, давайте, – сказала Філ. – Там є один будинок, Енн, я хочу тобі його показати, він такий гарний, можна вмерти. ЙОГО збудував не мільйонер. Він зразу перший за виходом з парку, і, напевно, виріс там, ще коли Споффорд-авеню була сільською дорогою. Саме так, його не збудували, він виріс! Мені нема діла до будинків на Споффорд-авеню. Вони надто нові й у них забагато скла. Але цей будиночок – це просто мрія – а те, як він називається – але зачекайте, і самі побачите!

Вони побачили його, коли спускалися сосновим пагорбом з парку. Просто на розі, де Споффорд-Авеню переходила в просту дорогу, стояв маленький білий фермерський будинок з кількома соснами по кожен бік від нього, які захищали його дах своїми гілками-руками. Його обросла червона й золота лоза, а крізь неї визирали вікна з зеленими віконницями. Перед ним розкинувся невеличкий сад, обведений низькою камінною огорожею. Хоч уже був жовтень, сад ще прикрашали старомодні, несусвітні квіти та кущі – глід, полин, лимонна вербена, петунії, чорнобривці й хризантеми. Вузенька стежка з цегли, викладена «ялинкою», вела від воріт до веранди. Будинок разом зі садом мав такий вигляд, ніби його перенесли сюди з далекого села; і все ж було в ньому щось таке, що його найближчий сусід, великий, оточений газоном, дім тютюнового магната, поряд з ним здавався надміру грубим і показним. Як сказала Філ, є різниця між тим, щоб бути народженим і бути зробленим.

– Це наймиліший будинок, який я коли-небудь бачила, – щасливо сказала Енн. – У мене від нього аж в серці закололо. Він ще більш незвичайний і гарний, ніж кам’яний будинок пані Лаванди.

– Але подивися на ім’я, – сказала Філ. – Дивися – білими літерами, довкола арки над воротами. «Садиба Петті». Хіба не вражаюче? Особливо на вулиці Пайнзерстів, Елмволдів і Седаркрофтів? «Садиба Петті», будьте ласкаві. Я просто в захваті.

– Ти знаєш, хто ця Петті? – спитала Прісцилла.

– Петті Споффорд – ім’я літньої пані, власниці, як я дізналася. Вона тут живе зі своєю племінницею, вже кілька сотень років, більш-менш – мабуть, менш, Енн. Перебільшення – плід поетичної думки. З того, що я зрозуміла, багачі не раз намагалися його викупити – зараз він немало коштує – але «Петті» не хоче про продаж навіть і чути. А за будинком є яблуневий сад – його буде видно, коли ми пройдемо трохи далі – справжній яблуневий сад на Споффорд – Авеню.

– Сьогодні я бачитиму «Садибу Петті» у снах, – сказала Енн. – Я відчуваю якийсь зв’язок з цим місцем. Цікаво, чи ми коли-небудь побачимо її зсередини.

– Навряд, – сказала Прісцилла.

Енн загадково всміхнулася.

– Так, навряд. Але я все одно вірю, що це станеться. Я маю дивне передчуття, що ми зі «Садибою Петті» познайомимося ближче.