Читать книгу Енн з Острова - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 9

Перші три тижні в Редмонді здавалися довгими; але решта семестру пролетіла на крилах вітру. Не встигли студенти й отямитися, як почалася зимова сесія, яку вони більш чи менш успішно здавали. Попереду всіх першокурсників були Енн, Гілберт і Філіпа; Прісцилла здавала все дуже добре; Чарлі Слоан нічого не завалив, і то добре, але поводився так, ніби був першим на курсі.

– Аж не віриться, що в цей час завтра я буду в Зелених Дахах, – сказала Енн у вечір перед від’їздом. – Але буду. А ти, Філ, будеш в Болінґброці з Алеком й Алонсо.

– Я так хочу їх побачити! – визнала Філ, переставши на мить гризти шоколад. – Вони справді чудові хлопці. Будуть нескінченні танці, поїздки, святкування. Я ніколи тобі не пробачу, Королево Енн, що ти не їдеш до мене на канікули.

– «Ніколи» в тебе означає три дні, Філ. Дякую, що запросила – і я б дуже хотіла колись поїхати в Болінґброк. Але цього року я не можу – я МУШУ поїхати додому. Ти не уявляєш, як мене туди тягне.

– Але тобі там не буде що робити, – глузливо сказала Філ. – Раз чи два ви зберетеся разом вишивати; а старі пліткарки перемиватимуть тобі кісточки і у твоїй присутності, і за спиною. Ти помреш від самотності, дитинко.

– В Ейвонлі? – спитала Енн, яку це розсмішило.

– А якби ти поїхала зі мною, ти б прекрасно проводила час. Болінґброк шалів би за тобою, Королево Енн – за твоїм волоссям і твоїм стилем – ой, та за всім! Ти така ІНША. Ти була б у центрі загальної уваги, а я б грілася в променях твоєї слави – «не троянди, але поряд троянди». Ну поїхали, Енн.

– Картина світського тріумфу, яку ти змальовуєш, зачаровує, Філ, але я змалюю картину, поряд з якою вона потьмяніє. Я їду додому на стару ферму, з будинком під зеленим дахом, який тепер трохи вигорів, між яблуневих садів з тепер голими деревами. Внизу тече струмок, а за ним – хвойний ліс, в якому грають на арфах дощ із вітром. Поряд є ставок, зараз сірий і понурий. У домі буде дві старші дами, одна висока й худа, інша низенька й товстенька; і буде двоє двійнят, одна – зразкової поведінки, інший, як каже пані Лінд, «ходячий терор». Над верандою буде маленька кімната, де колись роїлися мрії, з великою, пишною, периною, яка після матрацу в пансіоні здаватиметься предметом розкоші. Як тобі моя картина, Філ?

– Дуже нудна, – сказала Філ, скорчивши гримасу.

– О, але я забула головне, – м’яко сказала Енн. – Там буде любов, Філ – вірна, ніжна любов, яку я мені не знайти більше ніде на світі – любов, яка чекає на мене. Вона робить мою картину шедевром, навіть якщо кольори й не дуже яскраві.

Філ мовчки встала, кинула свою коробку цукерок, підійшла до Енн й обняла її.

– Енн, хотіла б я бути такою, як ти, – спокійно сказала вона.

Діана зустріла Енн на станції в Кармоді наступного вечора, і вони їхали разом під тихим, розшитим зорями небом. Зелені Дахи мали святковий вигляд. У кожному вікні горіло світло, яке осявало темряву, наче полум’я – червоні язики витанцьовували на тлі Лісу Привидів. На подвір’ї палахкотіло багаття, довкола його метушилися дві постаті, одна з яких оглушливо закричала, коли їхній екіпаж виїхав з-за тополь.

– Деві видає його за індіанський бойовий клич, – сказала Діана. – Його навчив хлопець, який працює в пані Гарісон, і він тренувався, щоб тебе ним привітати. Пані Лінд каже, це виснажило її нерви до краю. Він підкрадається ззаду, а тоді кричить. Він і багаття придумав для тебе розпалити. Два тижні збирав хмиз і вмовляв Маріллу дозволити облити його керосином, щоб краще горіло. Судячи зі запаху, думаю, вона йому дозволила, хоча пані Лінд до останнього казала, що Деві тільки підпалить себе й інших, якщо йому дозволити.

На цей момент Енн вже вилізла з екіпажу, а Деві схопив її за коліна, тоді як Дора взяла її за руку.

– Правда першокласне вийшло багаття, Ен? Давай я тобі покажу, як його розгрібати – дивися, які іскри. Я його для тебе розпалив, Енн, бо я був дуже радий, що ти їдеш додому.

Відчинилися двері кухні, і на тлі світла всередині з’явилася темна постать Марілли. Вона хотіла зустріти Енн в темряві, бо страшенно боялася, що розплачеться від щастя – вона, сувора, стримана Марілла, яка не схвалювала жодний вияв емоцій. Пані Лінд була відразу за нею, повна й життєрадісна, як матрона. Любов, про яку Енн розповідала Філ, оточила й солодко огорнула її. Ніщо, зрештою, не зрівняється, зі старими зв’язками, старими друзями, старими Зеленими Дахами! Як блищали в Енн очі, коли вона сідала за стіл, заставлений стравами, які рум’яні були в неї щоки, який дзвінкий був її сміх! І Діана залишалася на ніч. Як в старі часи! І сервіз з пуп’янками троянд прикрашав стіл! Марілла перевершила саму себе.

– Ви з Діаною, гадаю, тепер всю ніч проговорите, – саркастично сказала Марілла, коли дівчата підіймалися сходами нагору. Марілла завжди була саркастична, коли зраджувала свою природу.

– Так, – весело підтвердила Енн, – але спочатку покладу Деві спати. Він наполягає.

– Ще б, – сказав Деві коли вони йшли коридором. – Я хочу знову молитися з кимось. Молитися самому нецікаво.

– Ти не молишся, сам, Деві. Бог завжди з тобою й чує тебе.

– Ну, але ж я Його не бачу, – заперечив Деві. – Я хочу молитися з кимсь, кого я бачу, але тільки не з пані Лінд і не з Маріллою!

І все ж, перевдягнений у сіру фланелеву піжаму, Деві не дуже поспішав починати. Він став перед Енн, переставляючи ноги, з нерішучим виглядом.

– Ходи, мій хлопчику, вставай на коліна, – сказала Енн.

Деві підійшов і поклав голову Енн на коліна, але на коліна не став.

– Енн, – сказав він приглушеним голосом. – Я все-таки не хочу молитися. Я вже рік не можу молитися. Я… я не молився ні вчора, ні позавчора.

– Чому ж, Деві? – лагідно спитала Енн.

– Ти… те не розізлишся, коли я тобі скажу? – благальним тоном спитав Деві.

Енн посадила фігурку в сірій фланелі собі на коліно й прихилила його голову собі на плече.

– Хіба я коли-небудь «злилася», коли ти мені щось розповідав, Деві?

– Ні, ніколи. Але ти засмучуєшся, а це ще гірше. Тобі буде дуже сумно, коли, я скажу, Енн – і, напевно, соромно за мене.

– Ти зробив щось погане, Деві, і тому не можеш молитися?

– Ні, не зробив – поки. Але хочу.

– Що, Деві?

– Я … я хочу сказати погане слово, Енн, – пробелькотів Деві з неабияким зусиллям. – Я чув, як хлопець, який працює в пана Гарісона, сказав його минулого тижня, і відтоді весь час хочу його сказати – навіть коли відмовляю молитви.

– Тоді скажи його, Деві.

Деві здивоване підняв розчервоніле обличчя.

– Але ж Енн, це ДУЖЕ погане слово.

– СКАЖИ ЙОГО!

Деві глянув на неї з недовірою, а тоді тихенько сказав жахливе слово. Наступної миті він притулився обличчям до неї, ніби намагався сховатися.

– Ой, Енн, я більше ніколи-ніколи його не казатиму. Я більше не ЗАХОЧУ його казати. Я знав, що воно погане, але не думав, що аж … аж … я не думав, що воно ТАКЕ.

– Ні, не думаю, що ти ще захочеш його казати, Деві, – навіть подумки. І на твоєму місці я б не проводила багато часу з хлопцем, який працює в містера Гарісона.

– Але він вміє вигукувати бойовий клич, – трохи засмучено сказав Деві.

– Але ж ти не хочеш засмічувати голову поганими словами, правда, Деві – словами, які її отруюють і виштовхують з неї все добре та людське?

– Ні, – сказав Деві, занурившись в себе, з великими, як у сови, очима.

– Тоді не спілкуйся з людьми, які їх вживають. А тепер ти можеш молитися, Деві?

– О, так, – сказав Деві, охоче ставши навколішки, – тепер я готовий молитися. Тепер мені не страшно казати «якщо я помру уві сні», – як тоді. Коли я хотів сказати те слово.

Енн з Діаною, мабуть, і справді всю ніч виливали душу одна одній, але жодних записів того, що вони тоді сказали, не залишилося. Вранці вони були свіжими, погляд мали ясний, як це після безсонної ночі вдається тільки молодим людям. Снігу ще не було, але коли Діана дорогою додому перетинала старий довгий міст, білі сніжинки починали літати над полями й дрімучим сіро-бурим лісом. Невдовзі далекі схили й пагорби вкрилися тонкою примарною ковдрою, ніби блідолиця осінь опустила на коси серпанкову фату й чекала на свого зимового нареченого. Тож, зрештою, на Різдво вони матимуть сніг, та й день взагалі був гарний. Вранці прийшли листи й подарунки від пані Лаванди і Пола; Енн відкрила їх на життєрадісній кухні Зелених Дахів, яка повнилася тим, що Деві називав «гарні запахи».

– Пані Лаванда та пан Ірвінг вже освоїлися в новому домі, – доповіла Енн. – Я впевнена, що пані Лаванда абсолютно щаслива – я бачу зі загального тону її листа – але є ще записка від Шарлотти Четвертої. Їй зовсім не подобається Бостон, і вона страшно сумує за домом. Пані Лаванда хоче, щоб я навідалася в Будинок Відлуння, поки я тут, запалила вогонь, щоб провітрити димар, і перевірила, чи подушки не зацвіли. Думаю, я попрошу Діану піти зі мною наступного тижня, і ми могли б провести вечір в Теодори Дікс. Я б хотіла побачити Теодору. До речі, Людовік Сід ще ходить до неї?

– Вони кажуть, що так, – сказала Марілла, – і схоже на те, що й далі ходитиме. Вже ніхто не вірить, що це залицяння коли-небудь до чогось приведе.

– На місці Теодори я б його трохи підігнала, – сказала пані Лінд. І не було жодного сумніву, що так вона б і зробила.

Був також і лист від Філ, цілком в її дусі, весь про Алека й Алонсо, що вони сказали й що вони зробили, і як вони виглядали, коли її побачили.

«Але я далі не можу вирішити, за кого вийти», – писала Філ. «От якби ти приїхала й вирішила за мене! Хтось мусить. Коли я побачила Алека, у мене серце частіше забилося, і я подумала: «Він може бути тим самим». А тоді прийшов Алонсо, і моє серце знову забилося частіше. Тому на серцебиття покладатися не можна, що б не писали в романах. Але твоє серце, Енн, не забилося б швидше ні від кого, крім Чарівного Принца, чи не так? А з моїм щось явно не так. Як би я хотіла, щоб ти буша тут! Сьогодні падає сніг, і я в захваті. Я так боялася, що в нас цього року буде зелене Різдво, я це просто ненавиджу. Знаєш, коли все сіро-буре й мокре навколо, називається ЗЕЛЕНЕ Різдво! Не питай мене, чому. Як каже лорд Дандрері, «є речі, яких нікому не збагнути».

Енн, з тобою бувало таке, що ти сіла на трамвай, а тоді згадала, що не маєш зі собою грошей на проїзд? Зі мною таке на днях сталося. Дуже неприємно. Я мала зі собою п’ять центів. Я думала, вони в лівій кишені пальта. Коли я сіла, то вирішила їх дістати. Але їх там не було. Я вся похолола. Я перевірила другу кишеню. Там теж нема. Знов холод по спині. Тоді перевірила у внутрішній кишеньці. Пусто. Холод побіг вверх і вниз.

Я зняла рукавиці, поклала на сидіння й знову пройшлася по всіх кишенях. Грошей там не було. Я встала, вся обтрусилася й подивилася на землю. У трамваї було повно людей, які поверталися додому з опери, і вони всі витріщилися на мене, але я на таке в той момент не зважала.

Але я не могла знайти грошей на проїзд. Я вирішила, що, очевидно, поклала їх до рота й випадково проковтнула.

Я не знала, що робити. Кондуктор зупинить трамвай і ганебно попросить мене зійти? Чи зможу я його переконати, що я лише жертва власної неуважності, а не безпринципна істота, яка обманом хоче безплатно проїхатися? Як же я хотіла, щоб Алек й Алонсо були там. Але їх не було, саме тому що я цього хотіла. Якби не хотіла, їх там була б дюжина. І я не могла вирішити, що сказати кондуктору, коли він підійде. Як тільки в мене в голові вибудовувалося хоч одне речення пояснення, мені починало здаватися, що ніхто в таке не повірить і я мушу придумати щось інше. Здавалося, не залишалося нічого іншого, ніж довіритися провидінню, від чого я відчула себе як та літня пані, яка, коли капітан сказав під час шторму довіритися Всемогутньому, вигукнула: «Ой, капітане, все настільки погано?»

Якраз у потрібний момент, коли не залишилося жодної надії, і кондуктор простягнув коробку сусідньому пасажирові, я раптом згадала, куди поклала ту нещасну монету. Я таки її не проковтнула. Я покірно дістала її з безіменного пальця рукавиці й вкинула в коробку. Я всім усміхалася, а світ здавався прекрасним».

Візит до Будинка Відлуння був не найменш приємним з усіх прогулянок на канікулах. Енн з Діаною пішли до неї старою дорогою через березовий ліс, і прихопили зі собою обід у кошику. Будинок Відлуння, який стояла зачинена від весілля пані Лаванди, знову відкрили для вітру й сонця, хоч і не надовго, а в маленьких кімнатах замиготів вогонь. Запах вази з трояндами пані Лаванда все ще наповнював кімнату. Аж не вірилося, що пані Лаванда не увійде зараз і не зустріне їх гостинним поглядом карих очей, і що Шарлотта Четверта, з блакитним бантом і широкою усмішкою, не з’явиться у дверях. Пол теж, здавалося, був десь поряд, зі своїми казковими вигадками.