Читать книгу Енн з Лопотливих Тополь - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 10

(Уривок із листа до Гілберта)

«Я зараз у своїй вежі, а Ребекка Дью виспівує на кухні різдвяний хорал[10]: ‘‘Чи можу я піднятися, там, де стояв Мойсей?’’ А я згадую, що дружина пастора запросила мене співати в церковному хорі! Звісно, Прингли замовили їй слівце. Я можу співати в ті неділі, коли залишаюся в Лопотливих Тополях. Прингли з подвійним запалом прийняли мене в парафіяльну спільноту… взяли мене обома руками. Неймовірна родина!

Я вже побувала на трьох їхніх вечірках. Я нікого не приструнювала, проте мені здається, всі їхні дівчата тепер підробляються під мою зачіску. Що ж, ‘‘наслідувати – найщиріше лестити’’. І, Гілберте, вони справді дуже мені подобаються… я завжди відчувала, що вподобаю Принглів, якщо вони мені дадуть такий шанс. Я навіть починаю підозрювати, що рано чи пізно з’ясується, що й Джен мені до вподоби. Вона може бути милою, коли хоче, і ясно як день, що вона прагне бути такою.

Минулого вечора я вхопила лева за гриву в його ж лігвиську… тобто, я сміливо піднялася парадними сходами до квадратного портика Хвойного Маєтка, оздобленого чотирма металевими урнами, побіленими вапном, і подзвонила у двері. Коли вийшла панна Монкмен, я поцікавилася, чи вона, бува, не відпустить Крихітку Елізабет на прогулянку зі мною. Я чекала на відмову, проте зникнувши в будинку й переговоривши з пані Кемпбелл, ‘‘Прислуга’’ повернулася й похмуро повідомила, що я можу взяти Елізабет, але просила не затримувати її допізна. Цікаво, чи й з пані Кемпбелл дісталися відповідні вказівки панни Сари.

Елізабет спустилася, пританцьовуючи, темним маршем сходів, схожа на маленьку фею у своєму червоному пальтечку й зеленій шапочці, на радощах проковтнувши язика.

– Я вся хвилююся й тремчу, панно Ширлі, – прошепотіла вона, щойно ми вислизнули геть. – Я Бетті… Я завжди Бетті, коли так почуваюся.

Ми зайшли Дорогою-Що-Веде-На-Край-Світу так далеко, як наважилися, а тоді повернулися. Здається, сьогодні ввечері гавань, що темніла, розкинувшись на тлі багряного заходу, навіювала мрії про ‘‘безвісні океани’’[11] й таємничі острови в незвіданих морях. Я затремтіла від захвату, побачивши цю картину, а маленька фея, яку я тримала за руку, – теж.

– Якби ми щосили побігли, то попали б у захід сонця, правда? – захотіла дізнатися вона.

Мені згадався Пол зі своїми фантазіями про ‘‘країну, де засинає сонце’’.

– Ми маємо дочекатися, коли настане Завтра, і тільки тоді зможемо туди потрапити. Елізабет, бачиш отой золотий острів із хмари просто над входом до гавані? Давай удамо, що він – наш Острів Щастя.

– Десь там унизу лежить один острів, – замріяно промовила Елізабет. – Він називається Летюча Хмарина. Яка гарна назва, правда? Родом просто зі Завтра. Я бачу його з вікон на горищі. Власник острова – один джентльмен із Бостона, там у нього літній будинок. Але я вдаю, що острів – мій.

На порозі я схилилася й поцілувала Елізабет у щічку, перш ніж та зникла в будинку. Ніколи не забуду виразу в її очах. Гілберте, ця дитина так і прагне любові.

Сьогодні, коли вона ввечері прийшла по молоко, я помітила, що вона заплакана.

– Вони… вони змусили мене змити ваш поцілунок, панно Ширлі, – хлипало дівча. – Я більше нізащо не буду вмиватися. Я дала клятву. Тому що я не хотіла змивати ваш поцілунок. Сьогодні зранку я втекла до школи невмивана, але увечері ‘‘Прислуга’’ просто силоміць змила його.

Я зберігала серйозний вигляд.

– Як же ти зможеш прожити все життя, ні разу не вмивавшись, сонечко? Не переживай за поцілунок. Я тебе цілуватиму щовечора, коли ти приходитимеш по молоко, і тоді байдуже, що він змиється наступного ранку.

– Ви – одна-єдина на цілий світ, хто мене любить. Коли ви зі мною розмовляєте, мені пахне фіалками.

Нікому ніколи ще не робили гарнішого компліменту. Але я не могла просто взяти й пропустити повз вуха те, що вона сказала спочатку.

– Елізабет, бабуся тебе любить.

– Неправда… вона мене ненавидить.

– Ти просто трішечки-трішечки не розумієш. Твоя бабуся й панна Монкман – дві старі жінки, а старі легко хвилюються через дрібниці. Звісно, ти часом їм надокучаєш. І, звісно, за їхньої молодості дітей виховували набагато суворіше, ніж тепер. Вони дотримуються традицій.

Та я зрозуміла, що Елізабет мої слова не переконують. Щиро кажучи, вони її не люблять, і вона про це знає. Вона обережно озирнулася на будинок, що переконатися, чи зачинені двері. А тоді зумисне заявила:

– Бабуся й ‘‘Прислуга’’ – просто дві старі тиранки, і коли настане Завтра, я назавжди від них утечу.

Мені здається, вона чекала, що я закам’янію від жаху. Насправді в мене підозри, що Елізабет сказала це лише для того, щоб справити враження. Я лише розсміялася й поцілувала її. Сподіваюся, Марта Монкман бачила нас у ту мить з кухонного вікна.

Із вікна вежі ліворуч мені видно весь Саммерсайд. Зараз він просто нагромадження привітних білих дашків… нарешті привітних, адже Прингли привітали мене у своєму товаристві. Подекуди в мансардних вікнах палає світло. Подекуди видно подихи примарно-сірого диму. Низько нависле над усім цим небо густо всипане зорями. ‘‘Місто у сон поринає’’[12]. Яка чудова фраза! Пам’ятаєш… ‘‘Ішов Галахад, а міста в сон поринали?’’

Я така щаслива, Гілберте. Мені не доведеться на Різдво з поразкою й ганьбою їхати в Зелені Дахи. Яке чудове життя… неймовірно чудове.

Як і фунтовий кекс панни Сари. Ребекка Дью таки замісила тісто й змусила його ‘‘впріти’’ відповідно до вказівок… що означало всього-на-всього вкрити кількома грубими шарами обгорткового паперу й ще кількома рушниками й залишити настоюватися на три дні. Можу його порекомендувати.

(У слові ‘‘рекомендувати’’ ‘‘е’’ чи ‘‘и’’? Хоч у мене диплом гуманітарія, та я завжди сумніваюся. Цікаво, що, якби Прингли дізналися про це до того, як я знайшла щоденник Енді!)»