Читать книгу Енн з Лопотливих Тополь - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 7

Одного пізньолистопадового вечора Енн, сидячи на підвіконні у вежі з олівцем у зубах і мріями в очах, виглянула на світ, оповитий сутінками, і зненацька вирішила, що залюбки прогулялася б до старого кладовища. Доти їй там ще не доводилося бувати, для своїх вечірніх блукань вона обирала гайок, де росли клени й берізки, а не дорогу до гавані. Однак коли в листопаді ліси вже голі, завжди з’являється той простір, порушувати який, як відчувала Енн, майже недоречно – земна краса лісів відійшла, а небесна краса безсмертя, чистоти й білизни ще не зійшла. Тож натомість Енн вирушила на кладовище. У цю хвилину вона почувалася такою пригніченою й зневіреною, що й цвинтар видавався їй порівняно веселішою місциною. А до того ж там лежали одні Прингли, – це вона довідалася від Ребекки Дью. Там колись ховали цілі покоління Принглів – вони обрали старе кладовище й підтримували традицію доти, доки «втиснути ще більше Принглів стало неможливо». Енн вирішила, що їй би додало духу, якби вона подивилася, скільки там лежить Принглів, які вже більше нікому не зможуть допекти.

Стосовно Принглів, які залишаються на землі, Енн відчула, що її терпінню настав край. Усе це дедалі більше починало скидатися на якесь страхіття. Кампанія з непослуху, яку колись так уміло організувала Джен Прингл, нарешті сягла своєї кульмінації. Якось за тиждень до того Енн задала старшим учням написати твір на тему: «Найважливіша подія тижня». Джен Прингл блискуче впоралася зі завданням… розумне дівчисько… хитро вставило у твір вихватку проти вчительки… таку нахабну, що заплющити на це очі було неможливо. Енн відправила її додому, заявивши, що Джен має вибачитися, і тільки тоді зможе повернутися в клас. Масло майже долилося у вогонь. Тепер між нею й Принглами оголошено відкриту війну. І бідолашна Енн навіть не сумнівалася в тому, чиї стяги переможно замайорять. Рада директорів тягнутиме руку за Принглами, а їй доведеться обирати між тим, щоб Джен повернулася за свою парту, і добровільною відставкою.

Їй було неймовірно прикро. Енн зробила все, що було в її силах, і вона знала: був би в неї хоч шанс, їй би вдалося покарати Джен.

«Я в цьому не винна, – пригнічено думала вона. – Хто б встояв перед такою бандою й такою тактикою?»

Та хіба вона може повернутися до Зелених Дахів з поразкою! Витерпіти обурення пані Лінд і тріумф Паїв! Навіть дружня підтримка завдала б їй болю! А якщо про її поразку в Саммерсайді піде поголос десь-інде, їй ніколи не вдасться влаштуватися в іншу школу.

Та вони хоча б раніше не взяли над нею гору в історії з виставою. Енн доволі єхидно розсміялася, а в очах заблищав бешкетний захват на згадку про ту пригоду.

Вона, було, організувала театральний гурток для школярів старших класів, щоб керувати постановкою наспіх скомпонованої невеличкої вистави, щоб зібрати трохи коштів на один зі своїх омріяних проєктів…

Вона планувала придбати в класні кімнати кілька добротних гравюр. Енн пересилила себе й попросила допомоги в Кетрін Брук, бо ту, схоже, ніколи не залучали до жодних подій. Згодом Енн не раз про це пошкодувала, бо Кетрін поводилася грубо й в’їдливо – ще дужче, ніж зазвичай. Рідко коли на репетиції вона втримувалася від своїх шпильок, а ще від постійних вправ у неї перестали здійматися брови. І щонайгірше, саме Кетрін наполягала на тому, щоб Джен Пригл дісталася роль Марії Стюарт.

– Тільки вона одна на всю школу може зіграти королеву Шотландії, – нетерпляче пояснила Кетрін. – У неї одної відповідний темперамент.

Щодо цього Енн не була така певна. Їй здавалося, що куди краще від Джен Прингл Марію Стюарт зіграє Софі Синклер, висока дівчина, зі світло-карими очима й густим каштановим волоссям. Проте Софі не те що не входила до драматичного гуртка, а взагалі ніколи не грала у виставі.

– Нам тут не потрібні зелені новачки. Не хочу, щоб моє прізвище асоціювали з чимось, приреченим на поразку, – заперечила тоді Кетрін, а Енн знехотя погодилася.

Джен чудово грала – Енн не могла цього заперечити. Вона мала вроджений акторський хист, і, вочевидь, усю свою душу вкладала в роль. Репетиції відбувалися чотири рази в тиждень, і збоку виглядало, начебто все йшло як по маслу. Схоже, п’єса настільки захопила Джен, що та облишила свої вибрики, принаймні під час репетицій. Енн довірила Кетрін, щоб та з нею репетирувала, а сама трималася осторонь. Раз чи двічі вона зі здивуванням помітила на обличчі Джен вираз якогось лукавого тріумфу. Енн не вдавалося розгадати, що він мав би значити.

Одного пообіддя, коли репетиції вже відбувалися деякий час, Енн у кутку гардеробу для дівчат застала Софі Синклер, всю в сльозах. Спершу та уперто кліпала своїми світло-карими очима й протестувала, що все гаразд… а тоді зірвалася на плач.

– Я так, так сильно хотіла грати у виставі… бути Мері Стюарт, – хлипала Софі. – Мені ніколи не дозволяли… батько не дав би мені вступити в театральний гурток, бо треба платити, а ми рахуємо кожен цент. А ще який там у мене досвід? Мені завжди так подобалася Марія Стюарт… я вся просто дрижу, коли чую її ім’я. Я не вірю… У житті не повірю, що вона причетна до вбивства лорда Дарнлі[7]. Було б так чудово, якби хоч ненадовго можна було вдати, що я – Марія Стюарт!

Опісля Енн подумала, що саме її ангел-хранитель штовхнув її відповісти.

– Я випишу слова, Софі, і ми з тобою розучимо роль. Для тебе це буде непогана практика. І оскільки ми хочемо виступити з нею ще десь-інде, якщо все вдасться в Саммерсайді, ми б запросто могли мати дублерку – а раптом Джен не завжди зможе виконувати свою роль. Проте ми будемо тримати язик за зубами.

Наступного дня Софі прийшла, уже вивчивши роль. Щодня після уроків вони з Енн ішли в Лопотливі Тополі й влаштовували репетиції у вежі. Разом їм було геть не нудно удвох – Софі випромінювала лагідну життєрадісність. Прем’єра мала відбутися в останню п’ятницю листопада в муніципальній залі, по цілому містечку розклеїли афіші, а всі до одного місця розпродали. Енн з Кетрін два вечори поспіль прикрашали залу, найняли оркестр, і зі самого Шарлоттауна мала прибути знаменита співачка, щоб виступати між актами. Генеральна репетиція вдалася на славу. Джен справді була на висоті, і цілий акторський склад нічим їй не поступався. У п’ятницю вранці Джен не з’явилася на уроках, а по обіді мати повідомила, що Джен злягла з хворим горлом… вони переживають, щоб це не виявилася ангіна. Їм страшенно прикро, проте не може й бути й мови, що Джен візьме участь у виставі, запланованій у той вечір.

Кетрін з Енн витріщилися одна на одну – хоч раз їх об’єднав спільний переляк.

– Нам доведеться відкласти виставу, – протягла Кетрін. – А це – провал. Як тільки настане грудень, звалиться повно роботи. Я завжди вважала нерозумним влаштовувати виставу в цей час.

– Ми не відкладаємо виставу, – відповіла Енн, блиснувши зеленими очима, що могли позмагатися зі Джен.

Вона не збиралася ділитися цим із Кетрін Брук, однак була більш ніж просто певна: Джен Прингл здорова-здоровісінька. Був у тій справі задіяний ще хтось із Принглів чи ні, та все підлаштували зумисно, бо виставу організувала вона, Енн Ширлі.

– Ну, хіба ви дійсно так думаєте! – зневажливо стенула плечима Кетрін. – Але що ви задумали? Дати комусь читати роль? Тоді вистава приречена… Уся вистава про Марію Стюарт.

– Софі Синклер може зіграти не гірше за Джен. Сукня їй підійде, на щастя, вона у вас, а не в Джен.

П’єсу поставили того ж вечора, і зала була переповнена. Ощасливлена Софі грала Марію Стюарт… вона настільки увійшла в роль, як і близько не вдалося б Джен… вона здавалася Марією Стюарт у своїй оксамитовій сукні, прикрашеній оборками й розцвіченій коштовностями. Саммерсайдські учні, які завжди бачили Софі в негарних простеньких платтях з темного саржу, безформному пальтечку й потертих капелюшках, дивилися на неї зі широко розплющеними від здивування очима. Одразу після вистави наполягли на тому, щоб Софі ввійшла до театрального гуртка – Енн власноруч оплатила за неї внесок, і відтоді та почала вважатися однією з учениць, з якими в саммерсайдській школі слід рахуватися. Однак ніхто навіть і не підозрював, а найменше за всіх – сама дівчинка, що того вечора вона стала на шлях, який приведе її до лаврів. За двадцять років на Софі Синклер чекала кар’єра однієї з провідних американських актрис. Проте, напевне, жодні оплески ніколи не лунали для неї так солодко, як той шквал аплодисментів, під який впала завіса в залі саммерсайдського муніципалітету.

Повернувшись з вистави, пані Прингл мала таке розказати своїй доньці, Джен, що та аж позеленіла б із заздрощів, якщо раніше не встигла. Хоч раз, як із серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дістала на горіхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкільному творі.

Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом і облямованих плюмажами примерзлої папороті. Уздовж стежини через певні проміжки росли стрункі гостроверхі осокори, з яких листопадовий вітер ще не встиг здерти останнє листя, вирізняючись темними стовбурами на аметистовому тлі пагорбів у далині; проте старе кладовище, де половина гробівців п’яно похилилася вбік, оточував по периметру ряд високих понурих смерек. Енн не сподівалася узагалі когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делікатним носом, тонкими делікатними вустами, делікатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованої панночки. Звісно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайді не знав цієї особи? Вона була «тою» місцевою кравчинею, і якщо чогось та й не знала про жителів, живих чи спочилих у Бозі, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинці поблукати цвинтарем, почитати химерні старовинні епітафії й розгадати прізвища забутих закоханих, сховані під лишайником на плитах. Проте їй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та підхопила її попідруч, і вони рушили віддати честь тій частині кладовища, де, вочевидь, лежало стільки Картлоу, скільки ж Принглів. У жилах панни Валентайн не текло ні краплі принглівської крові, а один з улюблених учнів Енн доводився тій племінником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хіба що слід було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляє на хліб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такі натяки надто близько до серця.

– Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн. – Я можу вам розповісти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як свої п’ять пальців – тоді прогулянка цвинтарем не тяжітиме на душі, як могила над покійником. Тут мені подобається більше, аніж на новому кладовищі. Тут поховано лише членів давніх родин, а на новому ховають усіх підряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скільки похоронів пережила наша родина.

– Думаю, таке можна сказати про кожний старовинний рід, – промовила Енн, оскільки панна Валентайн явно очікувала почути щось у відповідь.

– Тільки не кажіть, що в якій-небудь сім’ї було більше небіжчиків, аніж у нашій, – ревниво заперечила панна Валентайн. – У нас усі тануть як свічки. Більшість зводять у могилу сухоти. Тут спочиває моя тітонька Бессі. Якщо колись на світі й були святі, то вона – одна з них. Проте, без сумніву, про тітоньку Цецилію, її сестру, послухати набагато цікавіше. Той останній раз, коли я взагалі її побачила, вона мені сказала: «Сідай, сонечко, сідай. Я помру сьогодні десять хвилин на одинадцяту, та це аж ніяк не означає, що нам не варто востаннє смачно попліткувати». І знаєте, що дивно, панно Ширлі? Вона таки відійшла у вічність об одинадцятій десять у той же вечір. Скажіть, і звідки вона знала?

Енн не могла сказати.

– Тут поховано мого прапрапрадіда. Він з’явився на світ у 1760 і жив з того, що майстрував прядки. За все своє життя він, як подейкували, зробив їх чотирнадцять тисяч. Коли пастор читав над небіжчиком: «Вони від праць своїх заспокояться, бо діла їхні ідуть слідом», старий Майром Прингл завважив, що в такому випадку шлях мого пра-прапрадіда на небеса буде увесь захаращений прядками. Вважаєте, що такий коментар свідчить про гарні манери, панно Ширлі?

Якби це видав будь-хто, а не Прингл, Енн, можливо, не так рішуче відказала б: «У жодному разі», дивлячись на надгробну плиту, оздоблену черепом і схрещеними кістками так, наче сама сумнівалася в увічливості того коментаря.

– Тут поховано мою кузину Дору. Вона була одружена тричі, проте всі її чоловіки вмерли наглою смертю. Схоже, Дорі ніяк не щастило зі здоровими обранцями. Останній – Бенджамін Баннінг… він лежить не тут… спочиває в Лоувейлі поруч зі своєю першою дружиною… він ніяк не міг змиритися зі своєю кончиною. Дора казала йому, що він іде в кращий світ. «Може бути, може бути, але я ж то звик до дехвектів цього світу», – казав бідолашний Бен. Він прийняв якісь пігулки, аж шістдесят одну штуку, проте ще довго згасав. А тут лежить уся сім’я дядька Дейвіда Картлоу. Біля кожного надгробка росте кущ чайної троянди, і тільки гляньте, як вони квітують! Я щоліта навідуюся сюди й збираю квіти, щоб перетерти їх зі цукром. Шкода було б, якби вони пропали без ужитку, правда?

– Я… Правда.

– Тут спочиває моя бідолашна молодша сестра, Гаррієт, – зітхнула панна Валентайн. – У неї було розкішне волосся… десь приблизно такого відтінку, як у вас… можливо, не таке руде. Воно сягало їй до колін. У неї на той момент був наречений. Кажуть, ви теж маєте нареченого. Я ніколи не горіла бажанням вийти заміж, проте, як на мене, було б гарно мати нареченого. Звичайно, я мала такі можливості… мабуть, я занадто перебірлива… але ж не може дівчина з роду Картлоу вийти заміж за першого стрічного?

Ні, схоже було, що не може.

– Френк Діґбі… отам у кутку під оцтовими деревами… пропонував мені руку й серце. Я таки трохи пошкодувала, що тоді йому відмовила… але ж вийти за якогось Діґбі! Він одружився з Джорджиною Труп. Вона завжди трохи запізнювалася до церкви, щоб покрасуватися у своїх убраннях. Вона обожнювала гарне вбрання. Її поховали в такій гарній блакитній сукні… Я пошила ту сукню їй на весілля, проте зрештою вона вдягла її на власний похорон. У неї було троє гарненьких діток. Вони здебільшого колись сиділи на лаві попереду мене в церкві, а я їх завжди вгощала льодяниками. Уважаєте, що неправильно давати дітям цукерки в церкві, панно Ширлі? Не м’ятні… м’ятні льодяники можна… у них є щось таке святе, правда? Проте ті бідолахи їх не люблять.

Коли тема Картоу вечерпалася, розповіді панни Валентайн стали дещо приперченіші. Та це не надто важило, якщо йшлося не про Картлоу.

– Тут лежить стара пана Рассела Прингла. Я часто міркую, у рай вона потрапила чи в пекло.

– Чого б це? – трохи шоковано відкрила рота Енн.

– Вона ніколи не терпіла своєї сестри, Мері Енн, що упокоїлася за кілька місяців до того. «Якщо Мері Енн на небесах, ноги моєї там не буде». А вона була не з тих, хто кидає свої слова на вітер. Як усі Прингли. Вона була їхньої крові й вийшла за свого кузена Рассела. А це – дружина Дена Прингла. Дженет Бірд. Досягла сімдесяти років в день своєї смерті. Ходили чутки, що вона начебто вважала, ніби прожити на день довше, аніж двічі по тридцять і десять, буде неправильно, бо стільки жити людині записано в Біблії. Правда, часом плетуть такі нісенітниці? Я чула, що померти – єдине, на що взагалі наважилася зробити пані Прингл, не спитавши дозволу в чоловіка. Знаєте, сонечко, що він зробив, не вподобавши собі капелюшок, який вона собі купила?

– Не уявляю.

– Він його зжер, – серйозно промовила панна Валентайн. – Звісно, то був жіночий капелюшок… із мереживом і квітками… без пір’їн. Та все ж він явно був нестравний. Наскільки я розумію, його доволі довго терзав біль у шлунку. Звісно, я не бачила на власні очі, як він з’їв капелюшок, проте мене завжди запевняють, що історія – чистісінька правда. Гадаєте, то правда?

– Мене б не здивувала жодна історія з Принглами, – із серцем відповіла Енн.

Панна Валентайн співчутливо потисла їй руку.

– Мені вас шкода… щиро жаль. Вони просто жахливо з вами поводяться. Проте в Саммерсайді не одні Прингли.

– Інколи мені здається навпаки, – сумно посміхнулася Енн.

– Помиляєтеся. Чимало саммерсайдців хотіли побачити, як ви берете гору над Принглами. Ви тільки не здавайтеся, що б вони там не робили. Це в них просто дідько засівся. Та вони стоять горою один за одного, а панна Сара вже бачила того свого кузена директором школи.

– Тут лежить зі сім’єю Натан Прингл. Натан був завжди переконаний, що дружина намагається його втруїти, та йому, видно, було однаково. За його словами, це додавало життю гостроти. Якось він наче запідозрив був, що вона домішала у вівсянку миш’як. Він вийшов і згодував ту кашу свині. За три тижні свиня відкинула ратиці. Та Натан заявив, що то, мабуть, тільки нещасливий збіг, і що б там не було, він не впевнений, чи то та сама свиня. Зрештою дружина померла раніше за нього, а він сказав, що вона завжди була йому зразковою жінкою, окрім хіба що того єдиного випадку. Як на мене, вважати підозри марними було б виявом милосердя.

«Священній пам’яті панни Кінсі присвячується», – здивовано прочитала Енн.

– Що за дивна епітафія! Хіба вона не мала прізвища?

– Якби й так, то воно було нікому не відоме. Приїхала з Нової Шкотії[8] й сорок років пропрацювала в Джеймса Прингла Вона назвалася панна Кінсі, і так тут її всі й кликали. Вона зненацька померла, а тоді з’ясувалося, що ніхто не знав, як її звати, а в неї не було тут жодної рідні. Тож їй поставили цей гробівець… сім’я Джорджа Прингла влаштувала їй гідний похорон й заплатила за пам’ятник. Вона була вірною, роботящою, та якби з нею зустрітися, то можна було б подумати, що вона так і вродилася панною Кінсі. Тут лежать Морлі. Я була на їхньому золотому весіллі. Яку метушню влаштували: уявіть, подарунки, промови й квіти, дітей, що з’їхалися до батьківського дому, і старих, які посміхаються й кивають гостям, і просто ненавидять одне одного настільки, наскільки вони здатні.

– Ненавидять?

– Люто ненавидять, сонечко. То був «секрет Полішинеля». Вони роками не терпіли одне одного… власне, майже все своє спільне життя. Вони сварилися, вертаючись із церкви після вінчання. Я часто задумуюся, як тут їм вдається так мирно лежати пообіч.

Енн уже вкотре здригнулася. Сидіти за одним столом… лежати в одному ліжку… іти до церкви хрестити дітей… й увесь час ненавидіти одне одного, – та це ж просто жахливо! Але спершу вони б мали кохати одне одного. Невже можливо, що й вони з Гілбертом отак колись… нісенітниці! Прингли починали брати її за живе.

– А тут лежить красень Джон Мак-Табб. Завжди підозрювали, начебто Аннета Кеннеді втопилася саме через нього. Усі Мак-Табби – хоч з лиця воду пий, проте їм не можна було вірити на слово. А тут колись стояв пам’ятник дядьку Джона, Семюелу. Він, подейкували, п’ятдесят років тому загинув у морі. Коли він вернувся живісінький-здоровий, родичі знесли ту плиту. Чоловік, у якого вони придбали могильний камінь, відмовився його забрати, тому дружина дядька Семюела взяла його замість стільниці. Хто таке бачив – мармурова плита на кухні! Вона запевняла, що той старий надгробок просто ідеальний, щоб замішувати тісто. Малі Мак-Табби вічно приносили до школи пиріжки, на яких красувалися опуклі цифри й літери… уривки епітафії. Вони їх щедро роздавали, проте я ніколи не могла себе пересилити, щоб якогось із них скуштувати. У мене свої дивацтва. Тут спочиває пан Гарлі Прингл. Якось йому довелося спустити Пітера Мак-Табба, вирядженого в чепчик, у тачці по Мейн-стріт, коли той програв парі. Усі самерсайдці висипали на вулицю подивитися… усі, крім Принглів, звісно. Ті ледь крізь землю не провалилися від сорому. А тут – Міллі Прингл. Я захоплювалася Міллі, хоч вона й із Принглів. Яка вона була красуня, а жвава, як фея. Часом мені здається, що в такі вечори, як ото сьогодні, вона, без сумніву, вислизає зі свого гробівця й танцює, як робила за життя. Та, як на мене, ревній християнці слід гнати від себе подібні думки. Це могила Герба Прингла. Він не належав до тих понурих Принглів. Постійно всіх смішив. Якось він розреготався просто на відправі… коли з квітів на капелюшку Мети Прингл випала миша, коли та молилася. Мені тоді було не до сміху. Звідки я знала, куди поділася та миша. Я міцно обгорнула щиколотки спідницями й так їх тримала, доки не скінчилася відправа, та проповідь мені була зіпсована. Герб сидів позаду й просто рикнув мені у вухо. Тим, хто миші не завважив, здалося, наче б він з’їхав із глузду. Я думала, його сміх ніколи не стихне. Був би він живий, він би за вас заступився, ніяка тітка Сара його б не злякала. А це, звичайно, пам’ятник капітану Абрагамові Принглу.

Пам’ятник височів над цілим кладовищем. На квадратному постаменті, сформованому з чотирьох похилих кам’яних платформ, здіймалася чимала мармурова колона, увінчана неоковирно оздобленою урною, під якою трубив у ріг пухкенький херувимчик.

– Як потворно! – щиро озвалася Енн.

– Невже? – схоже, її зауваження радше шокувало панну Валентайн. – Коли його звели тут, він уважався неймовірно гарним. А це має бути Гавриїл зі сурмою. Як на мене, він робить кладовище набагато елегантнішим. Постамент вийшов дорогим. Капітан Абрагам був дуже гідним старим. Як прикро, що його вже немає на світі. Був би він живий, вони б так вас не цькували. Не дивно, що Сара й Еллен настільки пишаються батьком, хоча, як на мене, вони трохи переборщують.

Біля цвинтарної брами Енн обернулася й озирнулася назад. Спокійна химерна тиша огорнула завмерлу землю, над якою не чувся подих вітру. Місячні промені довгими пальцями саме пронизували смереки, що западали в темряву, торкаючись то тут, то там гробівців, і вирисовуючи поміж ними химерні тіні. І все ж цвинтар не був сумною місциною.

Дійсно, після оповідок панни Валентайн, видавалося, що люди, поховані тут, – живі.

– Я чула, ви письменниця, – тривожно сказала панна Валентайн, коли вони спускалися стежкою. – Ви ж не напишете все те, про що я вам розказала?

– Не напишу, можете не хвилюватися, – запевнила її Енн.

– Думаєте, дійсно негарно… небезпечно… згадувати покійників злим словом? – із ноткою тривоги прошепотіла панна Валентайн.

– Як на мене, не зовсім те чи інше, – відповіла Енн. – Тільки… трохи несправедливо… як бити когось, хто не може дати відсічі. Але ж ви ні про кого нічого такого жахливого не розказали, панно Картлоу.

– Я ж розповіла, як Натан Прингл підозрював свою жінку.

– Проте ви залишили їй шанс на виправдання, – і панна Валентайн пішла додому з легким серцем.