Читать книгу Енн з Лопотливих Тополь - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 5

Лопотливі Тополі,

провулок Примар,

Саммерсайд

25 жовтня

«Гілберте, КОХАНИЙ!

Уяви собі! Я побувала в гостях у Кленовому Пагорбі!

Панна Еллен власноруч написала запрошення. Ребекка Дью була неймовірно схвильована… адже вона все не вірила, що Прингли колись мене помітять. А ще вона була твердо переконана, що мені нема чого радіти.

– Вони затіяли щось лихе, нутром чую! – вигукнула вона.

У мене самої дійсно було схоже передчуття.

– З’явіться до них виключно у своєму якнайкращому вбранні, – скомандувала Ребекка Дью.

Тож я вирядилася в кремову муслінову сукенку у фіалки й зачесалася на новий лад, зробивши проділ на чолі. Виглядає страшенно привабливо.

Дами з Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Я б їх полюбила – якби на те їхня воля. Кленовий Пагорб – величний фешенебельний особняк, навколо якого туляться дерева, і до якого ніяк не пасує означення «пересічний». Там, у фруктовому саду серед сизих хвиль полину біля парадних дверей знаходиться велика біла дерев’яна фігура жінки зі знаменитого корабля капітана Абрагама, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’, яку перші Прингли привезли у свою нову домівку більше ніж сто років тому. Ще один їхній предок брав участь Мінденькій битві[5], а його меч висить тепер на стіні у вітальні поруч із портретом капітана Абрагама Капітан Абрагам – їхнього батька, і вони страшенно цим пишаються, чого навіть не приховують.

Над старими чорними камінними полицями з рельєфом висять розкішні дзеркала, стоїть кришталева ваза з восковими квітами, картини, де красуються численні вітрильники з минулих епох, вінок з пасмами кожнісінького Прингла, великі ракушки, а на ліжку в гостьовій спальні – клаптикова ковдра, всіяна візерунком з дрібнесеньких крил.

Ми сиділи у вітальні на кріслах XVIII століття з червоного дерева. Стіни тут були оздоблені шпалерами в срібну смужку. Важкі парчеві штори на вікнах. Мармурові столи, на одному з яких – чудова копія вітрильника з пурпуровим остовом й під білосніжними парусами, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у підвісках, що звисає зі стелі. Кругле дзеркало з годинником у центрі… річ, колись привезена капітаном Абрагамоміз «заморських країв». Усе це – неймовірно. Хотілося б мені, щоб і в домі нашої мрії було щось схоже.

Самі вже тіні свідчили про традиції й красномовство. Панна Еллен показала мені тисячі фоторафій Принглів… більшість світлин – дагеротипи[6] в шкіряних рамках. У вітальню зайшов великий кіт із шубкою черепахового кольору, застрибнув мені на коліна й виявився одразу ж витуреним до кухні. Панна Еллен вибачилася. Проте, підозрюю, спершу вона вибачилася перед котом на кухні.

Переважно розмову вела панна Еллен. Панна Сара, крихітна жіночка в чорній шовковій сукні й накрохмаленій нижній спідниці, зі сніжно-білим волоссям й очима, що своєю чорнотою не поступалися сукні, сиділа, лагідна, люб’язна, склавши тонкі руки, крізь які між тонких мереживних складок проступали вени, і виглядала надто вже тендітною для розмов. І все ж, Гілберте, мене не полишало враження, що всі Прингли як один з панною Еллен власною персоною танцюють під її дудку.

У нас була розкішна вечеря. Воду подали охолодженою, скатертини були чудові, тарілки й склянки – тонкої роботи. За вечерею нам прислуговувала покоївка, горда й стримана, як і господині. Проте щоразу, коли я зверталася до панни Сари, та вдавала, ніби вона ледь недочуває, а мені здавалося, що кожен наступний шматок стане мені поперек горла. Де й поділася вся моя сміливість! Я почувалася, геть як та нещасна муха на мухоловці. Гілберте, мені ніколи, ніколи не вдасться перемогти чи завоювати ‘‘Королівську родину’’. Уже бачу, як подаю заяву про звільнення на Новий рік. Проти такого клану в мене немає анінайменших шансів.

І все ж, оглядаючи їхній дім, я увесь час відчувала жаль до тих двох старих леді, Колись у ньому жили люди… народжувалися… вмирали… тріумфували… переживали страх і відчай, радість і безнадію, любов і надію, і ненависть. А тепер тут нічого не залишилося, нічого, крім спогадів, якими живуть його мешканці… та ще своєю гордістю.

Тітка Чатті страшенно засмучена – коли вона сьогодні перестеляла мені ліжко, то на свіжій постелі виявила складку у формі ромба. Вона просто переконана, що це віщує смерть когось із домочадців. Тітка Кейт відчуває страшенну відразу до таких забобонів. Але мені забобонні люди доволі подобаються. Без них життя було б нудним. Хіба світ не був би сірим, якби всі навколо поводилися розважливо, розумно… й правильно? Які б у нас тоді були теми для балачок?

Два дні тому в нас відбулася катастрофа. Порошинка тинявся десь усю ніч.

І це попри всі громові ‘‘Киць-киць-киць’’, які Ребекки Дью вигукувала на задньому подвір’ї. А коли він приплентався вранці… що він мав за вигляд! Одне око не розплющувалося, а на морді красувалася ґуля завбільшки з яйце. Шерсть стала як дріт від болота, і виявилося, що одна лапа в нього прокушена. Зате яким тріумфом, якою впертістю світилося його здорове око! Удови перелякалися до смерті, однак Ребекка Дью заявила: ‘‘Той Котисько вперше у своєму житті задав комусь добрячої прочуханки. Закладаюся, інший кіт має набагато жалюгідніший вигляд!’’

Сьогодні на гавань спадає туман, загладжуючи ту червону дорогу, яку Крихітка Елізабет хоче дослідити. У всіх міських садках палять опале листя й бур’яни, а дим, змішуючись з туманом, перетворює провулок Примар на захопливу моторошну зачаровану вуличку. Находить пізня година, і моє ліжко каже, що в ньому на мене чекає сон. Я вже звикла залазити в нього східцями… і злазити теж. Гілберте, ти зараз перший почуєш дещо, історія настільки кумедна, аж мені несила стримуватися. Уперше прокинувшись у Лопотливих Тополях, я геть чисто забула про сходи й зробила безтурботний ранковий стрибок з ліжка. Я приземлилася лантухом цегли, як би висловилася Ребекка Дью. На щастя, усі кістки залишилися цілі, проте я цілий тиждень ходила в синяках з ніг до голови.

Ми з Крихіткою Елізабет уже міцно заприятелювали. Вона щовечора приходить по молоко, бо ‘‘Прислугу’’ зараз звалило те, що Ребекка Дью називає ‘‘бриньхітом’’. Я завжди застаю її біля хвіртки в мурі, де вона чекає на мене, а її очі повні вечірнього світла. Ми розмовляємо, і нас розділяють ворота, які роками ніхто не відчиняв. Елізабет попиває своє молоко якомога повільніше, щоб якнайдовше розтягнути нашу балачку. І завжди, коли допито останню краплю, лунає стукіт у шибу.

Я дізналася про дещо, що неодмінно відбудеться, коли прийде Завтра, – вона одержить лист від батька. Вона ніколи не отримувала від нього листів. Цікаво, про що зараз думає той чоловік.

– Знаєте, панно Ширлі, він не стерпів мого вигляду, але міг би радо мені написати, – сказала вона.

– Хто тобі сказав, що він би не стерпів твого вигляду? – обурилася я.

– «Прислуга». (Щоразу, як Елізабет вимовляє ‘‘ПРИслуга’’, я уявляю, як та жінка просто гаРИкає на малу, – вона така зла, мов оса.) – І це має бути правдою, бо він би якось приїхав побачитися зі мною.

Того вечора вона звалася Бес… а вона згадуватиме батька лише тоді, коли вона Бес. Коли вона Бетті, то нишком глузує з Бабусі й ‘‘Прислуги’’, однак коли перетворюється в Елсі, їй стає соромно за те, вона думає, що варто в усьому зізнатися, проте не наважується. Дуже рідко вона – Елізабет, і тоді вона виглядає як істота, що слухає музику фей і розуміє, що розказують троянди й конюшина. Яке вона химерне створіння, Гілберте… трепетне, як один листок лопотливих тополь, і я її люблю. Я шаленію від думки, що ті дві злі старі баби змушують її лягати спати в темноті.

– ‘‘Прислуга’’ сказала, що я вже настільки доросла, що маю спати без світла. Але я почуваюся такою малесенькою, панно Ширлі, бо ніч – така велика й така жахлива. А в мене в кімнаті стоїть опудало ворони, і я його боюся. ‘‘Прислуга’’ заявила, що ворона видряпає мені очі, якщо я заплачу. Звичайно, панно Ширлі, я їй не вірю, але мені однаково страшно. Уночі речі перешіптуються одні з одними. Але коли прийде Завтра, тоді я нічого не буду боятися… навіть викрадачів дітей не злякаюся!

– Та ж Елізабет, хто тебе може викрасти?

– ‘‘Прислуга’’ сказала, якщо я куди-небудь вийду одна або розмовлятиму з незнайомцями, то мене викрадуть. Але ви ж своя, правда, панно Ширлі?

– Правда, сонечко. Ми завжди були подругами в Завтра, – запевнила я її».