Читать книгу Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт - Страница 4

Колись давно, у 1980-х, я думала, що стану клінічним психологом. Я вступила до аспірантури Університету Ватерлоо, сподіваючись оволодіти основами професії психотерапевта й колись у майбутньому лікувати пацієнтів у стильному, зі смаком обставленому кабінеті. Я збиралася стати споживачем науки, а не виробником. І точно не мала жодного наміру долучитися до революції з метою спростувати базові переконання про розум, що існували ще з часів Платона. Але часом життя підкидає нам маленькі сюрпризи.

В аспірантурі у мене вперше виникли сумніви стосовно класичного погляду на емоції. У той час я досліджувала витоки низької самооцінки й те, як вона спричиняє тривожність або депресію. Численні експерименти показали, що люди впадають у депресію, коли не можуть досягти власних ідеалів; а коли вони не відповідають стандартам, встановленим іншими, то відчувають тривогу.

У своєму першому експерименті в аспірантурі я прагнула просто відтворити це добре відоме явище, перш ніж будувати на ньому перевірку власних гіпотез. У ході цього експерименту я опитувала велику кількість добровольців про те, тривогу чи депресію вони відчувають, користуючись для цього добре обґрунтованими контрольними переліками симптомів.

На старших курсах я вже проводила й складніші експерименти, тому розраховувала, що цей складеться легко й просто. Натомість усе розвалювалось. Мої добровольці не повідомляли про відчуття тривоги чи депресії за очікуваною схемою. Тоді я спробувала відтворити інший, опублікований раніше експеримент, але він також провалився. Я пробувала знов і знов, витрачаючи на кожен експеримент довгі місяці, але все, чого я досягла за три роки, – невдачі, вісім разів поспіль. У науці експерименти часто не відтворюються, але вісім послідовних невдач – це вражає. Мій внутрішній критик зловтішно хихотів: не кожному дано бути вченим.

Однак, уважніше придивившись до зібраних свідчень, я помітила щось послідовно дивне, що проходило через усі вісім експериментів. Багато моїх об’єктів, схоже, не бажали або не могли розрізнити на рівні відчуттів тривогу й депресію. Вони повідомляли, що переживають те й друге разом або не відчувають нічого, тоді як про щось одне говорили дуже рідко. Нонсенс. Усі знають, що тривога і депресія – емоції, безперечно, різні. У випадку тривоги ви почуваєтеся збудженими, знервованими, очікуєте, що може статися щось лихе. У депресії ж ви нещасні й мляві; усе навколо здається жахливим, а життя сприймається як суцільна боротьба. Ці емоції вводять тіло в цілком протилежні фізичні стани, а тому їх має відчувати по-різному й легко розрізняти будь-яка здорова людина. Однак зібрані дані говорили про те, що об’єкти мого дослідження до цього не здатні. Виникло питання: чому?

Як виявилося, мої експерименти все ж таки не були цілковито невдалими. Мій перший «халтурний» експеримент насправді приніс відкриття, що люди часто не розрізняють відчуттів тривоги й депресії. Наступні сім теж не провалились, а лише підтвердили слушність результатів першого. Я почала помічати той самий ефект, прихований у даних інших учених. Після отримання ступеня доктора філософії та посади викладача університету я продовжила працювати над цією загадкою. Очолила лабораторію, співробітники якої попросили сотні людей вести записи про свої емоції протягом тижнів чи й місяців звичайного життя. Мене й моїх студентів цікавило широке розмаїття емоційного досвіду, а не лише переживання тривоги та депресії, – ми хотіли переконатися, що зроблене відкриття має загальний характер.

Ці нові експерименти виявили дещо, ніколи не документоване раніше: усі об’єкти наших досліджень використовували для опису своїх переживань ті самі назви емоцій, на кшталт «злий», «сумний» та «наляканий», але не обов’язково в тотожному значенні. Одні легко розрізняли свої відчуття, характеризуючи їх за допомогою слів, наприклад, описували смуток і страх якісно по-різному. Інші ж звалювали слова на кшталт «сумний» і «наляканий», «тривога» і «депресія» в одну купу, маючи на увазі «мені кепсько» (або, більш науково, «я відчуваю дискомфорт»). При цьому в описі приємних емоцій, як-от радості, спокою чи гордості, спостерігалася та сама тенденція. Дослідивши відповіді понад семисот американців, ми відкрили, що люди надзвичайно відмінні за здатністю розрізняти свої емоційні переживання.

Досвідчений дизайнер інтер’єрів може поглянути на п’ять відтінків синього й розрізнити блакить, кобальт, ультрамарин, яскраво-синій та ціан. А мій чоловік назвав би їх усі синіми. Разом зі своїми студентами я виявила подібне явище в сприйнятті емоцій і схарактеризувала його як емоційну гранулярність.

Ось де на сцену виходить класичний погляд на емоції. Емоційна гранулярність, із класичних позицій, має бути пов’язана з точним прочитанням людиною своїх внутрішніх емоційних станів. Ті, хто розрізняє почуття, доцільно використовуючи такі слова, як «радість», «смуток», «страх», «відраза», «хвилювання» та «благоговіння», мабуть, розпізнають і фізичні підказки або реакції для кожної емоції та інтерпретують їх правильно. Особа ж, яка демонструє нижчу емоційну гранулярність і використовує слова «тривога» і «депресія» як взаємозамінні, мабуть, не здатна розпізнавати ці підказки.

Я почала гадати, чи могла б допомогти людям покращити емоційну гранулярність, натренувавши їх точно розпізнавати свої емоційні стани. Ключовим словом тут є «точно». Яким чином учений може сказати, чи точний той, хто каже: «Я радісний» або «Я стривожена»? Зрозуміло, мені потрібен був якийсь засіб для об’єктивного вимірювання емоцій, а потім їх порівняння з повідомленнями людей. Якщо людина повідомляє про відчуття тривоги і об’єктивні критерії вказують на те, що вона перебуває в стані тривоги, можна твердити, що вона точно розрізняє свої емоції. З іншого боку, якщо об’єктивні критерії вказують, що вона перебуває в депресії, зла чи сповнена ентузіазму, тоді очевидно, що вона неточна. Маючи під рукою об’єктивний тест, решту можна було б здійснити без особливих труднощів. Я запитувала б людей, як вони почуваються, і порівнювала б відповіді з їхніми «справжніми» емоційними станами. Я б виправляла будь-які їхні очевидні помилки, навчаючи їх краще розпізнавати підказки, що відрізняють одну емоцію від іншої та покращують емоційну гранулярність.

Як і більшість студентів-психологів, я читала, що кожна емоція повинна мати чітку схему фізичних змін, щось на зразок відбитка пальця. Щоразу, як ви беретеся за ручку дверей, залишені вами відбитки пальців можуть бути різними залежно від сили стискання, рівності поверхні, теплоти та м’якості вашої шкіри на той момент. Однак відбитки щоразу достатньо схожі, аби ідентифікувати саме вас. За аналогією, і «відбиток» емоції так само має бути достатньо схожим у всіх випадках та у всіх людей, незалежно від віку, статі, особистості чи культури. Науковці в лабораторії повинні мати змогу сказати, сумний хтось, щасливий чи стривожений, просто оцінивши фізичні параметри обличчя, тіла та мозку людини.

Я була переконана, що ці «відбитки» можуть дати об’єктивні критерії, потрібні мені для вимірювання емоцій. Якщо наукова література говорить правду, то оцінювання емоційної точності людей – справа легка. Але не так сталося, як гадалося.

* * *

Згідно з класичним поглядом, наші обличчя дають ключ до об’єктивного й точного оцінювання емоцій. Основою для цієї ідеї стала праця Чарльза Дарвіна «Вираження емоцій у людини і тварин», де він стверджував, що емоції та їх прояви є надзвичайно давньою частиною універсальної людської природи. Усі люди скрізь у світі начебто демонструють та розпізнають емоції за допомогою виразів обличчя взагалі без будь-якої підготовки.

Тому я подумала, що моя лабораторія повинна мати змогу аналізувати міміку, рухи обличчя, оцінювати справжній емоційний стан об’єктів дослідження, порівнювати його з їхніми вербальними повідомленнями про емоції та робити вірогідні висновки про їхню точність. Якщо, наприклад, об’єкти в лабораторії опускали кутики губ, але не повідомляли про відчуття смутку, ми могли б навчати їх розпізнавати смуток, який вони, мабуть, відчували. От і все, крапка.

Обличчя людини з кожного боку помережане сорока двома дрібними м’язами. Рухи обличчя, які ми щодня бачимо один в одного – кліпання й моргання, усмішки й гримаси, підняття й зведення брів, – відбуваються за рахунок скорочення та розслаблення комбінацій мімічних м’язів, що змушують рухатися сполучну тканину й шкіру. Навіть коли ваше обличчя здається зовсім нерухомим, м’язи все одно скорочуються і розслабляються.

Рис. 1.1. М’язи людського обличчя

Згідно з класичним поглядом, кожна емоція проявляється на обличчі у вигляді конкретної схеми рухів – «виразу обличчя». Коли ви щасливі, то, найімовірніше, усміхаєтеся. Коли злі, то, дуже вірогідно, супите брови. Ці рухи вважаються частиною «відбитків» відповідних їм емоцій.

Ще в 1960-х роках психолог Сільван С. Томкінс і його протеже Керрол E. Ізард та Пол Екман вирішили перевірити це в лабораторії. Вони створили набори ретельно розроблених постановочних фотографій, на кшталт зображених на рис. 1.2, для демонстрації шести так званих базових емоцій, які, на їхню думку, мали біологічні «відбитки»: гніву, страху, відрази, подиву, радості та смутку. Ці фото, для яких позували детально проінструктовані актори, мали стати найчіткішими прикладами виразів обличчя для цих емоцій. (Вам вони можуть здатися трохи перебільшеними або штучними, але то навмисне, бо Томкінс вважав, що так вони посилають якнайсильніші, якнайчіткіші сигнали емоцій.)

Рис. 1.2. Фото облич із дослідження за методом базових емоцій

Використовуючи подібні постановочні фото, Томкінс та його команда застосували експериментальну техніку для вивчення того, наскільки добре люди «розпізнають» емоційні прояви або, точніше, наскільки добре вони сприймають рухи обличчя як прояви емоцій. Цей метод був використаний уже в сотнях опублікованих експериментів і досі вважається золотим стандартом досліджень. Об’єктові дослідження дають фотографію та набір назв емоцій, як зображено на рис. 1.3.

Після цього об’єкт обирає слово, що найкращим чином відповідає виразу обличчя. У цьому випадку доречне слово «подив». Або, за трохи іншого підходу, об’єкту дослідження дають два фото й короткий опис ситуації, як на рис. 1.4, після чого він вибирає обличчя, що найкраще відповідає цій ситуації. У цьому випадку потрібне обличчя – праворуч.

Рис. 1.3. Метод базових емоцій: вибір слова, що відповідає виразу обличчя

Така техніка дослідження (назвімо її методом базових емоцій) здійснила справжню революцію в наукових дослідженнях, які група Томкінса називала «розпізнаванням емоцій». Використовуючи цей метод, учені показали, що люди в усьому світі здатні послідовно вибирати для облич на фото одні й ті самі назви емоцій (перекладені місцевими мовами). В одному відомому дослідженні Екман з колегами відвідав Папуа – Нову Ґвінею, провівши експерименти з місцевим населенням, народом форе, який мало контактував із західним світом. Навіть представники цього далекого племені були здатні послідовно вибирати обличчя для заданих назв емоцій та історій. У наступні роки вчені провели подібні дослідження в багатьох інших країнах, наприклад у Японії та Кореї. У кожному випадку об’єкти легко добирали зображення насуплених брів, опущених кутиків губ, усмішок тощо до запропонованих назв емоцій або описів ситуацій.

Рис. 1.4. Метод базових емоцій: вибір обличчя, що відповідає описаній ситуації

На базі цих доказів учені зробили висновок, що розпізнавання емоцій є універсальним: хоч де ви народилися й виросли, ви маєте бути здатними розпізнавати вирази облич в американському стилі, на кшталт зображених на фото. Наступне міркування полягало в тому, що ці вирази можуть універсально розпізнаватися лише якщо вони універсальні, а отже, вирази обличчя мають бути надійними, діагностичними відбитками емоцій.

Однак інших учених турбувало, що цей метод базових емоцій надто непрямий та суб’єктивний для виявлення відбитків емоцій, бо висновки робляться на основі людських суджень. Більш об’єктивна техніка під назвою «електроміографія (ЕМГ) обличчя» повністю виключає людське сприйняття. Під час ЕМГ обличчя на поверхні шкіри розміщуються електроди, які вловлюють електричні сигнали, що змушують рухатися мімічні м’язи. Це дає змогу дуже точно ідентифікувати частини обличчя: коли ті рухаються, наскільки сильно і як часто. У типовому дослідженні електроди розміщують над бровами, на лобі, щоках та щелепі об’єкта, після чого він переглядає фільми чи світлини, згадує або уявляє якісь ситуації, що викликають різноманітні емоції. Учені реєструють електричні зміни м’язової активності та обчислюють ступінь руху кожного м’яза під час переживання кожної емоції. Якщо люди рухають тими самими мімічними м’язами за тією самою схемою щоразу, як переживають задану емоцію, – супляться в гніві, усміхаються в радості, опускають кутики губ у смутку тощо, – і лише тоді, коли переживають цю емоцію, то ці рухи можна вважати відбитками емоцій.

Як з’ясувалося, ЕМГ обличчя кидає класичному погляду на емоції серйозний виклик. Було проведено чимало досліджень, у ході яких виявлено, що рухи м’язів не вказують надійно, коли хтось злий, сумний чи наляканий, – не формують передбачуваних відбитків для кожної емоції. У найкращому разі ЕМГ обличчя виявляло, що ці рухи розрізняють приємні й неприємні переживання. Ще гірше, рухи обличчя, зареєстровані в цих дослідженнях, не співвідносилися надійно з постановочними фото, зробленими для методу базових емоцій.

Тепер зробімо невелику паузу й поміркуймо про значення цих відкриттів. Сотні експериментів показали, що люди по всьому світу здатні співвідносити назви емоцій з так званими проявами емоцій, що їх зображують актори, які насправді цих емоцій не відчували. Та ці прояви не можна послідовно й конкретно виявити шляхом об’єктивного вимірювання рухів мімічних м’язів, коли люди насправді переживають емоції. Звісно, ми всі постійно рухаємо нашими мімічними м’язами і, коли дивимось одне на одного, без зусиль бачимо емоції в деяких із цих рухів. Однак із суто об’єктивної точки зору, коли вчені вимірюють просто рухи м’язів як такі, ці рухи не відповідають емоціям на фотографіях.

Рис. 1.5. Електроміографія обличчя

Цілком можливо, що ЕМГ обличчя надто обмежена, аби вловити всі значущі зміни в обличчі під час переживання емоцій. Учений може розмістити лише близько шести електродів на кожному боці обличчя, перш ніж об’єкт дослідження почне почуватися незручно, а цього замало для належного охоплення всіх сорока двох мімічних м’язів. Тому вчені використовують також альтернативну техніку під назвою FACS (facial action coding – система кодування лицьових рухів), за якої спеціально підготовані спостерігачі старанно класифікують окремі рухи обличчя об’єкта. Ця техніка менш об’єктивна, ніж ЕМГ обличчя, оскільки покладається на людське сприйняття, але, мабуть, більш об’єктивна, ніж вибір слів для характеристики зображень облич за методом базових емоцій. Хай там як, рухи, що спостерігаються під час досліджень за цією технікою, теж не завжди відповідають постановочним фото.

Ті самі невідповідності виявляються й у дітей. Якби вирази обличчя були універсальними, то немовлята ще з більшою ймовірністю, ніж дорослі, проявляли б гнів, суплячись, а смуток – надуваючи губи, бо вони ще надто малі, щоб засвоїти правила поведінки в суспільстві. Проте коли вчені спостерігають за дітьми в ситуаціях, що мають викликати певні емоції, діти не демонструють очікуваних проявів. Так, спеціалісти з психології розвитку Лінда A. Камрас та Гаррієт Остер з колегами фільмували немовлят із різних культур, лякаючи їх іграшковою горилою, що гарчить (щоб викликати страх), або утримуючи їх за руку (щоб викликати гнів). Використовуючи FACS, Камрас та Остер виявили, що рухи облич немовлят в обох ситуаціях неможливо розрізнити. Однак коли ці відео дивилися дорослі, вони якимось чином ідентифікували дітей у ролику з горилою як наляканих, а дітей у ролику з утриманням за руку – як злих, навіть коли Камрас та Остер прикривали обличчя немовлят кубиками! Дорослі відрізняли страх від гніву за контекстом, узагалі не бачачи лицьових рухів.

Зрозумійте мене правильно: рухи обличчя новонароджених та малих дітей дуже виразні. Вони демонструють багато характерних рухів обличчя, коли з ситуації очевидно, що вони зацікавлені, спантеличені, відчувають стрес у відповідь на біль чи огиду у відповідь на неприємний запах і смак. Але новонароджені не демонструють диференційовані, дорослого типу прояви, як на фотографіях з методу базових емоцій.

Подібно до Камрас та Остер, інші вчені також продемонстрували, що величезний обсяг інформації люди отримують із супровідного контексту. Вони поєднували фотографії облич і тіл із різних ситуацій, на кшталт приєднання злого насупленого обличчя до тіла, що тримає брудний памперс, і учасники дослідження майже завжди ідентифікували емоцію, що відповідала тілу, а не обличчю (в описаному випадку – відразу замість гніву). Обличчя постійно рухаються, тому ваш мозок покладається водночас на багато різних чинників: позу, голос, ситуацію, загалом ваш життєвий досвід, – аби визначити, які рухи мають значення і що саме вони означають.

Коли йдеться про емоції, обличчя не говорить саме за себе. Фактично вирази облич із методу базових емоцій не було відкрито шляхом спостережень у реальному світі. Учені обумовили ці вирази обличчя, навіяні книгою Дарвіна, і попросили спеціально найнятих акторів їх зобразити. А тепер ці обличчя просто подаються як універсальні прояви емоцій.

Але вони не універсальні. Аби продемонструвати це, ми у своїй лабораторії провели дослідження, використовуючи фото справжніх експертів з емоцій – досвідчених акторів. Ці фото було взято з книги «В образі: акторська гра», в якій актори зображують емоції, підлаштовуючи вирази облич під сценарії. Ми поділили наших американських об’єктів дослідження на три групи. Перша група читала лише сценарії, наприклад: «Він щойно став свідком стрілянини в його тихому кварталі у Брукліні». Друга бачила тільки вирази облич, на кшталт зображеного актором Мартіном Ландау для сценарію зі стріляниною (рис. 1.6, у центрі). Третя ж група бачила і сценарії, і обличчя. У кожному випадку ми вручали об’єктам короткий перелік назв для категоризації емоцій, які вони бачили.

Візьмімо сценарій зі стріляниною, який я щойно згадала. 66 % опитаних, що лише читали сценарій або бачили і сценарій, і обличчя Ландау, оцінювали його як реакцію на страшну ситуацію. Але з респондентів, які бачили лише обличчя Ландау поза контекстом, лише 38 % оцінювали його як таке, що виражає страх, тоді як 56 % бачили на ньому подив. (на рис. 1.6 поряд із Ландау подано для порівняння фото з методу базових емоцій для «страху» та «подиву». Який же вигляд має Ландау, наляканий чи здивований? Чи, може, обидва водночас?)

Рис. 1.6. Фото актора Мартіна Ландау (в центрі) та світлини з методу базових емоцій, що позначають страх (ліворуч) і подив (праворуч)

При цьому способи зображення страху іншими акторами разюче відрізнялися від того, який спостерігаємо в Ландау. В одному випадку актриса Мелісса Лео зобразила страх для ось такого сценарію: «Вона намагається вирішити, чи слід їй сказати чоловікові про плітки щодо її сексуальної орієнтації, перш ніж він почує їх від когось іще». На фото її рот закритий, губи загнуті донизу, а брови злегка насуплені. Майже три чверті наших опитуваних, які бачили лише її обличчя, оцінювали його як сумне, але після ознайомлення зі сценарієм 70 % респондентів оцінювали її обличчя як таке, що виражає страх.

Така мінливість оцінок була характерна для всіх емоцій, які ми вивчали. Як і «Страх», та чи інша емоція має не одне-єдине вираження, а різноманітну сукупність рухів обличчя, що різняться залежно від ситуації.[2] (Подумайте про таке: коли востаннє якийсь актор отримував «Оскара» за опущені кутики губ під час зображення смутку?)

Це стане очевидним, якщо ви зробите паузу й пригадаєте власний емоційний досвід. Коли ви переживаєте якусь емоцію, на кшталт страху, то можете рухати своїм обличчям у найрізноманітніші способи. Зіщулившись у своєму кріслі під час перегляду фільму жахів, ви можете заплющувати очі або прикривати їх руками. Якщо ви хвилюєтесь, чи не скривдить вас особа, яка стоїть перед вами, ви можете примружити очі, аби краще роздивитися її обличчя. Якщо ви гадаєте, що за наступним поворотом на вас чигає небезпека, ваші очі можуть розширюватись, аби покращити периферійний зір. Страх не набуває якоїсь єдиної фізичної форми. Нормою є мінливість. Аналогічно й радість, смуток, гнів та будь-яка інша емоція, яку ви тільки знаєте, є багатогранною категорією з широкими варіаціями рухів обличчя.

Якщо рухи обличчя мають таку значну мінливість у межах емоційної категорії «Страху», вас може зацікавити, чому нам видається природним переконання, що обличчя з широкими очима є універсальним вираженням страху. Відповідь полягає в тому, що це стереотип, символ, який відповідає добре відомій темі «Страху» в нашій культурі. Дошкільні заклади прищеплюють дітям стереотипи: «Люди, які супляться, – злі. Люди, які опускають кутики губ, – сумні». Це культурні маркери, умовні позначки. Ви бачите їх у мультфільмах, рекламах, обличчях ляльок, смайликах – у нескінченному вирі зображень та ілюстрацій. Підручники вкладають ці стереотипи в голови студентів-психологів. Психіатри й невропатологи «збагачують» ними своїх пацієнтів. ЗМІ широко розповсюджують їх по всьому західному світу. «А отут зачекайте, – можете подумати ви. – Вона що, хоче сказати, що наша культура створила ці прояви, а ми всі їх засвоїли?» Власне… так. А класичний погляд увічнює ці стереотипи, ніби вони є автентичними відбитками емоцій.

Звісно, обличчя є інструментом соціальної комунікації. Одні рухи обличчя мають значення, інші ні, але наразі ми дуже мало знаємо про те, як люди їх розрізняють, нам хіба відомо, що важливим є контекст (мова тіла, соціальна ситуація, культурні очікування та ін.). Коли рухи обличчя (скажімо, підняття брів) передають якесь психологічне повідомлення, ми не знаємо, чи завжди це повідомлення емоційне й навіть чи є його значення щоразу однаковим. Якщо звести всі наукові свідчення разом, ми однаково не зможемо стверджувати з якоюсь обґрунтованою впевненістю, що кожна емоція має свій діагностичний вираз обличчя.

* * *

У моєму пошуку унікальних відбитків емоцій явно було потрібне більш надійне джерело, ніж обличчя, тому я вирішила придивитися до людського тіла. Можливо, якісь промовисті зміни пульсу, тиску та інших функцій організму дадуть-таки необхідні відбитки, щоб навчити людей точніше розпізнавати їхні емоції.

Одні з найвагоміших експериментальних підтверджень існування відбитків у тілі людини походять з відомого дослідження Пола Екмана, психолога Роберта В. Левенсона та їхнього колеги Воллеса В. Фрізена, опублікованого в журналі Science у 1983 році. Вони підключили об’єктів дослідження до апаратів для вимірювання змін в автономній нервовій системі: мінливості пульсу, температури та теплопровідності шкіри (міри пітливості). Вони також вимірювали мінливість напруженості рук, якою керує скелетомоторна нервова система. Після цього вони використовували експериментальну техніку, щоб викликати гнів, смуток, страх, відразу, подив та радість, і спостерігали фізичні зміни під час переживання кожної емоції. Проаналізувавши отримані дані, Екман з колегами зробили висновок, що вони виміряли чіткі й відповідні зміни цих реакцій тіла, прив’язуючи їх до конкретних емоцій. Це дослідження, схоже, встановило об’єктивні, біологічні відбитки в тілі для кожної з вивчених емоцій, і сьогодні воно залишається класичним у науковій літературі.

У цьому відомому дослідженні 1983 року емоції в учасників експерименту викликали у цікавий спосіб – змушуючи людей створювати й утримувати на обличчі той чи інший вираз із методу базових емоцій. Щоб викликати смуток, наприклад, досліджуваного просили впродовж десяти секунд супитися. Щоб викликати гнів, він мав хмурити брови. У процесі такого створення виразів обличчя об’єкти дослідження могли користуватися дзеркалом й отримували настанови щодо руху конкретних мімічних м’язів від самого Екмана.

Ідея про те, що такий «штучний» вираз обличчя може спричинити певний емоційний стан, відома як гіпотеза мімічного зворотного зв’язку. Суть її полягає в припущенні, що викривлення обличчя в конкретну конфігурацію викликає специфічні фізіологічні зміни, пов’язані з цією емоцією в тілі людини. Спробуйте самі. Насупте брови та опустіть кутики губ на десять секунд – чи відчуєте ви смуток? Широко усміхніться. Чи відчуєте ви себе щасливішими? Гіпотеза мімічного зворотного зв’язку дуже суперечлива, адже багато хто не згодний з тим, що таким чином можна викликати повноцінне переживання емоцій.

По суті, у дослідженні 1983 року Екман та його колеги спостерігали за змінами в тілі в міру того, як люди зображували задані мімічні конфігурації. І зробили дивовижне відкриття: просте відтворення певного виразу обличчя змінювало активність периферичної нервової системи об’єктів дослідження, навіть коли ті зручно сиділи не рухаючись на стільці. У ході зображення сердитого вигляду (гніву) в них теплішали кінчики пальців. Коли вони зображували переляк (страх) зі зморшками на чолі й виряченими очима, а також опускали кутики губ (смуток), серце в них билося частіше, ніж коли вони відтворювали на обличчі вирази радості, подиву та відрази. За впливом на інші два показники – електропровідність шкіри та напруженість рук – мімічні конфігурації не відрізнялися.

Навіть якщо так, потрібно зробити деякі додаткові кроки, перш ніж можна буде стверджувати, що ви знайшли відбитки емоцій у тілі людини. Перш за все, треба показати, що реакція на одну емоцію, скажімо гнів, відрізняється від реакції на інші, тобто є специфічною для випадків гніву. Тут у дослідженні 1983 року виникли труднощі. Воно показало певну специфічність для гніву, але не для інших досліджуваних емоцій. Це означає, що реакції тіла на різні емоції були надто подібними, аби бути чіткими відбитками.

Крім того, слід показати, що отримані результати неможливо пояснити в жоден інший спосіб. Тоді й тільки тоді можна буде стверджувати, що ви знайшли фізичні відбитки гніву, смутку та решти емоцій. З цієї точки зору дослідження 1983 року має альтернативне пояснення, бо його учасників інструктували щодо того, як змінювати вираз обличчя. Об’єкти з країн Заходу цілком могли ідентифікувати за цими інструкціями більшість цільових емоцій. Саме це розуміння й могло спричинити прискорення серцебиття та інші фізичні зміни, що їх спостерігали Екман з колегами, хоча на час проведення дослідження цей факт був невідомий. Таке альтернативне пояснення підтвердив пізніший експеримент із племенем мінанґкабау на Західній Суматрі. У його добровільних учасників, які погано розбиралися в емоціях західної культури, не спостерігалися ті самі фізичні зміни, що в об’єктів на Заході; вони також значно рідше повідомляли про переживання очікуваних емоцій.

У наступних дослідженнях емоції викликали за допомогою інших різноманітних методів, але відтворити первинні фізіологічні відмінності, помічені в 1983 році, не вдалося. Доволі багато досліджень, щоб викликати конкретні емоції, використовують фільми жахів, сльозливі мелодрами та інший подібний матеріал, поки вчені вимірюють пульс, дихання та інші функції тіла об’єктів. Багато таких досліджень виявили значну мінливість фізичних показників, що свідчить про відсутність чіткої схеми змін у тілі, яка давала б можливість розпізнавати емоції. В інших експериментах ученим вдавалося встановити певні характерні схеми, але різні дослідження часто виявляли різні схеми, навіть у разі використання тих самих фільмів. Іншими словами, коли й вдавалося зафіксувати прояви гніву, смутку і страху, вони не завжди були ідентичними в різних експериментах – способи вираження гніву, смутку та страху, виявлені в одному дослідженні, відрізнялися від тих, які спостерігалися в іншому.

Маючи перед собою цілу низку різноманітних експериментів, на кшталт цієї, важко зробити з них один несуперечливий висновок. На щастя, вчені мають техніку, що дає змогу проаналізувати всі отримані дані разом і вивести спільний знаменник. Ідеться про так званий метааналіз: учені прочісують велику кількість експериментів, проведених різними дослідниками, комбінуючи їхні результати статистично. Наведемо простий приклад. Уявіть, що ви хотіли перевірити, чи є прискорений пульс частиною тілесного відбитка щастя. Замість того щоб проводити власний експеримент, ви могли б здійснити метааналіз інших досліджень, які вимірювали пульс у момент переживання щастя хоча б побіжно (наприклад, дослідження могло стосуватися зв’язку між статтю і частотою інфарктів, не маючи прямого стосунку до емоцій). Ви розшукали б усі відповідні наукові статті, зібрали б із них відповідні статистичні дані й проаналізували б їх загалом для перевірки потрібної гіпотези.

Якщо йдеться про емоції та автономну нервову систему, то за останні два десятиліття було проведено чотири значні метааналізи, найбільший з яких охоплював понад 220 фізіологічних досліджень та майже 22 тисячі об’єктів. Жоден із цих чотирьох метааналізів не виявив послідовних і специфічних відбитків емоцій у тілі. Натомість з’ясувалося, що в моменти переживання радості, страху та решти емоцій оркестр внутрішніх органів може зіграти багато різних симфоній.

Цю мінливість можна легко спостерігати в експериментальній процедурі, яку використовують лабораторії всього світу. Об’єкт дослідження виконує завдання, на кшталт якомога швидшого зворотного відліку від тринадцяти або виступу на суперечливу тему, типу абортів чи релігії, на тлі загального висміювання. Поки він мучиться, експериментатор сварить його за погану роботу, висловлюючи критичні й навіть образливі зауваження. Чи всі об’єкти дослідження при цьому зляться? Ні, не всі. Але найцікавіше, що ті, хто відчуває гнів, демонструють різні схеми змін у тілі. Одні люди просто палають від люті, інші кричать. Деякі стають тихими й підступними. Інші просто замикаються в собі. Кожна модель поведінки (лють, крик, підступність, замикання) підтримується в тілі іншою фізіологічною схемою, що давно відомо фізіологам, які вивчають тіло загалом. Навіть незначні зміни положення тіла, на кшталт відведення тулуба назад порівняно з нахилом уперед зі схрещеними руками, можуть повністю змінити фізіологічну реакцію злості.

Коли я звертаюся до слухачів на різних конференціях та презентую ці результати метааналізів, деякі люди ставляться до них скептично: «Ви що, хочете сказати, що в ситуації, яка розчаровує й принижує людину, не всі злитимуться до закипання крові, пітніння долонь та палання щік?» Я ж відповідаю: «Так, саме це я й хочу сказати». Фактично, раніше, коли я вперше виступала з цими ідеями, різні варіації гніву можна було спостерігати просто на прикладі слухачів, яким справді не подобалися ці докази. Іноді вони совалися на своїх місцях. Іншим разом хитали головами на знак мовчазної незгоди. Якось один колега навіть почав кричати на мене, побуряковівши та наставивши вгору палець. Інший колега запитав мене співчутливим тоном, чи відчувала я колись справжній страх, бо якби я хоч раз серйозно постраждала, то ніколи не запропонувала б таку безглузду ідею. Ще один колега сказав, що розповість моєму родичеві (соціологу, з яким він знайомий), що я дискредитую науку про емоції. Мій улюблений приклад пов’язаний зі значно старшим колегою, міцним, як дуб, і вищим від мене на голову, який стиснув кулаки, запропонувавши натовкти мені пику, щоб показати справжній гнів. (Я тоді всміхнулась і подякувала йому за глибокодумну пропозицію.) Цікаво, що в згаданих прикладах мої колеги продемонстрували мінливість гніву значно наочніше, ніж моя презентація.

Про що ж свідчить той факт, що чотири метааналізи, підсумовуючи сотні експериментів, не виявили жодних послідовних, специфічних відбитків різних емоцій в автономній нервовій системі? Це не означає, що емоції є якоюсь ілюзією чи що реакції тіла випадкові. Це означає, що в різних випадках, різних контекстах, різних дослідженнях як в одного індивіда, так і в різних, одна й та сама категорія емоцій передбачає різні реакції тіла. Нормою є саме мінливість, а не однаковість. Ці результати відповідають тому, що фізіологам відоме вже понад сорок років: різні форми поведінки передбачають різні схеми пульсу, дихання і т. ін. для підтримання своїх унікальних рухів.

Попри величезні витрати часу та коштів, дослідження не виявили в тілі певних відбитків навіть для однієї-єдиної емоції.

* * *

Мої перші дві спроби знайти об’єктивні відбитки емоцій – в обличчі та тілі – привели лише до того, що я наткнулася на замкнені двері. Але, як то кажуть, коли зачиняються двері, іноді відчиняється вікно. Моїм «вікном» стало несподіване усвідомлення того, що емоція – це не якась певна незмінна річ, а ціла категорія випадків, причому будь-яка емоція як категорія має надзвичайно розмаїті прояви. У гніву, наприклад, значно більше варіацій, ніж передбачає чи може пояснити класичний погляд на емоції. Коли ви злі на когось, то кричите й лаєтесь чи тихо закипаєте? Чи, може, діймаєте дошкульними зауваженнями? Як щодо розширення ваших очей та здіймання брів? У таких випадках ваш тиск може підскакувати, падати або залишатися без змін. Ви можете відчувати, як серце калатає в грудях, або не відчувати. Ваші руки можуть ставати холодними й вологими на дотик або залишатися сухими – залежно від того, що найкраще готує ваше тіло до дій у такій ситуації.

Як же ваш мозок створює та відстежує всі ці різновиди гніву? Як він знає, який із них найкраще відповідає конкретній ситуації? Якби я запитала, як ви почуваєтесь у кожному випадку, чи дали б ви детальну відповідь на кшталт «сердитим», «роздратованим», «обуреним» або «мстивим» – автоматично, з мінімумом зусиль? Чи ви в будь-якому разі відповіли б: «Я злюся» або просто: «Мені зле»? Як ви взагалі знаєте відповідь? Усе це загадки, яких класичний погляд на емоції не сприймає всерйоз.

Раніше я цього не знала, але, розмірковуючи про категорії емоцій в усьому їх розмаїтті, мимоволі застосовувала стандартний для біології хід думок під назвою популяційне мислення, запропонований Дарвіном. Та чи інша категорія, на кшталт виду тварин, є популяцією унікальних членів, що відрізняються один від одного, без жодних відбитків у їхній основі. Цю категорію на груповому рівні можна описати лише абстрактними, статистичними термінами. Так само як жодна американська родина не складається з 3,13 особи, жоден випадок гніву зовсім не обов’язково має містити якусь середню схему гніву (яку ми могли б чітко ідентифікувати). Не зобов’язаний жоден випадок і нагадувати якийсь невловимий відбиток гніву. Те, що ми називаємо відбитком, може бути просто стереотипом.

Щойно я засвоїла принцип популяційного мислення, це змінило весь мій науковий світогляд. Я почала сприймати мінливість не як помилку, а як нормальну й навіть бажану річ. Я продовжила шукати об’єктивний спосіб розрізнення емоцій, але це вже не був той самий пошук. З дедалі більшим скептицизмом мені лишалося шукати відбитки емоцій лише в одному місці. Настав час звернутися до мозку.[3]

Науковці здавна вивчали людей з різними церебральними порушеннями (ураженнями головного мозку), намагаючись визначити локалізацію тієї чи іншої емоції в конкретних мозкових ділянках. Якщо раптом людина з ураженням конкретної ділянки мозку мала проблеми з переживанням або сприйняттям якоїсь конкретної емоції й лише її, це вважалося свідченням того, що емоція специфічно пов’язана з нейронами в цій ділянці. Це трохи схоже на з’ясування того, які саме автомати захисту мережі у вашому будинку контролюють певні частини електричної системи. Спочатку всі автомати ввімкнені й ваш будинок функціонує нормально. Коли ж ви вимикаєте один автомат (по суті, завдаєте вашій електричній системі ушкодження) і бачите, що в кухні світло у вас більше не горить, то відкриваєте призначення цього автомата.

Повчальним прикладом є пошук у мозку страху, бо протягом багатьох років науковці вважали його хрестоматійним випадком віднесення емоції до однієї-єдиної ділянки мозку – а саме мозочкової мигдалини, групи ядер, виявлених глибоко в скроневій частці мозку.[4] Уперше мигдалину пов’язали зі страхом у 1930-х роках, коли двоє вчених, Генріх Клювер та Поль Бюсі, видалили скроневі частки мозку макак резусів. Позбавлені мигдалини, ці макаки без вагань наближалися до об’єктів та тварин, що загалом мали б їх лякати, на кшталт змій, незнайомих мавп тощо, яких до операції вони уникали. Клювер та Бюсі пояснили таку поведінку «відсутністю страху».

Невдовзі після того інші вчені почали вивчати людей з ураженням мигдалини, щоб побачити, чи продовжуватимуть ці пацієнти переживати та сприймати страх. Найглибше було вивчено випадок жінки, відомої як СМ, котра мала генетичне захворювання, що поступово знищує мигдалину в дитячому та підлітковому віці, під назвою хвороба Урбаха – Віте. Загалом СМ була (і залишається досі) психічно здоровою людиною з нормальним інтелектом, але під час лабораторних тестів у неї було виявлено доволі незвичайні «стосунки» зі страхом. Учені показували їй фільми жахів, на кшталт «Сяйва» та «Мовчання ягнят», підносили до неї живих змій та павуків, навіть провели її крізь будинок із привидами, але не виявили в неї жодного сильного відчуття страху. Коли СМ показали мімічні конфігурації з широко розплющеними очима з набору фото методу базових емоцій, вона не змогла відразу ідентифікувати їх як прояв переляку. При цьому інші емоції СМ переживала та сприймала цілком нормально.

Науковці безуспішно намагалися навчити СМ відчувати страх, використовуючи процедуру, відому під назвою «засвоєння страху». Вони показували їй якусь картинку, а потім одразу вмикали корабельну сирену потужністю в сто децибелів, щоб її налякати. Цей звук мав на меті спричинити реакцію страху СМ, якщо вона її взагалі мала. Водночас учені вимірювали електропровідність шкіри СМ, бо це явище багато хто вважав показником страху й пов’язував з активністю мозочкової мигдалини. Після багаторазових демонстрацій картинки, за якими йшло ревіння сирени, експериментатори показували СМ саму лише картинку й вимірювали її реакцію. Люди з неушкодженою мигдалиною навчилися б пов’язувати картинку зі страшним звуком, тож під час споглядання самої лише картинки їхній мозок передбачав би ревіння сирени й електропровідність шкіри різко підскакувала б. Але хоч скільки разів дослідники поєднували картинку з гучним звуком, електропровідність шкіри СМ під час демонстрації картинки без звукового супроводу ані на крихту не збільшувалась. Експериментатори зробили висновок, що СМ не змогла навчитися боятись нових об’єктів.

Загалом СМ здавалася безстрашною, причиною чого, схоже, була її уражена мигдалина. На базі цього та інших подібних свідчень учені зробили висновок, що мозковим центром страху є функціональна мозочкова мигдалина.

Але потім сталася дивна річ. Науковці виявили, що СМ здатна бачити страх у положеннях тіла та чути його в голосах людей. Вони навіть знайшли спосіб змусити СМ відчувати жах, просячи її вдихати повітря, додатково насичене вуглекислим газом. Позбавлена нормального рівня кисню, СМ панікувала. (Не хвилюйтеся, небезпека їй не загрожувала.) Отже, СМ усе ж могла чітко відчувати й сприймати страх за певних обставин, навіть без участі мигдалини.

У міру розвитку досліджень патологій мозку були виявлені й протестовані інші люди з ураженнями мигдалини, і попередні уявлення про чіткий та специфічний зв’язок між страхом і мигдалиною просто розсипалися. Мабуть, найважливіший контрдоказ дала пара однояйцевих близнючок, які внаслідок хвороби Урбаха – Віте повністю втратили начебто пов’язані зі страхом частини своїх мигдалин. Обидві дізналися про свій діагноз у дванадцять років, мали нормальний інтелект і успішно закінчили школу. Попри їхні ідентичні ДНК, аналогічне ураження мозку та спільне середовище існування в дитячому та дорослому віці, ці близнючки демонстрували цілком різне ставлення до страху. Одна з них, БҐ, дуже нагадувала СМ: вона мала вже описані порушення, пов’язані зі страхом, однак відчувала страх під час вдихання повітря, насиченого вуглекислим газом. Інша близнючка, AM, зазвичай проявляла нормальні реакції на страх: відсутню в неї мигдалину компенсували інші ділянки мозку. Отже, маємо однояйцевих близнючок з ідентичними ДНК, з ідентичним ураженням мозку, які жили в дуже подібних умовах, з яких одна мала певні пов’язані зі страхом проблеми, а друга не мала жодних.

Ці відкриття підривають ідею про те, що мозочкова мигдалина є осередком схеми страху. Натомість вони наводять на думку, що мозок повинен мати багато інструментів створення страху, а отже, категорію емоцій «Страх» не можна чітко віднести до якоїсь конкретної ділянки мозку. Крім страху, вчені вивчали у пацієнтів з ураженнями мозку й інші категорії емоцій, і результати досліджень варіювалися подібним чином. Ділянки мозку, на кшталт мозочкової мигдалини, зазвичай важливі для сприйняття та прояву емоцій, але не є ані необхідними, ані достатніми для них.

Це одна з найдивніших речей, які я засвоїла відтоді, як почала вивчати неврологію: та чи інша психічна подія, на кшталт страху, не створюється лиш одним набором нейронів. Навпаки, випадки страху можуть створюватися комбінаціями різних нейронів. Неврологи називають цей принцип дегенерацією. Дегенерація означає «багато до одного»: багато комбінацій нейронів можуть давати один і той самий результат. Для тих, хто намагається скласти мапу відбитків емоцій у мозку, дегенерація є заспокійливим холодним душем реальності.

Моя лабораторія спостерігала дегенерацію в процесі сканувань мозку добровольців. Ми показували їм навіювальні фото, наприклад стрибків з парашутом або закривавлених тіл, і питали, наскільки сильне тілесне збудження вони відчувають. Відчуття збудження, про яке повідомляли чоловіки й жінки, було рівнозначним, причому в представників обох статей спостерігалася підвищена активність у двох ділянках мозку – передньому острівці та первинній зоровій корі. Проте відчуття збудження в жінок були сильніше пов’язані з переднім острівцем, тоді як у чоловіків – із зоровою корою. Це свідчення того, що однакове переживання (відчуття збудження) може бути пов’язане з різними схемами нейронної активності, – приклад дегенерації.

Іншою дивною річчю, яку я усвідомила під час навчання на невролога, крім існування явища дегенерації, є те, що багато частин мозку мають більш ніж одну функцію. Мозок складається з основних систем, що беруть участь у створенні широкого розмаїття психічних станів. Одна-єдина основна система може бути задіяна в мисленні, запам’ятовуванні, прийнятті рішень, баченні, слуханні, а також переживанні та сприйманні різноманітних емоцій. Основна система діє за принципом «один до багатьох»: одна-єдина ділянка чи мережа мозку задіяна в багатьох психічних станах. Натомість згідно з класичним поглядом на емоції вважається, що конкретні ділянки мозку виконують спеціалізовані психологічні функції, тобто діють за принципом «один до одного». Основні системи, таким чином, є антитезою нейронних відбитків.

Зрозумійте мене правильно. Я не стверджую, що всі нейрони в мозку виконують абсолютно однакові функції або що кожен нейрон може замінити всі інші. (Такий погляд називається еквіпотенційністю, і він давно спростований.) Я кажу, що більшість нейронів є багатоцільовими, виконують більш ніж одну функцію, як-от борошно та яйця на вашій кухні можуть бути використані в багатьох рецептах.

Реальність основних систем підтверджено практично кожним експериментальним методом у неврології, але найлегше її побачити за допомогою технік томографії, що дають можливість дослідити мозок у дії. Найпоширеніший із таких методів називається функціональною магнітно-резонансною томографією (фМРТ) і полягає в тому, що голови живих людей, які переживають емоції або сприймають їх в інших, просвічують (цілком безпечно), реєструючи зміни магнітних сигналів, пов’язаних зі збудженими нейронами.

При цьому вчені використовують фМРТ для пошуку відбитків емоцій по всьому мозку. Якщо якась конкретна цятка на зображенні мозку демонструє підвищену активність в момент переживання конкретної емоції, дослідники вважають це доказом її зв’язку з цією емоцією. Спочатку вчені фокусували свої томографи на мозочковій мигдалині, намагаючись з’ясувати, чи містить вона нейронний відбиток страху. Одне з ключових свідчень надійшло від об’єктів дослідження, які, перебуваючи в томографі, дивилися на фото так званих виразів страху з методу базових емоцій. Активність їхніх мигдалин підвищувалась порівняно з тим, коли ці люди споглядали обличчя з нейтральними виразами.

Проте в міру продовження досліджень було виявлено деякі аномалії. Так, активність мигдалин підвищувалась, але тільки в певних ситуаціях, як-от коли очі людини на фото пильно дивилися просто на глядача. Якщо ж очі дивилися кудись убік, рівень збудження нейронів мигдалини майже не змінювався. Крім того, якщо об’єкти дослідження дивилися на той самий стереотипний вираз страху знов і знов, активація їхньої мигдалини щоразу слабшала. Якби мигдалина справді була осередком схеми страху, таке звикання не спостерігалося б – схема набувала б стану збудження щоразу, стикаючись зі стимулом, що активізує страх. Завдяки цим суперечливим результатам для мене (а згодом і для багатьох інших учених) стало очевидним, що мигдалина зовсім не є вмістилищем страху в мозку.

У 2008 році співробітники моєї лабораторії разом із неврологом Крісом Райтом продемонстрували, чому мигдалина підвищує активність, реагуючи на вирази страху з методу базових емоцій. Активність підвищується у відповідь на будь-яке обличчя – налякане чи нейтральне, – якщо тільки воно нове (тобто об’єкт дослідження не бачив його раніше). Оскільки вирячені, повні страху мімічні конфігурації з методу базових емоцій зустрічаються в повсякденному житті нечасто, вони є новими, коли об’єкти дослідження дивляться на них в експериментах з використанням томографії мозку. Ці та інші подібні відкриття пропонують альтернативне пояснення перших експериментів: мигдалина не обов’язково має бути місцем зосередження страху в нашому мозку.

Протягом останніх двох десятиліть така зворотно-поступальна траєкторія, з доказами, що змінюються контрдоказами, виникала в дослідженні кожної ділянки мозку, яку хоч раз ідентифікували як нейронний відбиток емоції. Тому ми у своїй лабораторії вирішили з’ясувати, чи справді цятки на зображенні мозку є відбитками емоцій, раз і назавжди. Ми перевірили всі опубліковані дослідження з нейровізуалізації гніву, відрази, радості, страху та смутку, піддавши статистично придатні з них метааналізу. Загалом цей аналіз охоплював близько 100 опублікованих досліджень за участі близько 1300 об’єктів за період майже 20 років.

Щоб розібратися в такому великому обсязі даних, ми віртуально поділили людський мозок на крихітні кубики під назвою вокселі – 3D-версії пікселів. Потім для кожного вокселя мозку для кожної емоції, що її вивчали в кожному експерименті, ми реєстрували наявність чи відсутність повідомлень про підвищення активації. Після цього ми вже могли обчислити ймовірність того, що кожен воксель продемонструє підвищення активації в ході переживання або сприйняття кожної емоції. Коли ця ймовірність була вищою за випадкову, ми називали її статистично значущою.

Рис. 1.7. Людський мозок, поділений на вокселі

Наш усеосяжний метааналіз мало що виявив на підтримку класичного погляду на емоції. Мозочкова мигдалина, наприклад, справді демонструвала відповідне підвищення активності для досліджень страху – більше, ніж можна було очікувати, – але лише у чверті досліджень переживання страху та приблизно в 40 % досліджень сприйняття цієї емоції. Ці цифри не вкладаються в очікувані результати для того чи іншого нейронного відбитка. Навіть більше, мигдалина демонструвала відповідне підвищення активності й під час досліджень гніву, відрази, смутку та радості, і це вказує на те, що хоч які функції вона виконує в деяких випадках страху, вона виконує такі самі функції і в деяких випадках інших (зокрема щойно згаданих) емоцій.

Цікаво, що активність мигдалини підвищується аналогічним чином і під час подій, які зазвичай вважаються неемоційними, наприклад коли ви відчуваєте біль, дізнаєтеся про щось нове, знайомитеся з новими людьми або приймаєте рішення. Цілком можливо, що вона підвищується просто зараз, коли ви читаєте ці рядки. Фактично кожна нібито емоційна ділянка мозку задіяна також у створенні неемоційних подій, таких як думки та сприйняття.

Загалом ми виявили, що жодна ділянка мозку не містить відбитка жодної, хоча б якоїсь, емоції. Так само відбитки емоцій не було виявлено за одночасного розгляду багатьох сполучених між собою ділянок (мережі мозку) або стимуляції окремих нейронів електричним струмом.

Ті самі результати отримано й в експериментах з іншими тваринами, що нібито мають схеми емоцій, такими як мавпи та щури. Емоції продукують збуджені нейрони, але жодні нейрони не призначені виключно для продукування емоцій. Як на мене, ці відкриття стали останнім, вирішальним цвяхом у труні ідеї про віднесення емоцій до окремих частин мозку.

* * *

Сподіваюся, ви вже зрозуміли, що протягом дуже довгого часу люди дотримувалися хибного погляду на емоції. Багато наукових досліджень стверджують, що виявили фізичні відбитки, які відрізняють одну емоцію від іншої. Проте ці дослідження розчиняються в значно ширшому науковому контексті, що не підтримує класичного погляду.[5]

Деякі вчені могли б сказати, що дослідження, які заперечують класичний погляд, просто хибні. Зрештою, проводити експерименти з емоціями доволі складно. Певні ділянки мозку справді важко побачити. На пульс впливають усі типи чинників, і деякі з них геть не пов’язані з емоціями, як-от: скільки об’єкти дослідження спали минулої ночі, чи споживали вони кофеїн упродовж останньої години, а також сидять вони, стоять чи лежать. Проблематично також змусити учасників експерименту переживати емоції за командою. Намагання викликати моторошний страх або лютий гнів суперечать правилам: усі університети мають Комісію з біомедичної етики, що не дозволяє таким людям, як я, викликати в безневинних добровольців надто сильні емоційні прояви.

Але якщо взяти до уваги всі ці застереження, класичний погляд ставлять під сумнів значно більше експериментів, ніж ми могли б пояснити випадковістю чи навіть застосуванням неадекватних експериментальних методів. Дослідження за допомогою методу ЕМГ обличчя демонструють, що на певний випадок із тієї самої категорії емоцій мімічні м’язи людей реагують багатьма різними способами. Масштабні метааналізи дали підстави для висновку, що одна й та сама категорія емоцій передбачає різні реакції тіла, а не єдину, чітко визначену. Схеми мозку працюють за принципом дегенерації – «багато до одного»: випадки тієї самої категорії емоцій, на кшталт страху, обробляються різними схемами мозку в різний час і в різних людей. І навпаки, ті самі нейрони можуть брати участь у створенні різних психічних станів («один до багатьох»).

Сподіваюся, ви вже вловили правило: нормою є мінливість. «Відбитки емоцій» – це міф.

Якщо ми хочемо справді зрозуміти природу емоцій, то починати слід із серйозного сприйняття цієї мінливості. Ми маємо враховувати, що назви емоцій, такі як «гнів» тощо, відсилають не до конкретної реакції з унікальним фізичним відбитком, а до групи дуже різних випадків, прив’язаних до конкретних ситуацій. Те, що ми звикли називати емоціями, такими як гнів, страх та радість, краще вважати категоріями емоцій, бо кожна з них є сукупністю різноманітних випадків. Так само як випадки категорії «кокер-спанієль» різняться своїми фізичними властивостями (довжиною хвоста, носа, густотою шерсті, швидкістю бігу тощо) більше, ніж можуть пояснити самі лише гени, так і випадки «Гніву» можуть варіюватися своїми фізичними проявами (рухами обличчя, частотою пульсу, рівнем гормонів, гучністю голосу, активністю нейронів тощо), і ця мінливість може бути пов’язана з умовами середовища чи контекстом.

Коли ви приймаєте принципи мінливості та популяційного мислення, то так звані «відбитки емоцій» поступаються місцем кращим поясненням. Ось приклад того, що я маю на увазі. Деякі вчені, використовуючи техніки штучного інтелекту, можуть налаштувати комп’ютерну програму для розпізнавання дуже багатьох сканів (результатів сканування) мозку людей, які переживають різні емоції (скажімо, гнів та страх). Ця програма створює статистичну схему, що підсумовує кожну категорію емоцій, а потім – ось що класно – може, по суті, проаналізувати нові скани й визначити, до якої сумарної схеми вони ближчі: гніву чи страху. Ця техніка, відома як класифікація образів, працює так добре, що її іноді називають «нейронним читанням думок».

Деякі з цих учених стверджують, що статистичні висновки відображують нейронні відбитки гніву та страху. Але це величезна логічна помилка. Статистична схема страху насправді є не картиною, що відображує реальний стан мозку, а лише абстрактним резюме багатьох випадків страху. Ці вчені неправильно сприймають за норму середнє арифметичне.

Разом зі своїми співробітниками я застосувала класифікацію образів до нашого метааналізу досліджень емоцій за допомогою томографії мозку. Наша комп’ютерна програма класифікувала скани приблизно зі 150 різних досліджень. Ми виявили по всьому мозку схеми, які краще за сліпий випадок передбачали, чи переживають об’єкти в конкретному дослідженні гнів, відразу, страх, радість або смуток. Однак ці схеми не є відбитками емоцій. Схема гніву, наприклад, складається з набору вокселів по всьому мозку, але вона не обов’язково має з’являтися в кожному окремому скані мозку для гніву. Ця схема є абстрактним резюме. По суті, жоден окремо взятий воксель не з’являвся в усіх сканах гніву.

У разі належного застосування класифікація образів є прикладом популяційного мислення. Як ви, можливо, пам’ятаєте, вид являє собою сукупність різноманітних індивідів, тому може бути узагальнений лише з точки зору статистики. Таке резюме є абстракцією, якої не існує в природі, – воно не описує жодного окремого представника виду. Те саме справджується й щодо емоцій: у різних ситуаціях та в різних людей різні комбінації нейронів можуть створювати випадки тієї чи іншої категорії емоцій, на кшталт гніву. Навіть коли два переживання гніву здаються вам однаковими, вони можуть мати різні мозкові схеми, з огляду на дегенерацію. Але ми все одно здатні узагальнити багато мінливих випадків гніву, щоб описати, яким чином, з абстрактної точки зору, їх можна відрізнити від усіх мінливих випадків страху. (Аналогія: немає двох однакових лабрадорів-ретриверів, але всіх їх можна відрізнити від золотистих ретриверів.)

Довгий пошук відбитків в обличчі, тілі та мозку привів мене до усвідомлення, якого я не очікувала: нам потрібна нова теорія емоцій та їх походження. У наступних розділах я ознайомлю вас із цією новою теорією, що пояснює всі висновки класичного погляду, як і всі невідповідності, які ви щойно побачили. Відійшовши від відбитків та дотримуючись фактичних свідчень, ми пошукаємо краще та більш науково виправдане розуміння не лише емоцій, а й самих себе.