Читать книгу Небратні - Макс Кідрук - Страница 13

Ніколи не задумувалися, чому ніхто не хоче товаришувати з Росією? Я серйозно. Протягом другої половини ХХ – початку ХХІ століття Росія поступово, але невідворотно втрачала своїх стратегічних союзників. Одна по одній від Росії відверталися країни Африки й Азії, 1990-го розсипався соціалістичний блок, слідом розвалився Радянський Союз, після чого країни Прибалтики, а за ними Молдова, Грузія й окремі середньоазійські держави провадять політику максимального політичного й економічного відсторонення від Москви. Показовим у цьому сенсі видається перелік країн, котрі разом із Росією голосували проти Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про підтримку територіальної цілісності України: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве та Венесуела. Цікаво помізкувати над тим, яким чином почуття великодержавного шовінізму в серцях більшості росіян уживається з усвідомленням того, що серед їхніх найпалкіших союзників залишилися країни на кшталт Північної Кореї, Зімбабве, Судану, Нікарагуа та лише одна слов’янська – Білорусь… Отже, чому? Чому так багато держав світу прагнуть стати союзником Сполучених Штатів Америки, чия зовнішня політика також далеко не завжди є прозорою та справедливою, а Росія здатна втримати своїх «союзників» лише шляхом збройних переворотів, підтримання маріонеткових урядів, доведеної до абсурду пропаганди та кривавого терору?

Найперша й основна причина – економічна.

Я завше повторював і не раз писав у блогах про те, що єдиний параметр, за яким Росію можна вважати великою державою, – це територіальний. Відповідно, лише внаслідок збільшення території свого проживання росіяни зможуть забезпечити зростання власної величі. Від часу заснування Російської імперії 1722-го до розпаду Радянського Союзу 1991-го територія Росії постійно зростала за рахунок загарбницьких походів: спочатку – землі Війська Запорозького, потім – Фінляндія, частина Польщі, далі – колонізація Америки, приєднання Грузії та Закавказзя, підкорення Центральної Азії, нарешті – «визвольний» похід до Європи та формування після завершення Другої світової соціалістичного блоку. На тлі останніх «звершень» сукупний валовий продукт колосальної у територіальному плані країни залишався винятково низьким. Російська імперія катастрофічно відставала в розвитку від інших по-справжньому великих держав. Територіальний гігант був економічним карликом. Група американських істориків (S. Rather, J. H. Soltow, R. Sylla) у книзі «The Evolution of the American Economy» наводить порівняльну таблицю часток у світовому промисловому виробництві найбільших країн світу станом на кінець XIX – початок XX століття.

Таблиця 2

Частки у світовому промисловому виробництві найбільших країн світу на зламі XIX–XX століть

1900 року Російська імперія, будучи третьою за величиною державою, що будь-коли існували на Землі (поступаючись лише Британській імперії та монгольській Золотій Орді), виробляла заледве 5 % від загального світового обсягу промислових товарів. Національний дохід на одиницю населення перед початком Першої світової війни становив 126,2 рубля золотом. Для порівняння, у Німеччині на той же час (у переведенні на російські гроші) – 287 рублів, в Англії – 510 рублів, у Сполучених Штатах – 720 рублів. Безперечно, таке разюче відставання пов’язане не лише з особливостями менталітету чи формою державного правління у Росії, але й із об’єктивною різницею стартових позицій: в Англії початок активної індустріалізації припадає на другу половину XVIII століття, в США – на початок XIX століття, в Росії – на середину XIX століття. Індустріалізація йшла повільно, відсоток приросту національного ВВП то стрибкоподібно зростав (у найбільш урожайні роки, коли надходження від продажу хліба за кордон наповнювали російську казну), то скочувався до нуля. Попри невдалу війну з Японією, попри численні економічні прорахунки, відбулося зростання золотого запасу Російської імперії у період із 1888 до 1914 року більш ніж у чотири рази: із 381 млн рублів до 1700 млн рублів. Можна сміливо припустити, що за відсутності масштабних соціальних перетворень після завершення Першої світової війни ВВП Росії й надалі неквапом зростав би, і за півстоліття (чи трохи більше) Росія цілком імовірно наздогнала б Німеччину, Британію та США за рівнем розвитку. Мабуть, так і сталося б, якби групка більшовиків-революціонерів на чолі з Володимиром Леніним не захопила владу та не почала найбільш масштабний соціальний експеримент в історії людства – побудову комунізму в окремо взятій країні.

Що насправді зробили більшовики? Вони не просто ліквідували приватну власність, тобто передали всі засоби виробництва «народу». Вони не просто пішли проти людського єства, проти вкоріненого в людській натурі бажання жити краще та примножувати власне багатство, замінивши основоположний в економіці принцип конкуренції банальним і відверто безглуздим соцзмаганням. Найгірше полягало в тому, що більшовики розірвали зв’язок між виробником і споживачем, знівелювавши саме поняття ринку, зрубавши під корінь стовбур, на якому тримається ринкова економіка. Вони не просто замінили цей зв’язок чимось іншим, вони знищили його нанівець. Комунізм як суспільно-політична система нежиттєздатний не через те, що комуністичне суспільство неспроможне виробити достатньо матеріальних благ чи надати достатню кількість послуг для задоволення власних потреб. Комунізм не може існувати тому, що люди, які виробляють блага чи надають послуги, поняття не мають, що конкретно потрібно тим, хто споживає ці блага чи користується послугами.

За комунізму всі наявні в країні засоби виробництва належать народу. Що це означає на практиці? Я не можу, сидячи в Рівному, одночасно володіти трактором у Донецькій області, токарним станком у Дніпропетровську та паровим пресом в Одесі. Оскільки народ за комунізму об’єктивно не може управляти тим, що йому «належить», засобами виробництва, а отже, всією економікою, повинна керувати держава. Тобто хтось у державі має точно знати, що слід робити кожному міністерству, конструкторському бюро, заводу, колгоспу, врешті-решт – кожному конкретному робітникові та колгоспникові. Іншими словами – економіка в СРСР була плановою, із п’ятирічними звітними періодами. Для формування державних планів запровадили спеціальну інституцію – Державний плановий комітет Ради Міністрів СРСР. Простіше – Держплан. На підставі зібраних Центральним статистичним управлінням (ЦСУ) даних Держплан визначав, що, коли, кому й у яких кількостях потрібно виробляти. Довгих сімдесят років – від моменту свого заснування – Радянський Союз перебував у стані перманентної економічної кризи. Порівняно із Російською імперією 1913 року в СРСР 1953 року відбулося скорочення виробництва зерна на 3,5 мільйона тонн на рік, поголів’я великої рогатої худоби – на 4,5 мільйона голів. Із 1963 року і до розвалу СРСР закуповував хліб у Канаді та США. Уявляєте? Одна із найбільших країн, що будь-коли з’являлись на глобусі, з далеко не найчисленнішим населенням, із величезними незаселеними територіями, була настільки неефективною в економічному сенсі, що не могла прогодувати сама себе. Дефіцит бюджету, колосальні витрати на утримання власної непомірної армії й урядів «дружніх» соціалістичних держав покривали лише за рахунок продажу ресурсів – переважно нафти та газу. Довгих сімдесят років керівники Радянського Союзу вперто ігнорували очевидне, переконуючи, що схема «ЦСУ – Держплан – виробництво» працює, і не забуваючи наголошувати на тому, як паскудно живеться на заході, який поганий капіталізм, за якого панує так звана «анархія виробництва».

Основоположну відмінність між двома системами можна продемонструвати на простому прикладі.

Уявіть капіталіста-підприємця, який випускає, скажімо, каструлі. На ринку паралельно з ним працює десяток подібних бізнесменів, які також випускають каструлі. Отже, наш капіталіст-каструльник робить усе мислиме й немислиме для того, щоб задовольнити споживача, для того, щоб покупець, який прийде на ринок, купив каструлю в нього, а не в конкурента. Він виготовляє якомога якісніші каструлі, розробляє кілька типів каструль різної форми, розмірів і кольору, ставить на них найменшу економічно доцільну ціну – й усе для того, щоб асортимент припав до смаку споживачеві, щоб утерти носа суперникам і перемогти в конкурентній боротьбі. Якщо наш каструльник так не чинитиме, каструль у нього не купуватимуть, відповідно, підприємство збанкрутує та припинить функціонування, а його місце на ринку займе хтось інший – той, хто робить кращі каструлі. Напевно, це жорстоко. І може, не зовсім справедливо. Але це працює.

У Радянському Союзі все було інакше. Ті самі десять підприємств, що випускають каструлі, отримували план виробництва від Державного планового комітету, де було зазначено, які каструлі й у якій кількості ці підприємства повинні виготовити протягом наступних п’яти років. Звідки Держплан знав, скільки саме каструль протягом наступних п’яти років знадобиться радянським громадянам? Нізвідки. Прозвучить дико, але більшість радянських планів бралася зі стелі. Подумайте самі: фізично неможливо передбачити, скільки шкарпеток порветься протягом п’яти років, скільки ручок відламається у чайників, скільки лампочок перегорить, скільки макаронів буде з’їдено.

Перший вагомий недолік планового виробництва: на основі Держплану можна контролювати винятково кількісні показники, але в жодному разі не якісні. Через це більшість випущених у Радянському Союзі товарів була жахливо неякісною. Особливо це стосувалося товарів легкої промисловості: одягу, взуття, білизни, посуду, найпростіших меблів тощо. Моя мама розповідала, що в період її молодості нормальних жіночих чобіт просто не було. Усе якісне привозили з-за кордону. Виняткової популярності набули чобітки з… Фінляндії. Через це серед дівчат побутував жарт: добре, що не всю Фінляндію захопили, інакше не було б у чому ходити взимку. Чимало необхідних побутових товарів чи елементів одягу не випускали взагалі. Мій дід по материній лінії, Бураков Сергій Онисимович, 1940 року проходив службу в армії у Прибалтиці. Повернувшись додому після Другої світової війни, він розказував своїй дружині, моїй бабці, про те, що багато офіцерських дружин саме у Прибалтиці вперше в житті побачили жіночі нічні сорочки. Радянські жіночки не могли натішитись тими сорочками: такі блискучі, легкі, приємні на дотик. Деяким нічні сорочки сподобались настільки, що вони виходили в них до театру… вдягаючи замість суконь.

Та навіть із кількісним контролем були проблеми. Повернімося до нашого прикладу з каструлями. Як проконтролювати виконання плану з виробництва каструль? Припустимо, що за наказом Держплану протягом п’яти років необхідно випустити сто мільйонів каструль. Поспішаючи виконати план, підприємства почнуть клепати нікому не потрібні каструльки розміром із чайну чашку. Таким чином вони заощадять матеріали та працю робітників. Виникає запитання: кому такі каструлі потрібні? Хто купуватиме каструльки, в яких можна зготувати заледве одну порцію?… Якщо Держплан зажадає виробити каструлі загальним об’ємом п’ять мільярдів літрів, підприємства випускатимуть каструлі по 500 літрів кожна. Бо так вигідніше. Але як часто ви використовуєте каструлі об’ємом 500 літрів?… Держплан може обрати як звітний параметр загальну вартість вироблених каструль. У такому разі підприємства почнуть випускати каструлі зі срібним покриттям, різьбленими орнаментами та ручками з чорного дерева. Та чи багато вони їх продадуть?… За планової системи виробництва ніхто – я підкреслюю: абсолютно ніхто, ні виробник, ні бюрократ у Державному плановому комітеті – не зацікавлений у випуску якіснішої продукції. Усім байдуже, що насправді потрібно споживачу. Очевидно, що за таких умов виробники, від директора підприємства до простого працівника, робитимуть усе, щоб затратити на виробництво продукції якнайменше часу та ресурсів.

Інший значний недолік планового виробництва: Державний плановий комітет чи будь-який аналогічний орган може планувати виробництво лише тих товарів, які вже є. Неможливо спрогнозувати обсяги виробництва того, що ще не винайшли, не спроектували, не придумали. І це, як на мене, найбільша хиба радянської системи. Уявімо на секунду моторошну картинку: СРСР не розвалився 1991-го та продовжує існувати донині. Як могли б у такій країні передбачити, скільки потрібно випустити iPhon’ів за п’ять років до того, як Стив Джобс їх придумає? А рідиннокристалічних дисплеїв? А мультиварок? А операційних систем «Android»? Штука в тому, що планова економіка радянського типу начисто унеможливлює ймовірність появи та запуску в серійне виробництво продуктів на кшталт iPhone, мікрохвильової печі або ОС «Android». Відсутність права приватної власності, наявність жорстких, контрольованих державою планів у самому зародку викорчовує креативність, убиває бажання винаходити щось нове й ризикувати, створюючи модерний, цілковито унікальний продукт. iPhone та «Android» не могли з’явитися в Радянському Союзі; їх могли лише скопіювати. Можливо, копіюючи (а отже, відстаючи), радянські інженери зробили б «власні» iPhone та «Android» дещо кращими. Але ніколи, за жодних умов, економіка СРСР не випустила б якісно відмінну операційну систему чи революційний, раніше небачений цифровий пристрій.

Чудовим прикладом є американський пасажирський літак «Boeing 747» – перший у світі широкофюзеляжний реактивний лайнер. Ідея розроблення «747-го» виникла в середині 60-х у США в період бурхливого зростання обсягів авіаперевезень. З огляду на інтенсивне збільшення пасажиропотоку американська авіакомпанія «Pan American» поставила перед корпорацією «Boeing» завдання збудувати новий гігантський літак, удвічі більший за «Boeing 707» (найбільший пасажирський авіалайнер на той час), пообіцявши закупити аж… 25 лайнерів. Справа видавалася напрочуд ризикованою. Ніхто не знав, як ринок відреагує на появу настільки великого літака. Чи буде він затребуваним, а перевезення на ньому вигідними? Чимало авіакомпаній вважали, що літак не виправдає себе на далекомагістральних маршрутах і відзначатиметься не такою економічністю, як менші літаки. Навіть найбільш оптимістичні експерти наприкінці 1960-х оцінювали обсяг світового ринку не більше ніж у 300 машин такого типу.

«Boeing» вирішив ризикнути. Компанія взяла величезний кредит, розпочала з нуля будівництво нового заводу в штаті Вашингтон і заходилася проектувати літак нового типу. Загальна сума кредитів і коштів, кинутих на розроблення «747-го», була вищою за вартість компанії 1965 року. Ще до випробувальних польотів «Boeing» опинився на межі банкрутства. Для того, щоб відбити вкладені кошти, компанія мусила продати щонайменше 250 гігантських літаків…

Перший політ «Boeing 747» здійснив 9 лютого 1969 року. На момент створення «747-й» був найбільшим і найважчим пасажирським авіалайнером у світі, він залишався таким протягом 37 років – до появи «Airbus A380» 2005 року. Незважаючи на високу вартість, завдяки відчутній економічності масових авіаперевезень і лізинговим схемам експлуатації «Boeing 747» став одним із найбільш розповсюджених і популярних у світі широкофюзеляжних літаків. Станом на початок 2014-го у світі продано 1484 лайнери. Найновіші модифікації «747-го» продовжують випускати до цього часу. Поява «747-го» дала змогу корпорації «Boeing» вийти в лідери світового авіабудування й утримувати такі позиції протягом десятків років – до появи європейського концерну «Airbus».

А тепер подумайте та скажіть, чи міг літак на кшталт «Boeing 747» з’явитись в умовах радянської економіки?… Ні. Ніколи. Ситуація, коли підприємство ризикуватиме всім капіталом та основними фондами, коли через ризик під загрозою опиняється функціонування підприємства, – й усе заради виготовлення нового продукту – для Радянського Союзу – немислима. Спливло понад двадцять років після розпаду Радянського Союзу, а економіка Російської Федерації досі зберігає ознаки плановості, застійності та бюрократизму, притаманні економіці СРСР. Із Росією не дружать не тому, що Росія погана. Із Росією не дружать, бо це невигідно передусім в економічному плані.

Ще за Леніна в Радянському Союзі набув популярності лозунг: «Наздогнати та перегнати Америку!» Сімдесят років трьохсотмільйонна картата імперія намагалась на рівних протистояти Америці, не розуміючи, що властиві соціалістичній системі вади роблять безуспішними будь-які спроби переплюнути США. Марно намагатися наздогнати, лише копіюючи. Сімдесят років Радянський Союз силкувався на підстаркуватій шкапі обскакати спортивний «Ferrari».