Читать книгу Любов і піраньї - Макс Кідрук - Страница 5

Узагалі-то кажуть, що Амур орудує стрілами. Сперечатися не буду: стріли – то стріли. Хоча до мене ця скотина чомусь щоразу приступає із сокирою.

Для тих, хто ще не зрозумів, – цей розділ про любов. І про її побічні ефекти. Твою дивізію вперед…[1]

* * *

Мені ніколи не подобалися слухняні дівчатка. Цебто такі, які мріють про зразкову сім’ю: про купу повсякчас усміхнених дітлахів, які гасатимуть невеликим, але ошатним будиночком за кудлатими білими собаками,[2] про відданого, люблячого, чесного, гарного, сильного та розумного, словом, all inclusive чоловіка,[3] який щоранку підходитиме ззаду й обійматиме їх, поки вони, оці милі слухняні дівчатка, стоятимуть у фартушку за плитою та готуватимуть оладки на сніданок (принагідно роздумуючи про те, як вони житимуть довго й щасливо, ні на мить не розлучаючись із оцим вродливим, мужнім, мудрим і порядним чоловіком, а на схилі літ бавитимуться із юрбою галасливих кирпатих онуків). Амінь!

Ні, товариші! З усією відповідальністю заявляю: вся ця шмарката дурня зовсім не для мене! Такий, м’яко кажучи, нуднуватий і малоцікавий варіант розвитку подій мене геть не влаштовує. Натомість мене постійно тягне на… на цих… ну, як їх?… ну, на букву «Б»… О, згадав! На секс-бомб! Ви можете зауважити, що в цьому немає нічого дивного, на що я завзято відповім: я тут ні до чого, то все життя винне. Іншими словами, у такої моєї життєвої позиції є цілком об’єктивна, абсолютно незалежна від мене причина.

Як писав Карл Маркс? «Буття визначає свідомість». Тобто спосіб існування, життя й побут людини цілком і повністю зумовлюють її світосприйняття. Так ось, річ у тім, що під час навчання в університеті я був учасником студентського танцювального колективу, який постійно виступав на різноманітних дійствах університетського масштабу. Одним із таких заходів був щорічний конкурс краси «Міс університету», де учасники з різних танцювальних, вокальних і гумористичних колективів розважали глядачів у перервах поміж дефіле, даючи дівчатам час на те, щоби переодягнутися, причепуритися, загалом підготуватися до наступного виходу.

Гадаю, ні для кого не таємниця, що кожному великому концертові передує цикл затяжних і виснажливих репетицій. Особливо це стосується заходів на кшталт конкурсів краси, під час яких на одній сцені опиняються кільканадцять цілком різнопланових колективів і щонайменше два десятки породистих красунь на додачу з родичами, гримерами, спонсорами, собачками, платтями, косметикою та ще купою мотлоху, що все разом страшенно заважає нормальному проведенню дійства. Перед генеральним постановником стоїть завдання пекельної складності: перетворити весь цей бедлам і хаос на чітко розпланований, професійний і за можливості якомога цікавіший культурний захід.

На початку кожної весни, за кілька тижнів до конкурсу, розпочинався цикл так званих звідних репетицій, на яких збиралися всі, хто задіяні у грядущому конкурсі, й почергово «проганяли» свої номери. Це робилося з однією метою: кожен учасник (чи учасниця) концерту повинен намертво закарбувати у своїй пам’яті, коли, де і за ким він виходить на сцену, а також куди вшивається після закінчення виступу.

Сподіваюсь, ви вже допетрали, що й до чого. Щороку я розминався перед виходом на сцену, а красуні-учасниці готувалися до дефіле. Щороку я переодягався разом із дівчатами за одними й тими самими лаштунками, через що мені доводилося на громадських, так би мовити, засадах защіпати панянкам блискавки на спинах, допомагати знімати вузькі плаття й притримувати їх, коли вони міняли туфельки на босоніжки чи навпаки. Страх та й годі!..

Отаке от нелегке буття сформувало мою свідомість. Позаяк треба бути сліпоглухонімим і дерев’яним, як Буратіно, щоб у такій ситуації не зазнайомитися з кимось із учасниць поближче. А тому щороку я знаходив на свою неспокійну голову пригоди з черговою королевою.

Усе б нічого, якби не один нюанс: я не вмію гратися з вогнем. Образно висловлюючись, мені недостатньо просто погріти руки над багаттям, я завжди чомусь силкуюся вмоститися на нього дупцею. Якщо ж говорити без літературних епітетів і вихилясів, то мало не щоразу в стосунках із протилежною статтю я розслаблявся, дозволяючи собі надміру захопитись, і врешті закохувався по самі, бляха, помідори. Чим усі неслухняні дівчатка не нехтували скористатися.

Водночас я не був дуже наївним і добре знав, на що зважуюсь. Навіть маючи нагоду почати стосунки з чемним дівчуром, який би не мотав мені нерви, я чомусь завжди тягнувся до тих інших, до «королев» на букву «Б», які спочатку витрусять тебе наче килимок, витруть об тебе ноги, а потім витурять, виженуть, спровадять якнайдалі, мов набридливого й облізлого від старості дворового пса.

Нерідко (а якщо відверто, то майже завжди) стосунки з «королевами» завершувалися для мене широкомасштабною трагедією. Після чергового болючого розриву, сидячи у своїй кімнаті на самоті, тихо пережовуючи шмарклі та захлинаючись від нестримного внутрішнього жару, який плавив серце й стікав кудись у ділянку живота, я розмірковував про те, що, можливо, чиню неправильно, роблю хибний вибір. Може, гадав я, краще вгамуватися й жити спокійним, розміреним, нормальним життям? Навіщо лізти на рожен, коли чудово знаєш, чим усе скінчиться?

Але, як то кажуть, дзуськи! Слушні, розумні й виважені думки надовго не затримувались у моїй макітрі. За тиждень-два я оклигував і з подвійним запалом знову брався за старе.

Хочете вірте, хочете ні, однак до сьогодні я ще жодного разу не пожалкував про скоєне. Тобто не пожалкував по- справжньому. Щирі хвилювання, бурхливі емоції та палючі, мов сонце над безживною пустелею Наміб, почуття робили життя повносилим, а нестримна жага та ревнощі безперервно освіжали й підживлювали кров. Я ризикував, оступався й падав, проте жив так, як прагнув, – постійно в боротьбі, постійно на гостроконечному лезі бритви. Попри всі щемкі шрами на серці, я й досі вважаю: краще перегоріти й спопеліти, ніж згаснути від тління.

Перша така «королева» зустрілася мені ще на першому курсі університету. Звали її Аліна. Вона була однією з учасниць щорічного конкурсу краси, здається, за номером 8. Висока, струнка, з велетенськими, як каналізаційні люки, карими очима, довгим смолянистим волоссям, кирпатим носиком і фігурою Памели Андерсон. Дівчина виявилася на рік старшою за мене й навчалася на іншому факультеті, проте це аж ніяк не завадило нашому знайомству.

Поза всяким сумнівом, то була справжня любов. Відчуття були такі… ну такі… неначе мене танком переїхало. Ми з Аліною зустрічалися рівно два тижні, протягом яких я майже не ночував удома, а потім… Хоча, гадаю, досить. Ця книга не про те, що було потім. Я вже достатньо виклав, аби ви розуміли мотиви всіх моїх подальших учинків. Даймо спокій моїм раннім амурним походенькам і плавно перейдімо до оповіді про те, з чого, власне, розпочалася подорож до далекої південноамериканської країни, де, за згадками очевидців, живе багато диких мавп, де хлопчаки вміють копати м’яча ще до того, як навчаться говорити, де вічно світить сонце та можна весь рік ходити в самих шортах, ба навіть без них. Словом, про Бразилію.

* * *

Карколомну історію про мої бразильські мандри слід почати з того, що насправді поїхати до Бразилії я наміру не мав. Напередодні, цебто наприкінці серпня 2009-го, я тільки-но повернувся з великої подорожі до острова Пасхи, що у Тихому океані, до якого натоптав шість тисяч кілометрів трьома південноамериканськими країнами (Еквадор, Перу та Чилі). Відтак навіть уві сні не міг припустити, що всього лише через кілька місяців доля вдруге закине мене у Південну Америку. На той час я не планував податися до Бразилії навіть у дуже далекому майбутньому. Хотілося вирушити до Сирії, поблукати Близьким Сходом, звідки автостопом спуститися на південь до Єгипту та Судану, можливо, назбирати трохи грошей і рвонути в Океанію, – словом, що завгодно, але не Бразилія. Тому для того, щоб ви краще зрозуміли причини нового походу у Південну Америку, мені доведеться стисло та лаконічно описати ту ситуацію, в якій я опинився після повернення з острова Пасхи, зробивши невеликий екскурс у недалеке минуле.

Якщо говорити коротко – ранньої осені 2009-го моє життя складалося якнайліпшим чином. Усе було добре. Навіть не добре, а класно. У мене настав повний дзен, чи феншуй, чи як там його називають китайці, коли почуваєшся абсолютно збалансованим – і морально, і фізично. Життя нагадувало швейцарський годинник Patek Philippe або, ще краще, двигун спортивного Porsche Cayman – доладне й чудове ззовні, просте та надійне всередині. Я працював сам на себе, заробляв достатньо, щоби вдовольняти свої невеликі потреби й потроху відкладати на наступні подорожі. Крім того, я багато писав, цебто мав дещо, чого не мають значно заможніші й більш забезпечені за мене люди, а саме – можливість самореалізації, хай невелике, та все ж поле для самовияву. На початку вересня вийшли у світ «Мексиканські хроніки», що започаткували велику мандрівну трилогію. Моє щасливе майбутнє яскраво палало й виблискувало перед очима, мінячись, неначе полярне сяйво над Арктикою, причому, як ви вже зрозуміли, переважно рожевими кольорами.

Я навіть не припускав тоді, що менше ніж за півроку все – абсолютно все! – полетить шкереберть, і що найгірше – винним у тому буду я сам…

Одначе це станеться аж за півроку, а поки що життя текло м’яко й розмірено.

Свого часу, ще до того, як поїхати на навчання до Європи, податися у навіжені мандри Латинською Америкою та почати писати книжки, я досить довго працював у Києві програмістом, займаючись розробленням CAD-систем.[4] CAD-системи – це спеціальні комп’ютерні програми, що допомагають інженерам-конструкторам швидше та якісніше проектувати різні об’єкти, виконуючи замість них (цебто замість інженерів) певну частину роботи. Чим більшу частину роботи проектанта виконує така програма, тим вона краща, і тим, відповідно, тупіший проектант. Три роки я докладав максимум зусиль, роблячи українських інженерів щодень тупішими й лінивішими, а потім вирішив покинути цю марудну справу. Сталося це здебільшого через те, що одного дня я надибав сорокарічного чоловічка, який двадцять років трудився програмістом. Бідолаха виявився блідим, худим, затурканим і бородатим створінням із розхитаними нервами, неадекватною перцепцією зовнішнього світу й незрозумілим баченням свого місця в ньому. Він безперестану тарабанив ногою об підлогу з частотою 200+ ударів за хвилину, чухався під пахвами та час від часу бився полисілою головою об стіну. Я тоді, пригадую, подивився на нього, зміркував, що не впевнений, ким хочу бути через двадцять років, зате точно знаю, що не маю ні найменшого бажання стати таким, як він. Так було покінчено з програмуванням.

Утім, трьох років роботи з програмними кодами вистачило, аби я відкрив для себе одну просту, але далеко не очевидну істину: за своєю суттю процес написання будь-якої комп’ютерної програми цілком і повністю відтворює процес становлення людського індивіда в суспільстві. Загалом програмування – це наче дзеркало життя. Всі базові закони та правила створення комп’ютерних програм можна без змін та адаптації застосовувати в житті.

Не буду заглиблюватися у філософію та не завалюватиму вас надокучливими програмістсько-світоглядними поняттями, ідеями та переконаннями. Якщо ви програміст або маєте хоч якийсь стосунок до програмування, ви зрозумієте мене без зайвих слів. Коли ж ви далекі від програмування, просто повірте мені на слово, а за можливості попросіть знайомого програміста розказати вам про співвідношення між законами coding’у та найважливішими життєвими принципами. Натомість перейду відразу до суті.

Одним із основних таких законів, золотим правилом програміста, є аксіома: коли все працює – нічого не чіпай!

Поясню детальніше на прикладі з власного досвіду. Іноді «програмеру» доводиться не просто створювати користувацькі додатки та прикладні бібліотеки «з нуля», але й виправляти програмні тексти своїх колег. Повірте, інквізиторські тортури – то ніщо порівняно з намаганнями розібратися в чужому коді! Позаяк шляхів вирішення однієї проблеми безліч, то й алгоритми розв’язків, написані різними людьми, можуть бути абсолютно різними. Такими різними, як арктична пустеля та тропічні джунглі. Через це іноді легше застрелити розробника, а потім застрелитися самому, ніж дібрати шва у послідовності команд чужої програми.

Проте буває навпаки. Трапляється, що молоді й недосвідчені програмісти з власної ініціативи беруться переробляти коди колег. Ось, скажімо, Вася, Петя чи Коля відкриває у debugger’і[5] відредагований і скомпільований код, написаний його товаришем, якимось Сашком, Славком чи Микитою, дивиться на виструнчену послідовність циклів, рекурсій і підпроцедур та й каже:

– Ото вже цей Сашко (Славко чи Микита)! Хто ж так програми пише? Ай-яй-яй! Яке неекономне використання ресурсів. І чого його тільки в універі навчали? Це ж примітивна задача, зовсім простенький алгоритм, а він «роздув» програмний код до п’ятнадцяти тисяч рядків! Та тут можна все прописати, вклавшись максимум у п’ять тисяч…

Після цих слів Вася (Петя чи Коля), почухуючись від справедливого обурення, запасається пивом, закочує рукави та починає безжально правити вихідні коди, створені Сашком (Славком чи Микитою)… Днів так за три, маючи перед собою п’ятдесят тисяч хаотично переплетених рядків програмного коду й абсолютно неробочу кінцеву програму, марно намагаючись знайти помилку в рядку за номером 40243, Вася (Петя чи Коля) замислиться над тим, що життя – то дуже інтересна штука, що з вибором професії можна було б не поспішати, і що Сашко (Славко чи, трясця його матері, Микита) не такий уже й дундук, яким видавався три дні тому.

На хворобу за назвою «патологічний потяг до оптимізації» страждають усі без винятку молоді програмісти. Потрібно щонайменше три роки стажу, щоби «програмер» нарешті розкумекав: код робочої програми (цебто програми, що працює відповідно до заданого алгоритму правильно та без збоїв), хай який недосконалий чи неоптимальний, нізащо, за жодних умов не можна змінювати чи оптимізувати. Навіть коли програма робить усе правильно, а ти не знаєш чи не розумієш, чому і як вона працює, однаково не слід нічого чіпати!

Я веду до того, що це правило можна (і треба, чорт забирай!) застосовувати до людського життя. Чуваки, якщо у вашому житті все гаразд, заклинаю: не намагайтеся зробити його кращим!!!

Станом на початок осені 2009-го мені всього вистачало. Усе працювало злагоджено, гармонійно та ритмічно. Усього було вдосталь – як я вже говорив, то був феншуй, глибокий і всеосяжний консонанс між ангелами та демонами в моїй душі. Я почувався задоволеним усім і жив на повну, та, як це завше трапляється, вказуючи на скалку в чиємусь оці, я не бачив дровиняки, котра стирчала з власного.

Словом, усе складалося просто чудово, мов у кіно, – блін, мов у казці! – поки одного дня я не надумав, що настав час зробити таке чудове життя ще кращим, цебто, висловлюючись програмістськими термінами, проапґрейдити його, і… вирішив закохатися.

Твою дивізію вперед…

* * *

Що ж цього разу? Звали її… хм… звали її… ну, скажімо, Маруською її звали. А що? Гарне ім’я. Це ж не якась там Тракторина чи, прости Господи, Даздрапєрма.

Маруська працювала в американському посольстві в Києві асистентом якихось дуже серйозних проектів, що стосувалися боротьби з хабарництвом у щільних рядах народної української влади. Вона файно лопотіла англійською (з чудовим американським акцентом), але жахливо цілувалася, прокушуючи мені губи до крові. Вона була гарною, такою гарною, що аж очі різало. Ефектна (люблю це слово!) синьоока блондинка з кучерявим від природи волоссям. Середнього зросту, з ідеальною фігурою.

Маруська мала жвавий і веселий характер. Могла легко вписатися в будь-яку компанію та підтримати розмову на будь-яку тему. Іноді, серед своїх і тільки за доконечної потреби, могла соковито лайнутися, що, проте, лиш додавало їй певного шарму, якоїсь хлопчачої прямолінійності та відчайдушності. До Марусі залицялися голова податкової адміністрації міста Києва, хтось із вищих київських ментів, два череваті депутати від Партії регіонів і одне підстаркувате мурло з Канади, яке, за його словами, було нащадком відомого графського роду. Вони всі мали квартири в Києві, дорогі блискучі машини, дружин, дітей і великі животи, словом, усе, про що тільки може мріяти сучасна синьоока кучерява білявка.[6]

На час мого знайомства з Маруською до моїх активів можна було зарахувати лише кілька виданих друком книжок про 3D-моделювання, півтисячі шикарних знімків з фіордів на півночі Норвегії, півтора десятка захопливих історій із джунглів на півдні Мексики, два гарні мечі, прикуплені під час поневірянь Європою, незакінчене PhD у Швеції та дев’ятнадцять модельок пасажирських літачків у масштабі 1:500. Звісно, я міг би посперечатися, але, по суті, програвав тим товстомордим пердунам за всіма статтями.

А проте, панове, чудеса таки трапляються у цьому світі! Сталося так, що ми з Маруською… ні, не закохалися одне в одного до нестями. Спочатку ми просто потоваришували.

Уперше ми зустрілися ще задовго до подій, про які йдеться у цій книзі. Нас познайомила спільна подруга. Я тоді був іще зовсім юним, Маруська зустрічалася з іншим хлопцем, а тому певний час ми з нею підтримували винятково офіційні стосунки. Однак якось зовсім непомітно почали зближуватися. Я не знаю, що вона знайшла в мені. Мене ж приваблював її розум, безпосередність і невичерпна енергія (іншими словами, таке саме, як і в мене шило в задниці). А потім… я поїхав на тривале навчання до Швеції (більшість знайомих пророкувала, що я навіки застрягну в Стокгольмі).

Незважаючи на від’їзд, я не поривав контактів із Маруською. Ми повсякденно переписувалися в Інтернеті, я регулярно надсилав їй свої фото й описи мандрівок Європою, вона пересилала знімки себе прекрасної під час різноманітних відряджень до Сполучених Штатів і ділових поїздок разом із міліціянтами й депутатами (борцями з корупцією) Україною.

Тож якийсь час ми з Маруською просто дружили. Дружили, дружили, аж поки я не осягнув, що все зайшло аж надто далеко і якось ми вже аж дуже дружимо. Це, певна річ, почало мене непокоїти. Я все частіше думав про неї не тільки як про друга, однак півтори тисячі кілометрів між Стокгольмом і Києвом утримували мене від будь-яких рішучих кроків. Я взагалі не був певен, чи прагну стосунків із такою впевненою в собі, самодостатньою та рішучою жінкою. Ну, ви мене розумієте… Така як візьме в оборот, то забудеш, як маму рідну звати…

Зате Маруська виявилася напрочуд проникливою. Дівчина миттю відчула, що я дав слабинку, а моє міцне й непорушне парубоцьке підґрунтя захиталося, вкрившись глибокими тріщинами. Відтак, не гаючи дарма часу, за першої ж слушної нагоди кучерявка рвонула в атаку.

Така нагода незабаром випала. На початку жовтня 2008-го я прикотив на тиждень до України. Прилетів на запрошення Еда, свого товариша та побратима, який хотів, щоб я був старшим дружбою на його весіллі. За кілька днів до Едового весілля ми з Марусею зв’язалися телефоном і домовилися про зустріч.

Попервах я був невимовно радий її бачити. Я навіть не здивувався з того, як застрибало моє серце, коли вперше за останні місяці вгледів її золотаві кучері, стриману ділову посмішку й оманливо-наївні сині очі.

Сидячи в кафе на Контрактовій площі, ми з Марусею ніби ненароком завели розмову про наше бачення серйозних стосунків. Говорили, не називаючи імен, про гіпотетичні взаємостосунки між гіпотетичним чоловіком і гіпотетичною жінкою. Цебто без прив’язки до реальних персоналій. Маруська ненав’язливо та методично розхитувала мою оборону, твердячи, що гіпотетична жінка її віку вже давно мала б вийти заміж і виховувати дітей, тоді як її гіпотетичний чоловік мусив би заробляти гроші. Вона мотивувала свою позицію тим, що, по-перше, так роблять усі жінки, і якщо дівчина у двадцять п’ять років (WTF?! – М.К.) ще не вийшла заміж, це означає, з нею щось не так, і, по-друге, час не минає безслідно, а тому з кожним роком цій гіпотетичній жіночці буде все важче й важче знайти гідного супутника життя. Я відстоював дещо інші погляди, стверджуючи, що все це застарілі, нерозумні й нікому не потрібні у третьому тисячолітті стереотипи, що життя в нас одне, й жити потрібно саме тут і зараз, а одруження є анахронічною інституцією, що може відібрати в гіпотетичного чоловіка його найкращі роки життя.

– Уяви широченний простір долини Анауак, – розказував я Марусьці про свої мандри Мексикою, – десь далеко на горизонті вимальовуються гори, ліворуч підноситься у височину піраміда Місяця, від неї на п’ять кілометрів на південь тягнеться полотно Дороги мертвих, затиснуте з боків меншенькими пірамідами. А там далі, за дорогою, здіймається грізне громаддя піраміди Сонця. І ти стоїш посеред усієї цієї краси, ти один, і тільки вітер розчісує твоє волосся, і тільки кришталевий обшир неба над головою. Уявляєш?

– Я хочу сім’ю, – говорила Маруська й пильно, наче удав кролика, споглядала мене.

– Або ще, – я вдавав, що не чую її, – джунглі, густі, мов смола, непрохідні джунглі. Уже кілька годин ти тюпаєш за провідником, і здається, що час спинився зовсім, аж зненацька твоєму поглядові відкривається древнє загублене місто майя, величні палаци, піраміди, храми, й усе повите ліанами, вкутане дрімучою зеленню. Уявляєш? І тоді ти перестаєш хотіти дорогих машин, мажорного й глевкого життя. Хочеться жити по-справжньому, подорожувати, бачити й пізнавати світ!

– Я хочу дитину, – торочила Маруська. – І нормального чоловіка.

– А ще ж є Перу! – кричав я. – Перу! Перу-у-у! – І бив себе кулаком у груди. – Свобода, яку можеш відчувати кожною клітинкою тіла! Мачу-Пікчу! Свіжий вітер, сповнений шепотом гір! А ще безмежний Тихий океан. Хвилі пш-ш-ш… пш-ш-ш… Чуєш, відчуваєш? І острів Пасхи!!! Найбільша загадка сучасного світу! Багатотонні кам’яні велетні, на яких можна, не відводячи погляду, дивитися годинами! Га?!

– Я хочу машину, – незворушно, наче слідчий на допиті, казала Маруська, – можна зовсім маленьку, «хетчбек»…

– Ми молоді, ми вільні! – не вгавав я. – Навіщо одягати на себе кайдани, закопуватися хробаком у землю? Ну для чого?! Світ такий великий! Світ безмежний! Ти розумієш?

– Так, я розумію, – вторувала кучерява дівуля, – але я хочу квартиру, можна зовсім маленьку, однокімнатну, і нормального відданого чоловіка. І дитину…

Маруська, безперечно, була вельми проникливою, та стратег з неї вдався нікудишній. На такі її слова я здригався та мимоволі починав перебирати в голові можливі шляхи відступу. На той час для мене це був повний game over, а тому, відгулявши Едове весілля, я зібрав свої нечисленні манатки й звалив назад до Швеції. Питання про остаточне визначення, до якої категорії належать наші з Марусею стосунки, знову зависло в повітрі на неозначений термін.

* * *

Одначе життя тривало. Спливло зовсім небагато часу, і ми з Маруською знову зустрілися. Цього разу напередодні Нового року, коли я прилетів на Батьківщину перед початком зимових свят.

Я довго чекав на неї в кав’ярні «Купідон», відчуваючи, як десь над шлунком поволі загусає роздратування. Та коли пані зрештою зволили з’явитися, пекучу образу миттю видуло з голови. Я був вражений. Кучерявка виглядала яскраво, блискуче, наче новенький німецький спорт-кар Porsche Cayman. Хоча ні, Porsche Cayman я вже раз використав як порівняння. Тоді вважайте, що вона виглядала, ніби Audi R8 щойно із салону: випещена, доглянута, впевнена в собі, з миготливо-кокетливими іскорками у великих синіх очах. Із ледь помітною посмішкою на тонких губах. Я скулився, відчуваючи, як спиною забігали мурашки, а в животі щось залоскотало, проте погляду не відвів.

Великий об’ємний знак питання й надалі висів поміж нас. Я чомусь подумав, що ми не зможемо надалі спілкуватись, не з’ясувавши просто тут і зараз, хто ми є одне для одного. Попри це, добрі півгодини ми розмовляли на відсторонені й банальні теми. А потім… я не знаю, що на мене найшло. Я висолопив язика й, увесь пітніючи від хвилювання, офіційно запропонував Марусьці зустрічатися.

Певна річ, вона мені відмовила. Ще навіть не сформулювавши своєї пропозиції, я збагнув, що отримаю межи очі холодну відмову. Достатньо було одного погляду на мою співрозмовницю, щоби це зрозуміти. (Хоча, щиро кажучи, я вже тоді запідозрив, що її відмовка – ніщо інше, як дзеркальна реакція, зумовлена моєю непоступливістю й пацанячими вибриками під час нашого попереднього, «осіннього» побачення).

Тож Маруська хвилин п’ять німувала, дивлячись кудись повз мене. Зрештою білявка тяжко зітхнула на знак прийняття непростого рішення й повернула голову в мій бік. А тоді проказала фразу, котра неждано-негадано повернула бесіду в цілком несподіване русло.

– Ні, Максе. Я не можу погодитись. Ти наче вітер: сьогодні є, завтра нема, – тихо промовила дівчина, крадькома спостерігаючи за моєю реакцією.

Я стрепенувся. Чари на якусь мить зникли. Вони навіть не розвіялись, ні, їх зірвало дужим поривом штормового вітру, немов погано зарифлене вітрило на щоглі вітрильника. Зрідка у мене трапляються моменти просвітління. «Чорт, а й справді, – застигло в моїй голові, – я наче вітер! Я – вільний! Вільний, мов вітер у полі, мов птах у небесах».

Мені, знаєте, дуже заімпонувало її порівняння. Я холодно всміхнувся.

– Твоя правда. Ти навіть не уявляєш, як ти маєш рацію, – сказав я їй. – Але ще більше ти, мабуть, не уявляєш, який я щасливий із цього. Прощавай.

Маруська позеленіла.

– Іди в жопу, Кідрук!

* * *

Як бачите, спочатку я відбувся «легким переляком», і все могло б закінчитися по-доброму, а не так, як воно закінчилося. Одначе тоді ви не прочитали б цієї книги…

Минули довгі шість місяців. За цей час дещо змінилось у моєму житті.

Мені до чортиків набридло розмірене, передбачуване й нудне до неможливого життя у Швеції. Щодень більше аспірантура нагадувала застояне болото, котре невпинно затягувало мене на дно, до спокійного, проте безперспективного глевкого існування. Я проводив розрахунки, будував графіки, писав абсолютно нікому не потрібні статті. Я не виконував жодної корисної роботи, я лише псував папір! І байдуже, що за це мені добре платили. Найгірше – я мусив надалі дотримуватись суворих правил, продовжувати бовтатись у багні, інакше система просто відторгнула б мене, перетворивши на забутого суспільством невдаху. Я все частіше думав, що не можу погодитись із тим, щоби провести своє життя в тісній і темній шкаралупі якого-небудь задрипаного офісу чи університетської кафедри, замість ароматів тропічного лісу чи крижаного вітру мускулистих гір нюхати пригорілий пил із серверної, вдихати пластикове повітря з кондиціонерів і вихлопні гази своїх співкамерників.

Нещодавно я закінчив читати автобіографічну книгу Марка Твена «Roughing It»[7] (1871), де автор оповідає про ранні мандрівки тогочасним Диким Заходом. Твен аж п’ять років тинявся преріями, займаючись чим доведеться: розробляв родовища срібла, шукав золото, переганяв худобу, видавав газети, але переважно просто байдикував, споглядаючи життя нації. Проте він не бідував, завжди знаходячи засоби для існування. Під час прочитання книги я неодноразово замислювався: чому півтора століття тому люди могли спокійно подорожувати, не переймаючись тим, чим прогодуватися й де жити? Як я знаю, відтоді населення нашої планети зросло приблизно у вісім разів. Водночас поява безлічі сучасних машин, апаратів і роботів підвищила продуктивність праці в сотні й навіть тисячі разів (у технологіях, пов’язаних із комп’ютерами та цифровою обробкою даних, узагалі йдеться про сотні тисяч і мільйони разів). Мені ніяк не вдавалося втямити, чому півтора століття тому людина могла насолоджуватися вільним життям, а нині, через сотню років бурхливого розвитку, тріумфу прогресу та наукової думки, вона часто опиняється в тісному ярмі соціальних умовностей, яке мусить тягти, не підіймаючи голови, до кінця своїх днів? Як так сталося, що технології, котрі мали подарувати свободу, перетворили на раба? Я зовсім не закликаю громити машини, кутатись у звірині шкури й повертатися до життя в печерах. Я лише звертаю увагу на те, що причина, мабуть, криється в самих людях. Людина сама створила безглузду систему, в якій, переконуючи себе, повинна шкрябатися вгору в гонитві за примарними ідеалами. Може, варто зупинитись і просто спробувати жити?…

Доки не пізно, я вирішив розпочати все спочатку. Велика подорож до Південної Америки та на Рапа Нуї влітку 2009-го остаточно переконала мене, що я на правильному шляху.

А тепер, власне, повернімося до того, з чого я почав цю розповідь.

Отож у серпні 2009-го я прилетів додому аж із острова Пасхи. На ту мить до моїх активів додалися ще дві тисячі знімків із Перу, Еквадору та Чилі, татуювання з острова Пасхи й чотири нові модельки пасажирських літачків. Водночас, попри стрімкий крах моєї наукової кар’єри, я заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби. Та найважливіше – я робив те, що хотів, і був абсолютно вільним. Я по-справжньому насолоджувався життям, я смакував ним, як ніколи раніше.

І треба ж було так усе зіпсувати?…

Я не знаю, як довго міг тривати цей безхмарний і благословенний фен-шуй, якби не мій дурнуватий потяг до оптимізації. Невдовзі після повернення з двомісячної подорожі настав той знаменний момент, коли я здуру вирішив узятися за покращення свого життя. Чорт забирай, мені наче пелена очі заслала.

…Ми зустрілися на День Незалежності. Довго гуляли набережною, потім поїхали в парк над Андріївським узвозом. І ніяк не могли наговоритися.

Цього разу «просвітління» не настало. Маруська виглядала ще гарнішою, ніж завжди. І я подумки пообіцяв собі, що просто так її не відпущу. (Бо треба було покращувати житіє своє, йолки-маталки!) Під час бесіди я знову зачепив тему стосунків, потому вдруге, цього разу значно акуратніше, запропонував білявці вивести наші взаємини на якісно новий рівень.

Певно, я ходив у сяйливому ореолі свободи та бунтарства, котрий завше приписують представникам творчих професій, які демонстративно плюють на усталений лад. А може, все було набагато простіше й насправді визначальну роль відіграло те, що я більше не збирався їхати до Швеції й залишався в Києві. Хай там як, але Маруська більше не викаблучувалась і з радістю погодилася.

Ось так, сам того не розуміючи, я вніс елемент нестабільності в абсолютно рівноважну й злагоджену систему свого дзен-життя…

Щоправда, спочатку все було в шоколаді. Два наступні місяці я взагалі почувався наче в райському саду.

Вона була моєю Музою. Вже за кілька тижнів я не міг думати ні про що інше, крім неї. Мені подобалося, як пахне її волосся. Мені подобалося обіймати її стан, відчуваючи, як вона подається та притискається до мене. Мені подобалося слухати, як вона говорить і як зрідка шпарко лається, кумедно надимаючи губки. Цвірінькати хотілося від щастя.

Однак я не розписуватиму тут усі оті любовні шури-мури, квітково-шоколадний період і т. ін., ви це в інших книжках прочитаєте (у Шекспіра, наприклад). Натомість перейду відразу до суті, до, так би мовити, неприкритої правди життя.

Я навіть не помітив, коли саме все пішло не так. У якомусь місці замість того, щоб ударити по гальмах і поміркувати, у що трансформуються наші взаємини, я навпаки, заховавшись за скельцями рожевих окулярів, пустив усе самопливом. Я знову дозволив собі захопитися понадміру, я надавав надто великого значення її словам, урешті-решт я підпустив її занадто близько до себе. На жаль, коли я зрозумів, що Маруська починає цим користатися, я вже не хотів її відпускати. Якийсь час, бездумно ігноруючи заклики здорового глузду, вперто переконував себе в тому, що тримаю руку на пульсі подій. Одначе стосунки – це наче бурхливий гірський потік під час повені. Гарантований спосіб дати маху – думати, що ти їх контролюєш.

Одного дня між мною та кучерявкою стався вельми неприємний епізод, через який ми дуже посварилися. Після того моє ідеальне життя почало незворотньо тріскатися й розлітатись на скалки майже на очах. Не вдаватимусь у подробиці, щоби не виставляти в невигідному світлі себе чи Маруську та не робити із цієї книги черговий любовний роман. Я лише констатую звершений малоприємний факт: одного чудового жовтневого дня все полетіло шкереберть, а мій райський безхмарний Едем перетворився на чорний Мордор.

* * *

Я почувався боксером після нокдауну…

Була субота. Для того щоби трохи охолонути й заспокоїти нерви, я, захопивши mp3-плеєр, пішов блукати Києвом. Погода видалася чудовою. Не пригадую напевне, та, здається, я натоптав тоді кілометрів п’ятнадцять, щоправда, так і не притлумивши внутрішнього жару.

Після повернення додому намагався хоч чимось себе відволікти. Проте щойно я скеровував свою увагу в якесь більш практичне русло, як її миттю, неначе потужним електромагнітом, відтягувало назад, і перед очима знову спливав образ усміхненої кучерявої білявки.

Зрештою я спробував уявити, що порадив би в цій ситуації Мігель. (Якщо пам’ятаєте, Мігель – це мексиканець, з яким я жив в одній студентській квартирі перші півроку, проведені у Стокгольмі.[8]) Ми з ним нерідко обговорювали дівчат, розробляли методики раціонального поводження з ними та навіть підготували власну класифікацію цього маловивченого наукою виду (див. Додаток А наприкінці книги). Та що там, Мігель у всіх питаннях, що стосувалися протилежної статі, був справжнім експертом.

– Чувак, – іноді критикував мене мексиканець, – у тебе від початку неправильний підхід. Ти починаєш мутити з ними, як із рівними за інтелектом. І саме в цьому криється твоя найбільша помилка!

Мігель дуже любив патякати на цю тему. Бувало, він казав:

– Історія не знає жодного факту, щоб цивілізація поперла проти дикунства та варварства. Нормани побили саксів, готи й гуни сплюндрували Римську імперію, хрестоносці місили з гівном інтелектуалів-арабів, Кортес за рік повалив на коліна суперрозвинену державу ацтеків, Пісарро дав прочухана багатомільйонній імперії інків, Наполеон, а потім і Гітлер набили гулі у варварській Росії.

– Не розумію, до чого ти хилиш… – зауважував я.

– Коли ведеш війну, – брався пояснювати кудлатий мексиканець, – а секс і кохання – це ніщо інше, як війна, ти повинен бути на одному рівні із супротивником, навіть якщо цей супротивник тобі поступається. Тільки так ти зможеш завдати відчутного удару й, зрештою, перемогти. Не намагайся застосовувати проти них логіку, це однаково що бігати за тарганами з гранатометом!

– Однаково не зрозумів, – вторував я.

– От уяви, наприклад, звичайнісінького таргана. Уявив?

– Ага.

– А тепер уяви себе з гранатометом.

– Ну, уявив.

– А тепер подумай і скажи, хто сильніший: тарган чи ти з гранатометом?

– Звісно, що я!

– Правильно! Але якщо ти спробуєш боротися з тарганом за допомогою гранатомета, то зможеш лише підсмажити самого себе, але аж ніяк не зашкодиш таргану. Так от, використовувати проти дівок логіку – це ганятися за тарганом із гранатометом!

Мігель мав у запасі один коронний прийом, простенький трюк, фокус за назвою fake finger.[9] Мексиканець часто застосовував його спеціально для того, щоб привертати увагу та зав’язувати стосунки з дівчатами, які на перший погляд видавалися скутими й абсолютно неприступними. На основі сприйняття дівчатами цього фокуса він згодом вибудовував цілі теорії в галузі психології жіночої половини людства. Відбувалося все так. Мігель підходив до обраної дівулі чи групи дівчат і просив одну з них потримати в руках невеликий (10×10 см) клапоть тонкої яскравочервоної тканини. Збентежена дівчина кілька секунд переминала в пальчиках шматок сукна, переконуючись, що він не вирізняється нічим особливим. Потому мексиканець забирав матеріал і на очах дівчини великим пальцем правої долоні ретельно заштовхував його у міцно стиснутий лівий кулак. Коли червона ганчірка повністю зникала в затиснутій долоні, хлопець, усе ще тримаючи великий палець у кулаці, кілька разів картинно дмухав на руки і… різким порухом розводив їх урізнобіч, показуючи, що клапоть безслідно зник. Дівчата, зрозуміло, роззявляли роти й починали допитуватися, куди поділося сукно? Ось так ми знайомилися…

(Увесь секрет у тому, що Мігель завчасу ховав у лівому кулаці штучний гумовий палець – точну модель великого пальця людини з отвором усередині. Відтак шматок тканини заштовхував не у стиснуту лівицю, а у фальшивий палець, саме в який насамкінець фокусник і встромляє великий палець правої руки. Після того як долоні розведено вбік, милолиці глядачки шукають очима яскраво-червоний клапоть тканини й не звертають уваги на те, що один із пальців у фіґляра гумовий! Для успішного завершення фокуса гумовий палець необхідно непомітно зняти й сховати до кишені штанів.)

Мігель випробовував цей трюк на фінках, француженках, німкенях, росіянках, італійках і навіть таїландках. І не було жодного разу, щоб цей тупий – тупий до неможливого! – фокус не спрацював.

– Вони хочуть того ж що й ми, але чекають, доки ми почнемо діяти, – пояснював Мігель. – Звісно, можна підійти та просто ляпнути щось на зразок «давай потанцюємо», або принести букет квітів, або писати любовні листи, але це тупо, чувак, це так ту-у-упо! Досить вигадати щось оригінальне, щось яскраве й несподіване, таке, на що дівки не очікують, і вони всі твої, чувак.

– У тебе трохи однобоке бачення проблеми, чувак, – стримано відповідав я.

– Вони мавпи, чувак, то й поводься з ними, як з мавпами! – кричав мексиканець.

– Друже, ти помиляєшся, – палко заперечував я. – Жінка – це ідеал, жінка керує світом, вона надихає чоловіка, примушує його бути кращим, аніж він є насправді, її тіло прекрасне, її…

Мігель відмахувався від мене й мотав кудлатою головою.

– Ти телепень, Максе, хоч і пишеш дисертацію, але ти estúpido,[10] бо якщо не ставитимешся до них, як до мавп, вони почнуть ставитися до тебе, наче до мавпи.

Тут я прикушував язика та йшов працювати над дисертацією…

…То що сказав би Мігель? Що б він порадив?

* * *

Але Мігеля поряд не було.

Тож сяк-так пересидівши першу ніч, – переважно дивлячись на місяць і зосереджено жуючи шмарклі, – я був змушений човгати по пораду та розраду до іншого свого товариша, який, на щастя, виявився під рукою.

Звуть його Алекс. Хоча вряди-годи, залежно від настрою, я кличу його або дуже просто – Саня, або ж екзотично й зменшено – Алі. Ми познайомилися років із п’ять тому й на цю мить спільно працювали над одним згиблим і безпросвітним проектом, який, як ми тоді гадали, мусив зробити нас мільйонерами.

Алекс (він же – Саня, він же – Алі) на чотири роки старший за мене. На вигляд невисокий, але кряжистий і підтягнутий, спортивної тілобудови хлоп. У минулому – боксер-любитель. У нього виразні й миготливі очі невизначеного кольору, прямий короткий ніс, острішкувате русяве волосся та вічно розтягнутий у посмішці рот. За характером Алекс – безкомпромісний оптиміст і жартівник, через що у нього в друзях ходить заледве не пів-Києва. Такого живчика й веселуна ще треба пошукати. Здається, немає на світі такої ситуації, котра б примусила хлопця засумувати. За жодних умов, навіть у час найбільшої скрути, він не опускає рук і завжди тримає хвіст пістолетом. Крім того, від багатьох наших спільних знайомих я не раз чув, що Алі виручав своїх друзів у хвилину найбільшої скрути. Мабуть, саме за це його найбільше цінують і поважають.

Протягом останніх місяців, під час спільної роботи, ми з Алексом помітно зблизилися, саме тому я посунув до нього по розраду. Наступного ранку, нічого не втаюючи, розповів усе Алексові. Мій друзяка довго обмірковував почуту історію, а тоді здивував мене, розважливо порадивши:

– Зателефонуй їй.

– Ти що?! – Я аж захлинувся від обурення. – Зателефонувати їй першим?! Та ніколи в житті! Що б я взяв і зателефонував? Та я ж…

Алі жестом примусив мене вмовкнути. Я заглух, подумавши, що Мігель нізащо не порадив би такого паскудства. Не знаю достеменно, що б мексиканець вигадав у такій ситуації, але він напевне заборонив би мені телефонувати їй першим.

Але в тому то й заковика, що Алекс – то далеко не Мігель.

– Зателефонуй, – серйозно й розсудливо повторив мій товариш. – Можливо, вона не відповість. Можливо, просто пошле тебе на фіг. Але ти повинен їй зателефонувати, вона ж не якась там лушпайка.

Я хотів спитати, хто така лушпайка, та вирішив, що краще, мабуть, мені цього не знати…

Після обіду в неділю я знову опинився у себе на квартирі сам на сам зі своїми демонами. Я спробував почитати (про те, аби щось написати, не могло бути й мови; я остерігався, що в такому стані замість оптимістичної та життєствердної adventure story склепаю якийсь кошмарний хорор із горами трупів, вивернутими кишками та розмазаними по стінах мізками). Розгорнув черговий томик Марка Твена, але не зміг просунутися далі першого абзацу. Якісь чорти роздмухували в моїх нутрощах пекельне вогнище.

Я раптом зрозумів, що через неї втрачаю абсолютно все. Складалося враження, наче цей розрив зробив із мене інваліда. Я почувався самотнім, нікому не потрібним гвинтиком, який відвалився від машини. Я просто випав із життя. А тоді до мене несподівано дійшло: я більше не можу писати! За останні дні мені не вдалося вичавити із себе навіть рядочка, навіть півречення, що потім не дратувало би мене своєю кострубатістю та банальністю. Я не знав, скільки це триватиме, і тому страшенно злостився, та не міг нічого вдіяти. Чи міг?…

І тоді… вирішив зателефонувати.

Нині я розумію: це було помилкою. Зовсім не через те, що я набрався сміливості й зателефонував першим. Насправді річ у тім, що під час руйнації стосунків завжди є певна межа, після якої більше неможливо повернути назад. Навіть якщо дуже кортить.

У фізиці використовують таке поняття – ентропія. Це функція стану будь-якої системи, що є мірою незворотного розсіювання енергії. З математичної точки зору ентропія слугує підтвердженням того, що всі процеси у природі незворотні. Якщо ви гепнулися з десятого поверху, вас, звісно, можна підняти назад, але не можна повернути ваш стан до початкового. Або якщо ви під час сніданку ненароком розбили чашку з чаєм, то можете зібрати його губкою зі столу та зцідити назад у чашку, та це вже буде інша чашка й навіть інший чай, оскільки певна частина рідини лишилася на столі та в губці, якась частина випарувалась, а решта ввібрала в себе трохи вашої енергії, поки ви вичавлювали мокру губку над новою філіжанкою. Так ось, ентропія наших стосунків незмірно зросла, що означало – шляху назад більше немає.

Жаль, я про це тоді не думав.

Я натиснув кнопку виклику, дивлячись, як на екрані мобілки блимає її номер. Я міркував лише про те, щоб стулити все докупи. Силкувався якомога швидше повернути все назад. Але назад вороття не було. Сподіватися на таке – це вірити, що вода, яка вилилась із перекинутої склянки на підлогу, зможе піднятися у склянку тим же шляхом, яким вихлюпнулася назовні…

Я справді був estúpido, як казав Мігель, бо не розумів, що щастя не може залежати від чого-небудь зовнішнього, чогось, що не виходить ізсередини тебе. Особисте щастя не може бути щастям, коли воно залежить від іншої людини.

Вона таки відповіла.

– Алло… – голос звучав сухо та непривітно.

– Е-е-е… Привіт…

Мовчання.

– Що робиш? – хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.

– Та нічого… Хочу подивитись якийсь фільм.

Я раптом напрочуд чітко зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалася ворожою. Але відступати не мав куди.

– Сьогодні чудовий день, – повільно промовляю, ретельно обмірковуючи кожне слово; погода направду видалася славною. – Може, прогуляємось?

– Ні, – без вагань відповіла Маруська. – Немає настрою, – а тоді ледь чутно додала: – Вибач.

Я прикусив губу, щоб не ляпнути нічого зайвого, й розірвав зв’язок.

«Лушпайка», – подумав я.

Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра та вологими гарячими плямами огортає шию.

І це вже був не нокдаун. То був нокаут. Глибокий нокаут, після якого довго не приходять до тями.

Резюме до цього Розділу:

Краще – це ворог хорошого. Коли життя працює гладко й злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все, як є…