Читать книгу Любов і піраньї - Макс Кідрук - Страница 6

А й справді, Кідрук, запитаєте ви, що це таке: до чого тут Бразилія?!

Із усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за декілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я (перед тим як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.

Два дні після розриву з Маруською я ходив сам не свій. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не говорив, а коли й перемовлявся, то лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі були вражені від такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, окремі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який без усіляких мотивів надимається, мов бурундук, і самим лише виглядом псує настрій усім навкруги. І тільки Алекс знав справжню причину мого невідрадного трауру.

Опівдні третього дня, більше не маючи сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.

Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля стриміла одразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу та заскочили до ресторації. Всередині кілька потомлених і блідих, як вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.

Алекс одразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.

– Пф-ф-ф, – пирхнув Алі, затим безцеремонно видер із моїх рук меню та проказав офіціантові: – Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти копита відкинеш від голоду.

Потому між нами залягла важка ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою Саня прокашлявся й обережно почав:

– Що там у тебе з Маруською?

– Нокаут… – тихо зронив я, майже не розтуляючи губ. – Як у Льюїса й Рахмана…

– У їхньому першому бою чи в другому?

– У першому… – прогугнявив я, безсило, мов мішок із картоплею, розвалившись на фіолетовому дивані.

Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують усім відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод і несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Представницькі седани на стоянці неподалік «Віолету» притискались один до одного, втелющившись понурими фарами у порепаний асфальт, заплямований огидними калюжами.

– Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?

– Угу…

– І що?

Мій погляд блукав довколишніми, порожніми вже столиками, вкритими такими самими фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформна й розкисла жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.

– Нічого, – непривітно буркнув я.

– Послала? – доколупувався Алі.

– Ні… ну тобто так… коза…

– А ти?

– А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, – я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря й узявся злісно розжовувати. – Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.

Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос так нічого не вимовив. Незабаром із кухні виринув офіціант, безшумно підійшов до столика й поставив перед нами тарелі з бульйоном.

Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку. Саня на мить перервав трапезу та пробурчав:

– Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось шмаркатого пацана.

Я лише скривився у відповідь.

– Але ти не парся, – продовжив він, постукавши долонею по серці, – ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.

«Ти бач, лікар мені знайшовся», – промайнуло в голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль почне вщухати, проте на ту мить від того легше не ставало.

– Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? – несподівано змінив тему розмови мій товариш.

Я трохи пожвавішав.

– Хочу потинятися Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска й назад.

Саня із розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:

– Тобі обов’язково летіти цієї зими?

– Що ти маєш на увазі?

– Ти б не міг відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш вирушити саме зараз?

– Та ніби не мушу… – Я скоса зиркнув на товариша, поволі починаючи докумекувати, що він затіяв цю розмову не просто так. – А що?

– Нічого… – зовсім непереконливо протягнув Алі, а потім учепився в мене поглядом і одним махом випалив: – Слухай-чувак-а-поїхали-до-Бразилії!

– Куди? – вирячився я.

– До Бразилії!

Умить перед очима зринуло все, із чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, футбол, уподібнений до релігії… Затим попливли уявні картинки можливих пригод із майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, крім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою у круговерть пригод, забути про все, що гнітить і скніє в душі, зрештою просто втекти від проблем!

Потужна хвиля ущипливого тепла розливалася моїм тілом. Виникло відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Просто в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:

– Так, – і розтягнув рот у широченній усмішці… Певно, вперше за останній тиждень.

Значно пізніше, подумки повертаючись до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються – з однієї недбало кинутої у, здавалося б, найбільш незручний момент фрази.

– Це добре. – Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.

– Коли летимо? – Мої очі блищали, а в череві теплішало, ніби хтось усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.

– Давай десь у грудні. Знайдеш квитки якнайдешевше – ти ж у цьому тямиш.

– О’кей, – метельнув я макітрою. – Із радістю!

– Заодно подумай про маршрут…

Ми швидко впорались із рештками ленчу й залишили «Віолет».

На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочилися у височині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бренькав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть із придорожніх калюж, здавалося, лилося сонячне сяйво, що зачаїлося там після останніх погожих днів бабиного літа.

– Що з тобою? – спитав Алекс, ховаючи в голосі незлостиву насмішку.

– Ми їдемо… ми їдемо до Бразилії, чувак… – мов зачарований, прошепотів я.

Тож на перший погляд у нас із Санею все якось так легко та славно склалося: я посварився з дівчиною, на допомогу примчав Алі-рятівник і запропонував мені чкурнути до Бразилії, я постав, неначе Фенікс із попелу, і ми з друзякою бадьоро помарширували бешкетувати до Бразилії. Але то тільки на перший погляд усе так просто. Насправді життя – це надто складна штука, щоби вдовольнятися такими нехитрими рішеннями. Та й узагалі, Амур – ця волохата римська потвора – ще зроду-віку по-доброму мене не відпускав.

* * *

Я вже, здається, десь писав, що у будь-якої події, котра трапляється у вашому житті, є купа об’єктивних і суб’єктивних передумов, а також одна-єдина безпосередня причина – такий собі поштовх, котрий і призводить до того, що подія відбувається. Так ось, безпосередньою причиною всіх подальших подій (читай – неприємностей) став я сам.

Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба й не треба.

Річ у тім, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний Інтернет-щоденник на порталі Живого Журналу. Зрідка, маючи вільний час, настрій і натхнення, я занотовую туди цікаві факти та кумедні історії зі свого життя. Тільки не подумайте, що я є блогером у повному значенні цього слова. Повірте, панове, я дуже далекий від того, щоби змальовувати особистий побут із усіма його нудними та нікому не потрібними подробицями, як це роблять окремі сучасні «герої» блогосфери: «Сьогодні зранку встав, пішов до ванної. Пісяти не хотілося, а потім я чистив зуби. Перед виходом із ванної почухався під лівою пахвою, а снідав яєчнею, приготованою за таїландським рецептом…» і т. д. і т. п. Свій щоденник я завів, коли виїжджав на навчання до Швеції. І основним його завданням на той час був однобічний зв’язок із батьками: раз чи два на тиждень я писав розлоге повідомлення або, висловлюючись по-блогерськи, ліпив пост про важке й непросте життя в заграниці, після чого одна моя знайома в Рівному роздруковувала його в себе на роботі й відносила батькам. У такий спосіб мої предки могли дізнаватися про те, як я поживаю, не витрачаючи скажені гроші на телефонні розмови. Згодом мене всерйоз захопили подорожі; відтоді Живий Журнал (далі – ЖЖ) став тим місцем, куди я вивантажував фотографії та записував коротенькі історії про свої поневіряння далекими краями. Нині я пишу лише тоді, коли справді відчуваю в цьому потребу, цебто коли душа співає та хочеться від радощів пускати носом бульки.

Після розмови з Алексом у «Віолеті» затяжна дводенна депресія закінчилась, і я бадьорим кроком повертався до повноцінного життя.

Забігши назад до офісу, передусім засів за комп’ютер і поліз у папку Music, наміряючись запустити у Winamp’і якусь бравурну й життєствердну пісеньку, котра б сповна відповідала моєму теперішньому бойовому настрою. Перебрав кілька альбомів Bon Jovi, Bryan Adams, Avril Lavigne, коли погляд натрапив на пісню колишнього вокаліста «Арії» Кіпелова – «Я свободен!». Не вагаючись, натиснув Enter і відкинувся на спинку крісла, з насолодою всотуючи всім єством перші акорди славнозвісної балади. Думайте що хочете, але на приспіві мені аж верещати схотілося від надміру почуттів. А тоді до мене раптом дійшло, що це і є той знаменний момент, коли душа співає, коли від пронизливого щему зриває дах, коли… Словом, я напрочуд чітко осягнув, що мушу негайно увіковічнити такі прекрасні відчуття в блозі. Я запустив Internet Explorer, зайшов на свою сторінку в ЖЖ і вихлюпнув туди все, що булькало в моїй очамрілій макітрі.

Новостворений пост мав назву «Я знову в строю!» і виглядав ось так:

Я знову в строю!

Oct. 5th, 2009 at 2:21 PM[11]

Не припиняю дивуватись, як воно буває. Найкращі дні завжди починаються просто препаскудно.

Сьогодні знову те саме:) Зранку готовий був вішатись, останні два дні взагалі не спав, не їв, тільки жував соплі. А зараз… зараз… Бразилія.

Це Бразилія, чуваки!:))

Не Близький Схід і ніяка там Азія. Тому пішли всі, все і вся до дідька!!!

Життя надто коротке для того, щоб марнувати його на рюмсання!

– -

Розташування: Kiev, Ukraine

Настрій: happy

Ниньки звучить: Кипелов – Я свободен!

Ось такий небагатослівний, зате вельми експресивний пост. Я тоді навіть припустити не міг, що вона читає мій ЖЖ…

* * *

Наступного після розмови у «Віолеті» дня я прибіг на роботу безжурний і щасливий, мов новонароджене щеня. Аж півдня я натхненно вищебечував слова легендарного хіта вокаліста з «Арії»:

– Я свободєн ат любві, ат прєдсказанной судьби і ат зємних аков… ат зла і ат дабра… в маєй душе нєт больше мєста для тєбя-а-а! Я свабо-о-о-одєн…

Та ось о першій пополудні мій мобільний якось підступно так пілікнув. Насправді то було звичайне сповіщення про отримання текстового повідомлення, проте інтуїція, оте приховане шосте чуття, запалила в мозку неспокійний здогад.

Я неохоче витяг телефон із задньої кишені джинсів і скоса глипнув на екран. Навіть не зирнувши на ім’я відправника, я вже розумів, що то була вона. І не помилився – короткий напис унизу дисплея повідомляв, що Маруська настрочила смс.

Блискавично відкривши повідомлення, напоровся на банальне: «Привіт, як справи?»

Кілька секунд, звівши докупи брови, крутив свій плаский Samsung U600 у руках, після чого рішуче відкинув телефон убік. «Ти бачиш, яка нахаба! – думаю. – Це ж треба таке писати! Наче нічого й не сталося, слово честі. Ні фіга їй не відповідатиму – нехай знає, лушпайка!»

Через двадцять хвилин, після кількох абсолютно марних спроб сконцентруватися на роботі, я вхопив мобільного до рук і відписав: «Привіт. Нормально». І спеціально ніде не поставив жодного знака оклику, щоби було видно, що я сердитий і розгніваний. Дуже розгніваний…

Майже відразу зрозумів, що вчинив неправильно, оскільки почав чекати на відповідь. У глейкому очікуванні спливло десять хвилин, за ними – двадцять, потім – півгодини. Довкола мене снували співробітники, знадвору долинав гамір студентської перерви (за нашим будинком знаходиться перший корпус Київського національного університету культури і мистецтв), а я примерз до крісла, намагаючись на рівні підсвідомості відмежуватися від довколишнього шуму, в якому вчувалося що завгодно, та лише не примітивне пілікання мобілки. Щомиті я ловив себе на тому, що просто не можу відірвати погляд від свого мобільного телефона, однак… лискучий чорний Samsung-слайдер підступно мовчав. Увесь мій ранковий оптимізм хирів і розлізався на очах.

Нарешті телефон мляво пискнув! Не встигла остання нота музичного сповіщення про прихід нового смс випурхнути з крихітного динаміка, а я вже тримав мобільний у руках і пожирав поглядом повідомлення. «У мене теж усе нормально. А ти чого так довго не писав?…»

…Друзі, ви не пам’ятаєте той архаїчний анекдот про літню парочку, котра прожила у шлюбі більше як п’ятдесят років і в якої журналіст випитує секрет такого довготривалого сімейного щастя? «Невже у вас жодного разу за стільки років спільного життя не виникало бажання розлучитися з дружиною?» – питає кореспондент у чоловіка. На що той йому відповідає: «Бажання розлучитися не було, а от убити – та-а-ак!»…

Так ось, цей анекдот, у контексті мене та Маруськи, зовсім не анекдот, а абсолютна правда. Позаяк після прочитання Марусьчиного смс мені нестерпно, шалено та несамовито закортіло порішити її на місці. Причому в якийсь варварський, нелюдський спосіб.

Попри надлишок войовничих почуттів, я відписав майже відразу: «Не хотів, то й не писав», – як бачите, намагаючись висловлюватись якомога грубіше й нахабніше.

Кучерявка не забарилась із відповіддю.

«А ти чого такий сердитий?:) Зустрінемось сьогодні ввечері?» – весело та безпосередньо строчила моя красуня…

Я коли це прочитав, то спочатку подумав, що в моєму животі хтось підірвав осколкову гранату. Кров масною теплою хвилею прилинула мені до вух, а від шаленого обурення засльозились очі. Однак прогіркла жовч образи недовго роз’їдала моє єство. За кілька хвилин гонор потьмянів і згас, неначе кволий вогник свічки від подиху дужого вітру, після чого тремтячими від збудження пальцями я згодився на повну капітуляцію: «Ну давай… О котрій?»

«О 6-й я чекатиму на тебе на “Контрактовій”. О’кей?»

«О’кей…»

Потому я весь розм’як, наче малинове желе. Немов перші осінні шмарклі розмазався по кріслу й почав стікати на підлогу. Безперечно, я сердився сам на себе через власну непослідовність і м’якотілість, але нічого не міг удіяти. Воістину, чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?…

Нетерплячка сушила й виснажувала мене, не виходило ні про що, крім Маруськи, думати.

Мене то кидало в жар, то обсипало морозом; якоїсь миті я страшенно лютував і злостився на неї, та вже за хвилину тішився, що вона написала. Зрештою я зрозумів, що попрацювати сьогодні не вдасться, а тому не став чекати на кінець робочого дня та зірвався додому. Хоч душ прийму перед тим, як бігти на «Контрактову».

Побачивши, як я, ніби кульова блискавка, вилетів з офісу, Алекс сіпнувся та прокричав мені навздогін:

– Щось трапилось?… – Секундна пауза. – Ви що, бляха, помирилися?

– Ще не знаю! – відмахнувся я, тупочучи до ліфта.

– Дурень! – загорлав Саня, та я його вже не чув. На жаль.

* * *

За десять шоста я зустрівся з Марусею, і ми спокійно помирилися. Хоча, правду кажучи, ми навіть не мирилися: Маруся просто вдала, що за останні дні нічого особливого не трапилося. Я також не мав бажання роздувати конфлікт, відтак усі можливі суперечки владналися по-тихому, без зайвих балачок і дискусій. Ми повечеряли (щоправда, за весь вечір я так і не позбувся незрозумілого внутрішнього дискомфорту), після чого я провів її додому.

Життя спроквола поверталось у торовану колію. Вдень я працював, увечері, висолопивши язика, мчав на побачення, а вночі, підперши сірниками важенні повіки, писав пригодницьку сагу про свою подорож на острів Пасхи. За день я втомлювався, мов тяглова коняка, мов той пес із упряжки Амундсена на останніх кілометрах перед Південним Полюсом, а проте нічого не хотів змінювати. Вірив, що це і є мій шлях до світлого майбутнього.

Тиждень після нашого з Маруською замирення я старанно переконував себе в тому, що все стало на свої місця, вперто ігноруючи одну вельми вагому обставину, а саме – нещодавно озвучене бажання пертися до Бразилії. Річ не в тім, що воно чимось заважало моїй, так несподівано відновленій «ідилії», просто я ніяк не наважувався розповісти про це своїй дівчині.

Але ви ж знаєте, якщо Магомет не йде до гори, то гора йде до Магомета. Казати мені нічого не довелося – рівно за тиждень вона сама мені все виказала.

Ми сиділи в суші-барі, жували японські рибно-рисові пундики, без угаву сипали жартами, сміялися й вигадували плани на найближчі вихідні. Аж раптом Маруська, не змінюючи грайливо-жартівливого тону та не припиняючи мило хихотіти, підступно запитала:

– А що це ти там написав про Бразилію?

Незважаючи на шалапутний настрій моєї кучерявої співрозмовниці, я ледь не вдавився, а тоді напрочуд чітко осягнув, що відповідати на останнє запитання слід серйозно та вдумливо. Краєм ока зирнув на неї. Дівчина все ще не стерла з вуст солодкої посмішки, проте незворушні блакитні очі вкрилися кригою й учепилися в моє горло кігтями якоїсь великої волохатої тварюки.

Мій кадик смикнувся, і я, вирішивши потягнути час, дурнувато пискнув:

– Де це «там»?

– У своєму блозі.

«Вона читає мій ЖЖ», – подумав я, ледь не прицмокнувши від досади язиком.

«Ти що, повний пришелепа? Настрочив про чергову авантюру в публічному щоденникові й сподівався, що я про це не дізнаюсь?!» – подумала Маруська.

Стуливши пельку, я принишк і, немов адвокат на якомусь напрочуд проблематичному судовому процесі, почав зосереджено обмірковувати план подальшого захисту.

– Я маю на увазі той істерично-заливистий пост про поїздку до Бразилії, – тим часом уточнила дівчина.

Її тон цього разу разюче змінився. Оте глумливе й сардонічне «істерично-заливистий» свиснуло наді мною, наче шкіряний батіг, і швидко отямило.

– Що взагалі відбувається, Максе? – вона не говорила, а ніби з кулемета по мені строчила.

– Ну я… ну ми… ми цеє… так собі зібралися… ми там обідали, і Саня сказав… – думок у моїй довбешці крутилося дуже багато, просто кошмар якийсь, от вони й полізли всі разом із голови, неначе м’ясо із м’ясорубки. – Коротше, ми з Алексом їдемо до Бразилії…

Білявочка всміхнулась, але то вже була зовсім не та посмішка, що хвилину назад.

– Яка, в сраку, Бразилія? – Маруська як розійдеться, то вже не скупиться на перчені вислови. – Чого ви туди пнетеся?

– Та так… – я ховав очі під столом.

– Вам що, нема чим більше зайнятись? Чи ви вже заробляєте стільки, що грошей нема куди подіти?

Грошей ми тоді справді заробляли, що кіт наплакав. Ба більше: навіть заприсягнувшись один одному рвонути до Південної Америки, ми з Алексом іще не знали, де взяти гроші на поїздку. Тож я лише сумно зітхнув, визнаючи, що аргументів для оборони мені очевидно не вистачає.

Відчувши моральну перевагу, Маруська мерщій поперла в наступ:

– Максе, це несерйозно! Це геть безвідповідально! Ти ж не хлоп’я? Правда ж, не хлоп’я? Невже ти не розумієш, що я не можу будувати серйозні стосунки з таким шибайголовою, в якого тільки вітер у голові? Якому лише р-р-раз – щось не так – і він уже в Бразилії.

Я длубався пальцем у серветці, час від часу багатозначно зітхав і шморгав носом, виявляючи глибоке каяття у скоєному паскудстві.

– Ти вчинив неправильно, – не вгавала моя Маруся. – Ти вирішив просто втекти від проблем, замість того, щоб спробувати їх вирішити. Це не по-чоловічому, Максе! Я говорю тобі відверто й не соромлячись: ти повівся, як дитя.

Після останніх слів я почувався дуже погано. Не те щоб я в усьому з нею погоджувався. І взагалі, я нікуди не тікав. Просто на душі було страшенно тоскно й гірко. Востаннє я відчував щось подібне в той день, коли мене в київському зоопарку обплювали верблюди…

Звісно, я міг в одну мить обірвати обурливу тираду, що, наче водоспад холодної води, лилася мені на голову. Я знав, що можу легко поставити Марусю на місце, а проте… було щонайменше дві причини, через які я нічого не зробив. По-перше, глибоко в душі я усвідомлював, що – ніде правди діти – справді повівся непорядно щодо своєї дівчини. А по-друге, я розумів: якщо ляпну зараз щось агресивне у відповідь, то найімовірніше більше ніколи не обійму її, таку вредну, але водночас милу й ловку кучерявку. Хай там як, але я не хотів її втрачати.

– Добре… – ледь чутно видихнув я. – Добре… Не сварись. Я вже нікуди не їду. Я зателефоную Алексові й скажу, що все скасовую.

– От не треба робити мені на зло! – пирхнула Маруська, кумедно набурмосившись.

– А я не на зло, – спокійно відказав я, – це моє власне, обдумане та виважене рішення. Можливо, ми поїдемо пізніше. І тоді я обов’язково візьму тебе із собою.

Кучерявка нічого не відповіла, хоча було помітно, що мої слова їй до душі.

Щоправда, таке моє рішення мало ще й третю, певно, найвагомішу причину: тверезо оцінивши можливі фінансові затрати на другу за рік поїздку до Південної Америки, я побоювався просто не встигнути нашкребти достатню для мандрівки суму. Саме тому я з такою легкістю відмовився від нашої з Алексом авантюри.

Маруся якийсь час удавала сердиту, після чого великодушно мене пробачила. Втім, вона зробила це з таким виглядом, наче дарує індульгенцію останньому грішникові.

Я й сам собі видався затятим чорним відьмаком, якого з невідомих причин помилували та відпустили з лап святої інквізиції.

Ось так усе знову стало на свої місця.

Повертаючись увечері додому, я зателефонував Алексу та, поскрипуючи від досади зубами, сказав, що нашу поїздку краще відкласти на потім або й узагалі скасувати.

– Тебе катували? – замогильним голосом поцікавився Алі.

– Нє.

– Але однаково, мабуть, добрячої задали припарки, якщо ти отакої заспівав, – докірливо бурчав мій товариш. – Славно тебе обробила твоя білява бестія.

Мені кортіло сказонути, що вона просто виїла мені весь мозок, що, Саня, чувак, ти навіть не уявляєш, як вона може викручувати душу… Але вирішив, що на сьогодні з мене достатньо, і далі не розвивав цієї теми.

– Та ні! – натомість збрехав я. – Я просто прикинув, що навряд чи встигну наскладати достатньо грошей для подорожі. Лишилося зовсім мало часу, чувак. А пертися до Бразилії з порожніми кишенями – безглуздо.

– Ти ж сам колись говорив, що основне – це захотіти, а гроші якось знайдуться!

Подумки я чортихнувся, бо Алекс лупив мене моєю зброєю.

– Не знаю, чувак. Я ще помізкую над цим, – відповів стримано. – Не маю звички відступати від задуманого, та, гадаю, цього разу нам слід відмовитися від мандрівки.

Я сам не вірив у вимовлені слова. Голос зривався й тремтів, ще більше посилюючи відчуття ірреальності того, що відбувається. Алі тяжко зітхнув і згодився.

– Роби, як тобі краще, чувак. Я поважатиму будь-яке твоє рішення.

Тієї ночі я не зміг видушити із себе жодного рядочка. Розкритий word’івський файл так і лишився без змін. Тоді я вкотре подумав про те, що Маруся й Муза – то далеко не одне й те саме…

Я лежав на ліжку, підклавши руки під подушку, телющився в стелю та знову й знову прокручував у голові всі події останніх днів. Мене чомусь не полишала нав’язлива думка, що наше з Маруською примирення було штучним і несправжнім, якимось наче пластмасовим. Я відчував, що, послуговуючись хімічними термінами, наша сполука нестійка. Мимоволі я припускав: насправді дівчину зачепило за живе лише те, як швидко (просто по-свинськи якось) я відновився після розриву, додумавшись поїхати розважатись до Бразилії замість того, щоб сидіти й страждати. В цьому сенсі її палке бажання поновити стосунки скидалося на хворобливу реакцію ображеної жінки, котра намагається відновити втрачений контроль над об’єктом давно згаслої пристрасті. Проте вже за хвилину я сердився сам на себе за такі крамольні помисли.

Півночі всілякі капосні думки, немов заряджені протилежними зарядами частки, зіштовхувались у моїй макітрі й зразу ж розлітались урізнобіч, а потім, відбившись від черепа, летіли назад і знову зіштовхувались, щоби знову розлетітись. Зрештою я вирішив, що хай усе іде до дідька, завтра воно якось перемелеться, втрясеться і залагодиться, а нині я краще посплю. І заснув неспокійним сном прогірклого нечестивця.

Ну, що вам сказати… Мов у воду дивився, панове: назавтра воно справді залагодилось.

* * *

У четвер, 22 жовтня, ми з Маруською, тримаючись за ручки, блукали «Метроградом». Вибирали подарунок моїй мамі – за кілька днів у неї мав бути день народження. Вчорашні сумніви все ще терзали мене, однак сьогодні вони звучали глухо й невпевнено, ніби з-під землі. Зразкова поведінка Маруськи, котра повсякчас усміхалась і за весь вечір не відпускала мою руку, щомить більше заспокоювала мене.

Несподівано я відчув, як у кишені забурчав увімкнений у режимі «вібро» мобільний. Я подивився на телефон. На екрані висвічувалось одне-єдине слово: «Алі». Не роздумуючи, натиснув кнопку «Прийняти дзвінок».

– Альо! – кажу.

– Чувак, привіт! – Алекс видався чи то надто веселим, чи то просто надміру збудженим.

– Ну здоров! Як воно?

– Чудово! Я зараз в авіакасі й хочу спитати, чи двадцять два дні – то не забагато?

Я ледь не проковтнув язика.

– Двадцять два… е-е-е… Ти… п-про що?

– Пригадуєш, ти прикидав маршрут і говорив, що в Амазонію ми не поїдемо, бо для такого trip’у необхідна тривала підготовка?

– Умгу…

– Замість того ти висунув пропозицію попхатися на південь Бразилії, в якісь їхні болота… Панталон чи як там їх називають?

– Пантанал, – підказав я.

– О! Точно! І ще ти тоді говорив, що днів 20–25 нам вистачить, щоб усе там оглянути. То я тебе питаю: двадцять два дні – то не забагато? Ми там не засумуємо?

– Звісно, що ні! Але, чувак, почекай! Ми ж із тобою домовлялись, що…

– Чудово! – радісно гаркнув Алекс, більше не слухаючи мене. – Це все, що я хотів почути! Основне, щоб ми не нудьгували!

Я хотів щось сказати, якось заперечити, попрохати товариша почекати, проте мобілка виплюнула кілька коротких гудків і затихла – Алі кинув трубку.

«Shit!» – подумав я, скосивши очі на Маруську.

– Хто то був? – наче занюхавши підставу, спитала вона.

– Та то… е-е-е… то по роботі… нічого серйозного, – я відвів погляд убік.

– А що таке «Пантанал»? – напосідалася вона.

– Ну-у-у це така марка обладнання. Теплові насоси. Китайські.

– А-а… Зрозуміло.

Через п’ять хвилин у кишені вдруге задзижчало. Осклянілим поглядом утупившись кудись у далеч коридору, я притулив трубку до вуха. Я не дивився на екран, адже й так здогадувався, хто телефонує.

– Альо, чувак! – закричав Алекс, аж попискуючи від задоволення.

– Так… Так, я тебе слухаю.

– Ну всьо! Я купив квитки. Виліт 2 грудня. Київ – Мілан (Мальпенза) – Сан-Паулу! Назад вилітаємо теж із Сан-Паулу, але пересадку робимо в Римі.

– О’кей… – кволим голосом видихнув я.

– О’кей! – в унісон мені проспівав Саня.

Затим я припинив розмову та запхав телефон назад до кишені джинсів. «Важко, ой як важко бути в цій країні мандрівником», – спливла в голові безрадісна думка. А ще я раптом зрозумів, що мені доведеться приймати непросте рішення: або відмовитися від поїздки до Бразилії, або… сваритися зі своєю благовірною вдруге. Третього варіанта наразі не було…

Поки що я не скажу, що вирішив. Хоча ви, мабуть, самі вже здогадалися.

Резюме до цього Розділу:

Усі чоловіки – козли. Просто кожен посвоєму.