Читать книгу Любов і піраньї - Макс Кідрук - Страница 7

Вечір 4 листопада…

За чверть сьома ми зібралися в офісі на Печерську, щоб відсвяткувати день народження Ігоря, мого товариша, який певний час працював зі мною на одній фірмі. Окрім мене, Алекса-Алі та самого іменинника, на вечірці були Віка, Ігорева дружина, та кілька наших спільних з Ігорем знайомих. Опісля до нас приєднався Дімон, колишній однокурсник Алекса, який жодного стосунку до Ігоря не мав, а просто проїжджав неподалік із п’ятьма пляшками пива.

Сабантуй розпочався за всіма правилами: звідусіль сипалися пишні й квітчасті, але переважно порожні та навіть дещо безглузді привітання, крізь шпарки дозаторів булькала безбарвна «Хортиця», а з короткошиїх бочкоподібних пляшечок дзюрчав темно-бурштиновий коньяк. Салати, балик, курячі стегенця, скибки сиру й тонко нарізані кружальця ковбаски розходилися по тарілках, після чого миттю переправлялись у роти й під супровід дружного плямкання опинялись у шлунках.

Вечір видався славним, душевним, але цілком буденним. Нічого особливого не відбувалося, поки… не розпочався футбол. Зовсім випадково святкування Ігоревого дня народження випало на середу – день, коли в Лізі Чемпіонів проходять матчі групового турніру. Ніхто з нас про це завчасу не подумав, а дарма, оскільки поєднувати дві урочисті події, кожна з яких міцно пов’язана з розпиванням чималих об’ємів алкоголю, не знаючи наперед, як одна з цих подій завершиться, було вельми необачно. Тож 4 листопада наше київське «Динамо» приймало на стадіоні ім. Валерія Лобановського знаного заморського гранда – міланського «Інтера».

О 21:40, відчепившись нарешті від Ігоря зі своїми надокучливими вітаннями, ми забрали в Дімона пиво та перекочували до іншої кімнати – кімнати з телевізором, приготувавшись до перегляду футболу. За кілька хвилин залунав гімн Ліги Чемпіонів, і поєдинок розпочався. Вся наша компанія прикипіла до телевізора, час від часу відпускаючи шпильки на адресу суперника.

На 26-й хвилині під наші знавіснілі вигуки «Дава-а-ай» і нестримний рев двадцятитисячного стадіону Андрій Шевченко вклепав гол у ворота суперника. Зрозуміло, нашій радості не було меж. Аж п’ять разів ми обмивали успіх нашої команди.

Незабаром розпочалася друга половина матчу. Грали команди на рівних, однак напруження наростало. Гравці «Інтера», намагаючись відігратися, нарощували тиск, усе більше відтісняючи «Динамо» до воріт.

Перед тим як розказувати далі, хочу запитати: друзі, ви пригадуєте цей матч з «Інтером»? Клятий матч третього туру Ліги Чемпіонів у середу 4 листопада 2009 року…

Другий тайм добігав кінця, йшла 85-та хвилина поєдинку. Було видно, що гравці «Динамо» потомилися, через що припускалися багатьох дрібних і зовсім необов’язкових помилок, однак і міланці теж добряче захекались. Останні хвилини гри тягнулися неймовірно довго, проте «наші» трималися, і табло незмінно показувало приємне 1:0 на користь київської команди. До перемоги було, як то кажуть, рукою подати.

Від пекельного напруження нам відібрало мову, а про Ігоря та його день народження забули й думати. У повній мовчанці ми додивлялись останні вирішальні хвилини, нервово вчепившись хто за що: дехто тримався за ніжку стола, інший обплітав руками чарку, а хтось панічно чіплявся за руку сусіда.

– Та всьо, пацани! – несподівано закричав Алекс (певно, нерви не витримали). – Їм кранти! «Динамо» їх порве! Хана тому «Інтеру». Давайте, за перемогу!

Хлопець ухопив до рук келишка з коньяком і нетвердим порухом підняв його над головою. Посоловілі очиська задерикувато зблискували.

Гріх було пропускати такий тост, тож, аби не наврочити, ми тут таки похапали чарки до рук і переправили їхній уміст у горлянки. І саме в цей момент сталося непоправне – трах-бах! – дві філігранні передачі в один дотик, і Дієго Міліто, нахабна міланська морда, прискакавши до штрафного майданчика аж із середини поля, з усього маху засадив м’яч у «наші» ворота. Ледь не порвав сітку, неандерталець такий.

Гіркота від коньяку змішалася з гіркотою від образи. Хвилинна гранітна тиша, здавалося, заглушила навіть ображений гул стадіону, що линув із телевізора. А тоді почалось…

– Ай-яй-яй!

– Ну як так?! – не стримався хтось ліворуч від мене. – Лишалося ж зовсім трохи!!!

– Вони так завжди! – підтакнули праворуч. – Потолоч!

– Нема характеру в команди! Нема й усе!

– Таки нема…

– Мудаки!

Аж тут Алекс удруге випростався над столом, тим самим спинивши зливу колективного обурення.

– Та що ви таке говорите, пацани! – дорікнув він. – Це ж міланський «Інтер». Не якась там дворова команда, а ого-го! І наші хлопці молодці – нормальок трималися. Нічия з «Інтером» навіть на своєму полі – чудовий результат. А тому – давайте вип’ємо за нічию та за подальші перемоги! – Алі знову підніс повну чарку над головою.

– Твоя правда, чувак, – розважливо погодився я. – Нічия – гідний результат. За нічию!

І що ви думаєте? Не встигли ми всі перецокатись, як на першій доданій хвилині голомозий голландський задрипанець Уеслі Снейдер після затяжної масованої атаки міланців у неймовірному напівстрибку-напівпадінні заштовхав шкіряну кулю у ворота. Не у свої, звісно, ворота… Як наслідок – на табло висвітилося дуже неприємне «1:2». Ми всі дивилися на ті страшні цифри, як німці, котрі телющаться на червоний прапор над Рейхстагом, не маючи сил повірити, що таке, чорт забирай, буває.

Алекс обвів усіх сталевим наїжаченим поглядом. Я, Ігор, Дімон та інші гості похнюплено мовчали, винувато опустивши очі в чарки, наче видивляючись щось у тьмяній каламуті коньяку. І тоді Саня прохрипів:

– Ось тепер, пацани, ми напиваємось…

І ми напилися… Причому напилися так, що в цьому місці замість трьох можна поставити аж дев’ять крапок. Ось так…

* * *

Ранок 5 листопада…

Прокинувся я з таким паскудним і гидотним відчуттям, що навіть і не описати. Водночас напрочуд чітко осягав, що, крім шпаркого й смердючого похмілля, мене мучить дещо набагато дошкульніше. По-моєму, то совість спозарання накинулась на мене, наче голодний хробак на перестигле яблуко. Схоже, вчора я вчинив якесь велике паскудство, от тільки нинішнього ранку ніяк не міг пригадати, яке саме… Може, облаяв когось у метро в годину пік без вагомої на те причини? Чи здачі продавчині недодав? Чи навпаки – облаяв продавчиню, а в метро без причини дав комусь здачі? Але це все звучало неправдоподібно та якось дріб’язково – зі мною такого не буває. Ну, або якщо й буває, то дуже рідко, і совість після цього ще жодного разу не розшарпувала та не розпинала мене. Принаймні не так, як сьогодні.

Я лежав, не розплющуючи очей, і натужно роздумував про те, що ж такого накоїв. Єдине, що чітко пригадував, – це те, що вчора ввечері ми святкували день народження Ігоря. Невже я не презентував йому подарунок? А може, – я аж здригнувся від страхітливого здогаду, – ми набралися так, що я поліз битися? Це ж треба, чорти б мене забрали, у людини день народження, а я замість подарунка натовк йому писок… Утім, наступної миті я заспокоївся: ми в надто хороших стосунках з Ігорем, я просто не здужав би влити в себе стільки алкоголю, щоби полізти до нього з кулаками. Та й причини на те не було жодної.

Зрештою я втомився гадати й розплющив очі.

– О май ґад!!! – тієї самої секунди з моєї пельки вихопився нелюдський крик.

Реальність виявилася такою несподіваною, дикою та жорстокою, що я спершу не повірив у неї. Зметикнувши, що це якесь мракобісся, зразу ж заплющив очі.

Проте холодні й колючі щупальця страху обтискали мою горлянку – побачений кошмар усе ще стояв перед очима. Непередаваний жах кайданами скував кінцівки та чимось важким, як ковальське ковадло, причавив груди. Лише титанічним зусиллям волі я тамував невтримне тремтіння всього тіла. Скажу відверто: такого страховиння я ще не бачив за все своє життя. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, весь умліваю всередині, а пальці дрібно трусяться, раз за разом припускаючись помилок під час писання.

Я провів долонею по ковдрі. Обережно зжужмив її пальцями. Потому повільно зігнув руку в лікті й помацав подушку. Чудеса якісь, їй-бо! Затим, упершись ногами в нижнє бильце ліжка, посовав туди-сюди попою по простирадлу. Теж шовк. Чорт забирай, відколи й звідки у мене з’явилася шовкова постільна білизна?!!

Спливло секунд тридцять. Я розумів, що баньки хоч-не-хоч, а доведеться пролуплювати. Відтак, міцно стиснувши кулаки, обережно розклепив одне око й ще раз оцінив обстановку… Серце застрибало, мов тенісний м’ячик під ракеткою, коли я зрозумів, що не помилився, кімната справді була рожевою!

«Твою дивізію вперед», – подумав я, а тоді відважно розплющив друге око й сильно-сильно потер баньки. Проте видіння не зникало.

Поволі й дуже неохоче моя свідомість звикалася з тим, що я лежу в кімнаті з рожевими стінами, що над вікном теліпаються всілякі пухнасті рюшечки, постільна білизна на моєму ліжку шовкова, цебто огидно-слизька, до всього – теж рожева, ворсисті подушки вишиті сердечками, а над головою… О, то був кошмар! Над моєю головою валялось аж п’ять – не один, не два, і навіть не три, а п’ять! – плюшевих ведмежат. Усі з пухнастими балабончиками й червоними, наче срака африканського бабуїна, сердечками на грудях, а також із вигаптуваним на кожному яким-небудь плюгавим написом – як не «Love You», то «Kiss me» чи «Forever together».

Це вже було занадто. Я ледь не здох від незмірного емоційного шоку. Та що там казати, у мене просто не ставало слів, товариші! Точніше, слова знайшлися, але я вам їх не переповідатиму. Я спочивав у лігві білявки!

Неквапом звівся на лікті. Переборюючи головний біль, який булькав у макітрі, ніби недоварений борщ у баняку, уважніше розгледів усе навкруги, обстежуючи ворожу територію на предмет наявності власниці цього рожевого тирла. (Я був певен, що саме власниці, оскільки не міг припустити, що в такому неподобстві може жити особа чоловічої статі.) Небавом я зітхнув із полегшенням, переконавшись, що нікого, крім мене, в кімнаті немає.

– Са-а-аня! Са-а-аня! Це що за фігня-а-а?!! – я кликав Алекса, позаяк його червоне припухле обличчя – це останнє, що закарбувалось у пам’яті вчора увечері.

У сусідній кімнаті зашаруділо, а потім звідти долинуло кволе:

– А…

– Де ми?!! – горлав я, не маючи більше сил терпіти все оте рожеве свинство навкруги.

– У…

Я не був певен, що відгукнувся саме Саня, та продовжував репетувати:

– Я питаю, що вчора було і як ми, чорт забирай, тут опинилися?!

– Е…

– Саня?… Алі, то ти? Чи то не ти?

– О-ох…

– Чувак, ти там живий?

– Не знаю…

Я зрадів, бо, незважаючи на кошмарну переміну голосу, то таки був Алекс. Потому, прихопивши із собою як речовий доказ одне плюшеве ведмежа, почовгав до товариша в сусідню спальню.

– Це що за… що за… Що це таке? – питаю, труснувши перед собою м’якою іграшкою.

– Чого ти вищиш, наче порося недорізане?

Алі повністю накрився ковдрою, тому якийсь час мені не вдавалося ідентифікувати, звідки долинає його голос. Зрештою, ототожнивши кулясту опуклість під синьою периною з головою мого товариша, я опустився поруч із нею на підлогу.

– Я спав у лігві блондинки, – кажу, насупившись, до горбика під ковдрою.

– Тебе це непокоїть? – гигикнув Саня, а я зрозумів, що це не та куляста опуклість.

– Так, – відверто зізнався я. – Я не пам’ятаю, як учора потрапив сюди і… хто був зі мною… А ти міг би повернутися до мене іншим боком, бо якось незручно розмовляти з твоєю задницею.

– Це квартира мого брата, – пояснив Алекс, так і не з’явившись із-під ковдри. – Ми в тому ж будинку, що й офіс, тільки на одинадцять поверхів вище.

Я визирнув у вікно й упізнав довколишній ландшафт, який раніше через зміну висоти здавався мені незнайомим.

– Ми просто вчора обпилися так, що нікуди вже йти не могли, – правив далі мій товариш. – От я й вирішив, що нам, либонь, краще переночувати тут.

– Е-е-е… А чия то кімната?

– Не зрозумів.

– Ну та, де я спав.

– А-а! То його дочки. Дочки мого брата.

«Не може бути!» – неначе блискавкою пропекло мій мозок. (N.B.: Дочка Алексового брата – звуть Іванка, 17 років, 3-й розмір.) Знаючи старшого брата Сані, я боявся навіть подумати про те, що він зі мною зробить, коли дізнається, що я зробив із його дочкою. Я аж протверезів і несвідомим рухом притиснув рожеве ведмежатко до грудей.

– Твій брат… Він тепер мене вб’є? – питаю, прикусивши від досади губу.

Алі мляво розреготався й вистромив голову з-під перини.

– Ти чого? Іванка зараз у Лондоні, поїхала на три місяці в якусь дуже круту школу на курси англійської! Ти просто спав у її ліжку в її кімнаті.

Я зітхнув із полегшенням і присів на пуфик коло білого трюмо з різьбленого дерева.

– Слухай, чувак, а що вчора було?

– Ми святкували день народження Ігоря.

– Це я ще пам’ятаю. А далі?

– Потім «Динамо» програло «Інтеру» на останніх хвилинах.

– Козли![12] – не втримався я, пригадуючи, як після n-ї пляшки коньяку ми всі гуртом тримали Дімона й слізно благали його не розбивати офісний телевізор.

Алекс на хвильку затих, копирсаючись у закапелках пам’яті, а тоді почухався та доказав:

– А ще… ми їдемо до Бразилії.

– Це я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.

Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:

– З нами ще їде Дімон.

– Га? – не второпав я.

– Кажу, Дімон летить із нами до Бразилії.

– З якого це дива?

Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому разі поїздка зазвичай перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого учасника, а я із власного досвіду знаю, як це звужує маршрут.

– Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми вирушаємо до Бразилії ловити піраній, от він і напросився з нами, – мовив Алекс, затим різко вистромив палець угору, ніби згадав про щось важливе: – А ще з нами, напевно, буде Лара.

Миттю в моїй голові вималювався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами джунглями Пантаналу та безжально косить, стріляє й ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки не вистачало!

– Хто така Лара?

– Не «така», а «такий», – поправив Алі. – Це Лаврентій, перспективний юрист із Київради, він… е-е-е… – Саня затнувся, наче роздумуючи, чий же Лаврентій товариш, – він знайомий Дімона… і мій теж.

«Мда, четверо, один із яких – перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», – подумав я.

– Хм… – невдоволено хмикнув. – Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі та смажити пузо?

– Ти вчора їм такого наплів, що я взагалі дивуюсь, як вони погодились, – тяжко покректав Алекс. – Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, – додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.

Чомусь я запідозрив, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, та промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати чого поцікавився:

– А що ще я вчора наговорив?

– Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, заприсягнувшись їй не їхати до Бразилії, і що тепер ви нібито знову разом, зате вона ще не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…

«Он воно що! – відразу розкумекав я. – Ось що мене гризло!»

– Оце запара! – ляпнув я та почухався за вухом. – Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?

– Це ти у мене питаєш?!

Я прикусив язика та напрочуд чітко усвідомив, що суперечності в моїх стосунках із Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» повністю відображає мою думку, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити й поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, ніяк не наважуючись їй про це розповісти.

– Ти б поговорив із нею, чувак, – буркнув Саня з-під ковдри, – виклав усе на чистоту. А то якось нечесно, по-свинськи виходить.

– Це ти в усьому винен! – парирував я, чудово пам’ятаючи, що найкращий захист – це атака. – Це ж не я ні сіло ні впало поперся купувати квитки на Сан-Паулу.

– Ти хіба жалкуєш? – лукаво прощебетав Алекс, вистромивши носа з-під перини.

Своїми словами Алі влучив у десятку. Адже я справді не жалкував. Приймаючи рішення про поїздку, я не вагався жодної секунди. Певна річ, я страшенно не хотів втрачати Маруську, однак ні на мить не думав про те, щоб відступити й скасувати мандрівку.

Насправді я зовсім не мав наміру образити ні в чому не винувате дівча. Річ у тім, що за три місяці, просиджені безвиїзно в Києві, я повсюди натикався на цілковите нерозуміння. Звідусіль мене оточували збайдужілі люди, яким були до лампочки мої нові життєві цінності, яким так і не судилося втямити, як можна відмовитися від усього, щоб стати звичайним бурлаком – обходисвітом. Ян Фідлер, мій чеський товариш, разом із яким я об’їхав половину Південної Америки і який єдиний чудово мене розумів, був на той час дуже далеко – у Швеції. Мені страшенно не вистачало безкінечно довгих стокгольмських вечорів, коли ми за пляшкою пива спроквола й невимушено обговорювали книжкові новинки, останні фільми або ж просто балакали про подорожі та життя.

Словом, я трохи втомився від Києва, а тому – просто не міг не поїхати. Бразилія була потрібна мені мов ковток свіжого повітря. Я мусив летіти – що далі, то краще, щоби струснути із себе заціпеніння, зметнути геть ваготу дріб’язкових, але таких уїдливих проблем.

Хай як це егоїстично звучить, я ні про що не шкодував.

– Щоб там між вами не трапилося, вона не заслуговує на таке ставлення, – в задумі прорік Саня.

Я зітхнув.

– Добре, чувак. До від’їзду я все залагоджу. Обіцяю.

* * *

Прийшовши додому, я передусім поліз у душ. Холодні струмені збадьорили тіло й трохи притлумили невгомонний бджолиний рій у голові.

Потому я поліз в Інтернет читати невтішні відгуки про вчорашній поєдинок між «Динамо» й «Інтером». Наостанок відкрив пошту й написав листа Янові, жваво й виразно змалювавши поточну життєву ситуацію. Якщо бути відвертим, я просив у друзяки поради. Насправді навіть не поради, а виправдання своїм діям, оскільки напевне знав, що однаково вчиню, як задумав.

Лист-відповідь мого товариша, як завше, вирізнявся афористичною влучністю, хоч і був вельми лаконічним. Чех написав:

«Man, as I understood you’re in deep shit:) But I want to tell you one thing. There are people that are fated to stay on one place and dig the ground until they die. However, there are others and they are called nomads. If you were born to travel – just do it, man. Follow the call of your fucking destiny!»[13]

Прочитавши Янів лист, я ще довго міркував над тим, чому окремим представникам виду homo sapiens (по суті, цілком осілому племені) не сидиться на місці. Що примушує цих людей із щораз більшим завзяттям і пристрастю зриватися з насиджених місць і вирушати в незвідані краї? Банальне бажання побачити світ? Доконечна потреба втекти від проблем і буденності? Гонитва за новими враженнями та відчуттями? На таке, здавалося б, просте запитання – чому люди подорожують? – немає простої відповіді.

Насправді мандрівка (тут я маю на увазі справжню мандрівку, а не якийсь туристичний вояж чи бізнесове відрядження, основною метою якого є дістатися з пункту А до пункту Б) – це значно більше, ніж усе перераховане вище. Крім того, якщо відверто, то будь-яка подорож – доволі жорстка річ. Хай як це парадоксально, та вона поєднує в собі те, чого люди зазвичай намагаються уникати: постійні стреси, втому, безпідставний ризик, досить часто приправлені лавиною болісних і несподіваних ударів примхливої фортуни. Будь-якому пілігримові відоме відчуття перших днів походу, коли ти повністю розбалансовуєшся, немов розкладаєшся на шматки, зате потім… збираєш себе заново, формуючи своє нове, трохи видозмінене «я».

У дитинстві я довго не міг скласти кубик Рубика. Я був ще надто малим і недосвідченим для того, щоб аналізувати свої дії, свідомо добирати алгоритм тощо. Відтак я лише крутив туди-сюди його ланки, все більше й більше перемішуючи кольори на гранях. Так і не склавши ту бісову іграшку в «природний» спосіб, я розлютився й спересердя розібрав її на деталі, після чого за одну хвилину змонтував кубик у початкове положення, в якому кожна грань мала свій визначений колір.

Певною мірою людське життя нагадує мені нині оту давно забуту дитячу забавку – кубик Рубика. Можна до смерті довбатись і вовтузитися, але так і не віднайти отой «ключ», так і не дібрати алгоритм, який приведе вас до гармонії, коли кожна частинка внутрішнього єства почуватиметься на своєму місці. Тож у такому сенсі мандрівка є ось тим «варварським» способом складання кубика Рубика, котрий грубо, та напрочуд швидко й дієво ставить усе на свої місця.

Подорож гартує. Це наче дзбан крижаної води, перекинутий на сонну голову зимного вітряного ранку.

Подорож гартує характер. Під час мандрів більше ніщо не належить тобі. Ніщо, крім найважливішого, – неба, повітря, шепоту вітру над головою та твоїх думок. Вирушаючи в далеч, ти втрачаєш звичний ґрунт під ногами, відмовляєшся від повсякденної передбачуваності й більше не можеш контролювати те, що відбувається довкола, так, як контролював своє буденне існування. Ніхто не може. Щодень, щогодини, щохвилини на шляху зринають нові та нові перешкоди. Через це доводиться постійно боротися, думати, хитрувати, а найважливіше – потрібно приймати рішення та відповідати за них. Це страшенно виснажує, вимотує, часом дратує, однак робить сильнішим, відкриваючи, чого ти вартий у справжньому небуденному існуванні.

Подорож навчає. Можна прочитати тисячу книжок про далекі мандри, переглянувши сотні телепередач про неблизькі країни на каналі BBC, можна захистити дисертацію, зробити кар’єру держслужбовця, та жодного разу так і не доторкнутись до життя. Те, що може дати екстремальна мандрівка, не замінить жоден інший досвід. Повірте, один день у подорожі принесе більше вражень, ніж ціле життя, звісно, якщо це життя змарновано на одному місці.

Об’їздивши майже три десятки країн, побувавши у місцях, у яких для того, щоб зустріти живу людину, треба йти не один десяток кілометрів, я збагнув, що немає кращого способу знайти відповіді на всі запитання, які раніше марно видивлявся на прибитих пилюкою асфальтованих вулицях, ніж залишитись наодинці із зорями посеред неходженого шляху. І тільки тоді, коли заклякнеш цілковито самотній на довгій дорозі, яка веде тебе не знати куди, відкривши всесвітові свій розум і серце, ти почуватимешся справжнім і живим – живим, як ніколи до цього в житті, і почнеш розуміти, хто ти є насправді.

* * *

2 грудня 2009-го. Аеропорт «Бориспіль»…

Я вовтузився у простому, але доволі зручному синьому кріслі із пласким сидінням і спинкою якраз напроти ґейту B3 в аеропорту Борисполя. Алекс, Дімон і Лара якийсь час швендяли duty-free магазинами, скуповуючи всілякі дрібнички, а тепер сиділи, звісивши ноги із високих стільчиків, у термінальному барі неподалік, і цмулили несмачну каву перед довгою дорогою. Дімон був зодягнутий у сірі фірмові брюки з якимись вельми оригінальними вставками на бортах і яскраву біло-червоно-чорну спортивну куртку (такі полюбляють мотоциклісти або ж ралійні спортсмени), а на ногах мав дизайнерські кросівки Puma. Лара – той узагалі вирядився, наче на парад: ошатні джинси й світла, майже ділова сорочка. І тільки Саня надягнув прості спортивні темно-коричневі штани та легку буро-зелену куртку-вітрівку класичного крою. Хлопці, час від часу голосно сміючись, гомоніли – переважно не про Бразилію.

Я ж крутився на своєму стільці, тримаючись осторонь. У Бразилії починалося літо, тому перед виїздом в аеропорт я перевдягнувся в легкі чорні шорти й футболку. Щоправда, аби не замерзнути дорогою до Борисполя, я накинув темно-синій светр із написом PERU та вигаптуваною червоною ламою, придбаний у Лімі під час попередньої поїздки до Південної Америки. За похідне взуття мені правили перевірені відстанню та часом чорні кросівки Adidas Porsche Design, у яких я пройшов Мексику, Еквадор, Перу та Чилі.

Склавши руки на грудях, я опустив погляд униз, тож навіть не дивився на своїх попутників. Намагався сконцентруватися на власних бентежних думках. Грядущий переліт уже давно не давав мені спокою. По-перше, нас їхало четверо (як на мене – забагато), причому не варто, мабуть, згадувати, що з нашої четвірки лише я мав хоч якесь уявлення про ті місця, куди ми вирядилися. По-друге, я почувався абсолютно непідготовленим до подорожі, а отже – невпевненим у собі. Коли Алекс придбав квитки до Сан-Паулу, тим самим перекривши всі шляхи до відступу, до початку бразильської авантюри лишалося трохи більше як місяць. У принципі, чотирьох тижнів більше ніж достатньо для того, щоби ретельно опрацювати маршрут так, як я опрацьовував свої мандрівки до Мексики чи острова Пасхи, проте цього разу я не зробив майже нічого. Я навіть не забронював жодного хостелу. Причину я вже згадував, і хай як вона банально звучить, але в нашій похапцем згуртованій команді було забагато голів із радикально протилежними думками, що перекреслювало навіть можливість ретельного планування подорожі. Непримиренні розбіжності в усьому – життєвих цінностях, соціальному статусі, бажаннях, прагненнях, уявленнях про хороший відпочинок – робили нереальною підготовку мандрівки такою, якою її бачив я.

Протягом листопада я, Алі, Дімон і Лаврентій двічі збиралися у «Віолеті», пробуючи виробити й узгодити загальний план поїздки, але за давнім українським звичаєм лише марно витратили час, позаяк нам так і не вдалося досягти згоди за жодним із ключових пунктів. Ми не змогли знайти взаєморозуміння навіть у питанні, куди власне помандрувати і на яких місцинах зосередити увагу, що вже й казати про детальну розмітку маршруту, бронювання внутрішніх авіаперельотів чи хостелів. Зрештою якимось дивом мені таки вдалося переконати своїх супутників замість валятися на пляжах поїхати саме в Пантанал, місце не дуже популярне серед туристів.

– Я письменник, чуваки, – стримано, але серйозно проказав я, – я вирушаю по пригоди, а тому, хочеться вам того чи ні, прямую до Пантаналу. Якщо ви бажаєте пляжного відпочинку й диско-клубів – уперед і з піснею, та нам із вами тоді не по дорозі.

Ніхто не заперечував. Тож хоча б у чомусь удалося знайти спільну мову: ми їдемо до Пантаналу. Однак подальші перемовини знов завели нашу ватагу в глухий кут. Спробувавши визначитись, як саме діставатимемось із Сан-Паулу до Кампо-Ґранде чи Куйяби (автобусами, літаком чи орендованою машиною), ми знову застрягли в каламутних суперечках.

Уся моя підготовка до подорожі обмежилася купівлею величезної карти Бразилії (здебільшого на той випадок, якщо таки надумаємо орендувати машину) та пухкенького путівника Lonely Planet: Brazil.

На скляний дах термінала сором’язливо опускались перші тендітні сніжинки. Наморщивши лоба й відкинувши голову назад, я розмірковував про те, як усе складеться у Бразилії. Як не крути, поки ми разом, мені доведеться дбати про харч і нічліг на всіх чотирьох… Мої товариші безтурботно сьорбали каву й час від часу махали до мене руками, запрошуючи приєднатися до них. Я, проте, вдавав, що не помічаю їхніх жестів, подумки переносячись до моменту висадки на бразильську землю; я намагався передбачити подальший перебіг подій, аби бути готовим до різних несподіванок.

Зненацька десь угорі напрочуд гучно озвався репродуктор, сповіщаючи про початок посадки на рейс «Міжнародних авіаліній України» до Мілана. Підійшовши до стійки контролю, я передав дівчинці в уніформі свій посадковий талон, затим спустився сходами вниз і заскочив у довжелезний біло-блакитний аеропортовий автобус, котрий сонно чекав на пасажирів біля виходу з ґейту В3.

І знаєте що? Варто було опинитися в салоні Boeing-737, що пахнув розлитим пивом, теплими бутербродами та пластиком із вентиляційних каналів, почути розмірений і безтурботний гул турбін, які прогріваються перед зльотом, і всістися на своє місце, як усі важкі й невідрадні помисли, котрі ще хвилину тому терзали мене, безслідно щезли. Над головою спалахнув індикатор Fasten your seatbelt,[14] і мене вже не цікавило, що про мене думатиме Маруська, я забув про купу незавершених справ, залишених напризволяще в Києві, і навіть сонні грудневі сніжинки, що практично нерухомо висіли в повітрі над летовищем, видалися мені сміховинно несправжніми, неначе штучний сніжок із радянського «Новорічного вогника». Натомість я більше перейнявся тим, яка це модифікація 737-го, скільки триватиме переліт до Мілана й чи достатньо в нас часу на пересадку.

Коли літак вирулював на злітну смугу, я дістав із сумки путівник і взявся переглядати розділ, присвячений Пантаналу.

Невдовзі капітан дав останнє коротке оголошення, і гостроносий Boeing помчав уперед. За півхвилини тремтіння корпуса вщухло, моя спина приємно втиснулась у крісло – сталевий велетень почав набирати висоту.

Кров швидше забурувала в жилах. Я шумно втягнув носом повітря, відчуваючи, як від передчуття майбутніх пригод нервами розбігаються наелектризовані іскорки. Затим визирнув крізь ілюмінатор і тихо посміхнувся. Всі мої проблеми ображено дивилися мені навздогін, залишившись мерзнути за бортом, десь там, далеко-далеко на землі, посеред вогкої київської зими.

* * *

Я не розумію, чому Італію прийняли в Євросоюз. Говорю однозначно: НЕ-РО-ЗУ-МІ-Ю.

Направду наші «італійські» пригоди почалися ще в Борисполі. Під час реєстрації нам повідомили, що не можуть дати посадкові талони на рейс «Мілан – Сан-Паулу», оскільки з невідомих причин Мілан відмовляє в реєстрації (до Сан-Паулу нас мала везти італійська авіакомпанія Alitalia). Я вперше стикнувся з таким за час усіх своїх перельотів (зазвичай під час check-in’у на маршруті з пересадками у пункті вильоту видають посадкові талони на всі рейси), але не дуже переймався, бо знав, що в нейтральних зонах усіх нормальних міжнародних аеропортів є спеціальні електронні бокси, де можна самостійно пройти реєстрацію, а також представництва авіакомпаній, які готові в разі чого прийти на допомогу.

Ключове слово в останньому реченні було «нормальних». Нині з усією відповідальністю заявляю: панове, я не назву італійські аеропорти нормальними навіть під тортурами.

Негаразди почалися відразу після прильоту до Мальпензи. Всередині термінала автоматичних боксів реєстрації не виявилося. Їх просто не було! В одному місці мені вдалося розшукати невеличку конторку Alitalia із купою різних паперів, телефонів, крісел, зате… без жодної живої душі. Хвилин двадцять я марно грюкав по столі й гукав крізь віконце; Алі та компанія розмістилися на наплічниках неподалік, вряди-годи кидаючи жарти про те, що ми вже прилетіли. Одначе до нас так ніхто й не вийшов, і глузування притьмом стихли.

– Що тепер робити? – стурбовано запитав Саня.

– Я маю Шенгенську візу, – подумавши, відповів я. – Це означає, що без проблем висковзну в приміщення аеропорту. А там уже розшукаю зали для check-in’у та пройду реєстрацію «з нуля», так наче ми летимо до Сан-Паулу не з Києва, а просто з Мілана.

Позаяк інших варіантів не було, хлопці віддали мені свої паспорти й роздруківки-підтвердження про бронювання авіарейсу «Київ – Мілан – Сан-Паулу».

Спочатку, пройшовши зону митного контролю, я нічого особливого не вигадував і прямцем пошурував до self-service desks[15] авіакомпанії Alitalia. Оскільки всю нашу поклажу ще в Києві прописали аж до Сан-Паулу, мені потрібно було просто отримати посадкові талони. Такі self-service апарати дають змогу легко, швидко й без проблем одержати талони на посадку лише за номером рейсу та прізвищем, або ж за номером електронного квитка, ба навіть за кодом вашого закордонного паспорта. Проте на мене чекало повне фіаско. Я почергово тицяв у спеціальну пройму наші паспорти, набирав прізвище, вводив шифр, указаний на електронному квиткові, але щоразу та клята машинерія повідомляла, що система «нічого не знайшла за вашим запитом».

Сердито вилаявшись, я почалапав до стійок реєстрації Alitalia.

– Excuse me, sir, I need your help,[16] – шаблонно почав я, перед тим кільканадцять хвилин простоявши в черзі. – У нас тут така ситуація… Я та троє моїх товаришів прямуємо з Києва до Сан-Паулу, однак з невідомих причин під час реєстрації в Києві нам не видали посадкових талонів на рейс до Бразилії. Я намагався достукатися до когось із ваших колег у терміналі, але нікого не знайшов. Ви не могли б видати посадкові квитанції на мене й товаришів? Я маю із собою їхні паспорти.

Вилицюватий і якийсь аж надто блідий, як на італійця, представник Alitalia блимнув на мене скельцями прямокутних у тонкій дротяній оправі окулярів.

– Покажіть бронювання.

Я передав йому роздруківку з підтвердженням купівлі електронних квитків.

– А ви реєструвались у Києві? – неуважно спитав хлопець.

– Певна річ, реєструвались! – Ніби можливо потрапити до Мілана, не пройшовши реєстрацію в Києві! І я знову стисло переповів йому свою історію.

Очкарик за стійкою ще раз переглянув папери. Схоже, до нього тільки зараз почало доходити, в чому наша проблема.

– А ви взагалі що тут робите? – несподівано спитав він. – Ви ж повинні перебувати у нейтральній зоні термінала!

– Я вийшов звідти для того, щоб отримати посадкові талони, тому що в нейтральній зоні ваших терміналів зараз немає жодної живої душі, котра могла б нам допомогти, – холодно просичав я.

– У вас є Шенгенська віза?

Я відчув, як під язиком скипає роздратування.

– Оскільки, пане, нині ви маєте приємність спостерігати мене перед собою, – кажу, – то так, безперечно, в мене є Шенгенська віза.