Читать книгу Куркуль - Максим Бутченко - Страница 5

Світличка, ущент забита селянами, здавалася малою затокою. Волохаті, кудлаті макітри чоловіків, що сиділи низками, котились темними хвилями від вищих на зріст до нижчих. Іноді людська хвиля пінилась білими жіночими хустками, а тоді знов падала до темної голови колгоспного селюка. Федот озирнувся. Стіни синіли шпалерами: на довгих стеблинах важко звисали однокольорові квіти, і лише порожні насичено-блакитні прямокутники свідчили, що колись там були картини, які належали старому господареві. Добротні меблі розкуркуленого вивезли звідси вже давно, лишились самі стільці та стіл, біля якого наразі стояв високий, немов маяк, чоловік. Решта сиділи по лавах. Саме об підніжжя стола, схоже на брунатний глиняний обрій, бились людські хвилі, а чоловік підводився над ними – високий та недосяжний. Це його голос Федот почув у коридорі, а як зайшов, оратор на кілька секунд замовк.

– Товариші! Партія визначає норму заготівлі хліба не просто так. Ми зараз живемо на військовому становищі. Усі буржуї проти нас, товариші! Вони прагнуть розірвати нашу країну на клапті, мов хижі звірі. Капіталісти посилають шкідників та вербують куркулів. Щойно було впіймано контрреволюційну групу на чолі з професором Єфремовим, вони мали намір захопити владу в Україні. От тоді б селянство остаточно потрапило в кабалу, на сотні років! Бо ж визнали п’ять мільярдів боргу капіталістам – за землю. І вам, товариші, довелося б виплачувати відсотки та викуп!

– А нині чим краще? – пролунав голос серед хвиль.

– Тим, що партія веде нас уперед, аби ми скинули кайдани рабства, скинули ганьбу з себе. Так, треба перетерпіти. А ви як думали? Необхідно, аби не лише керівництво, а й ви теж допомагали нашій перемозі.

Ще кілька хвилин він розповідав у якнайсвітліших тонах про майбутнє царство рівності й добробуту. Чоловіки вовтузились на місцях, жінки голосно позіхали, чекаючи на наступного оратора, якій мав розповісти про дива радянської науки. Так обіцяв їм Мачула, перед тим як поїхати в злощасний Харків. Федот відшукав очима Петра: той сидів у другій низці, чухав голову, а згодом розгладжував волосся, і здавалось, ніби його ворушить невидимий вітер. Він водив долонею по обличчі, подекуди підводячи руку, немов бажав щось спитати, але одразу опускаючи її, наче шлагбаум. Федот просунувся боком уздовж стіни, трохи ближче до чоловіка, що виступав.

– Тому, товариші, не втрачайте віри! Не піддавайтеся на провокації, не слухайте панікерів. Наша партія знає, що робить…

– А ти хоча б сам у це віриш? – раптом гримнув Федот.

Чоловік-маяк замовк, знайшов очима свого опонента й вилупився на нього.

– Я вірю. Умирати буду, здихати, а вірити…

– А знаєш, у що я вірю? У те, що з мене перша повинність – це заготівля хліба, друга – податок, третя – страховка, четверта – самообложеніє, п’ята – позика індустріалізації, шоста – за землеволодіння, тоді…

– Усе, усе, товариші, – на ноги скочив голова, – наші гості мають відпочити. Подякуємо заступнику з ідеологічної роботи Івану Єгоровичу Горовому. Зараз перед вами виступить комсомолець Костянтин, якій розповість про досягнення радянської науки.

Чоловіки в світличці загомоніли, зашаруділи, а оратор присів у першу низку, пропустивши на своє місце молодого кучерявого активіста, який збентежено посміхнувся, начебто на іспиті. Федот розвернувся і почав просуватися серед тих, хто стояв біля стіни, вийшов у коридор, а згодом і на вулицю. Свіже морозне повітря дихнуло на нього, колючий вітер ухопив в обійми. Шевченко застебнув кожуха, натягнув шапку й нерішуче самотньо став біля входу. У скронях гуркотіли слова, пульсували в жилах; йому стало зимно й спекотно водночас, захотілося пити. Він відійшов далі до паркана, набрав свіжого снігу та кинув у рот. Крижана маса миттєво почала танути, прохолодна вода затопила ротову порожнину. Що ж це за діло? Де тепер правди шукати? Он приходили в 1919-му чеченці, грабували село, жінок тягали. Думали, що це останнє лихо, більше Господь не нашле, змилується. Але ж тепер спасу нема від цієї влади, душать та душать, навіть здохнути не дають. Спересердя гупнув по кривому сірому стовпчику, струсив сніг й осів на опуклий замет біля дороги.

Тут двері над ґанком жалісно зарипіли й з’явився вже знайомий Федоту чоловік, що виступав. Шевченко затупотів, мов кінь, а чужинець спокійно витяг цигарку, прикурив і задимив, як паровоз на повній швидкості. Певний час Федот топтався, а згодом попрямував до партійного оратора. Той спокійно дивився, як здоровенний чолов’яга з короткою бородою, широкими вилицями та качиним носом наближається до нього. На фізії хлібороба так і читалося: зараз підійде та почне нудити щодо продподатку й іншої маячні. Знав Іван Єгорич таких, спілкувався неодноразово. Єдине в них на думці: аби лиш свій живіт повний був. Не можуть вони мислити широко, бачити далеко. Не хочуть зрозуміти, що класова боротьба не закінчилась, експлуататори та решта погані причаїлись, їх треба пильнувати та знищувати. Бо не матиме спокою пролетаріат. Будуть тяжіти над ним одноосібники й покидьки, як отой, що до нього йде.

– Ти от скажи, хіба у твоїй партії всі такі бездушні? – одразу почав Федот.

– Дивлячись щодо кого, – відповів чоловік-маяк.

– До всіх. Невже всі так підтримують оце – щоб з людей останні крихти вибивали?

– Слабодухих та боягузів вистачає.

– О-о-о, то значить не більшість вас таких-от віруючих?

– А ти що вважав, що партія питає, як їй краще діяти? Вона вказує напрямок, керує.

– І людей не пита…

– Люди твої помиляються. Я от скажу тобі відверто, аби ти розумів. Бесіди такі щоразу проводжу. Чи згодні всі комуністи з політикою партії? Не збрешу, скажу відверто: ні! Є дволичні, є такі, що мислять зверхньо, а є, що бачать лише свою хату з краю. Скажу більше! У цій залі навіть слухняні й ті не одностайні, багато хто ховає в собі сумніви, як жабу на грудях.

– Не розумію, ти про що?

– А про то, сільська твоя голова. Дуже мало щирих та відданих партії, на яких вона могла б покластися.

– І що це…

– А це те, що треба зламати гнилого хребта. Бити й вибивати старе, аби з’явилося нове.

– Як там тебе? Іван Єгорич? Так слухай, Єгоричу. От я бачу костюмчик старенький у тебе. Пальтечко діряве. Як воно тобі, не зимно? Нині лютий морозний…

– Тому що я не женусь за матеріальним. Ти от засуджуєш мене, по очах бачу. Таких, як ти, я сотні зустрічав. Але я тобі не збрехав. Я вірю, що ми можемо створити справедливе суспільство!

– А люди ж як? Як бути?

– Слухай, я бачу, що ти чолов’яга не вельми розумний, не вчився, певно, як слід. Ціль потребує жертв, зусиль, старань. От побачиш, ще з десяток рочків – і все зміниться…

– Та ти…

Федот закипів, стиснув кулаки й дивився на співрозмовника. А той прижмурив очі у дві тонкі щілинки, на блідуватому обличчі мороз намалював легкі рожеві плямки, край носа почервонів, мов ягода влітку. Він чекав. Нехай цей селюк вдарить, випустить свою злобу, проявить своє куркульське нутро. Так навіть краще, усім буде зрозуміло, що це є ворог. Стоїть – величезний, вигодуваний, у доброму кожусі, у новій шапці. Звідки в нього? Так, одноосібник, одразу видно. Не хоче вливатись, бути як всі. Так, нехай б’є, так навіть краще… А Іван Єгорич переживе, не вперше бути битим. Аби був сенс, а потерпіти він готовий. Федот підвів руку, стиснув великий кулак так, що, здавалося, пальці розчавлять власну долоню.

– А-а-а! – рикнув Шевченко, розвернувся і швидко попрямував геть.

Він робив кроки, широко розставляючи ноги, серце його стукало, наче конячі копита клусом. У голові все кружляло, крутилось лютневою хуртовиною. Федот вийшов за двір, обкладаючи себе прокльонами за те, що пішов на ці збори, і обіцяв же собі – ніколи в житті більше! А в його спину вистрілив погляд сірої та непримітної людини, що стояла на ґанку кам’яного будинку. Ця людина дивилась на фігуру, що зменшувалась, трошки хиталась і от-от мала щезнути за найближчою хатою. Іван Єгорович усією непростою матерією душі усвідомлював, що це не остання їхня зустріч. Скоро він знов побачить цього величезного чолов’ягу, подивиться знов у ці вперті очі, побачить його стиглі кулаки. І вже оця зустріч буде останньою для них обох. Це сильне передчуття зненацька схвилювало комуніста, він помацав у кишені, витяг цигарку, стиснув її тонкими, потрісканими губами. Поліз по сірники, полум’я слухняно спалахнуло, він підніс вогонь до цигарки, і цієї миті яскраве полум’я висвітлило горішню частину пошарпаного сірого пальта, де певної миті можна було роздивитись дві маленьких потьмянілих плями, що мали колір старої засохлої крові.

Федот заспокоївся. Шура казала правду – не швендяй по тих зборах, рано чи пізно отримаєш у лоба. Вона жіночка м’яка, іноді навіть занадто. Пам’ятає, як вперше її побачив, стала як той помідор, по всьому обличчю червоним залилась. Соромилась. Перший він у неї – чоловік, що її пізнав. Та й як це, брати жінку, яку вже хтось використовував? Не по-людськи воно якось. Нехай ці міські що завгодно роблять, хоч у самих трусах ходять, а дівчина має лишатися дівчиною до шлюбу. Уже десятий рік пішов, як Федот привів у свою хату Сашу, а вона як була боязка, так і лишилась. Спокійна за вдачею; ну, буває, хвицнеться, мов неприборкана кобилка, але це раз на рік, а так все з дітьми порається. Лише про них і турбота.

Морозний вітер плив по обличчю, студив його. Коли Федот дійшов до власної хати, то трошки охолов. Він заспішив у двір, пройшов до стайні, відвідав, як зазвичай, Жвавого. Кінь стояв, зрідка пирхав, пускав білі хмарки з ніздрів, мов парова машина. Бачив її Федот у кума в сусідньому селі. Парова молотилка.

– Як молотилка ти, Жвавий. Засумував, мабуть? – чоловік погладив тварину по писку, кінь повів очима.

Розуміє, падлюка, пестощі, знає, яке воно – людське тепло! Утім, що є пестощі, як не ознака розуму? Лише розумна істота може відчувати ніжність до іншого. А Жвавий мізкуватий, уловлює його з напівслова, наче в голову влізає, відчуває: злий господар або добрий, розгублений чи задоволений. І зараз чує, що важко Федотові. На душі камінці, на будинку віконниці. Закритий він у задушливому житті, не дає воно йому вдихнути, перепочити.

– Коняка ти! Шкода, слова не можеш сказати. А мені ж погано, так мені прикро…

– Чого це ти з конем розмовляєш?

Від такої раптової фрази Федот здригнувся. Саша зайшла до денника, у руках у неї димів казан із навареною їжею для свині.

– Та я, цей… Розумієш…

– Ага, розумію. Ти, як з жінкою побалакати, то «Помовч! Не бабина справа!», а як із конем – то будь ласочка. Ото вже й поплив, як шмат масла на пательні.

– Шо це ти, Сашо? Не в настрої, га?

– В якому однострої, ба? – забаламутила Сашка.

Тут Федот зненацька пом’якшав. Іншим разом грюкнув би на неї, гупнув кулаком у стіну: мовчи, усе б тобі язиком молоти! А тепер зімлів він, утомився. Не хотілося бурчати, сваритись. Шевченко подивився на дружину: вона так і тримала задимлений казан, з якого валувала біла, кудлата пара. Вигляд жіночки його розвеселив, він підійшов до неї, уперся в казан, ухопив його, поставив на земляну підлогу.

– Ти чого це? – щиро здивувалась вона.

– Того, – посміхнувся Федот.

– Що ти «того», це зрозуміло, – показала зуби жінка.

– Поговори-поговори, дозволяю, – обійняв її чоловік, притискаючись усім тілом.

– Ой, ти диви, як молодий. Молодий, молодий, ти чого такий худий?

– А тому, що я є твій, – несподівано навіть для себе уклав риму Федот.

Він доторкнувся до губ своєї дружини. Вони виявились м’якими і здатливими, її подих був такий гарячий, пахнув хлібом, молоком, прянощами, ледь відчутним ароматом чогось жіночого, таємного, прихованого. Федот потягнув Шуру на невеличку купу сіна, що здималась у кутку, поклав туди жінку та навис, як плуг на полі. Згодом підняв її свитку та тонку білизну й жадібно уп’явся в невеликі налиті груди, стискаючи їх долонями. Саша уважно роздивлялась обличчя чоловіка, який насолоджувався її плоттю, а тоді заплющила очі й поринула кудись дуже глибоко, у зовсім інші світи.

– Знаєш, що я хочу тобі сказати? – Федот вдягався, подекуди дивлячись на дружину, яка приводила себе до ладу.

– Йой, я навіть не можу уявити. Я ж дурна баба, де мені ваші розумні думки осягнути!

– От все тобі баламутити! Тепер не скажу!

– Добре, добре. Кажи вже, нещастя ти моє.

– Я от ішов і зрозумів, що ще ніколи…

– Згадала! Доньки давно пішли на ставок, досі не повернулись.

– Не дала договорити… Як не повернулись?!

– Треба йти. Федюнчику, скажеш іншим разом. Я зовсім забулася, піди подивись, що вони там роблять. Треба їсти давно, а вони ще там!

– Добре, добре. Біжу.

Він накинув кожуха та скочив на двір. Попрямував до низини. Там блискотіла скляна поверхня ставка, що замерз. Діти часто гралися там, ковзались на дерев’яних саморобних санках, що розганялися на крижаній поверхні до швидкості Жвавого. Знизу вже було видно маленькі темні фігурки, які копирсалися, падали, заливалися сміхом, що нагадував маленькі дзвіночки. Такий дзвінок колись подарував йому дід. Де взяв, Федот не питав, малий був та простий для таких питань. Лише ганяв із ним зранку до пізнього вечора, ховав за пазухою. Іноді залізе на яблуню, сховається серед патлатих гілок, витягне дзвінок та почне легенько водити в різні боки. Тоді кришталевий звук розлітався по зеленому листю, стукався об гілля та опадав, мов стиглі плоди. От і зараз дитячий сміх мимоволі нагадав йому про ті медові часи, коли тато здавався найвищою людиною на землі, а літо тривало так довго, що можна було прожити все життя. Федот примітив своїх доньок здалека, трохи повернув і пішов до правого боку ставка. Ліда возила Зою на санках, падала, а потім розганялась по ковзанці. Ще кілька хвилин, і діти пізнали батька, який погрозливо замахав рукою. Дівчата слухняно підійшли до берега, захекані та почервонілі.

– Ви чого це матір не слухаєте! Сказала ж – не довго.

– Таточку, ми от-от збиралися йти.

Старша Ліда поправляла вовняну хустку, закручену на шиї. Біля її рота було видно обмерзлі, білі, як молоко, клапті, що злиплися на тканині сукні. Вона задоволено посміхалася і навіть, здавалось, була рада побачити тата.

– От хитра! Уся в матір. Добре, пішли, пізно вже.

Ліда вхопила довгу мотузку, прив’язану до санок, а молодша потягнула ручку Федотові.

– А ти можеш мене один лише разочок прокотити? Бо я весь час катала Зою, теж хочу.

– Нам треба…

– Ну оди-и-и-ин!

– Я…

– Лише разочок! Я буду слухняною, обіцяю.

Шевченко подивився на Ліду. Вона підвела на нього свої великі зелені очі, що дивилися з-під хустки, мов два недозрілих яблука.

– Добре. Тільки один раз – і годі тобі!

– А-а-а! Да-а-а!

Донька застрибала від радості. А Федот лишив молодшу Зою на березі і, повільно пересуваючись, пішов на кригу. Він посадив Ліду, наказав триматися міцно, а тоді зробив кілька кроків, розігнався, штовхнув її і тої ж миті сам гепнувся на вилизану до блиску замерзлу воду. Санки різко рвонули уперед, вона задзенькотіла дзвоником, зареготала, холодний вітер спрямував їй в обличчя, розтікаючись по шкірі колючим повітрям. Федот підвівся, тримаючись на ліктях, посміхнувся. Донька весело реготала, а санки, які розвинули значну швидкість, повернули ліворуч. Від’їхали в бік від дітей, що гралися. Зненацька регіт припинився і візочок зник. Тої ж миті пролунав пронизливий крик, а за секунду – ще один. Як виявилось, санки заїхали на самий бік, де місцеві рибалки проламали кригу та ловили рибу.

Федотове серце провалилось під крижаний шар разом із донькою. Він підвівся на ноги, побіг до неї, але одразу послизнувся й упав. Крик пролунав знову. Його донька захлиналася, зрідка з’являлась із води, устигала руками схопити крижаний край і знову падала в синю холодну рідину. Шевченко розвернувся, поповз назад, вирішив оминути ставок берегом. Крик доньки линув по крижаній поверхні, подекуди стихаючи. Федот добрався до землі, шпортаючись та падаючи, побіг у бік, краєм ока лише встиг зачепити перелякані очі Зої, яка голосно, пронизливо ридала. На іншім боці ставка їй вторував крик Ліди. У цей час батько невлад біг, ноги провалювались по коліна в сніг, на глибину, а згодом він вистрибував і мчав, мчав уперед. Ось вже близько й він може бачити, як дівчачі руки підвелися з води, викинувши нагору уламки чвирків, які, мов скло, розлетілись у повітрі й упали на кригу. Ось уже можна ступити на холодне дзеркало. Знову крик. І все затихло. Краплі повільно, немов втративши прискорення, спадали на білий, скаламучений сніг, що лежав тонким шаром на крижаній шкарлупі. Вода в широкій ополонці, збентежена дитиною, билася об гострі береги, хвилюючись, мов при штормі. Ліда більш не виринала. Федот ступив на кригу й побіг так швидко, як тільки міг. Водночас він на ходу зняв кожуха, трошки загальмував біля ополонки й упав, як камінь, у воду. Дітлахи біля іншого боку завмерли, застигли в далині, як темні грудочки на світлій, блискучій поверхні ставка. І лише голосний плач Зої розносився по слизькій рівній гладині. Голова Федота показалася з води, він хапнув повітря і знов пірнув. Певної миті все остаточно стихло. Така відсутність звуку ймовірна лише тоді, коли не лишилось нікого, здатного дихати. Немов би всі гуркоти після голосної бурі траурно щезли, і більш нема кому було відтворювати звуки, та й ні до чого. Так відбувалося саме мить – достатню, аби поєднати життя зі смертю. Якщо ж сказати точніше, то й узагалі не було цього кордону між буттям і небуттям. Брижі на воді хитались, прикриті зім’ятою дрібною хвилею, але ніхто більше не показувався з води. Ніхто більше не виринав.

І коли зимова синь ставка ще злегка коливалася, ворушачись із боку в бік, посередині відбувся вибух – сотні крапель вирвалися з води, сплеском розлетілись по всьому діаметру водойми, гучно й галасливо відлунали вибуховою хвилею. Федот підняв руки й з міцним хлюпом кинув на кригу тіло Ліди. Тоді ж, ковзаючи, вибрався на берег і почав тиснути на груди дівчинки, потім підвів її підборіддя, закинув назад, затулив дитині носа й зробив два міцних видихи в рот. Дихання не відновилося. Федот повторив усе з початку і тричі видихнув у розтулений дитячий ротик.

– Ні-і-і-і! – стогнав він, трусив невеличке тільце, підіймав його й нависав хитаючись. Потім ще раз надавив на груди і спробував удихнути в дівчинку життя.

– Тільки не та-а-к… Ні-і-і… – захрипів Федот, ковтаючи слова.

Ще раз смикнув тіло, голову, видихнув.

– Ліда-а-а, не лиша-а-й!.. Отямся-а-а, блага-а-ю-у-у, – заскрипів його голос.

На збіднілому маленькому обличчі не видно ані руху.

– А-а-а, – надавив, видохнув.

Вода розтікалася з мокрого одягу дитини й майже одразу замерзала на холоді. Ще ривок, дихання в морозні губи. Дівчинка розкинула ручки, поруч сидів батько – ридав, стогнав, кричав. Здавалося, що минули роки, Федотове волосся встигло посивіти, побіліти в тон снігу та криги. Але пройшло лише десять секунд, якихось десять коливань часу, туди-сюди. Так мало, що хіба варто їх рахувати? Напевно, не варто б було, але Шевченко видихнув із неймовірною напругою в мертво-холодні вуста, набравши все, що було в його грудях – біль, гіркоту, відчай. А тоді відкинув голову. Нічого не відбувалося. Усе скінчилось. Мертва тиша. Світло зблідло.

І тут Ліда закашляла. Вода виплеснулася з її рота, груди затряслися. Вона важко задихала, випльовуючи рідину, хекаючи та харкаючи. Зворушений Федот тремтів, не міг зсунутись із місця, а тоді підвів доньку й притягнув до себе. Дівчинка очманіло роздивлялась навсібіч, її очі були каламутними, вона не розуміла, що відбувається. Зображення розпливалося, розмазувалось. Єдине, що пульсувало в голові Ліди, – поруч батько. Вона чула його подих: гучний, теплий, рідний. Він тримався за її руку, та ще й так міцно, що, здавалося, якщо стисне долоньку сильніше, зламає її. Це тривало й тривало. Федот нахилився над донькою. Його солоні сльози падали на миле бліде обличчя дівчинки, розтікаючись по її шкірі, змішуючись із прісною водою, а далі стікали на кригу. Там, де вони торкалися криги, лишалися розталі ямки, мов шрами. Батько й донька сиділи й сиділи. Нікого не було в цілому світі. Ніхто не міг підійти та роз’єднати їх. Неначе усвідомлюючи це, Ліда легесенько, майже непомітно стулила холодні тонкі бліді пальчики й стиснула гарячу руку свого тата.