Читать книгу Куркуль - Максим Бутченко - Страница 6

Увечері Саша відпоювала травами дивом урятовану доньку, що розпласталася на ліжечку й горіла. У дівчинки піднялась температура, Ліда лежала, мов ганчірочка. Молодша Зоя розташувалася поруч, на підлозі, підклала стареньку свиточку, гладила сестру по оголеному ліктю. Федот понуро сидів за столом, ковтаючи час від часу чарку доброго спотикачу, який жінка гнала потайки, подекуди додаючи аніс, як навчала її мати – для чоловічої пристрасті. Чоловік пив гірку, проте це не приносило йому полегшення. Шевченко подивився на великий скляний слоїк, з якого вже випив два келішки; продовжувати йому не хотілось.

– Сашко, розумієш, я власноруч мало не загубив дитину. Який із мене після цього батько? – водив рукою по своїх коротких чорних кучерях, що кільчились, як у ягняти.

– Годі катувати себе, відлежиться твоя донька, – намагалася вгамувати Федота дружина, удаючи, ніби сама спокійна.

Саша брехала. Вона не знаходила собі місця відтоді, як побачила чоловіка, що увірвався до хати з дитиною на руках, мокрий та захеканий. Олександра лише неймовірним зусиллям волі не знепритомніла. Руки затрусилися, голову наповнив туман, серце скам’яніло. Федот поклав дівчинку, а сам скинув мокрий одяг, перевдягнувся, побіг за Зоєю та кожухом на ставок. Ліда лежала в ліжку, з неї на підлогу стікали струмочки води, тіло парувало. Саша роздягнула дівчинку, почала втирати запашну настоянку на травах у дитячу шкіру, аби розігріти покриту дрібними брижами тонку замерзлу плоть. Згодом замотала трьома пуховими ковдрами і стояла над донькою, немов тінь. Пізно ввечері дівчинку почала трусити лихоманка, мов у судомному нападі. Зоя перелякано дивилася на сестру, а згодом на матір, що намагалася допомогти Лідочці. Федот сидів за столом, зрідка стукаючи себе по макітрі, і пошепки лаяв власне нехлюйство. Саша намагалася його заспокоїти, проте дівчинці ставало дедалі гірше. Не було слів, батьки наче оніміли. Федот похмуро дивився навкруги, погляд спотикався, трохи підводився і падав навзнак.

Він зрідка вставав, важко ходив, а тоді сідав на лаву біля столу. Погляд його падав на красний кут – там колись висіла велика ікона. Мідь по краях окислилась, пішла пігментними тьмяними плямами, неначе стала рябою. На тій іконі було зображено тонколицього Христа. Права частина втратила колір, побіліла, натомість ліва добре збереглася: насичені бежеві з позолотою фарби, чорне волосся, сторожкі очі, що дивилися відверто, нічого не приховуючи. Але тепер на тому місці світлів порожній квадрат – ікону зняв Петро, що взявся боротись із релігією. Він довго проводив із Федотом бесіди, бо той пручався й не давав зняти образ. Але брат наполягав, адже вони викликають підозру в комуністів, якщо ж Федот ні за що не бажає викидати ікону, то нехай віднесе її на горище та сховає як слід. Одного разу до хати припхалися «двадцятип’ятитисячники» із якимось поважним похмурим товаришем у шкіряному пальті, що зосереджено роздивлявся, зазирав у кожну щілину, ледь не обнюхуючи. Потім показав на ікону: чого це, мовляв, ви тримаєте цей мотлох в оселі? Наука довела, що Бога немає, і попи лише дурять людей. Федот буркотів собі під носа, що не товариш буде йому вказівки давати в його домі, але, як товариші пішли, вирішив все ж таки поберегтися – відніс ікону на горище, закутав образ у мішковинну тканину та притрусив сіном, що затуляло щілини.

Але тепер господар дивився на порожнє місце в красному кутку й не знаходив спокою. Бувало, стане на душі важко – Федот перехреститься, поправить лампадку та вдивляється в уважні Христові очі. Які вони неземні… Лише Йому він міг говорити про свої слабкості, про печалі. Адже Він не видасть нікому таємниці: що Шевченко козакує, а насправді слабкий. Огризається, але покірний. Повний сил, але втомився. І ось так сповідається Федот іконі, розкаже про життєву метушню і про теє темне, що, мов вузол, здавлює його. Тоді стає легше: не один він на світі, не один!

А тепер Федот дивився в порожню геометрію кута і йому так кортіло знову повісити цю дошку, схилитися біля неї, промовити болісні слова, що пекли йому душу. Але де там, хіба може Божа велич бути відображеною лише в самій іконі, хіба не злітає Він, наче птах над полем, над всією Землею? І який Господь насправді? Шевченко не міг осягнути цього, але йому так кортіло бачити ці стомлені, направлені в самісіньке нутро очі іконописного образу, які б подивилися на нього, мов прикували Федота. Та не було навіть ікони, і стогнав він, як поранений, проклинав себе, і все марно.

Тут двері відчинились – зайшов Петро. Він щойно повернувся зі зборів, які затягнулися після засідання партійного осередка, хотів було поговорити з братом, а тут така картина: племінниця лежить, горить заживо, а брат зі скляними очима дивиться в порожній кут. Ідіотом Петро не був – скумекав, у чому справа:

– Потрібно йти до голови, щоб він звернувся в район, нехай лікаря пришлють, – насупився Петро.

– Куди? До цього п’янички я ні ногою! – гаркнув Федот.

– Та облиш ти, їй-богу, як дитина мала, – обурився брат.

– Мала чи велика, тобі кажу, щоб я попросив його – та не буде такого! – відрізав Шевченко.

– Ти все зі мною сперечаєшся!.. Упертий баран, – відповів Петро.

– Федюнчику, послухай братика, – звернула до чоловіка заплакане обличчя Саша.

– І ти туди ж… – скипів Федот.

– Радянська влада тобі не ворог, чого ти так розлютився, – умовляв Петро.

– Слухай, ти мені товчеш одне й те саме. Раз бажає пограбувати мене – ворог, – відрізав Федот.

– Ти бреши, а не забріхуйся. Просто багато чого є гнилого, то потрібно його відрізати, – спробував йому опонувати брат.

– Та пішов… – почав був Федот.

– Мовчи! Я кажу, мовчи! Бачиш, їй зле, а ви знову за ворожнечу. Потім будете сваритись. Треба вирішувати щось, – із пристрастю мовила Саша.

Трійця замовкла. Петро всівся на табурет біля пічки, Федот щось стиха муркотів, а жінка відпоювала доньку гарячим калиновим чаєм. Тут Ліда ледь застогнала, мабуть, зовсім було зле; вона повернулась у бік батька й подивилась на його сумне, постаріле обличчя. Менш за все в житті Шевченкові хотілося йти вклонятися голові. Так склалося, що Федот усе робив самотужки, а якщо й наймав помічників на жнива, то лише за гроші. Нікого не просив, ні за ким не бігав. «Я сам кому тре подам», – часто-густо казав він, якщо йшлося про прохання. Брат докоряв йому: гордий, опирається всьому новому. Та не лише в цьому була справа. «Кожен повинен відповідати за себе», – гримів Федот. Не звик він скаржитися, нарікати на когось. Може, тому й було в нього стільки недругів. Саша подекуди приляже поруч із чоловіком, гладить його кучері, намагається дати розуму, умовляє пом’якшати, не такий спротив чинити радянській владі, посидіти мовчки. Але де там! На своєму стоїть, бунтує. Однак нині донька подивилася на нього, а тоді заплющила очі, зблідла, неначе борошно. Ясно було, що їй дедалі гірше. Шевченко подивився на дитину, перевів погляд на брата, а потім глибоко й приречено зітхнув.

Через годину Федот їхав на санках разом із Петром до району. Брат умовив голову, той написав до знайомого медика листа, з яким вони прямували до найближчого шпиталю. Лікаря треба було привезти в село, а шлях неблизький, та й ніч розлилася, мов чорнило, умочивши в нього дерева, поле й горби. Жвавий повільно шоргав промерзлим снігом. Дорога, мов торочка, заплуталась, викручувалась, підводилась на пагорб і тонула в темній, холодній низині. Петро примостився напівлежачи подалі від Федота й зиркав на дорогу, а тоді на брата.

– А пам’ятаєш, як ми тут баштан у Миколи Федоровича обнесли? – раптом озвався Петро.

– А, так, – сухо відповів Федот.

– Він ще тоді помітив нас, на коня скочив, пам’ятаю, коняка був брунатний, мов та глина… І як нас пожене!

– Ну, діло молоде, дурне.

– Ми залетіли в кущі, кудлаті, густі. Ти зовсім маленький був, мало не плакав. Я тебе притиснув до себе й кажу: «Тебе ображати не дам, братику!».

– Та пам’ятаю, ще ж пам’ять не відбило!

– Грізно ти мовиш, Федоте.

– Як уже є. Просто малий був, тіні власної боявся.

– Знаєш, я ж тоді наляканий був не менш за тебе… Бачиш, як це, коли тебе жах з’їдає до коріння? Рухатися не можеш, так тяжко, неначе зворушися – та й помреш…

– Дивні ти розмови ведеш, Петре.

– Можливо, і дивні. Але що з нами сталося?

– Що, що? Подуріли всі в цьому світі, соромно на цих людисьок дивитись.

– Це ти дарма, Федьку. Я от тобі скажу, не можна мислити в подвійний спосіб при цій владі. Я давно зрозумів, що вижити можемо, лише як будемо з ними.

– Ти себе обманюєш, Петрику.

– Як? Себе обманюю? Ні, це ти за впертістю своєю не помічаєш, як усе змінилося. Навіть із минулого року все інакше стало.

– Що саме?

– То, що влада радянська змінилася. Пожорсткішала, і далі гірше буде, запам’ятай мої слова!

– То й що? У колгосп я ані ногою. Себе й родину образити не дам. А там диви, урожай буде добрий, не пропадемо.

– Ти не читаєш газет, Федьку. Насувається велика біда, Сталін так побажав.

– І що там пишуть? Вершники судного дня вже скачуть?

– Розкуркулювати багацько будуть, усіх поспіль. Нині на зборах так і казали, зачитували, як у Партії вирішили знищити «кулаків» як клас.

– А нехай спробують! Народ у нас норовливий, задурно не дасться.

– Ні, Федьку. Ти не чуєш, як на бідняцьких комітетах вони кажуть, що так, мовляв, і треба тим одноосібникам, нехай у них усе забирають.

– Я давно хотів тебе спитати, Петрику. Якого біса ти ходиш на ті збори? Навіщо воно тобі?

– Та такого, макітра твоя велика. За цим – майбутнє. Мине кілька років, і партія все змінить, треба триматися за них, підмахувати, бути в їхньому колі. Так тільки й можна вижити.

– Ех, не по тій стежці ти пішов, не по тій…

– Час покаже, брате, хто по якій пішов.

Петро багатозначно промовив це й закутався; мороз ударив неслабий, сніг хрумкав під копитами Жвавого. Степ, укритий сніжною ковдрою, блищав у блакитному сяйві лютневого місяця. Вони їхали в бік райцентру. Федот нукав коня, поки попереду не з’явились маленькі крапочки міських вогнів, які відблискували червоно-жовтими, шафрановими відтінками на смолистому тлі. Він розбудив Петра, і санки легко покотилися з пагорба.

У прийомному покої лікарні їх зустріла дебела стара медсестра, яка поклала листа на стіл, занурила папірець у жовтаве світло лампи, а тоді довго вивчала кручене писання голови.

– Олександр Семенович буде завтра, нині пізно вже.

– Матусь, нам конче треба. Доня моя горить, щоб не померла, – попросив Федот.

– Я розумію, але що я можу вдіяти? – упиралась медсестра.

– Матусю, ну допоможи нам, віддячу, у боргу не залишусь! – благав Шевченко.

Більш за все медсестрі кортіло випхати двох селюків у широких кожухах, але вони тупотіли й тупотіли на місці. Грудки снігу з їхнього взуття вже підтопилися й утворили калюжу. Час ішов. Федот слізно благав, обіцяв привезти м’яса та сала. Медсестра нерішуче пхекала, роздивлялася зайд, та згодом махнула рукою, написала на зворотньому боці листа адресу лікаря, до того ж розповіла, як дістатися.

Брати вийшли з лікарні, дісталися санок та поїхали нічним містечком. Сипнув сніг. Липкі клапті падали густим простирадлом, злітали десь згори ватними шматками і падали, падали на будівлі, дерева, двох мандрівників. Вони їхали темним провулком. Зрідка невисокий, похилений ліхтар із жевріючим бурштиновим оком освітлював нерівним колом укриту снігом площину. Самотній перехожий промайнув привидом між заметів і щез за поворотом. Чоловіки довго блукали, поки не виїхали на необхідний проспект. Ось і вказана адреса. Триповерховий цегляний будинок. Вузькі дерев’яні двері з майстерно вирізаними візерунками. Вони просунулись, опинившись усередині темного під’їзду, і, повільно роблячи крок за кроком, піднялися на другий поверх. Брати опинилися біля брунатних дверей. Дещо мутне світло лампочки падало на сходи й надавало золотистого блиску всьому, що потрапляло під його потік. Федот довго звірявся з папірцем, тихо ворушив губами, водив великими пальцями по рядках.

– Тут, як не помилився, – сказав він, а Петро кивнув підтверджуючи.

Федот постукав у двері – і лункий, мов набат, звук затопив триповерхове приміщення. Довго згасаючи, розкотистий звук метався то нагору, то вниз. Ніхто не відчиняв. Шевченко стукнув ще раз, деревинки завібрували й озвалися болісним гудінням. Цього разу за дверима зашурхотіли, замок клацнув, і на порозі постав заспаний чоловік у темно-бордовому халаті, вирячивши очі на непроханих гостей.

– Що сталося, ви до кого? – звернувся він до відвідувачів.

– Олександре Семеновичу, дорогенький! До тебе, рідненький. Рятуй нас, нещасних! – загримів Федот і простягнув листа від голови.

Лікар, чоловік зовні років до шістдесяти, статурний – серйозне, витончене обличчя викривало в ньому старорежимного інтелігента, що отримав освіту ще до революції. Шляхетні круглі окуляри на невеличкому носі, тонкі вуста, м’яке підборіддя – увесь набір представника загиблого старого царського світу.

– Даруйте, як то я поїду? Маю практику в лікарні, чергування, – сказав медик.

– Це всьо зрозуміло. Ми тебе відвеземо й привеземо. Я віддячу, нічого не пожалію. Спаси дитинку, дівчинка гарнюня, мов той янгол, нічим не спаплюжена. Допоможи зберегти душу безвинну! – заблагав Федот.

– Але ж, як то… Я, між іншим, уже не юнак… – спробував лікар донести свою нову думку.

– Згорить моя доня, їй-богу, згорить. Не відмовляй мені, не роби з мене вбивцю, – ще дужче запросив Федот.

Лікар барився, оглядав незнайомців, а тоді сказав: «Хвилиночку!» і зник за дверима. Петро весь час стояв мовчки, але тепер хитнув головою на двері.

– Який! Пан-господин. Одразу видно – з «колишніх».

– Весь час ти міряєш людей мірами своїми дурними, – відбив Федот.

– Ой, годі тобі! Хіба сам не бачиш, що вуйко старорежимний. Він – минуле, – відповів брат.

– Ти диви, який розумний став. Не бачить тебе батько, не дожив до цього часу. Ото надавав би тобі копняків, – проскрипів Федот.

– Це кому б він ще надавав, – пробуркотів Петро й замовк.

Двері не відчинялись, ніхто не бажав облишати квартирне приміщення. Вони стояли посеред жовтуватого світла – двоє чоловіків, дебелі від кожухів, – тримаючи в руках величезні свої рукавиці, мов пташині тушки. Шевченко нудив світом, він марив розколотити двері, удертися всередину, витягнути лікаря й силоміць відвезти до села. Він ледь стримувався, аби не лупнути по деревинці, тому відійшов трошки далі й став кількома сходинками вище. Там перед ним відкрився вид на наступний поверх. Доглянуті, добре збиті двері, тонке гравірування свідчили, що їх робив майстер, який мріяв залишити по собі слід. Нехай крихітний, небагато кому помітний, але свій, особистий, персональний. На якусь мить Федот задивився, замилувався роботою ремісника.

– Отаке має бути життя, неодноманітне, – пошепки сказав він.

Тут брунатна ляда відкрилась і звідти виплив лікар, одягнений у важку шубу з кудлатим сиво-світлим хутром; у руках він тримав стару медичну валізку, а лікареву голову прикрашала хутряна кучма. Федот розтулив був рота, але лікар махнув рукою, і всі поспіхом побігли вниз, до санок.

Їхали мовчки. Вирішили, що Петро повезе лікаря назад, тому він улаштувався на рамі, укритій соломою, сперся на бокові відводи й куняв. Олександр Семенович сидів поруч із Федотом, що вправно керував конем, оминаючи глибокі западини та ями, вибиті в снігу на обозній дорозі. Шлях їхній лежав через невеличкий гай: Шевченко вирішив скоротити подорож, повернувши в кістляве криволісся. Вони їхали по ледь збитій стежці. Жвавий незадоволено хмикав, ялинкові покоцані гілки лупали його по худих боках, коли він щільно продирався поміж дерев. Стежка йшла до самого серця лісової темряви, яка гуснула, мов в’язка чорна смола, і дедалі темнішала. Федот удивлявся в непроникну темряву, намагаючись роздивитись просвіти між кущами, зграєю високих дубів та ясенів, стрункими соснами. Але крислаті кущі не пропускали погляд, що плутався в гіллі. Вони їхали в нічній мряці, і лише зрідка блакитнуватий, слабкий розчин місячного сяйва протікав по шерехатих стовбурах та утворював калюжі, розлиті по галявинах.

– Ти, певно, не часто вночі швендяєш, – звернувся Федот до свого пасажира.

– Так, ви праві. Але було й швендяв, років зо десять тому, дванадцять, – відповів той.

– Ага, у революцію. Переховувалися від когось, або наздоганяли? – спитав Шевченко лікаря.

– Це, ви знаєте, давно вже було. Уже й пам’ять не та, не пригадаю, – промовив Олександр Семенович.

– Угу, не пригадаєш. І таке бува, – всміхнувся Федот.

Вони помовчали. Кінь продирався стежками, уперто йшов уздовж вітровалу.

– А мою жінку теж Сашкою кличуть. Отакий збіг, – оповістив чоловік.

– Ваша правда, украй рідкісне ім’я, – погодився лікар і злегка посміхнувся.

– Так от, стою я, було, коло хати, а вона йде з відрами повними, до криниці ходила… – Федот не встиг доказати свою історію. Жвавий зненацька рипнувся й побіг швидше. Він прискорив хід своїми старезними ногами, а це могло відбутися лише в одному випадку – кінь відчув небезпеку. Довго гадати не довелося: удалині стало чути завивання, а згодом, уже значно ближче, ще, і трохи пізніше знову.

– Вовки! Зграя! – заволав Федот, та так голосно, що Петро прокинувся, а лікар підвівся й ледь не впав із санок.

– Либонь пронесе. Боже спаси й убережи, – пробубонів Шевченко й почав нишпорити по соломі біля переднього щитка – там він сховав сокиру.

Санки пішли хутчіше, зимовий вітер зашкрябав у вухах, мов шепіт. Здавалося, кожна тінь у лісі зворушилася, задрижала, затріпотіла. І тут повз них промайнув сірий привид. Згодом обіч – ще один. І ще.

– Заганяють! – так само голосно сповістив Федот.

Стало моторошно, неначе сам жах матеріалізувався й тепер гнався за ними, протягуючи свої страшні, потворні лапи, бажаючи доторкнутися до живого людського м’яса. Нема нічого більш звичайного і разом з цим більш страшного за тваринний переляк! Тоді людина перетворюється на чудовисько, готова до найнеможливіших учинків. Межа, яка відокремлює готовність від утілення, щезає миттєво, за одну секунду, за якою починаються кошмарні події – або не починаються, якщо людина переборола свій страх і залишилася людиною. Потім ще довго вона буде пригадувати розмазані деталі свого страху. Але страх не є гріхом, це дар Божий, ним рятуємося, а не хоробрістю.

Ось і тепер трійця в лісі відчайдушно вдивлялась у темні лісові силуети. Небезпека могла прийти з будь-якого боку. Смерть не має контурів, так само як і життя легко втрачає свою плоть. Ліворуч пролунав гучний тріск, дошкульний, мов удар батога. Лікар підвівся, аби роздивитися, тої ж миті Жвавий узяв праворуч, Олександр Семенович незграбно змахнув руками, а тоді повалився в біляву снігову вату.

– А-а-а! – заволав лікар, і його галас майже миттєво вщух – санки неслись уперед. Лише тьмяний силует доктора, що вовтузився в снігу, лишився в лісовій хащі.

Федот смикнув віжки на себе, але Жвавий відмовлявся слухатися. Він відчував вовчий дух і тепер панічно намагався сховатися в безпечне місце, тікаючи світ за очі.

– Тримай віжки! – Федот гукнув Петрові, а сам ухопив сокиру й стрибнув із санок.

Сторчака пролетів навскоси, учасно вперся руками, зупинився біля товстого, як кабанячий тулуб, стовбура. Завивання підозріло стихло.

– Недобре це, ой недобре – зашипів Федот та побіг назад, на місце, де впав лікар.

Товстий одяг заважав бігти, Шевченко шпортався, захекався. Правою рукою він незграбно тримав сокиру, перестрибував ямки, іноді провалюючись по самі коліна. Він пересувався товстим сніговим простирадлом і вже бачив попереду темний контур. Федот заспішив, спробував прискоритись. Несподівано він впав, розтягнувся, але одразу ж підібрався, устав і побачив, як щось чорно-сіре кинулося на фігуру неподалік.

– Ол…кса…др Сем…н…ч, – прохрипів він та метнувся до лікаря.

Звідти вже лунав злий дикий рик. Кілька вовків обступили людину, один, особливо нахабний, кидався, але лікар поки що відбивався палицею. Здалека видно було, як кожен новий напад робив його слабшим. Вовки відчували легку здобич і не здавалися. Одної миті величезний, сірий, як сталь, самець кинувся на чоловіка, і той інстинктивно викинув руку вперед. Вовк учепився в шубу, прокусив її й повалив у сніг свою здобич. Тоді почав підбиратися до плеча, аби вхопити за горло й прокусити тонку та тендітну плоть шиї. Тої ж миті ще один вовк учепився в лікареву праву ногу, але той важким ударом лівої збив звіра з гомілки. Лікар закричав, буквально завив, мов скалічений пес. Великий самець ухопився вище передпліччя й пробирався до голови. Вовчий писок ткнувся в шубу й трохи розвернувся; можна було роздивитися в темних очах ледь помітне диявольське сяйво, блиск дикої оскаженілої тварини. Щільне хутро вкривало кремезне звіряче тіло, але здавалося, що було видно, як кожен посмик зворушував десятки м’язів, що хвилями прокочувалися під сталевою шкурою. У ніс вдарив сморід: запах, що відрізнявся від собачого, щось первісне, густе, але направду відчутне лише зблизька.

Олександр Семенович подумав, що ось і кінець. На долю секунди перед ним промайнула розкрита паща, звідти потягнуло вже нестерпним смородом, немов пекло розверзнулося перед ним. Жовті ікла блимнули, а потім зійшлися на плечі.

Тут у вовчу голову ввійшла сокира. Федот устиг, він рубонув самця. Вовчина повалився й придавив собою лікаря. У повітрі миттєво постав кривавий запах. Збуджені звірі обступили двох чоловіків. Шевченко спробував витягти сокиру, але та ще глибше увійшла в череп. Треба було притримати мертве тіло ногою й смикнути колун, витягти. Але нічого не вдавалося. Зліва заходив ще один вовк. Прямо приготувався стрибнути інший звір. Вовки гарчали, кидались, клацали зубами. Від цього звуку зводило нерви, кожен шварк щелепи показував, що ось ще на сантиметр вовчисько ближчий до своєї здобичі. Майже невловимо, у широкому стрибку великий вовк кинувся на Федота. Це стало знаком. Інша тварина вчепилась у край шуби, ліворуч посвистом позначив себе ще чийсь стрибок. Ще мить – і звірі кинулись до людей.

На третю ж мить від початку нападу в морозному повітрі пролунало два постріли поспіль. Ліс відгукнувся луною, далеко за ширмою чагарнику два постріли повторились, згодом згасли, заклякли. Тиша, що насунулась згодом, здавалась неприродною, штучною, декоративною. Не було більш ніяких рухів та шорхання. Проте крізь синю імлу можна було роздивитись мертві тіла, що лишились лежати біля тонкого дерева.