Читать книгу Куркуль - Максим Бутченко - Страница 7

Петро підійшов до брата та лікаря. Той лежав горілиць на снігу, а величезний сірий звір спочивав на ньому, поклавши голову на груди. Тонка покручена цівка витікала з-під леза сокири, яка немов уросла в череп тварини. Поруч стояв Федот, біля його ніг розстелилася навзнак ще одна туша вовка. У грудині було видно криваву пляму, що розтеклася вишневою рідиною по димчастій шкірі.

– Живі? Усі? Як там дохтур? – спитав Петро.

У руках він тримав револьвер. Петро підійшов до лікаря; той лежав ані руш, немов закляк.

– Звідки зброя? З яких пір ти це носиш при собі? – спитав Федот брата.

– Тю, дивина! Часи ж бо непрості, – спробував відбрехатися Петро.

Федот підозріло подивився на нього, але поки що допити були не на часі. Він ухопив звіра за задні лапи й стягнув з Олександра Семеновича. Той не рухався, здавалося, що він заснув.

– Що за дурня? – пробуркотів Шевченко й підставив долоню до рота лежачого – теплий струм повітря доторкнувся до шкіри, попестивши її в легкому видиху.

За кілька хвилин лікар отямився. Він трохи підвівся – кров, що розлилася на манній каші снігу малиновим сиропом, усмокталася плямами-клаптиками. Тіло вовка валялося, мов скинута шуба. Брати вже підігнали санки, аби продовжити подорож. Лікар намагався підвестися, і раптом сильний біль різонув його гомілку – там відкрилася рвана рана, з потрощених штанів випадав шмат червоного м’яса, відкриваючи покручені калинові шари м’язів.

Брати допомогли Олександру Семеновичу всістися на санки. Лікар злегка стогнав, Федот кректав, Петро стиснув уста. А на сході, там, де закінчувався ліс, темно-синій небокрай наливався світлом і посилав надію. Густота нічних барв стерлася, злиняла; далеко попереду визрівав світанок. До нього й поїхали мандрівники. Шевченко нукав коня, а той, гучно пирхаючи, був тільки радий забратися з цього проклятого місця. Вони їхали полем, а попереду від них на хвилястій стрічці небокраю набрякало сонце. Воно світило рожевим згори і, мов серпанок, висіло над землею. А нижче цей серпанок перетворювався на перестиглий червоногарячий м’якуш, що фарбував далину в червлену водянисту барву. Білий сніг знов почервонів, на нього впали скісні промені нового дня.

Коли вони нарешті дісталися Шевченкової хати, донька Ліда не спала. Лихоманка посилилася, дівчинка часом западала в дрімоту, а потім її знову трусило. Саша поралася біля ліжка. Вона так утомилась, що буквально не трималася на ногах. Двері з шумом відчинилися, до кімнати ввійшли Федот, дівер та кульгавий чоловік у порваній шубі та з закривавленою ногою. Федот ішов першим, його кроляча шапка трошки сповзла набік, а на щоці ряснів глибокий, рівний розтин.

– Божечку, що ж ви так довго? – сплеснула руками Саша, а потім уважно подивилась на чоловіка, що саме роздягався. – А на обличчі що?

– Що, що… – забуркотів Федот. – Вовки, стрілянина, трупи. На загал, нічого надзвичайного.

– Як? Чиї? Де? – від несподіванки Саша аж присіла на лаву.

– Нісенітниці верзеш, бабо. Нагрій води, треба рани промити й дитині допомогти. – Чоловік виглядав злим і розводити з нею балачки, вочевидь, не збирався.

Саша знала манеру свого подружжя, його грубий, із надсадою голос привів її до тями. Вона підвелась і кинулася до дерев’яної діжки біля пічки, почала набирати воду, а лікар тим часом намагався закотити зіпсовані брюки.

За півгодини підлатаний медик уже оглядав дівчинку, послухавши спочатку її дихання. Згодом потягнувся до валізки, витяг звідти невеличку прозору пляшечку, в якій білів, мов сніг, порошок. На пляшечці було видно напис латиною.

– Що це за зілля, дядьку? – спитав Федот, сторожко розглядаючи пляшечку.

– Ліки. Аспірин, з-за кордону привезений, – відповів лікар і, відміривши дозу, змусив дитину проковтнути й запити водою.

Ліда скривилась, немов з’їла кисле яблуко.

– Справи кепські, сильне запалення. Щоб на легені не перекинулось, – заклопотано промовив Олександр Семенович.

– Робіть, дядьку, що зможете. Розрахуюся вповні. Аби тільки дівчинка жива була, – насупився Федот.

Лікар хотів був сказати, що в нього таких хворих – море, але згадав про сокиру й вищир вовчого писка й нічого не відповів. Лише почав копирсатися у валізці та діставати невідомі колбочки й коробочки. Згодом він роз’яснив, як треба пацієнтці приймати ліки, наказав розтирати спиртовим та трав’яним настоєм груди, класти теплі компреси.

– Усе налагодиться, не переймайтеся, – обнадійливо сказав Олександр Семенович і почав одягатися.

Тієї ж миті Федот засунув йому в кишеню кілька купюр, а Петро заходився збиратися – було конче треба відвести лікаря назад у район. Тільки-но вони щезли за дверима, Шевченко підійшов до доньки. Та все ще лежала крижем, Саша іноді підходила до неї й мацала лоба, а тоді важко хитала головою.

– Відпочинь, мати. Я посиджу трохи. – Федот доторкнувся до плеча дружини, а вона подивилася на нього змученим поглядом.

– Я ще можу, ти, мабуть, побільше втомився, – відповіла вона.

– Ні, посиджу, піди покуняй, – не вгамовувався чоловік.

Сперечатися з ним було марно, тому Саша підвелася, притримуючи край світлої сукні, пішла, лягла в ліжко і майже миттєво заснула. Федот сидів біля доньки, іноді трохи нахилявся, затримувався на кілька хвилин, а згодом знов випростувався. Однієї миті він застиг, доторкнувся до маленьких долоньок дівчинки, притримуючи їх, немов усе тягнув її з ополонки. Чолов’яга сидів біля своєї дитини та іноді ворушив губами. Так низько й прозоро, що цей шелест не можна було розпізнати навіть на відстані трьох ліктів. Його слова здавалися глухуватим, прямим степовим вітром, що посвистує посеред поля пшениці. Кожна фраза, яку він шепотів із придихом, пурхала понад Лідою, загортала її у серпанок слів. Батько говорив і говорив. До дівчинки долітав жалісний зойк пораненої, змученої людини. Шевченко заголосив. Величезним замусоленим кулаком із темними візерунками мозолів та брудом, що в’ївся попід нігті, він водив по обличчю, розтираючи величезні чоловічі сльози. Батько шепотів слова, притулившись до волосся своєї доньки – слова, які могла почути лише вона.

Потім зовсім знесилений Федот опустив голову, підпер її рукою й провалився в туманну та німу порожнечу. Невідомо скільки в хаті висіла тиша, як раптом вхідні двері з різким хрускотом відчинились і всередину увійшло одразу кілька людей. Шевченко зірвався на ноги, приголомшений таким несподіваним уторгненням. Перед ним стояли здебільшого незнайомі люди. Декілька з них були вбрані в зеленуваті шинелі. Декілька – у пальто, що видавали міських, а між тими та іншими стояли міліціонер, голова та ще один похмурий незнайомий тип.

– Хто такі? Що тут робите? – гримнув Федот так, що жінка його аж підскочила на ліжку.

Натовп розступився, і вперед вийшов похмурий.

– Згідно постанові про продрозкладку ти маєш здати сто пудів пшениці та двадцять пудів м’яса живої ваги.

– Так було ж ось тільки, лише другий тиждень пішов. Ви здуріли? – Федот спробував підійти до того, хто говорив, але той сам зробив перший крок.

– Товаришу, балачки тут зайві. Цього вимагає партія. Ти маєш бути свідомим і сам зобов’язаний був прийти до сільради, аби здати зайві матеріальні статки.

– Зайві?! Та то все оцими от руками зароблено, на оцьому горбі…

– Відставити балачки! Що за цирк на дроті! Хлопці, перевіряйте комору й у садок зайдіть.

– Як? Як? Як? – застогнав ще більше Федот.

Саша встала між ним та похмурим гостем, а решта розвернулися та розійшлися по двору. У кімнаті лишилися самі голова та міліціонер, а також найголовніший, що керував операцією.

– Казав я тобі, Федоте, не норовися. Що ти розрух чиниш? – промовив голова.

– Та хто таке бачив, щоб серед чистого здоров’я… Удерлися… Пооббирали… Пуд житньої чотирнадцять карбованців коштує! На такий кошт ви мене грабуєте! Ондо дитина хвора… Іроди!

– Но, полегше. Ти зараз доварнякаєшся, – утрутився міліціонер.

– Може, товариш утомився, не варто аж так. Відпочине, усе зрозуміє, – зупинив міліціонера похмурий.

– Я… Та як же… Я… – лепетав Федот.

– Угамуйся, рідненький. Тільки не зараз. Диви, може Лідочці легше буде, а майно ми наживемо! – намагалася заспокоїти його дружина.

Федот осів на лавку, а перед ним стояли трійця чоловіків, що височіли тином, не даючи господарю ані продиху, ані спокою.

– От і добре, потерпи трохи, – Саша прошепотіла-продихала йому у вухо, а сама сіла поруч із чоловіком.

Голова, побачивши, як заспокоївся Шевченко, став хоробрим, вийшов уперед, пройшовся по хаті.

– Та ти й культжитзбір за минулий місяць не здав. Вісімдесят карбованців з тебе. Згадав я вчасно! – промовив він.

– Не могло такого статися! Я кожен раз тобі віддавав, – відбив Федот.

– Це я… – почав був голова, але закінчити він не встиг. До суперечки втрутився похмурий тип, що підвів руку, і у кімнаті одразу запанувала тиша. Він потер підборіддя, дивлячись, як обурюється Федот; на обличчі похмурого промайнула темна, недобра тінь.

– Так, товариші. Я все зрозумів. Одноосібник Шевченко сперечається з представниками влади, не бажає взаємодіяти, демонструє куркульську натуру. Вважаю, що «холодна» його остудить. На два дні, нехай замислиться над своєю поведінкою.

Саша від здивування розтулила рота, намагалася щось сказати, але лише безтямно хапала повітря, немов риба на мілині. Федот був метнувся на похмурого, зробив крок, але тут жінка впала йому в ноги, ухопила за стегно й заволала:

– Згубиш нас всіх, Федюнчику! Зупинись, не треба. Або згубиш нас.

– Та я вас всіх…

– Федюнчику, рідненький, зупинись! Побережи нас із дівчатами, з торбою підемо!

Саша розридалася, сльози почали крапати, потекли по її обличчі, немов вона втрапила під дощ. Жіноча душа рвалася на клапті, величезний жах охопив її, мов холодний зимовий вітер. Олександра трималася за чоловікову штанину, вчепилася в нього, наче він сам Господь Бог і лише він здатен вирішити їхню долю, припинити її муки або ж кинути в пекло. Жінка, заволавши, утримала, зупинила Федота. Той дивився на неї очманіло, його фізію немовби паралізувало, він завмер і не міг зрушити з місця.

Міліціонер покликав декого з тих, хто тягав мішки з пшеницею. Вони зайшли в хату, підхопили Шевченка за руки, і він покірно, мов ягня, пішов із комсомольцями. На дворі відбувалося казна що: чужинці не жартома розійшлися й гребли з комори все зерно. Розтоптаним снігом протягнувся цівкою плутаний слід: один з мішків прогризли миші, і пшениця витікала струмком, розсипаючись по білому помосту жовклою, переривистою лінією, мов намальованою рукою. Краєм ока Федот примітив, як у відчинених дверях мерехтять пальтові фігури, а тоді повітря розрізав поросячий вереск. Федот було кинувся, але на поріг вибігла Саша. Її світлу ситцеву сукню в горошок підхопив зимовий вітер, надувши, наче вітрило. Вона притримувала одною рукою своє вбрання, а іншу простягла до чоловіка. Тоненька жінка стояла на невисоких дерев’яних сходах, а коло неї швендяли незнайомі чолов’яги, косо придивляючись. Але вона нікого не помічала, дивилась на своє подружжя посеред двору й долонею, здавалося, утримувала чоловіка, благала не втручатися. Її рука тягнулась до нього, застигнувши, мов долоня жінки Лота. Саша мовчала. Слова виявилися непотрібними. Федот ще ніколи не бачив свою дружину такою – божевільною та прекрасною. Темне Сашине волосся пестив вітерець, злегка приховуючи кучерями ліву частину її тонкого блідого обличчя. Червоні, як пізній захід сонця, вуста були трохи відкриті, зелені очі здавалися лугом літніх трав. Від цього у Федота перехопило подих, він витріщився у відкриту долоню дружини й нічого іншого не робив. Так тривало одну мить, а може, одну вічність.

Шевченко подумав, що треба все це зупинити. Він люто стиснув кулаки, але, аби не бачити того, що відбувалося, опустив очі й попрямував за сільським міліціонером.

За годину він уже сидів на підвалі – у «холодній», як його ще називали. Це був льох колишнього панського будинку. На кам’яному підмурку були розкидані шматки дощок, трошки соломи, біля стіни – два величезні бруси, що замінювали опори ліжка. Поперек них лежали два розпили, на яких відпочивали арештанти. На стінах, що були викладені з пласких кам’янців, плодилась пліснява, яка зеленіла в порожнечах, а деінде сіріла й перетворювалася на землянисто-олов’яні смуги. Згори, над самою землею, видно було невеличке віконце, розміром у півліктя. Його перекривали три залізні ковані смуги, виконуючи таким чином роль решітки у в’язниці. Іноді, коли ішов сніг, дрібні, мов крупа, сніжинки залітали до підвалу, а тоді, повільно кружляючи у своєму холодному й відстороненому вальсі, спускалися на вогку підлогу. Світло вповзало до віконця, немов змія, тонкою стрічкою. Федот озирнувся – похмуре приміщення тиснуло з усіх боків, нависало, звужувало й без цього невеличкий простір. Як же ж воно так сталося? Де це він знаходиться й чому? Коли він раптом перетворився на вигнанця, переступив цю межу й опинився в очах влади злочинцем?

У душі паскудно торохкало, буцімто зламались механізми й випали гвинтики. Усе було не так.

– Та мать же ж твою йоб! – закричав Федот, і кам’яний грот підсилив звук, надаючи матерній лайці низьку й зловісну тональність.

Шевченко опустився на дрова, присів, уперся в кут. Незрозуміло, хто він тепер? Усе життя вважав себе хліборобом, єдине, чим переймався, – посіяти й зібрати врожай… Коли батько почув, що в Петрограді стався переворот, то пішов, здав родинне золото – дві каблучки та невеличкий кулон – у найближчому містечку лихварю. Тоді приїхав, віддав Федоту гроші, наказав докласти, купити корову:

– Скінчився вік, синку. Тепер починається темрява. Серцем чую, що будемо виживати, а жити – ні, – сказав він.

З того дня Шевченко все робив, аби залишитись у світі живих. І яка його доля? Сидить у холодній. Хату розграбовано, донька хвора. Де взяти надію? Як зустріти завтрашній день? Ці думки зробили Федотову голову важкою. Так він розмірковував, а на вулиці знову посипав сніг. Білий порошок улітав у тонкий отвір, висипався на чорну підлогу, укриваючи її тонкою молочною пінкою. Снігу насипало вже добряче, навіть утворилася невеличка грудка. Чоловік у підвалі мовчав, виразно позіхав. Зненацька на нього впало каміння роздумів, його завалило брилами думок, придавило до дна. Федот опустився на тапчан, примостився і, коли тіло набуло горизонтального положення, відразу заснув.

Гуркоту дверей Шевченко вже не чув. Так само, як і того, що до підвалу ввійшов ще один чоловік. Новак подивився на лежачого з певним співчуттям, немовби пожалів свого співкамерника. Згодом трошки пройшовся, підняв стару поламану дошку. Створив із каменюк щось, схоже на стілець, підклав деревину, як лавку, та й гепнувся туди. Час тягнувся гречаним медом – так само темний та густий. Довго нічого не відбувалося. Новак устиг закуняти, прокинутися. З вікна виливалась у камеру синь, насичена кольором, з часом вона гусла, пізніше неминуче перетворювалась у сизо-брудний тон, тьмяніла і через годину зовсім почорніла. Настав вечір. Тут Федот спробував перевернутися, та невдало – скотився з дощок на втрамбовану земляну підлогу.

– Гей, обережніше тут, бо лоба розіб’єш. Чим я тебе лікувати буду – сказав новак.

Шевченко заспаний придивився, підвівся, сів на ліжак.

– Несторе, то ти?

– А хто ж? Я, чорт мене забирай, – відповів Нестор.

– Якого біса ти тут?

– Та язик мій язикатий винний.

– Он як. Цього разу що?

– Ну, ти мене знаєш. Стою я, дивлюся, як майно твоє виносять. Хлопці молоді зовсім, тонковусі, як наш старий панотець. Пам’ятаєш його, як він одного разу службу закінчив та й вийшов до лісу, а повернувся напідпитку…

– Почекай ти зі своїм попом! Ти як та річка весняна – вируєш, берегів не бачиш. Давай про те, за що ти сюди загримів.

– Так я ж тобі й кажу! Ти, Федьку, примхливий, як дитина, то розкажи, то не кажи!

– Ага, пізнаю Нестора. Добре, давай уже в’яжи свою в’язанку. Я нікуди не поспішаю.

– Так, так, іде панотець, а йому назустріч дід Никон, жив під горбом, пам’ятаєш? Він ще тоді молодий був.

Федот глибоко зітхнув.

– … який йому й каже…

– Здається, я це чув…

– Не перебивай старших! Ага. Каже йому: «Ти чого це, панотець, набрався тако»?

– І що той?

– А той мовчить. Потім Никон каже: «Ти нині літургію невірно служив». Піп наш мовчить. «А ти євхаристію не з того місця почав!» Панотець – могила. «А ти святу чашу після причастя на місце не доніс!» Тут піп не втримався: «Послухай, синку. Я ж не баптист і не католик. Я православний. Можу і в пику дати!»

Тут Нестор засміявся, закрякав, мов качка. А згодом захрюкав, голосно та щиро. І раптом стих. Схопився за бік, де в нього щось стрільнуло. Від побаченого Федот мимоволі посміхнувся.

– Ой, чогось це смикнуло в бочині. Чи я не втратив свої детальки по дорозі? – пробуркотів Нестор.

– Ти, батьку, хоч переоблік подекуди роби, перевіряй чи на місці руки-ноги. Старість – не радість!

– Це ти вірно брешеш. Іноді підведуся зранку. Розплющу очі – овва, усе біле! Як той перший сніг. А по макітрі думка пробігла, мов сусідський кіт. Думаю: ну все, відмучився. Потрапив у Царство Небесне. І чекаю тоді, коли ж Петро-апостол покличе, визначати, куди мене підселять – у рай чи пак у пекло. А тоді придивляюсь – Матір Божа! – ганчірка з пічки злетіла, накрила голову. От, думаю, йолоп! Докотився до чого. У рай він захотів! Уставай та йди працюй у той колгосп, чорт його забирай! Так я ще трошки полежав із портянкою на пиці та з усмішкою кривою…

Федот знову посміхнувся. Скільки знав Нестора, завжди він був такий. Переслухати його було неможливо. Одна оповідка обривалася й починалася інша. Треба було витратити цілий день, аби вислухати всі його байки, спогади, а подекуди й відверті фантазії. Але, коли довелося комусь його вповні дослухати, той був здивований: початок Несторової повісті минулих літ гладко зв’язувався з кінцем. Він якимось невідомим відчуттям оповідача відчував, як розповісти про дивовижні речі, пригоди, події, а згодом зв’язати все це в щільний вузол й піднести слухачу. Але мало хто міг витримати стільки, скільки Нестор промовляв. Зазвичай селяни йшли на середині розповіді, а до нього приклеїлось прізвисько «Нестор-маніфестор» через бажання додавати своїм бувальщинам штилю високої урочистості.

Однак тепер, у підвалі, поспішати було нема куди, тому Федот припинив перебивати старого, що почав блукати темними кутами своєї свідомості, подекуди виносячи на світ Божий, як з печери, якесь чудернацьке слово або цікаву оповідку. Нехай не завжди дослухували, але в селі Нестора за це, загалом, любили. Ну, як любили – наскільки взагалі можуть сільські люди щиро ставитися до ближнього. Але всю цю щирість Нестор використовував на повну. Він був не такий, як усі інші…

Отже, новий ув’язнений почав розповідати, як же так сталося, що він опинився на підвалі. Упоравшись із нещасним панотцем Никоном, Нестор розказав, що вийшов на вулицю й підійшов до Федотової хвіртки. У цю мить тонковусі (чорт їх забирай, аби знов не піти по колу!) тягали мішки, складали їх на санки, а тоді знову йшли до комори. Підігнали ще віз. Нестор крутився поблизу й не знав, що Шевченка вже взяли.

– Забирайся, старий! Чого тут швендяєш? – буркнув один із носіїв.

Тої ж миті з двора вийшов похмурий товариш, біля якого чимчикував уважно слухаючий голова.

– Я тобі кажу, а ти чуй та мовчи! – говорив похмурий своєму співбесідникові.

– Так я стараюсь! Бачите, цілий день вештаюсь хатами, усе прибираю.

– Мало, я тобі кажу. Мало. У тебе скільки заможних? Вважай, двадцять п’ять дворів. Ось тобі і півтори тисячі пудів зерна здати.

– Та де стільки! Я не сплю, жінку свою місяць не мацав, усе ходжу по одноосібниках. Ховають вони…

– А ти для чого тут? Партія на тебе надію покладає. Чи ти думаєш, в інших менший план? А можливо, ти вважаєш, що партія план із дурного розуму взяла, вигадала?

– І близько ні! Ні! Я з усієї сили… От тільки б часу трошки більше…

– Нема в тебе часу. Термін до кінця тижня, або сам тебе під суд віддам. Не хочу тебе дарма лякати, але застрелю на місці, щоб ти знав!

Промовивши це, похмурий пішов назустріч санкам, які прибули, аби його забрати. А голова так і залишився стояти, де стояв. Його щільне, яскраво-журавлинове обличчя пішло білими плямами, очі почали бігати, утративши фокус. Голова почав нервово терти долонею стару шкіряну папку, яку він носив для більшої солідності, – папка завжди була порожня.

– Який суворий! Певно що повноважний! Так тебе відтягнув, аж штани твої тріснули, – зі звичайною своєю посмішкою відгукнувся Нестор, якій мимоволі став свідком бесіди.

Тут голова повернувся до того, хто це промовив, подивився на нього, ніби бачив уперше. Хотів було закричати, та, спантеличений попередньою розмовою, утримався. Лише сильніше побілів, зовсім як той небіжчик, легесенько похитався з боку на бік, але встояв на місці. Зненацька до них підійшов міліціонер, який устиг відвести Федота до «холодної». Голова стиха гавкнув, наказав, аби Нестора також відправили до підвалу. Грізний правоохоронець без пояснень кинувся виконувати наказ, ухопив нехлюя й порушника радянського порядку за рукав та потягнув у бік панського будинку. Вони повільно пішли, від їхніх кроків лунало потріскування закостенілого лютневого снігу. І тої ж миті ошалілий голова сільради обернувся, подивився в бік двох фігур, що йшли від нього. Його погляд крутився неуважно й довго. Голова ніяк не міг отямитись, кишки його колотилися, немов намагалися знайти вихід із тіла; він навіть не уявляв, до чого призведе його останній вчинок.