Читать книгу Жорстоке небо - Максим Кидрук - Страница 10

Розділ І
5

Оглавление

13 лютого 2013, 21:43 (UTC +1) Міжнародний аеропорт Париж-Північ

Ангар технічного обслуговування і базових служб

Стіни кімнати для відпочинку, розміщеної в ангарі технічного обслуговування і базових служб аеропорту на висоті семи метрів над бетонною долівкою, здавалось, пашіли вогнем. Ноель не міг на них дивитися, від одного позирку хлопцю робилося зле: кожною молекулою чорної шкіри він відчував, як підлога, стіни та стеля пульсують нестерпним жаром, як переливаються всіма відтінками червоного і помаранчевого, випромінюючи вбивче сяйво. Так… те трикляте сяйво дошкуляло найбільше. Воно висушувало легені, роз’їдало нутрощі, розщеплювало черепну коробку й випікало мозок. В уяві Ноеля гіпсокартонні стіни перетворились на розплавлений метал з доменної печі, задивившись на який можна осліпнути.

Насправді ні жару, ні світла не було, а проте відчуття відзначалися такою реалістичністю, що хлопець двічі виходив на рампу, яка огинала ангар по периметру, і пильно придивлявся до кімнати, переконуючись, що ніякий загадковий велетень не обсмалює стіни гігантськими пальниками. Прохолодне повітря ангара, що разюче контрастувало із застояною, перегрітою атмосферою кімнати для відпочинку наземного персоналу, повертало Ноеля до тями, він розумів, що пекуче сяйво – лише продукт його уяви, і за п’ять хвилин, змерзнувши, хлопчина повертався до офісу, де, втім, усе починалося спочатку. Втомлений мозок розм’якав під дією розігрітого й збіднілого на кисень повітря, і невидимі промені, що тягнулись від стін, угризалися в шкіру. Бідоласі здавалося, що його посадили в прозору плексигласову капсулу, котра на всіх парах наближається до Сонця.

А ще Ноелю ввижалося, наче в голові, якраз під тім’ячком, засів велетенський рогатий жук, який, повільно перебираючи цупкими кострубатими лапками, виїдав його мозок. Що було зовсім погано, так це те, що жук не зникав навіть тоді, коли Ноель виходив на холодне повітря.

З учорашнього вечора двадцятип’ятирічний Ноель Леґрас не знаходив собі місця. Він не спав тридцять шість годин, але не усвідомлював цього. До закінчення 8-годинної робочої зміни лишалося менше ніж п’ятнадцять хвилин, хоча цього Ноель Леґрас теж не усвідомлював. Атлетичної статури темношкірий француз алжирського походження всю добу думав про одне. А точніше – про одну.

Свєта.

Так звали жінку – двадцятивосьмирічну білоруску, – з якою протягом минулих двох місяців зустрічався Ноель. Стосовно «зустрічався» Ноель не мав певності: їхні стосунки зі Свєтою було непросто класифікувати, і, відверто кажучи, нічого справді серйозного (якщо не зважати на несамовитий секс в усіх можливих позах і найнеймовірніших місцях) за дев’ять тижнів не відбулося. Єдине, у чому Ноель був упевнений, – якщо так триватиме далі, то два місяці зі Свєтою стануть останніми місяцями його життя.

«Свєта… Свєта… Свєта… Свєтлана…» – безперестану бурмотав Леґрас, і з кожним разом його серце стискалося все більше, немов старезна масивна зоря, у якій вигоріло дотла все паливо і яка колапсує, провалюється сама в себе під дією власного тяжіння, зменшується до мікроскопічних розмірів, урешті-решт, перетворюючись на чорну діру.

Свєтлана Новікова працювала на посаді провідного спеціаліста відділу маркетингу і збуту в одному з офісів сталеплавильного гіганта «ArcelorMittal»[31] у містечку Мо,[32] яке станом на 2013-й, по суті, ввійшло в агломерацію Парижа. Свєтлана покинула Мінськ 2008-го, два роки навчалась на магістра в Королівському технологічному інституті Стокгольма, по тому протягом року захистила другий диплом у Каталонському політехнічному інституті та, зрештою, осіла у Франції, влаштувавшись працювати в «ArcelorMittal». Здебільшого завдяки вільному знанню чотирьох мов (англійської, французької, іспанської, російської), наявності двох магістерських робіт і – не в останню чергу – надприродній харизмі Свєтлана стала незамінним менеджером і могла розраховувати на швидке підвищення.

Аеропорт Париж-Північ знаходиться неподалік від Мо, і більшість наземного персоналу, що обслуговує літаки й летовище, живуть поряд. Будинок франко-алжирця Леґраса знаходився якраз напроти будівлі, у якій квартирували співробітники «ArcelorMittal», котрі ще не мали власного житла або переїхали до Мо з інших регіонів Франції.

Новікова першою поклала око на широкоплечого темношкірого сусіда, який попервах навіть не дивився в бік невисокої фарбованої білявки, котра на підборах ледь діставала йому до плеча. Через трохи вони почали впізнавали одне одного, коли зустрічались на подвір’ї, але не віталися. Аж поки одного дня Свєта не помітила Ноеля в супермаркеті, куди мала звичку ходити на закупи, і вирішила діяти: набрала речей і харчів стільки, що ледве вмістилось у чотири пакети, залишила власне авто на стоянці біля магазину і, вичекавши, поки кремезний француз вийде з будівлі, подріботіла до будинку, ледь не лопаючись від натуги. Крутійство спрацювало: Ноель Леґрас наздогнав дівчину і галантно запропонував допомогу. Наступного дня вони повечеряли разом, а далі – пішло-поїхало.

Для Ноеля роман починався як зазвичай – ніщо не віщувало біди. Протягом першого тижня Свєту трясло від хоті, коли вона бачила темношкірого француза оголеним. Ноель звик до того, як на його тіло – особливо на причандали, котрі в ерегованому стані білоруска не могла обхопити поставленими одна на іншу долонями, – реагують білошкірі європейки. Він дарував насолоду і сам насолоджувався, очікуючи, що з дня на день невисока слов’янка з великими сірими очима «підсяде» на нього, закохається без задніх ніг і благатиме щоночі, щоб він дозволив погицати на його прутні. Втім, цього разу все обернулось інакше. Ноель недооцінив силу її темпераменту, потаємну принадність, що виявлялась не зразу і не зовнішньо. Зовні Свєтлана нічим особливим не вирізнялась. Побачиш таку на фотографії – навіть погляд не затримаєш. Зате коли починала говорити чи сміятись, дівчина змінювалась на очах: від неї, здавалося, розходилось невидиме силове поле, що захоплювало й притягувало всіх чоловіків у радіусі ста метрів. Свєта була розумною, харизматичною, з почуттям гумору. Крім того, непогано заробляла (чи не вдвічі більше за Леґраса, що працював пересічним водієм снігоочисника в аеропорту Париж-Північ), а це означає – була незалежною. Попри це, вона була цілковито розкутою в ліжку… Небавом Ноель збагнув, що це не Свєта обертається на його орбіті, а він сам, наче цепом прив’язаний, немов пійманий атомом електрон, крутиться довкола сіроокої харизматичної білоруски.

Пройшло якихось три тижні, і Ноель Леґрас почав ловити себе на думці, що не може досидіти до кінця зміни, марячи про те, щоб якнайшвидше вскочити у старенький «Рено» і помчати на квартиру до Свєтлани (зважаючи на те, що житло Ноеля було відчутно меншим і завжди брудним, француз лишався ночувати в просторій, по-сучасному обставленій квартирі білоруски). Секс щодня ставав тривіальнішим – Свєту більше не трусило від одного погляду на довжелезний чорний член, вона стогнала менше й рідше, хоча це дивним чином ще дужче прив’язувало Ноеля до слов’янки: він хотів, щоб було, як раніше, хотів, щоб до партнерки повернулось те первісне бездумне обожнювання.

Далі – гірше.

Новікова була вихідцем із неблагополучної східноєвропейської країни, її не цікавило ніщо й нічого, крім кар’єри та фінансового успіху. Вона насміхалася з Ноелевого «Рено» 1998 року випуску, зрідка кепкувала з його малопрестижної роботи. Хлопець знічувався: для француженок не мало ніякого значення, скільки він заробляє, зате перед білорускою француз почувався наче школяр, що не вивчив уроку. З часом бідолашний Леґрас виявив, що його подруга готова на все заради службового підвищення. Абсолютно на все! Кілька разів він бачив, як Свєтлану підвозили додому чоловіки на дорогих авто, «Mercedes-ах» чи «BMW», і не знав, що про те думати.

Півтора тижні назад, віддихуючись у ліжку після чергової безпристрасної ночі, Ноель спробував зав’язати відверту розмову, викласти все, що його бентежить, одначе Свєта відразу осмикнула хлопця, шокувавши заявою про те, що ні до чого, крім сексу, у стосунках не прагне. Леґрас отетерів, але промовчав. Ще кілька місяців тому такі слова викликали б радість. Нині вони підштовхнули його до краю глибоченної прірви, на дні якої чорніло щось слизьке, холодне й абсолютно незнайоме Ноелю – депресія.

Тиждень тому Ноель відчув, що безповоротно втрачає контроль над ситуацією. Свєта вперше відмовилась від сексу, а наступного дня ніби ненароком зауважила, що її підвищили і невдовзі вона переїжджає до Реймса,[33] де працюватиме в головному офісі французького відділу «ArcelorMittal». Земля захиталася під дебелим французом.

Чотири дні вони не бачились. Учора ввечері Ноель не витримав і першим потюпав до Свєтлани миритися. Вона була вдома (він бачив світло у вікні її квартири), але не відчинила. Хлопець стояв під дверима під’їзду і тиснув на кнопку дзвінка, поки не заболів палець, але зрештою, ледь не плачучи, був змушений відступити. Як на лихо, біля під’їзду стояв невідь-чий здоровенний «Cadillac» – машина, якої раніше ніколи не було на подвір’ї. Згодом світло згасло.

Ноель Леґрас ніч не спав, уявляючи, як білоруска виробляє з якимсь старим пердуном з «ArcelorMittal» усе те, що кілька днів тому робила в ліжку з ним.

Прийшовши зранку на роботу, він узявся надзвонювати Свєтлані: впродовж першої половини дня набрав номер її телефону не менше двох десятків разів. Новікова жодного разу не відповіла, а після десятого чи одинадцятого дзвінка вимкнула телефон – механічний голос у трубці байдуже повідомляв, що абонент тимчасово знаходиться поза зоною досяжності.

Саме через це Ноель метався кімнатою для відпочинку, немов дикий звір у клітці, згинаючись під тиском невидимого світла.

«Свєта… Свєта… Свєтлана…» – слов’янське ім’я, котре попервах так важко було вимовляти, ні на секунду не йшло з голови. З періодичністю раз на три-чотири години відчай переброджував у лютощі – Ноель думав, що пошматує дівчину, щойно побачить її, уявляв, як душитиме її власними руками, наче осатанілий Отелло Дездемону, налягаючи всім тілом, притискаючи білоруску до ліжка, на якому вони стільки разів кохалися, втім… гнів не тривав довго. Картини розправи змінювались видінням того, як Свєтлана, пустотливо пирскаючи, обціловує його безволосі груди і рельєфний живіт, або як вони, обнявшись, сидять у кав’ярні на березі Сени, спостерігаючи, як перші грудневі сніжинки лягають на бруківку і дорожній асфальт. У такі моменти Ноелю здавалося, що згори вниз по тілу, зминаючи на шляху легені, опускається ліфт; його груди стискало, причому так, що хлопець ледве міг дихати, і бідолаха з гіркотою усвідомлював: якщо раптом, з невідомо якої причини, Свєтлана Новікова здумає завітати до нього на роботу, він гепнеться на коліна в той момент, коли помітить її, і благатиме дівчину не йти, не покидати його.

Пролунав дзвінок. Від несподіванки Ноель гикнув і подивився на мобільний телефон, який не випускав з рук протягом останньої години. Екран мобілки лишався темним. Француз насупився, та після другого дзвінка, який ударив відразу після першого, збагнув, що сигнал долинає збоку. Деренчав причеплений до стіни ліворуч від входу службовий телефон. Ноель підійшов і зняв трубку.

– Алло…

– Алло! Алло-о! Ноелю, це ти?

Леґрас – єдиний, хто лишився в ангарі. Його колеги працювали надворі, поливаючи літаки, що готувались до відльоту, рідиною проти обледеніння і заправляючи пальним ті, що стояли біля терміналів.

– Так.

– Це Робер Паск’єр. Знаю, знаю, що твоя зміна закінчується, але мушу, ти сам бачиш, що робиться з погодою, просити тебе попрацювати понаднормово.

– Так, – загальмовано відповів темношкірий француз. Він чув начальника, сприймав усе, що той говорив, але з-перед очей Ноеля не сходило обличчя Свєтлани, котра от-от дійде до оргазму.

Із трубки посипались слова:

– Нарешті маєш можливість побавитись своєю іграшкою, – зрозуміло, що аеропорт потребував послуг снігоочисника лише тоді, коли йшов сніг. Крім розчищення смуг і руліжних доріжок, до обов’язків Ноеля Леґраса належало підтримання аеропортової техніки, «розквартированої» в ангарі технічного обслуговування і базових служб, у робочому стані. Влітку Ноель, окрім догляду за технікою, займався доправленням на лайнери таць із їдлом та напоями, але загалом ні протягом літа, ні навіть упродовж зими роботою завалений не був. – Запускай і виводь з ангара «Øveraasen». Маєш якнайшвидше розчистити смугу 04L-22R. Зауваж: смуга 04R-22L у цей час працюватиме: на неї приземлятимуться літаки. Коли виїдеш на Джульєт,[34] зупинись і зв’яжися з диспетчером, хай проведе тебе, щоб не заважати лайнерам, які рулитимуть до терміналів.

Француз отупіло мовчав, відчуваючи, як жук, що засів під тім’ям, нервово перебирає лапками.

– Ноелю, агов! – витримавши паузу, рявкнув Паск’єр. – Ти мене чуєш?

– Так… е… так, месьє Паск’єр.

– Там роботи хвилин на сорок, але постарайся, ну… хоча б за двадцять п’ять хвилин. Зможеш?… Чорт забирай, ти чуєш мене чи ні?!

– Чую, месьє Паск’єр!

Ноель Леґрас помалу прокидався. Недарма кажуть, що робота (саме робота, а не час) – найкращий лікар. Закоханий чи ні, у шмарклях чи без них, Ноель осягав покладену на нього відповідальність і намагався струсити заціпеніння, яке скувало м’язи.

– Тоді воруши поршнями, йолопе, у нас критична ситуація!! – проричав Паск’єр.

Крик подіяв.

На ходу натягуючи формену куртку, Ноель спустився з рампи і дістався велетенського норвезького снігоочисника «RS 400»; машина важила 12 тонн, майже як три слони. Француз пересувався швидко, але все ще діяв механічно, немов сонна муха, не розуміючи сенсу своїх рухів. Забравшись до кабіни колосального «Øveraasen», він сів за кермо і крутонув ключ запалення. Дизельний двигун «Mercedes Benz Arctos», на колісній базі якого працював снігоочисник, обізвався вмить. Запрацював обігрівач, напомповуючи кабіну гарячим повітрям. Ще за півхвилини грізна машинерія, ощирившись підсвіченим фарами сталевим грейдером, неквапно виповзла з ангара.

І тільки тоді до Ноеля дійшов зміст начальникових слів: «У нас критична ситуація!» Перед ковшем простягалось широченне снігове поле, лиш де-не-де поцятковане маркерами доріжок для маневрування та розмитими плямами на місці габаритних ламп (їхнє світло ледь пробивалось крізь замети). У цей час у повітрі творилось щось неймовірне. Сніг більше не падав. Здавалося, що він пер звідусіль – згори, знизу, зліва, справа. За лічені секунди сніг обгорнув довжелезний снігоочисник липкою сніжною шубою. Ноель озирнувся через плече. Вивіску «MAINTENANCE amp; BASE FACILITIES» над в’їздом до ангара вщент засипало снігом.

Будь-якого іншого дня француз, напевно, лайнувся б, висловлюючи своє враження від побаченого. Або хоча б присвиснув. Але не сьогодні. Ноель Леґрас обвів аеропорт тьмяним поглядом і… промовчав. Почервонілі від утоми очі нагадували олов’яні протези, вставлені в порожні очниці: майже не рухались. Прогріта атмосфера кабіни породжувала асоціації з гнилим повітрям у кімнаті для відпочинку, і Ноель згадав Свєтлану. Русява голівка дівчини виступила на перший план. Жук заворушився, кромсаючи гострими лапками й так пошматований ревнощами мозок. «Свєта… Свєта… Свєта… Свєтлана…»

Француз повернув кермо ліворуч, на автоматі спрямувавши снігоочисник до виїзду на доріжку J. Посеред доріжки, схаменувшись, він опустив ківш і підвісну щітку, що оберталась із максимальною швидкістю 720 об/хв; відтепер «Øveraasen» лишав за собою шестиметрову смугу чистого асфальту.

Через погану видимість й одурманливі думки про віроломну слов’янку Ноель проґавив виїзд на Браво – магістральну руліжну доріжку, що простяглась паралельно смузі 04L-22R уздовж усього аеропорту. Він вихопив із заметілі жовте світлове табло, яке попереджувало про перехрестя, тільки тоді, коли половина ковша вже висунулась на доріжку Браво. Заскрипіли гальма, важко пирхнув компресор. «Øveraasen» спинився.

Сигнальне табло складалося з трьох секцій. Крайні ліва та права секції були призначені для позначення виїздів на Браво; у центральній секції – вміщено стрілку-вказівник на верхній правий кут секції і підпис «SP» – виїзд на доріжку Сьєрра-Папа. Половину центральної й усю праву секції повністю заліпило снігом.

Леґрас роззирнувся. Далеко позаду аеропортовий тягач буксирував літак «Airbus A319» компанії «Air Berlin» назад до термінала. Попереду нікого не було. Ноель спробував згадати, що наказував начальник. Куди їхати? Яку смугу розчищати? Думки плутались, образ Свєтлани, що стовбичив перед очима, заважав сконцентруватися.

Нічого путнього не пригадавши, хлопець зрештою зробив якраз те, що було потрібно, – вийшов на зв’язок із центром управління польотами:

– Диспетчерська… це… е… «Øveraasen RS 400». Я на перетині Джульєтт і Браво. Чекаю ваших розпоряджень.

Жорстоке небо

Подняться наверх