Читать книгу Жорстоке небо - Максим Кидрук - Страница 9

«Лайно».

За півгодини до закінчення зміни тридцятидев’ятирічний Ґастон Луї Лем’єр опустив слухавку на телефон і усвідомив, що через хвилину його робочий день обернеться на пекло. Француз зморщив лоба, вип’яв увінчане цапиною борідкою підборіддя й обвів утомленим поглядом своїх підлеглих, донедавна просто колег – не минуло місяця відтоді, як Лем’єра призначили старшим зміни. Чоловіки посхилялись над радарами і бубоніли в мікрофони, роздаючи інструкції пілотам, чиї літаки підлітали до аеропорту.

Зрештою, скрипнувши від досади зубами, Ґастон оголосив неприємну новину:

– CDG[24] щойно закрили.

На мить у центрі управління повітряним трафіком, розташованому на найвищому поверсі диспетчерської вишки аеропорту Париж-Північ, запала в’язка тиша. Диспетчери із хворобливо блискучими від тривалого споглядання моніторів очима відволіклись від екранів.

– Розтуди його… – долинуло з дальнього кінця овальної зали. Аеропорт ім. Шарля де Голля має на порядок кращу інфраструктуру, ніж Париж-Північ, просто так його не закриватимуть.

– Ми на черзі? – спитав молодий хлопчина, що сидів навпроти Лем’єра.

– Ні-ні, – замотав головою старший зміни, спираючись руками на стіл. – Не через погоду.

Остання фраза справила ефект вибуху бомби.

– Що сталося?!! – хором. У майже одностайний вигук диспетчерів уплелись голоси Жана Лебрюна, метеоролога, і Робера Паск’єра, що відповідав за наземні служби аеропорту. Якщо найбільший аеропорт країни припинив приймати рейси не через погіршення погодних умов, то це означає, що трапилося непоправне, найгірше з усього, що може скоїтися, – катастрофа.

– Стоп! Стоп! Не гарячкуйте, – Ґастон Лем’єр поспішив заспокоїти колег; зморшки на лобі трохи розрівнялися. – Нічого серйозного. А320[25] «Австрійських Авіаліній» повело під час посадки і викинуло за межі посадкової смуги. У літака підкосилась передня стійка шасі, він проорав носом поле і зупинився. Вибуху не було. Через сніг навіть пожежа не зайнялася. Всіх пасажирів і екіпаж успішно евакуювали, жертв немає, але аеропорт щонайменше годину не функціонуватиме.

Ґастон спробував витиснути губами посмішку, та вона згасла. Його колеги, схоже, не поспішали радіти, що інцидент у CDG обійшовся без жертв. Вони міркували про інше – про те ж саме, про що подумав Ґастон, поклавши трубку на телефонний апарат: незабаром почнеться пекло. Аеропорт ім. Шарля де Голля приймає 70 % рейсів, що прибувають до Парижа, і зараз ці 70 % треба кудись подіти.

– І що тепер, шефе? – з абсолютно недоречним сарказмом у голосі запитав той же молодий хлопець, наймолодший диспетчер у зміні.

Витримавши нетривалу паузу, Ґастон Лем’єр глухо вимовив:

– Париж-Орлі[26] не може впоратись. Зважаючи на те, що через буран і нас, і Орлі можуть з хвилини на хвилину закрити, більшість рейсів скерували на запасні аеропорти за межами Парижа. Але… – старший зміни, надувши щоки, з шумом випустив із грудей повітря, – є лайнери, яким потрібно сідати просто зараз, вони не дотягнуть ні до Бове, ні до Орлеана, де снігопад не такий сильний, – ще одна коротка пауза. Ґастон Лем’єр доказав найважливіше. – Мене попросили протриматись ще сорок хвилин, може, більше – годину з лишком, і прийняти літаки, котрі не спромоглися приземлитись у CDG.

Робер Паск’єр, який сидів найближче до розташованих півколом і нахилених назовні панорамних вікон диспетчерської, несвідомо визирнув надвір, зануривши погляд у чорно-біле місиво зі снігу й пітьми, крізь яке ледь просвічувались вогні терміналів і маркерні лампи доріжок для маневрування. За його прикладом троє із чотирьох диспетчерів боязко повели очима в бік вікон. Сорок хвилин? У такий буран?!

– Скільки літаків? – сухо поцікавився Паск’єр. Не договоривши, чоловік механічно підняв трубку стаціонарного телефону, що дзенькнув на його столі. Приклав до вуха.

– Чотирнадцять, – самими губами прошамкав Ґастон Лем’єр. А тоді немов попросив вибачення: – У них там перед інцидентом теж несолодко було.

Хтось тихо присвиснув, диспетчери стривожено заворушились на місцях. До Париж-Північ наближались семеро «своїх» лайнерів, які треба було садовити за розкладом. Відтепер, разом з тими, що докинули з CDG, – уже двадцять один. Приземлити всі протягом сорока хвилин було б непросто навіть за гарної погоди.

– Спокійно, панове! – старший зміни стрепенувся, опанувавши себе, і додав у голос металу. – Ми впораємось! Головне – не панікувати, – Ґастон знову підняв кутики губ. Цього разу посмішка затрималась на лиці, хоча від того не стала менш фальшивою. Чоловік сам не вірив у те, що казав; у животі все переверталося. Намагаючись не виказувати неспокою, що вогнем пропалював нутрощі, Ґастон Лем’єр звернувся до метеоролога: – Жане, що там у нас?

Лебрюн, поправивши окуляри і короткозоро примружившись, наблизив почервонілий ніс до погодного радара.

– Сила вітру стала меншою, але пориви нікуди не поділись.

– Скільки?

– М-м-м… – Жан Лебрюн вивергнув з-поміж товстих губів незрозуміле мурмотіння. – Чотирнадцять… п’ятнадцять… п’ятнадцять з половиною.

– У межах норми, – твердо проказав Лем’єр. «Але ду-у-уже близько до межі». – А напрямок?

Огрядний метеоролог пробігся пальцями по клавіатурі.

– 270…280 градусів, західний, не змінюється… Що непогано, – Лебрюн плямкнув і тицьнув пальцем в екран. – Кгм… Мене бентежить інше, – Ґастон Лем’єр здогадувався, що далі скаже метеоролог. Монітор рябів яскраво-червоними плямами. – Сніг. Я ще такого не бачив. Ці опади, вони… м-м… немислимі. Над нами зараз щось таке ві…

Ґастон вирішив обірвати метеоролога. Краще нехай замовкне.

– Ми протримаємося сорок хвилин?

– М-м-м… – якби його воля, Жан Лебрюн закрив би аеропорт просто зараз. Раптом він подумав, як усе ж таки добре, що він не сидить в одному з літаків, котрі знижуються на підходах до аеропорту. – Прогнозувати важко, але поки що, я думаю… поки що ми можемо приймати рейси. Поки що…

Старший зміни кинув погляд на лінію з високих вікон, відчуваючи, як шия терпне від страху. Двадцять один літак. Він не має права на помилку. Крихітна неточність, непродумане, погано зважене рішення спричинять виникнення ланцюгової реакції, яку не зупинити і яка призведе до загибелі сотень людей. Уперше за останній місяць Ґастон Лем’єр пожалкував про нещодавнє службове підвищення. Серце стислося від нехорошого передчуття.

– Хто перший на підході? – Ґастон став перекидати погляд з одного диспетчера на іншого, намагаючись приховати розгублення.

– «Air Inter», рейс 401 зі Страсбурга, – пролунала відповідь. – Перед ним два рейси – 788-й «Air Berlin» і 246-й «Malev» – пропускаємо на зліт.

– Підженіть їх. А 401-му скажіть: нехай не затримується на смузі після приземлення. Хто за ним? – поставивши запитання, начальник зміни повернув голову до вікна і секунду мовчав, думаючи, що не так. За мить він осягнув: – Якого дідька смуги пусті?! – Ґастон рявкнув настільки голосно, з таким холеричним невдоволенням, що двоє диспетчерів підскочили на кріслах. – Ви знущаєтеся з мене?! Де «Air Berlin»?! Де той бісовий «Malev»?! У нас двадцять стотонніх залізяк над головою і ще півдесятка на землі, і при цьому я не бачу жодного довбаного літака на руліжних доріжках?!!

– Через снігопад капітани обох рейсів запросили, щоб їхні літаки додатково обробили рідиною проти обледеніння, – спокійно пояснив той самий диспетчер.

Лем’єр ледве стримався, щоб не вилаятись. Це ж очевидно, як він міг не здогадатись? Ґастон розтулив рота, намірюючись щось сказати, але його, відірвавшись від телефону, перебив начальник наземних служб Робер Паск’єр:

– Ґастоне, телефонував Люсьєн із наземного персоналу. Щойно відбуксирував ATR-72[27] від Термінала 1. Каже, що на Новембер-Папа і на Сьєрра-Віктор+++++++++++++++[28] навалило п’ять сантиметрів снігу. І ще – він думає, якщо на Сьєрра-Віктор – п’ять сантиметрів, то це означає, що стільки ж, якщо не більше, на злітній смузі 22R.

– Чорт забирай, скільки?!

– П’ять сантиметрів.

– Ми ж її розчищали дві години тому!

– Я знаю, що її розчищали дві години тому, – огризнувся Паск’єр. Він був старшим за Ґастона на десять років і міг дозволити собі певні преференції у спілкуванні, попри те, що Лем’єр віднедавна став його начальником. – А тепер там по кісточки накидало снігу!

Напруження в диспетчерській наростало, Ґастон відчував, як ниточки, за допомогою яких він міг контролювати ситуацію, одна по одній вислизають з рук.

– Отже, так, – після коротких роздумів озвався старший зміни. Він покинув марні спроби замаскувати тремтіння голосових зв’язок, і голос тепер кришився й подриґував, наче його транслювали крізь старезні динаміки з погано закріпленими контактами. – Скасовуємо зльоти. Начхати на затримки – нехай стоять і чекають. Працюємо лише на прийом літаків.

– Але… – спробував заперечити хтось із диспетчерів.

Ґастон відмахнувся.

– Закриваємо смугу 22R, скеровуйте всі рейси на 22L, – віддаючи розпорядження, француз пришвидшував мовлення, склади випорскували з рота неперервною чергою, немов кулі з кулемета. – Зараз же, без зволікань, відкоригуйте порядок заходів на посадку: пропускайте вперед найменші й найлегші літаки, ті, яким вистачить коротшої смуги і котрі мають кращі шанси загальмувати на вогкому засніженому асфальті. Інші хай кружляють над аеропортом. Зрозуміло? – диспетчери мовчки закивали. Начальник зміни витягнув шию, вперши погляд у Робера Паск’єра: – А на вас, Робере, смуга 22R. Робіть, що хочете, – витягніть на неї «Øveraasen»,[29] зберіть усю наявну техніку і всіх людей, що не задіяні в обслуговуванні літаків, – але за чверть години вона має бути готовою приймати широкофюзеляжні лайнери.

Аеропорт Париж-Північ має дві паралельні злітні смуги – 04L-22R та 04R-22L. Перша сягає в довжину 11 040 футів (3 365 метрів), друга – 8 800 футів (2 682 метри).[30] Щоб приймати більші літаки, які прямують від закритого аеропорту ім. Шарля де Голля, Ґастону Лем’єру знадобиться довша. Відтак, він ухвалив єдине можливе в цій ситуації рішення: закрити 04L-22R і певний час користуватись лише коротшою смугою – 04R-22L. Про те, скільки снігу лежить на 04R-22L, старший зміни не хотів думати. Він міг попросити Робера, щоб той послав когось із працівників наземної служби перевірити, що коїться на смузі, але розумів, що від того нічого не зміниться. Він мусить кудись садовити літаки, поки снігоочисники не впорядкують довшу смугу. Коротша посадкова смуга розташована далі від терміналів, її краще продуває вітер, крім того, з неї протягом другої половини дня злітали літаки, тож Ґастону Лем’єру хотілося вірити, що снігу на ній менше, ніж на 04L-22R. Хоча б трохи менше.

– У ній же три з половиною кілометри, – нахмурюючись, пробурчав Паск’єр.

Начальник зміни розвів руками і з прикрістю скривився, показуючи, що без нагадувань Робера Паск’єра пам’ятає, якої довжини смуга 04L-22R. А тоді проказав, опанувавши себе:

– У тебе чверть години, Робере.

Цього разу Робер Паск’єр не нарікав: звівши брови на переніссі, рішуче взявся за телефонний апарат.

Ґастон Лем’єр зиркнув на масивний електронний годинник, прикріплений до задньої стіни диспетчерської. На табло показувало 21:43. О 22:00 він мав би передати зміну наступнику, але в таких умовах про це годі думати. Ґастон усвідомлював, що не піде з диспетчерської, поки до термінальних рукавів не пришвартується останній з лайнерів, які потрібно прийняти під час його зміни.

– Нагадую: всі лишаються на місцях після закінчення зміни, – Ґастон міг і не говорити, його колеги чудово розуміли серйозність ситуації. – Ніхто не встане з робочого місця, поки останній з перекинутих нам літаків не торкнеться посадкової смуги.

Хтось буркнув «Зрозуміло, шефе!», і диспетчери повернулись до роботи, наказуючи одним літакам завернути й, витримуючи незмінну висоту, кружляти на підході до аеропорту, а інші пропускаючи вперед і готуючи до посадки.

Втім, напруження не зникало. Щось виразно неприємне почало відчуватися в сухій, дещо затхлій атмосфері зали управління польотами. І то була не відчайдушна гарячковість, спричинена наявністю значної кількості рейсів, якими доведеться опікуватись у розпал снігового бурану, ні – Ґастон Лем’єр нутром розрізняв гнітючо-приречений відтінок цього відчуття. Кілька секунд чоловік силкувався, вдивляючись у напружені обличчя колег, угадати, чи відчувають вони щось подібне. Так і не відшукавши відповіді, начальник зміни повернувся спиною до стола і наблизився до вікна диспетчерської в єдиному місці, де його не підпирали диспетчерські пульти.

Світло ламп, що висіли під стелею зали, огинало худорляву фігуру, протискувалось крізь шибу і вгрузало в чорноту, майже миттєво в ній розчиняючись. Ґастон розрізняв власне відображення на похилому склі; він спочатку побачив у віддзеркаленні і тільки потім відчув, що нервово смикає себе за борідку. Довкола туманного розмитого силуету, відображеного у склі, клубились рої оскаженілих сніжинок. Невидимі щупальця, обліплені снігом, витанцьовували істеричний танок, задум якого неможливо було осягнути людським мозком. Очманілі сніжинки, немов осколки після вибуху, випорскували з темряви, злітались докупи, потім знову розлітались і мчали геть, зникаючи в чорноті, з якої виринули.

«Протриматись…протриматися хоча б годину».

Ґастон згадав книгу «Аеропорт» Артура Хейлі, яку прочитав кілька років тому. Дві третини цього роману служби міжнародного аеропорту ім. Лінкольна в Іллінойсі боролися з дужим бураном, що три дні скаженів над Середнім Заходом США та був подібним до того, котрий нині засипав снігом Париж. «DC-8» компанії «United Airlines» кілька годин не міг вилетіти, бо в заметах на летовищі загубився пікап, який віз для пасажирів їжу. «Boeing 707» мексиканської «Aereo Mexican» під час зльоту з’їхав зі смуги і загруз у розкислій землі. За кілька годин лайнер так і не витягли, довелось звертатись за допомогою до компанії «TWA». Найбільше Ґастону сподобалась історія про вантаж компанії «American Airlines», яким були декілька тисяч індичат, що вилупились за кілька годин до вильоту та які потрібно було терміново доправити до західного узбережжя США (годувати індичат у дорозі не могли: інакше літак пропахнув би так, що літати на ньому більше ніхто не захотів би). Ґастон Лем’єр зміркував, що порівняно з хейлівським аеропортом ім. Лінкольна у його аеропорту все в порядку: до цього часу ніяких затримок, ніхто не загубився у снігах, жодних термінових відправлень чи – тьху! тьху! тьху! – аварійних ситуацій. А проте від цієї думки легше не стало. Була відмінність, що не давала спокою: попри оскаженілу стихію, навіть попри теракт на борту одного з авіалайнерів, герої «Аеропорту» впорались з усіма негараздами. А Ґастона чомусь роз’їдало терпке відчуття, що він не впорається.

Чоловік припинив смикати себе за цапину борідку, прихилився до скла й поглянув повз власне відображення, намагаючись сфокусуватись на летовищі, на смугах і руліжних доріжках, на вантажному терміналі, чия будівля розташувалась з іншого боку від смуг, і раптом… із жахом усвідомив, що більше не бачить аеропорту. Повсюди, де на землі лежали плями зовнішнього освітлення, він бачив лише сніг. Сніг, сніг, нічого, крім снігу! Розмита, нечітко окреслена громадина вантажного термінала здавалась присипаним снігом пагорбом. Вогні злітних смуг і світлові маркери, що позначають повороти, ледве блимали крізь мерехтливу молочно-сіру завісу.

Під серцем у Лем’єра запекло. Страх міріадами голок продерся крізь шкіру.

«Щось станеться…Я це відчуваю… І я не можу нічого вдіяти!»

І в той момент, коли паніка скрутила тридцятидев’ятирічному Ґастону живіт, заледве не примусивши послати все під три чорти й віддати наказ про припинення польотів, у залі практично одночасно й достатньо голосно пролунали дві фрази, що повернули чоловіка до тями.

– «Øveraasen RS 400» на шляху до 22R. Щойно виїхав з ангара, – пророкотав Робер Паск’єр.

– «Air Inter» 401 заходить на посадку на 22L… Наступний – 1419 компанії «Франс Континенталь», – доповів один із диспетчерів.

«Мінус один», – відсторонено відзначив Ґастон Лем’єр і відвернувся від вікна.